Салатний віслюк

Салатний віслюкЖив колись молодий мисливець, вийшов він раз у ліс на полювання. На душі у нього було весело і радісно, він зірвав листочок, став на ньому насвистувати, але з’явилася раптом перед ним стара-стара, потворна стара, заговорила з ним і сказала:

– Добрий день, молодий мисливець! Ти он який веселий та задоволений, а я страждаю від голоду та спраги, подай мені милостиню.

Пожалів мисливець бідну стареньку, сунув руку в кишеню і подав їй що зміг. Зібрався він йти далі, але стара зупинила його і каже:

– Слухай, милий мисливцю, що я тобі скажу: хочу я за твоє добро зробити тобі подарунок. Йди далі своєю дорогою, але незабаром ти підійдеш до дерева, будуть сидіти на ньому дев’ять птахів, будуть вони тримати у кігтях плащ і виривати його один у одного. Ти візьми приклади рушницю і стріляй саме в середину: вони скинуть тобі плащ на землю, але ти попадеш в одного птаха, і він упаде мертвим на землю. Плащ ти візьми з собою, це плащ чарівний: якщо ти накинеш його собі на плечі, він виконає все, що ти забажаєш, і куди ти захочеш потрапити, там і опинишся. А із мертвого птаха ти дістань серце, проковтни його цілим, – і будеш кожного ранку, коли прокинешся, знаходити у себе під подушкою золотий.

Подякував мисливець віщунці і подумав про себе: «Чудові речі вона мені наобіцяла, якщо б тільки все це справдилося». Але не пройшов він і ста кроків, як почув угорі на гілках пташиний крик і щебет. Він подивився вгору і побачив табун птахів, які рвали дзьобами і кігтями якусь ковдру, кричали, клювали один одного і билися між собою, немов кожен з них хотів захватити її собі.

– Ось диви, – сказав мисливець, – виходить, як казала стара.

Він зняв з плеча рушницю, приклав її і вистрелив прямо в середину, і посипалося всюди пір’я. Миттю всі птахи із шумом розлетілися, але один упав мертвий на землю, і плащ теж упав на землю. Мисливець зробив так, як наказала йому стара: розрізав птаха, витяг у нього серце, проковтнув його, а плащ узяв із собою додому.

Другого ранку, тільки він прокинувся, згадав про обіцянку і вирішив її перевірити, чи справдилася вона. Він підняв подушку – і перед ним блиснув золотий. Наступного ранку він знайшов ще золотий, і так було щоранку, коли він прокидався. Він зібрав цілу купу золота, і нарешті, подумав: «Навіщо мені все це золото, якщо я сиджу вдома? Піду-но мандрувати, подивлюся, що в білому світі відбувається».

Попращався він із своїми батьком-матір’ю, взяв мисливську сумку і рушницю і вирушив мандрувати. Трапилося йому одного разу йти темним лісом, і коли той ліс скінчився, він побачив, що перед ним, на рівнині, стоїть високий замок. Стояла біля вікна замку стара з дівчиною дивовижної краси і дивилася вниз. А була та стара відьмою, і сказала вона дівчині:

– Он іде по лісі чоловік, у нього всередині знаходиться чарівний скарб; треба б цього чоловіка, мила доню, ввести в оману: тим скарбом нам більше треба володіти, ніж йому. У нього знаходиться пташине серце, і тому у нього кожного ранку під подушкою опиняється золотий. – Стара пояснила дівчині, як з цією справою впоратися, яку треба повести з ним гру і сказала розлючено: – А якщо ти мене не послухаєш, то погано тобі зроблю!

Підійшов мисливець ближче, побачив дівчину і сказав про себе: «Я так довго мандрував, що хотілося б мені, нарешті, відпочити, добре б зайти в цей прекрасний замок, адже грошей у мене багато». Але, щиро кажучи, причиною тому було те, що побачив він здалеку прекрасну дівчину.

Він увійшов у замок; його привітали там ласкаво і охоче пригощали. І ось минуло трохи часу, і він так закохався у відьмину доньку, що ні про кого іншого і думати не хотів, і все дивився їй в очі і виконував усе, що вона хотіла. І сказала тоді стара:

– А тепер треба відібрати у нього пташине серце, він і підозрювати не буде, якщо його втратить.

Вони приготували зілля, і коли воно було готове, стара налила його в келих, дала його дівчині, і та повинна була піднести його мисливцю.

– Візьми, мій милий, – сказала дівчина, – і випий за моє здоров’я.

Він узяв келих, і тільки випив напій, як миттю виплюнув серце. Дівчина повинна була потайки його понести, потім його проковтнути, тому що старій хотілося мати те серце. З того часу він перестав знаходити у себе під подушкою золоті, вони опинилися тепер під подушкою у дівчини, і кожного ранку стара той золотий забирала. А мисливець так шалено закохався у дівчину, що думав тільки про те, як би провести йому час разом з нею.

І сказала стара відьма:

– Пташине серце ми маємо, треба буде відібрати у нього і чарівний плащ.

Дівчина відповіла:

– Давай ми плащ залишимо йому, він уже втратив усе своє багатство.

Розсердилася стара і сказала:

– Та це ж плащ чарівний, такий рідко на світі відшукаєш, я повинна мати його, чого б мені це не коштувало.

Дала вона дівчині пораду, що їй треба робити, і заявила, що якщо вона її не послухається, то погано їй буде. Зробила дівчина так, як наказала стара. Стала вона якось біля вікна та почала дивитися в далечінь, немов вона дуже засумувала. Питає її мисливець:

– Чого ти стоїш тут така засмучена?

– Ах, мій коханий, – відповіла дівчина, – он стоїть гранатова гора, і знаходяться в ній прекрасні дорогоцінні камені. І у мене таке велике бажання їх мати, що коли я про це думаю, мені стає дуже сумно. Але хто може їх здобути? На ту гору можуть долітати хіба одні тільки птахи, а людині туди ніколи не дістатися.

– Якщо ти тільки через це і сумуєш, – сказав мисливець, – я твоє горе можу розвіяти.

Він обійняв дівчину, вкрив її своїм плащем і побажав потрапити на гранатову гору, – і миттю вони вже сиділи на її вершині. Усюди виблискували благородні камені, і бачити це було так радісно; і ось відібрали вони з них найкрасивіші і найкоштовніші. Але стара почала ворожити, – і раптом у мисливця обважніли очі. Він сказав дівчині:

– Давай трохи посидимо і відпочинемо, я так утомився, що стояти більше сил не маю.

Вони сіли на землю, і він поклав їй голову на коліна і заснув. Тільки він заснув, відв’язала дівчина у нього з плечей плащ, накинула його на себе, зібрала гранати і різні камені і побажала повернутися з ними додому.

Коли юнак прокинувся, він прийшов до тями і побачив, що кохана його ошукала і залишила його одного в диких горах.

– О, – сказав він, – як сильна на світі зрада! – І сидів він у розпачі та смутку, не знаючи, як йому тепер бути.

А належала ця гора диким та страшним велетням, вони там жили і займалися розбоєм. Просидів мисливець недовго і помітив, що до нього наближаються троє із них. Він ліг на землю, немов дуже міцно спить. Ось підійшли велетні, перший із них штовхнув його ногою і сказав:

– Що це за хробак лежить тут на землі і все поглядає?

Другий сказав:

– А ти його роздави ногою.

Але третій зневажливо зауважив:

– Чи варто це робити! Киньте його, хай собі живе; залишитися тут він все одно не зможе, а якщо підніметься на вершину гори, його підхоплять хмари і потягнуть за собою.

Поговорили вони так і пройшли повз, але мисливець ці слова добре запам’ятав; і як тільки велетні пішли, він підвівся і піднявся на вершину гори. Просидів він там деякий час, і ось підпливла хмара, схопила його і понесла. Хмара блукала деякий час по небу, потім почала опускатися, і спустилася над великим, обнесеним стіною містом, і мисливець м’яко опустився на землю, просто серед капустяних грядок та овочів.

Озирнувся мисливець і каже:

– От якби мені тепер чогось поїсти! Я так зголоднів, що йти далі мені буде важко, а тут не видно ні яблук, ні груш, ні ягід якихось, росте тільки зелень. Нарешті він подумав: «У крайньому випадку я міг би поїсти салат, – правда, він не дуже смачний, але він все ж таки мене підкріпить». Він вибрав собі гарний пучок і почав їсти; але тільки проковтнув він кілька листків, як раптом стало на душі так дивно, і він відчув, що зовсім змінився. У нього виросли чотири ноги, велика голова, два довгі вуха, – і він з жахом побачив, що перетворився на осла. А оскільки він все ще відчував великий голод і за його теперішньою натурою салат припав йому якраз до смаку, він взявся за нього з жадібністю.

Нарешті він потрапив на інший сорт салату, і тільки він трохи його поїв, як знову відчув перетворення, і до нього знову повернулася його людська подоба.

Приліг мисливець на землю, як слід виспався, і втома в нього пройшла. Прокинувся він другого ранку, зірвав пучок злого салату і пучок доброго салату і подумав: «Це допоможе мені досягнути свого і покарати невірність».

Він сховав обидва пучки салату, переліз через стіну і попрямував на пошуки замку своєї коханої. Він блукав кілька днів, але, на щастя, знайшов його знову. Він швидко пофарбував собі обличчя в смуглявий колір, і його не впізнала б навіть рідна мати, потім подався в замок і попросив там ночівлі.

– Я втомився, – сказав він, – і далі йти не можу.

Відьма запитала:

– Земляку, а скажи мені, хто ти такий? Чим ти займаєшся?

Він відповів:

– Я шкидкохід королівський, був посланий на пошуки найсмачнішого салату, що тільки росте на землі. І мені пощастило його знайти; тепер я несу його з собою, але сонце пече так сильно, що я побоююся, щоб ніжний салат не зів’яв, і не знаю, чи зможу його донести.

Як почула стара про смачний салат, їй захотілося його скуштувати, і вона сказала:

– Любий земляку, дай мені скуштувати цього чудового салату.

– Що ж, можна, – відповів він. – Я захопив із собою два пучки, один із них готовий вам віддати, – він розв’язав свою сумку і подав їй злий салат.

Відьма не підозрювала нічого поганого, і, коли побачила нову страву, у неї потекли слинки, і вона сама вирушила на кухню і почала його готувати. Коли салат був готовий, вона ніяк не могла дочекатися, доки він буде поданий на стіл, взяла два листочки й сунула їх в рот. Але тільки вона їх проковтнула, як утратила миттю свою людську подобу, перетворилася на віслюка і кинулася на двір. Прийшла на кухню служниця, бачить – стоїть приготовлений салат; хотіла була його віднести, але їй так захотілося його скуштувати, що вона, за своєю старою звичкою, з’їла кілька листків. Чари миттю подіяли, і вона теж перетворилася на віслюка і кинулася до старої, а таріілка з салатом упало на землю.

Швидкохід сидів у той час у красивої дівчини; салат ніхто не приносив, а дівчинці теж дуже хотілося його скуштувати, і вона спитала:

– А де ж салат?

Мисливець подумав: «А трава, мабуть, уже подіяла», і відповів:

– Я піду на кухню, спитаю.

Спустився він униз, бачить – бігають на дворі два віслюки, а салат лежить на підлозі.

– Добре, – сказав він, – дві свою частину вже отримали. – І він підібрав з підлоги листи салату, поклав їх на тарілку і приніс дівчині.

– Щоб ви довго не чекали, – сказав він, – я сам вам приніс цю смачну страву.

Вона з’їла салат і миттю, як і ті дві, втратила свою людську подобу, перетворилася на віслюка і побігла на двір.

Вмив тоді мисливець обличчя, щоб перетворені на віслюків могли його впізнати, спустився на двір і сказав:

– Тепер отримайте винагороду за вашу невірність.

І він прив’язав усіх трьох на мотузку, повів за собою й прийшов до млина.

Він постукав у віконце, висунув звідти голову мірошник і спитав, чого йому треба.

– Та ось є у мене три норовистих віслюки, – відповів він, – я не хочу їх тримати більше у себе. Якщо ви згодні взяти їх до себе, надати їм корм та хлів і поводитися з ними так, як я вам скажу, я заплачу вам за це скільки ви забажаєте.

Мірошник сказав:

– Що ж, я згоден. А як же я повинен з ними поводитися?

І мисливець пояснив, що старого віслюка, – а була то відьма, – він повинен бити тричі на день, а годувати один раз; віслюка молодше, – а була то служниця, – він повинен бити один раз у день, а годувати тричі; наймолодшого, – а була то дівчина-красуня, – бити не треба, а годувати її слід тричі на день, – мисливець ніяк не міг пересилити свого серця і допустити, щоб дівчину били. Потім він повернувся назад у замок, і там було все, що йому було потрібно.

Через кілька днів прийшов старий мірошник і сказав, що повинен, мовляв, доповісти, що старий віслюк, який отримував тільки побої, а корм один раз на день, помер.

– А два, що залишилися, – продовжував він, – хоча не померли ще й свій корм отримують тричі на день, але так засумували, що проживуть, мабуть, недовго.

Зжалівся тоді мисливець, гнів у нього минув, і він сказав мірошнику, щоб той привів їх сюди. Як тільки віслюки з’явилися, дав він їм поїсти салату, і вони знов перетворилися на людей. Кинулася прекрасна дівчина перед ним на коліна і сказала:

– Ах, мій коханий, пробачте мені все, що я зробила вам злого, це мене примушувала робити моя мати; це вийшло проти моєї волі, а я кохаю вас усім серцем. Ваш чарівний плащ висить тут, у шафі, а щоб повернути вам пташине серце, я вип’ю нудотних ліків.

Але на думці у нього було тепер зовсім інше, і він сказав:

– Нехай воно залишається у тебе, тепер мені це все одно, я хочу, щоб ти стала моєю вірною дружиною.

І ось відсвяткували вони весілля й прожили щасливо разом до самої смерті.