TOU

Піноккіо

ПіноккіоВітаю! Мене звуть Цвіркун Джиміні.

Сьогодні я розповім вам одну дивовижну історію, що сталася зі мною багато років тому.

А почалося все в будинку доброго та веселого старого на ім’я Джеппетто. Він був чудовим різьбярем, і за допомогою молотка і стамески міг зробити з дерева все що завгодно, від сервантів і книжкових шаф до годинників з зозулею. Жив він сам, але самотнім не був: у його маленькому будинку знайшлося місце для кота на ім’я Фігаро та золотої рибки на ім’я Клео.

Але хоча Джеппетто і не був по-справжньому самотнім, йому все ж таки не вистачало хорошої компанії. І ось одного разу він вирізав зі шматка сосни таку ляльку, що її неможливо було відрізнити від справжнього хлопчика, і назвав Піноккіо.

— Хотів би я, щоб Піноккіо був справжнім хлопчиком, — подумав Джеппетто. — Я завжди мріяв про сина.
Він лежав у ліжку і дивився на нічне небо.

— Дивись, Фігаро! Падаюча зірка!

І швидко додав:
—Променю небесний. Кажуть, ти вмієш здійснювати всі мрії.

— Що за нісенітниця, — подумав він. — Це просто старі забобони.

І заснув.

А вночі, поки Джеппетто, Фігаро та Клео спали, у відкрите вікно влетіла Блакитна Фея.

— Я тут, щоб виконати бажання Джеппетто, — прошепотіла вона і м’яко торкнулася Піноккіо своєю чарівною паличкою.

Потім Блакитна Фея глянула на мене.

— А тобі, Цвіркуне Джіміні, доведеться попрацювати з совістю Піноккіо. Зроби так, щоб він став сміливим, чесним, добрим, і колись він перетвориться на справжнього хлопчика.

Піноккіо відразу почав крутитися на всі боки. Рухався він ще дуже незграбно і наробив чимало шуму. Шум цей розбудив Фігаро та Джеппетто. Старий не міг повірити своїм очам.

— Та ти подивися, Фігаро! Моя дерев’яна лялька ожила! Дивись, дивись, вона танцює та співає як справжній хлопчик!

Джеппетто був сам не свій від радості. Він цілував і обіймав Піноккіо і без кінця повторював:

— Мій хлопчику, мій хлопчику! Нарешті й у мене є син! І нехай ти зроблений із дерева, ти завжди будеш моїм сином.

Наступного ранку Джеппетто сказав:

— Сьогодні ти підеш у школу. Ти маєш стати таким самим розумним, як і інші діти.

І Піноккіо, який з нетерпінням чекав на це, радісно поскакав уздовж вулиці в напрямку школи.

На його шляху під аркою стояли двоє мерзотників і шепотіли щось своє. Це були двоє затятих міських злодіїв: старий пронира-лис Чесний Джон і худий голодний кіт Гідеон.

— Подивися на дерев’яну ляльку, он там, — сказав лис. — Вона рухається без мотузок. Як думаєш, зможемо ми заробити на ньому наш чесний золотий, га?

— Давай поговоримо з ним, – відповів кіт.

— Доброго дня, хлопче, — привітав Піноккіо Чесний Джон. — Сьогодні в тебе щасливий день, ти вчасно опинився в нашому місті. Ходімо з нами, і я обіцяю тобі, ти станеш артистом всесвітнього відомого лялькового театру Стромболі!

— Лялькового театру! —захоплено вигукнув Піноккіо. — Як би мені цього хотілося… Але мені треба йти до школи.

— Дурниці, — махнув рукою лис, — твоя школа зачекає.

Так Піноккіо потрапив до лялькового театру Стромболі, де викликав велике захоплення глядачів.

Заглянувши всередину, я побачив товстого директора театру Стромболі, який кричав:

— Співай, Піноккіо, співай!

І Піноккіо співав щосили:

— Я без мотузок — як хочу скачу та головою кручу і керую сам собою.
Був лялькою – став живий.
Стриб-скок, і немає турбот, хто ще вміє так?
Нехай кожен знає: я перший у світі веселун.
Мене не тримають у кулаку, я не цуценя на повідку.
Свою свободу не віддам.
Я собі господар сам.

Публіка шаленіла і закидала Піноккіо монетами.
— Що ж, я йому більше не потрібен, — подумав я. — Я піду додому до Джеппетто і скажу йому, що Піноккіо ми більше не побачимо.

— Чудово, чудово! — промовив Стромболі і обійняв Піноккіо. — Ти справжня золота жила, ми з тобою виступатимемо по всьому світу.

— Звичайно, звичайно, — закивав Піноккіо головою. – Але зараз мені треба побачитися з моїм батьком. А завтра я повернуся.

— Ну ні, друже, ти залишишся тут, — прогарчав Стромболі і схопив Піноккіо. — Поживеш поки що у старій пташиній клітці. Ха-ха-ха!

Мені почувся крик Піноккіо!
— Джіміні, Джіміні, допоможи мені! Стромболі впіймав мене і посадив у клітку!

— От як… Краще б тобі піти до школи! Добре, я спробую відкрити замок.

Але замок виявився занадто великим та міцним. Минув час, і ми з Піноккіо все більше впадали у відчай.

— Дивись! — раптом закричав Піноккіо і показав на вікно. – Падаюча зірка! До нас летить Блакитна Фея.

За мить Голуба Фея залетіла у фургон.

— Що трапилось? – запитала вона.

І тут Піноккіо збрехав, що дорогою до школи на нього напали якісь чудовиська і засунули його в мішок. І чим більше він брехав, то довшим і довшим ставав його ніс.

— Піноккіо, ну скажи правду, може, Блакитна Фея дасть тобі ще один шанс!

І тоді він розповів, як все було насправді.

— Гаразд, заради старого доброго Джеппетто я тебе звільню, — сказала Блакитна Фея. — Але пам’ятай: хлопчик, який не хоче бути слухняним, може залишитися дерев’яним на все життя.

А в цей час лисиця Чесний Джон і кіт Гідеон сиділи в шинку і обговорювали угоду зі Стромболі.

— Ха, та ви отримали за хлопця жалюгідні копійки, — сказав хтось.

То був візник, що піднявся з-за свого столу.

— Я плачу за маленьких хлопчиків значно більше.

— Набравши повну карету неслухняних хлопчиків, я відвожу їх на Острів насолод, а звідтам вони повертаються віслюками. Ха-ха-ха!

Ми з Піноккіо бігли додому, до Джеппетто. На жаль, я обігнав його і не помітив, як лис Чесний Джон і кіт Гідеон схопили малюка.

— Так-так, юначе, — сказав лис. – Не схоже, щоб ви дуже хотіли ходити до школи.

— Ні, я хочу, але спочатку я маю зайти додому, побачити тата, — відповів Піноккіо.

— Нісенітниці, — гаркнув лис. — Подивися на себе: ти блідий, у тебе температура, тобі терміново треба відпочити на Острові насолод.

— Острів насолод? — Протягнув Піноккіо. — Звучить чудово!

І він дав двом розбійникам посадити себе в карету, забиту іншими хлопцями. На щастя, я встиг застрибнути на задок карети. Ми довго їхали, а потім пливли більшу частину ночі, поки, нарешті, не досягли Острова насолод.

Острів був схожий на гігантський парк розваг з американськими гірками і різною їжею, але тільки дуже шкідливою. Діти набирали собі солодощів, чіпсів, плавали річкою з лимонадом, що протікала між горами з морозива.

Піноккіо потоваришував із забіякою та хуліганом на прізвисько Фітіль. Він увесь час бешкетував ламав речі, і Піноккіо вирішив у всьому наслідувати його.

Я знайшов їх граючими у більярд. Якраз настала черга Фітіля бити по кулі, як раптом з ним сталося жахливе перетворення.

Він обернувся на осла і з ревом побіг геть.

Піноккіо було засміявся, але те саме сталося і з ним.

Спочатку у нього виросли гострі ослячі вуха, потім довгий хвіст.

— Швидше Піноккіо! — закричав я. — Стрибай у воду, може, це зупинить чаклунство.

І, на щастя, це справді трохи допомогло.

Змучені та втомлені ми повернулися додому, але нас там ніхто не чекав. Ми заглянули у вікно і не побачили ні Джеппетто, ні Фігаро, ні Клео.

Раптом у вікно влетів лист:

Джеппетто поплив на пошуки Піноккіо.
Але його корабель проковтнув Страшний морський кит, на ім’я Жах глибин.
Джеппетто попав в китовий живіт. Він чекає і сподівається, що кит відкриє рота, і можна буде наловити свіжої риби. Він і Фігаро вже давно нічого не їли і тепер голодують.

— Давай, Джіміні, стрибаємо! – крикнув Піноккіо.

Ми стояли на високій скелі на березі океану, Піноккіо прив’язав до свого ослячого хвоста важкий камінь.
І за секунду ми опинилися на морському дні.

— Куди ж нам іти?

— Дивись, там плаває риба тунець. Кити люблять смакувати тунцями, давай підемо за ним, — запропонував Піноккіо.

Раптом щось ніби потягло нас крізь товщу води. Це кит розтулив свою пащу і заковтнув тунця. Ми пішли за рибою і побачили Джеппетто, який рибалив з човна.

Джеппетто витяг своєю вудкою Піноккіо. Які ж вони були раді зустрічі.

— Сину мій, синочку! Я вже думав, що тебе ніколи більше не побачу.

— Татку, я так за тобою нудьгував! Я тебе ніколи більше не залишу!

— А що в тебе з вухами? – спитав Джеппетто. — І що то за хвіст?

— Я тобі пізніше розповім,— відповів Піноккіо.— Спочатку нам треба вибратися звідси. І я знаю, як це зробити: ми зробимо з човна пліт, а частину, що залишилася, підпалимо.

—Ти хочеш розвести вогонь? —запитав Джеппетто.

— Так, тоді Чудовисько пчихне і виплюне нас назовні.

Джеппетто обійняв Фігаро і Клео, я схопився за Піноккіо, і це сталося. З оглушливим: “А-а-а-пчхи!” — ми вилетіли з горлянки Страховиська і опинилися посеред моря.

У Джеппетто не залишалося сил плисти.

— Бережи себе, Піноккіо! – прокричав він.

Але Піноккіо схопив батька за комір і дотягнув до берега.

Знесилений Піноккіо впав на пісок і втратив свідомість.

Джеппетто приніс його додому та поклав у ліжко. Як це було сумно! Потім старий став навколішки, заплакав і сказав:

— Прощай синку, ти витратив усі сили, щоб урятувати свого старого батька.

Раптом Піноккіо огорнуло яскраве світло, і дерев’яна лялька почала перетворюватися на людину, на чарівного хлопчика.

Він підвівся і посміхнувся.

— Синку, синочку! – радісно закричав Джеппетто. – У мене з’явився справжній син!

Обіцянка Блакитної Феї виявилося правдою: «Якщо ти сміливий, добрий і чесний, колись ти станеш справжнім хлопчиком».

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
5 1 голос
Рейтинг статті

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі