Чародійне слово
Хлоп’я у полі стежкою прошкує.
Метелик білий в маки залетів.
Чорненький котик в снопиках мишкує,
вони такі під сонцем золоті!
Він ловить шурхіт, шелест, шарудіння,
хапає снопик лапками двома.
А миша знає слово чародійне,
і він її ніколи не спійма.
(Костенко Ліна)
Дощик
В білу хмарку,
ніби в кошик,
цілий день
збирався дощик.
Потім вітерець у ліс
дощик
в кошику поніс.
Та коли
летів над полем —
зачепився за тополю,
перекинув хмарку —
кошик і на поле
випав дощик…
Пораділи і зайчата,
і хлоп’ята, і дівчата,
пораділи й добрі люди
урожай
чудовим буде!
(Костецький Анатолій)
Вірш-райдуга
Ці рядочки — голубі,
в них літають голуби,
достигають синьо сливи
і дзвенить весела злива.
А оці рядки — зелені,
тут і липи, тут і клени,
тут і травка, і лужок,
і пахучий огірок.
Ну, а ці рядочки — жовті,
в них і сонечко, і жовтень,
все навколо в позолоті —
це, звичайно, їх робота!
Тут — горить гвоздики око,
і на вулицях широких
прапорів хлюпоче повінь,
ось чому рядки — червоні.
А оці рядки від снігу
ще вночі
сіяли сріблом,
але вранці сонце всталс —
і сніжок на них
розтанув…
(Костецький Анатолій)
Джміль про сонечко гуде
Коли надворі дощ іде,
у нас на підвіконні
важкий мохнатий джміль
гуде —
велика тепла соня.
Вже другий рік літує він
у наших чорнобривцях,
ласує медом лісовим,
на сонці гріє крильця.
А у негоду на вікно
я зву джмеля до себе,
бо звик до нього вже
давно, як до квіток і неба.
І хай надворі
дощ іде,
шибками
вітер дзвонить —
мій джміль
про сонечко
гуде
мені на підвіконні.
(Костецький Анатолій)
Відчинене вікно
Сьогодні вранці, в сім годин,
ударив одчайдушний грім,
а там — і блискавка за ним
сяйнула, ніби диво,
і вмить за зблиском голубим
знялась жахлива злива!
— Гроза! Гроза! —
кричать птахи
і мчать налякані такі
ховатись де попало,
щоб їх, веселих і легких,
грозища не впіймала.
А я грози не налякавсь,
чого її лякатись!
Я відкриваю вікна враз:
— Влітайте
до кімнати!
І от уже птахи всі-всі —
шпаки, синиці, горобці-
летять в мою кімнату,
рядком сідають на стільці —
та й ну мені співати!
І я своїм гостям також
підспівую як можу.
І хай собі періщить дощ —
мене він не тривожить,
бо я кричу дощу:
— Спинись!..—
Дивлюся: він — вщухає…
І я з птахами в справжній ліс
через вікно тікаю!..
Та раптом чую навздогін:
— Уже вставати треба!
Я прокидаюсь. Сім годин.
А за вікном — гроза, і грім,
і блискавки у небі.
Але ніде нема птахів:
ні поруч, ні в кімнаті.
Це просто сон мені наснивсь,
а зараз — час вставати.
На шибі — дощ, немов роса.
Я в школу поспішаю.
Але вікно, хоча й гроза,—
відкритим залишаю!..
(Костецький Анатолій)
Тече вода з-під явора
Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явор молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.
Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Помеж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.
Тече вода край города.
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду брати,
Брало, заспівало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти,
Порадитись, кого б то їм
Своїм зятем звати?
(Шевченко Тарас)