TOU

Білосніжка та семеро гномів

Білосніжка та семеро гномівЦе було дуже давно.

В одній далекій країні жила королева незрівнянної краси. Королева дуже любила вишивати; і на початку нашої розпо­віді вона сиділа, вишиваючи, при вікні. Чи то вітер повіяв, чи королева побачила щось, їй немиле, але вона здригнулася і вколола собі голкою палець. Три краплі крові впали на сніж­но-біле полотно.

Королева глянула на ті три краплі, що червоніли на ви­шивці, і замріялась: «Яка б я була щаслива, якби мала маленьку доню з губами, червоними наче кров, білим, як сніг личком, а коси в неї щоб були темні, мов чорне дерево!»

Так подумала королева, вишиваючи, і певно, мрію ту під­слухали добрі чарівниці, бо наступної весни мрія здій­снилась.

Лиш недовге було щастя королеви. Вона встигла тільки раз узяти свою доню на руки. Подивилася королева на неї, прошепотіла: «Мала моя Білосніжно…» — й померла. Тільки й лишилося в дівчинки на спомин про маму — незвичайне ім’я Білосніжна.

Минуло зовсім небагато часу, і самотній король одружився знову. Нова королева красою не поступалася Білосніжчиній мамі, тільки душа в неї була чорна і зла. Ніколи ще не було в палаці такої лихої жінки, як мачуха Білосніжки.

До того ж нова королева була дуже заздрісна. Вона люто ненавиділа всіх красунь королівства і зичила їм всякого лиха. Навіть дівчаток оббріхувала королева! Найдужче нена­виділа нова господиня палацу малу принцесу Білосніжну. Якби вона поставилася до своєї пасербиці трохи краще, то й наша казка вийшла б інакшою.

Королева була дуже багата. Скарбів її — золота й коштов­них каменів — ніхто не міг полічити. Але найбільшим скар­бом королеви було чарівне дзеркало. Щодня вона дивилася в нього й запитувала:

— Дзеркало, скажи мені Наймиліша я чи ні?

Дзеркало завжди говорило правду. Ви вже знаєте, що нова королева була дуже красива, і тому найчастіше та правда втішала марнославну королеву. Переконавшись, що вона най­миліша у королівстві, Білосніжчина мачуха заспокоювалась. Але як вона лютувала, коли дзеркало називало не її, а чиєсь інше ім’я. Вона негайно кликала довіреного мисливця, якого тримала в замку для особливих доручень. Мисливець запиту­вав, як звати суперницю королеви, а потім ішов і вбивав не­щасну красуню. Дзеркало знову давало бажану відповідь, і королева заспокоювалася.

Минали роки. Краса королеви не в’янула, але поряд із нею в палаці підростала Білосніжна, яка ставала дедалі вродли­вішою і чарівнішою. Кожен, хто приїздив до королівства, хотів бачити прекрасну принцесу, слава про яку розходилася по всіх усюдах. Білосніжну любили всі — не лише за красу, а також і за добре серце. Проте ні: все ж таки її любили не всі. Королева-мачуха ненавиділа Білосніжку і що далі — то дужче.

Королева страшенно боялася, що Білосніжна підросте і стане найкрасивішою в королівстві й на всій землі. Чого тільки вона не робила, щоб краса дівчини зів’яла, не розквіт­нувши! Білосніжна виконувала всю найчорнішу роботу в палаці. Жила вона разом зі слугами в брудних покоях без вікон на чорному дворі. Одягалася вона в саме лахміття, у дрантя, якого вже ніхто не хотів носити. Королева насолод­жувалась, принижуючи пасербицю, але та день до дня гарні­шала, і кожен це бачив.

Живучи в бруді, тяжко працюючи, Білосніжна мріяла про прекрасного принца, що прийде колись, забере її від жорсто­кої королеви до свого палацу, і вона житиме там у спокої, подалі від підступної мачухи. Ну про що могла думати бідолашна дівчина, на що вона могла сподіватися, відчуваючи, як королева стежить за нею скрізь своїм лютим поглядом! От вона й мріяла, витираючи пил, миючи підлогу, мріяла завжди, а мріючи ставала іще красивішою.

Нарешті настав день, що його так боялася королева. За звичкою вона запитала в чарівного дзеркала:

— Дзеркало, скажи мені — Наймиліша я чи ні?

Але цього разу дзеркало не відповіло ствердно, як то воно робило щоразу останнім часом. Чарівне люстро помовчало трохи, а потім сказало:

— Красиве, як завжди, обличчя твоє,

Але в королівстві миліше вже в.

Мов кров, її губи, волосся — мов нічка,

А личко — як сніг… її звуть — Білосніжка

Обличчя в королеви ніколи не бувало бліде, але цього разу з великої люті воно стало біле, як сметана. Прожогом вибігла вона з королівських покоїв і звеліла привести до себе вірного мисливця. Коли мисливець, якого тримали навмисне, щоб убивав красунь, з’явився, королева взяла зі столу оздоб­лену діамантами скриньку.

— Заведи принцесу Білосніжну до лісу, — сказала вона, — і вбий. Серце дівчини принесеш мені ось у цій скриньці. — І королева подала мисливцеві коштовну скриньку.

Що лишалося мисливцеві? Хоч який він був жорстокий, але теж мав жаль до Білосніжки. Проте накази королеви слід виконувати. Збентежений мисливець пішов з королівських покоїв до убогої кімнати, де жила принцеса.

Білосніжці доводилося чувати про душогубства, які чинив мисливець, але чиста душею дівчина не вірила, що є на світі люди, здатні на такі криваві злочини. До того ж мисливець заговорив із нею дуже ласкаво, а вона так скучила за добрим словом. Отож Білосніжна пішла з ним до лісу без усякого страху.

Як гарно було в зеленому лісі! Не знаючи, що її чекає, принцеса безтурботно йшла стежкою поруч із мисливцем, зупиняючись часом, щоб зірвати фіалок або послухати луну від веселої пісеньки, яку вона наспівувала.

А мисливець дивився, як тішиться прогулянкою довірлива Білосніжка. Йому стало прикро від думки, що він має вбити невинне дівча — в мисливцеві прокинулася совість. Бідолаха не витримав, упав перед дівчиною навколішки і все їй роз­повів.

— Я не можу вбити вас, принцесо, — мовив він, — хоч це й звеліла мені зробити сама королева. Тікайте в ліс, знай діть собі схованку і живіть там. Тільки, прошу вас, ніколи не повертайтеся до палацу.

Мисливець уклонився Білосніжці й пішов назад. Дорогою він уполював якесь звірятко, вийняв з нього серце й поклав до скриньки, прикрашеної діамантами. Нічого не кажучи, він поставив ту скриньку в передпокої королеви. Як зраділа та, побачивши, що її наказ виконано! Проте вся казка була ще попереду…

А тим часом бідолашна Білосніжка залишилася сама-самісінька в дрімучому лісі. Спочатку вона бігла наосліп, нічо­го не бачачи від сліз. Їй пригадалися страшні казки, що їх вона чула, живучи на задвірках палацу. Коріння дерев зда­валося Білосніжці руками злих чаклунів. Тернові віти чіпля­лися за одяг, а вона думала, що то її хапають лапи хижих звірів.

Довго бігла принцеса, аж поки, знесилена, впала на зем­лю. В лісі дедалі темнішало — сонце хилилось до заходу, а дівчина тулилася до землі, немов просила в неї порятунку й захисту. Серце Білосніжки, дивом врятоване серце, калатало щосили, ніби прагнуло вирватися з грудей.

І раптом ліс, в якому досі панувала цілковита тиша, почав оживати. Лісова малеча повилазила зі своїх дупел, нір та гнізд. Там були зайченята, маленькі єноти й бурундуки, бі­лочки, а птаства — без ліку! Лісові мешканці пурхали й стрибали навкруги незвичайної гості, зацікавлено її огля­даючи.

Білосніжка звела очі й побачила навколо себе звіряток. Мимоволі вона усміхнулася крізь рясні сльози. Уздрівши таку гарну усмішку — щиру й ласкаву, — малята зібралися навколо дівчини тісним колом. За хвилину вони зовсім пере­стали її боятися. Звірята затанцювали, щоб розважити Білосніжку, а пташки співали їй найкращих своїх пісень: лісова галявинка дзвеніла від радості.

Довго бавилась Білосніжна з новими друзями, але втома й тяжкі переживання цього дня далися взнаки.

— З вами так гарно, — сказала вона. — Але дуже хочеть­ся спати. Тільки не знаю, де переночувати цю ніч.

Одна пташка цвірінькнула, і звірята зібралися осторонь на свою раду. Певно, вони дійшли згоди, бо всі птахи разом пурхнули і зграйкою полетіли поперед Білосніжки, показую­чи їй дорогу. Зайченята, білочки й бурундуки бігли слідом, а прекрасна гостя йшла між ними, обійнявши лісову кізку.

Іти довелось довго. Білосніжна минула безліч галявин, пройшла за звірятами крізь густі чагарники. Та раптом перед мандрівниками відкрилася чистенька лісова галявина, оточе­на височезними віковими деревами. І на тій галявині, як у гніздечку, стояла гарнесенька хатка.

Білосніжна захоплено сплеснула долонями.

— Яка вона гарна! — закричала дівчина. — Ну просто як лялечка!

Перед хаткою тік струмок, через який було перекинуто надійний міст. Білосніжна попрощалася з птахами й звіря­тами, що привели її сюди, подякувала їм і перебігла через місток до хати.

Спочатку вона зазирнула всередину крізь одне з віко­нець. Очевидно, господарів саме не було вдома. Роздивившії­ся по кімнаті, Білосніжна подумала, що тут живуть якісь дивні мешканці. В раковині, наприклад, лежала купа чашок, блюдець і тарілок — таких брудних, наче їх зроду не мито. По стільцях та по всіх кутках кімнати валялися розкидані штанці та сорочки, кольору яких не вгадати було через бруд. А до того ж усі меблі та стіни були запорошені так, що можна було пальцем писати по тому поросі.

«Напевно, тут живуть діти, в яких немає мами, — поду­мала Білосніжна. — Бідолашні потребують догляду. Ну що ж, доведеться, мабуть, мені прибрати в хаті».

Хоч Білосніжка і попрощалася зі своїми друзями-звірятами, не бажаючи їх затримувати, вони не порозліталися, не порозбігалися по своїх домівках, а зацікавлено рушили слі­дом за нею. Білосніжка підняла клямку на дверях і ввійшла до будиночка, а за нею — її лісові приятелі.

Передовсім вона почала шукати мітлу чи віника, але де там! Врешті, за шафою в кутку спільними зусиллями розшу­кали стару мітлу. Білосніжка зразу ж підмела в хаті як слід і помила весь посуд. Звірі допомагали їй, хто як міг: зайці вибивали килим, білки витирали порох хвостами, а кози та олені вилизували брудні тарілки. Кожен робив свою справу.

Потім Білосніжка зібрала по всіх закутках бруднющий одяг і випрала його. Це було дуже нелегко, але ви ж знаєте, що вона змалечку звикла до праці і все вміла робити. Потім дівчина разом із лісовими друзями затопила пічку й поста­вила варитися велику каструлю смачної юшки. Невдовзі страва забулькотіла й смачно запарувала.

— А тепер, — сказала Білосніжка друзям, — тепер я піду погляну, що там діється нагорі.

Ну, а птахи та звірі, звісна річ, всі пострибали, полетіли й побігли за Білосніжною.

Нагорі теж була кімната — напевно, спочивальня мешкан­ців цього будиночка. Там стояли, вишикувані в ряд, сім малих ліжечок.

— Ой, та тут на спинках ліжок позначено імена, — ска­зала Білосніжка. Вона нахилилася й почала читати: — Мудрунчик, Чхунчик, Веселунчик, Задумчик —ну, до чого ж смішні в тих дітей імена! — а далі ще хто тут? Буркунчик, Стидунчик, Дрімунчик! Ой, не можу. Я теж хочу подріма­ти… — мовила втомлена Білосніжка, позіхнула, простяглася впоперек малих ліжечок та й заснула.

Птахи побажали їй на добраніч і випурхнули крізь ква­тирку. Тихесенько, навшпиньках повиходили з кімнати лісо­ві звірі. Малий будиночок на. галявині огорнула тиша. Біло­сніжка відпочивала в будиночку, господарів якого ніколи не бачила…

Але раптом — що це?! Здалеку долинула пісня:

Гей, хо, ходім —

На нас чекає дім,

Впорали роботу — відпочиньмо в нім.

Лісовою доріжкою йшли, крокуючи в ногу, семеро малих чоловічків. Вони йшли і співали. То були семеро гномів, чиї дивні імена Білосніжка прочитала на спинках ліжок у спо­чивальні. Вони жили в цьому лісі і ходили цією доріжкою з давніх-прадавніх часів. Дерева старіли й падали, на їхньому місці виростали нові, а гноми не змінювались анітрохи. День у день вони простували лісом, виспівуючи тієї ж самої ба­дьорої пісні:

Гей, хо, ходім —

На нас чекає дім,

Впорали роботу — відпочиньмо в німі

Але цього разу дещо було не так, як звичайно. Дійшовши до своєї галявини, чоловічки раптом заклякли з подиву. Двері їхнього будинку розчинено навстіж — це по-перше. З димаря вився вгору димок — це по-друге. Було від чого занепокоїтись!

— Погляньте! В нас дома хтось є, — перший зауважив Мудрунчик, що вважався найрозумнішим.

— Може, це привид, або домовик, або навіть чорт, — до­дав Задумчик, що був найзабобонніший у лісі.

— Я знаю, що це не віщує нічого доброго, — озвався Бур­кунчик і набурмосився при цьому, як то звичайно роблять усі буркуни. — Вже скоро двісті років, як я вам безперервно торо­чу, що от-от станеться якась біда, скоїться якесь лихо!

Ховаючись один за одного, гноми підкралися до хатки. По­тім усі, знічені (а найбільше, звичайно, Стидунчик), нав­шпиньках увійшли додому.

— Хтось покрав наш посуд, — пробубонів Буркунчик, найпохмуріший, як завжди.

— Та ні, його ж складено увесь до буфета, — засміявся Веселунчик. — Але що це? Ой-ой-ой! Хтось помив мені чаш­ку! З моєї чашки вимито увесь цукор — його стільки пона­липало на стінках!

Та цієї миті згори долинув якийсь звук. Це Білосніжка позіхнула й перекинулася вві сні на інший бік.

— Там е-е домовик, або е е чорт, або е-е привид! — зати­наючись, промовив переляканий Задумчик.

Не маючи іншої зброї, крім кайл, гноми наставили їх го­стряками уперед і, раз у раз задкуючи, поволеньки посунули східцями вгору.

Навшпиньках увійшли вони до своєї спальні, навшпинь­ках підійшли кожен до свого ліжка і, зазирнувши через спинки, побачили Білосніжну, що солодко спала. Кілька хвилин гноми уважно роздивлялись її.

— Щ-щ-що це? — прошепотів один з них.

— Якась дивовижна істота, — сказав інший.

— Щоб я пропав, але мені здається: це дівчина! — ви­гукнув третій.

Почувши розмову, що точилася в неї над головою, Біло­сніжка прокинулася. Хвилину вона дивилась на гномів, ні­чого не розуміючи, а потім засміялася, втямивши, хто це такі.

— Ага, то ви не діти, — сказала Білосніжка. — Ви кар­лики, гноми. Правда ж? Чекайте — зараз я відгадаю, як кого звати. Вона подумала і по черзі назвала всіх гномів — при­чому кожного правильно: Задумчика й Мудрунчика, Чхунчика, Веселунчика, Буркунчика, Стидунчика і, нарешті, Дрімунчика теж. Дівчина скочила на підлогу, поправила ковдри і поважно звернулася до господарів:

— Вечеря ще не зварилася. Ви маєте досить часу пере­вдягтися і помитись.

Гноми відсахнулися.

Митись! — закричали вони, і в їхньому голосі забри­нів непідробний жах. Вони не вмивалися вже кількасот

років, і тепер це дівчисько хоче примусити їх узяти мило! Нізащо!..

Наша казка стала б набагато довша, коли б я розповів, як тяжко було Білосніжці, скільки їй довелося умовляти гномів, доки ті повмивалися. І то не лише повмивалися — вона при­мусила їх помити з милом шиї, руки і навіть вуха! Не Спо­діваючись нічого доброго, повмивані чоловічки вишикувалися при обідньому столі.

Але що ж було далі! Гноми ніколи в житті не те що не їли, але навіть не бачили такої смачної вечері і не зустрі­чали нікого, хто б чував про такі смачні страви, які зготувала для них Білосніжна. Ніколи ще не було в гномів такого чудового вечора! Вони подіставали й пообтрушували від пилу стільки музичних інструментів, що можна було утворити цілий оркестр. І тут виявилось, що гноми чудово танцюють і грають!

А лісові мешканці обступили будиночок на галявині, спо­стерігаючи веселих гномів, — настрій у всіх був прегарний. До предковічного лісу прийшло справжнє свято.

… А тим часом у палаці лиха королева роздивлялась коштовну скриньку, де лежало серце (так вона думала) мертвої Білосніжки.

— Нарешті! — вигукнула вона, не вірячи своєму ща­стю. — Нарешті збулася моя мрія! Ха-ха-ха!

І щоб остаточно втішитись, вона поспішила покрученими коридорами палацу до свого чарівного дзеркала. Підійшла і запитала, як звичайно:

— Дзеркало, скажи мені —

Наймиліша я чи ні?

Дзеркало затьмарилося на мить, але потім чесно від­повіло:

— Красиве, як завше, обличчя твоє,

Та в хатці у лісі прекрасніше в.

Живе вона в гномів, ласкава та ніжна.

Красуню ту кличуть усі — Білосніжна…

Тут королева зрозуміла, що мисливець не виконав її на­казу. Вона пожбурила дорогоцінну скриньку в дзеркало, роз­трощила чарівне скло на тисячу шматочків. Королева, наче в пропасниці, трусилася з люті. Нетямлячись, вона промо­вила закляття і провалилася під палац, до глибочезної тем ної печери. Тепер ви зрозуміли, хто така була мачуха Біло­сніжки? Насправді вона була зла чарівниця. Королева миттю прибрала зовсім іншого вигляду — стала старою, беззубою бабою, одягненою в брудне лахміття. То був її справжній вигляд.

Чарівниця схопила свої чорні книги і заходилася шукати там смертельного зілля для Білосніжки.

— Що ж для неї підібрати? — шамкотіла вона сама до себе.— Ага! Знайшла! Отрута зветься «Сонна смерть». Отруїти нею яблуко, і Білосніжку ніщо не врятує.

Королева-відьма познаходила у печері отруйне коріння й змішала його у величезному казані. Коли вариво закипіло.

Вона занурила туди яблуко — раз, двічі, тричі, — і яблуко те стало прекрасного кольору червоної троянди. Такого гар­ного яблука ніхто ще ніколи не бачив.

Приплескуючи в долоні й покректуючи від задоволення, королева кинула отруєне яблуко в кошик і рушила до хатки сімох гномів.

Вона була певна, що тепер їй уже пощастить звести зі світу красуню принцесу. Адже «Сонну смерть» може подо­лати лише ніжний поцілунок. Королева знала, що мати так і не встигла поцілувати Білосніжну. Король теж ніколи не цілував її, заклопотаний державними справами; певно, він взагалі забув про дочку. В Білосніжну ще ніхто ніколи не закохувався. Ну та хто може знайти дівчину в не­прохідних хащах, хто може поцілувати її? Королева була переконана, що Білосніжна засне навіки і ніхто її не роз­будить.

Рано-вранці дісталася королева — усе ще в образі старої баби — до галявини і підійшла до будиночка гномів. Зі своєї схованки вона бачила Білосніжну, яка прощалася с сімома маленькими чоловічками, які вирушали у своїх справах.

— Будь обачна! — наказували гноми на прощання. — Стережись королеви!

Але Білосніжна навіть думати не хотіла ні про які лихі підступи. Вона вважала, що їй ніщо не загрожує.

І коли до хатинки підійшла бідна бабуся, — зігнута, ста­ренька, з кошиком у руці, — Білосніжці навіть на гадку не спало, що її треба стерегтися. Старенька попросила напити­ся. Білосніжна принесла їй джерельної води, подала стільця, запросила сісти. Вона ласкаво поговорила з старою, спитала, може їй іще чого треба.

— Дякую, серденько. Нічого мені більше не треба, — про­шамкотіла бабуся. — Хотіла б я тобі чим-небудь віддячити за твою доброту. Але в мене є тільки оце яблуко. Візьми його.

І вона простягла Білосніжці отруєне яблуко.

Птахи й звірята зразу ж розпізнали, що то за плід. Вони кинулися до старої, прагнучи вибити кошик у неї з рук, заважаючи їй подати принцесі яблуко. Чого лиш не витво­ряли звірята й птахи, аби врятувати Білосніжну. Але на­марно. Білосніжна нічого не зрозуміла і навіть присороми­ла їх.

— Годі вам пустувати! — крикнула вона. — Поводьтеся як слід!

Вона взяла отруєне яблуко і надкусила його.

Ви й самі, певно, здогадуєтесь, що сталося. Тієї ж миті, як Білосніжка відкусила шматочок отруєного яблука, вона впала на підлогу бездиханна. Чаклунська отрута подіяла зразу.

Птахи розлетілися з криком на всі боки. Побігли лісом звірята. Усі шукали гномів, бо лиш ті могли б чимось зара­дити страшному лихові.

А щасливі гноми вирішили того дня не братися до своєї роботи — вони позакривали на день усі копальні й почали радитися, що б їм подарувати Білосніжці, як її розважити. Гноми вже знали, скільки горя зазнала бідна дівчина, живу­чи в палаці. Вони сиділи й міркували, чим би його пораду­вати дівчину.

Семеро малих чоловічків не зрозуміли одразу, чого хочуть від них наполохані птахи та звірята. Вони здивовано дивились на збіговисько лісових мешканців, аж поки збаг­нули, що, певно, Білосніжна у небезпеці.

— Королева! Мабуть, їй заподіяла щось королева! — за­кричали вони й побігли додому. Вони мчали щодуху, але все одно запізнились…

Гноми примчали тієї самої миті, коли королева входила в темну гущавину. Вони побігли слідом за нею, заганяючи її далі й далі у пущу, в тільки їм відомі нетрі. Нарешті короле­ва провалилася у глибоку прірву й залишилася там назавжди. Гноми теж уміють чаклувати, і вони подбали, щоб зла мачуха-відьма ніколи більше не повернулася на цей світ.

Але допомогти Білосніжці не могли навіть гноми. Вони бачили, що дівчина непробудно спить мертвим сном, а розбу­дити її не вміли, не знаючи, яким зіллям її отруєно і якими чарами зняти з неї закляття. Гноми збудували для своєї улюблениці золоте ложе з кришталевим віком і поставили його в лісі. Вони умовились вартувати там удень і вночі, сподіваючись, що колись дівчина прокинеться.

Та Білосніжна не прокидалась.

По всьому світу йшла слава про красуню, що спить у не­прохідних хащах. Подорожні, які бачили її, розповідали про Білосніжну всім, бо не можна було забути дівчину, побачив­ши її хоч одного разу. Були й такі, що навмисне їхали, аби поглянути на Білосніжну, тільки жоден з них не міг розбу­дити її. Нарешті, чутки про красуню так заполонили уяву одного принца, що він осідлав улюбленого свого коня і теж поїхав у мандри, щоб побачити Білосніжну.

Нелегко було добиратися принцові. Але, побачивши дів­чину чарівної краси, він не пошкодував, що подолав стіль­ки перепон на шляху до неї. Довго сидів принц біля красуні. Він не міг відійти від неї, бо не уявляв собі, як житиме, коли не бачитиме Білосніжки.

Нарешті юнак зважився на сміливий вчинок. Він став навколішки поруч із труною і поцілував Білосніжну. Це й був той перший ніжний поцілунок, що мав зняти страшні чари!

Білосніжна прокинулась. І побачила, що над нею схилив­ся юнак — той самий принц, про якого дівчина стільки мрія­ла, працюючи на чорному дворі в королеви. Вона ще не знала, що їй довелося так довго проспати; вона тільки знала, що всі муки і страждання позаду, що нарешті вона знайшла своє щастя.

Гномам дуже не хотілося відпускати Білосніжку. Але всі вони розуміли, що дівчина любить принца і мусить їхати з ним. Вона ніжно попрощалася з лісовими чоловічками, які довго ще махали їй капелюхами. Попрощалася Білосніжна і з птахами та звірятами лісу, що так щиро їй допомагали. Принц посадив дівчину на свого коня, і вони поїхали удвох до чарівного Палацу, до Палацу, Де Збуваються Всі Мрії. Там вони й досі живуть.

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
1 1 голос
Рейтинг статті

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі