TOU

101 далматинець

101 далматинець— О, Роджере, як мені подобається наш новий будинок! – сказала пані Аніта своєму чоловікові.— А яке тут свіже та чисте повітря — не те що в Лондоні. І далматинцям таке роздолля для забав.

— Так-так, було б чудово, якби вони обмежилися лише іграми, — зауважив Роджер.

— Вони перерили весь сад! Тільки подивіться! — роздратовано вигукнула служниця Нанні. —
Прийшов час покласти цьому кінець — інакше замість клумби у нас буде шахта!

Аніта, Роджер і Нанні пішли до вітальні, щоб подивитися, чим займаються цуценята.

— Ось у чому річ! Не дивно, що вони тільки і думають, як би попити землю, – сказала Аніта.

— Вони дивляться «Юні шукачі скарбів» – це жахіття, а не шоу, – пробурчала Нанні.

Після телепередачі Аніта та Роджер вилучили момент для виховної бесіди із цуценятами.

— Все це зайшло надто далеко, — почав Роджер. Але варто було йому лише подивитися на кумедні мордочки, як строгість у голосі кудись зникала.

Коли Аніта та Роджер вийшли з кімнати.

Тато цуценят – Понго і їхня мама – Перріта вирішили поговорити зі цуценятами по-своєму. Вони сподівалися, що добрий наганяй вплине на малечу.

— Ви маєте припинити розкопки в саду! У нас такий чудовий будинок, а ви тільки все псуєте, – прогарчав Понго.

— Аніта, Роджер і Нанні стільки працювали над нашим садом, – додала Перріта.

Цуценята понуро схилили голови. Але їх хвостики всякий раз нетерпеляче ворушилися при слові копати.

Аніта та Роджер вийшли в сад, щоб у котре позакопувати вириті цуценятами ямки. Подружжю подобалося працювати разом. До того ж стояла чудова погода.

—Працювати в саду – одне задоволення! – Захоплювалася спочатку Аніта. — Та це й не робота зовсім.

Але після кількох годин безперервної праці її настрій змінився.

— Садівництво — найтяжча работа в світі, — пожалілась вона.

Наступний ранок почався з неприємностей.

Служниця Нанні відвела Аніту та Роджера в сад, де красувалися нові ямки.

— Оце так! – вигукнув Роберт.

— Що будемо робити? — нервово поцікавилась Аніта.

І тоді Роджер сказав, що збирається побудувати для щенят інший будинок.

— Але… — почала Аніта.

— Ніяких «но»! Пока не навчаться як треба себе поводити, будуть сидіти у вольєрі!

Коли загін-вольєр був готовий, Роджер почав скликати цуценят. Малята неохоче сходилися до вольєру: вони не зовсім розуміли, для чого призначена конструкція, але довіри у них вона не викликала.

Понго і Перріта стурбовано спостерігали за сумною ходою цуценят.

Коли останнє цуценя зайшло всередину, Роджер, Аніта и Нанні почали слідкувати.

— Роджере, – нарешті не витримала Аніта, – вони такі нещасні!

— Ну, якби вони не рили в саду… — почав Роджер, але раптом відчув себе таким же нещасним, як маленькі далматинці.

Цуценята вже почали скавчати, коли Нанні запрпопонувала:

—У мене є ідея! Щоранку, на світанку, я водитиму малюків на велику прогулянку. Через луки! А там хай копають, скільки душа забажає. Їм, у будь-якому випадку, потрібна прогулянка!

Наступного ранку Нанні прокинулася дуже рано.

— Чудовий день для гарної прогулянки, — подумала вона вголос. — Досліджуємо околиці…
Так інтригує майбутнє знайомство із сусідами. Ой, я просто як школярка в перший день канікул!

Невдовзі Нанні вже підходила до вольєра. Побачивши її далматинці відчайдушно завиляли хвостами і нетерпляче застрибали.

— Доброго ранку. Просто чудовий ранок, — примовляла Нанні, відчиняючи дверцята.

І дружна компанія цуценят висипала на ранкове сонечко. А за кілька хвилин усі вже були на просторому квітчастому лузі, де маленькі песики почали носитися, перекидаючи один одного.

— А ви доглядайте як слід за дітлахами, — покликала Нанні Понго та Перріту.

— Не разбігайтеся, шибеники! — кричала їм Нанні.

Дивіться: маленький гайок посеред луки! — раптом покликала цуценят Нанні. — Ходімо подивимось, що за ним.

— Може там веселий струмок. Або сріблясте озеро. — Або велична гора… Ой, що це я, які в Англії гори?! Все одно, за цим гайком має бути щось захоплююче. — Тут лише старий кар’єр… Зізнатися, я чекала більшого, — розчаровано пробурмотів Нанні, коли гай залишився позаду.

— Ну та гаразд, ми чудово прогулялися, можна повертатися додому.

Нанні повела собачу компанію назад, і тільки Щасливчик залишився. Сидячи на краю ями, він почав голосно гавкати.

— Давай, Щасливчику, пішли — тут немає нічого цікавого для нас! – Кричала цуценяті Нанні. — Кажу тобі: це лише старий кар’єр і нічого більше.

— Щасливчику, я до кого звертаюся?! Завтра ти з нами гуляти не підеш, неслухняний песик, — злостилася Нанні. — Відпусти мою сукню — ти її порвеш!

Але Щасливчик міцно вчепився у поділ. Він тягнув Нанні туди, де нюхом відчував щось дуже важливе.
І оскільки Нанні не хотіла, щоб сукня порвалася, їй довелося піти за цуценятком.

— Боже мій! – Вигукнула Нанні, коли Щасливчик привів її до якогось занедбаного агрегату. – Це ще що таке?

— Ти спостережливий песик, Щасливчику! Але що це? Як дивно … Ось, пам’ятаю, ще коли я була дівчиськом і жила на фермі, ми з подружкою зайнялися пошуками скарбів у сусіда на городі. А потім прийшов сусід і нас…

Коли цуценята опинилися на дні величезної ями, вони почали копати в тому місці, де Щасливчик знайшов величезну дивну кістку.

Знайшовши неподалік лопату, Нанні захоплено допомагала далматинцям. І невдовзі вони знайшли безліч різних кісток.

Декілька годин роботи просто знесилили «скарбошукачів».

— Все, вистачить на сьогодні, – вимовила Нанні, але собаки все несли і несли свої знахідки в закуток кар’єру.

— Пора додому, бо Роджер з Анітою почнуть хвилюватися… Обіцяю, завтра ми повернемося сюди і не залишимо каменя на камені!

А Роджер з Анітою, тим часом, були настільки захоплені роботою в саду, що навіть не помітили тривалої відсутності Нанні та цуценят.

Коли після всіх пригод Нанні та далматинці нарешті повернулися, їх сил ледь вистачило, щоб розташуватися на відпочинок у тіньочку. Аніта та Роджер з цікавістю розглядали компанію.

— Не думаю, що вони колись ще будуть ритися в саду, — сонно бурмотіла Нанні. — Ми… Тобто вони копали цілий ранок. Там таке чудове місце, хррр… хррр…

І Нанні заснула слідом за цуценятами.

Наступний ранок знову застав Нанні та далматинців на дорозі до кар’єру. Аніта та Роджер ще навіть не прокинулися.

— Звичайно, я не можу бути впевнена, — пояснювала Нані собакам, — я ж не фахівець. Але в мене таке відчуття, що ми знайшли щось особливе. Так-так, щось особливе!

Після цих слів Нанні багатозначно вказала на товстелезну книгу, яку несла в руках.

— Гадаю, вольєр можна розібрати, — поділився з Аніто своїми міркуваннями Роджер. — Ідея з прогулянками, схоже, спрацювала. Тепер собаки так втомлюються, що їм не до копання в саду.

— Справді, — відповіла Аніта. — До того ж, поки вони гуляють, ми можемо зробити наш садок ще прекраснішим. У мене вже є ідея.

Весь тиждень, щоранку Нанні та далматинці копалися у своєму «кар’єрі скарбів». І, нарешті, там не залишилося жодного невикопаного каменю, а купа старих кісток помітно зросла. Настав час звернутися до фахівця.

І ось якось надвечір Нанні в оточенні втомлених і щасливих цуценят сіла писати листа. Лист знаменитому професору Драгомілову, автору тієї товстелезної книги, яку Нанні вивчала.

А поки Нанні була зайнята листом у своїй спальні, Аніта теж писала листа, але у вітальні. Це була заявка на участь у місцевому конкурсі садівників. Переможцем у конкурсі ставав той, чий садочок був найкрасивішим та найдоглянутішим.

— Думаєш, у нас є шанси перемогти, Роджере? – Запитала Аніта задумливо. — Упевнена, місцеві мешканці знаються на садівництві… Не те, що городяни на кшталт нас.

Але відповіддю Роджера було лише мелодійне «тра-ля-ля-ля» — він теж був зайнятий написанням — він писав нову пісню.

За кілька днів у кар’єрі з’явився професор Драгомілов власною персоною. Отримавши листа від Нанні, він дуже захотів особисто оглянути знахідки.

— Ось як все було, – закінчила Нанні розповідати історію розкопок. — Якби не Щасливчик, ми б не побачили цієї найпершої і найбільшої кістки. І якби не 101 далматинець, ніхто б не знайшов усіх інших кісток.

— Звичайно, поки що рано робити висновки, — пояснював професор Драгомілов Нанні, поки вони вантажили знайдені кістки у вантажівку, — я маю ретельно вивчити кожну з цих кісток у своїй лабораторії. Але, варто визнати, вони виглядають дуже і дуже багатообіцяюче.

А для сільського садового комітету настав гарячий день: адже треба було як слід оцінити всі сади, які брали участь у конкурсі. І ближче до вечора переможця було визначено.

Леді Джейн, представниця садового комітету, нагородила Аніту та Роджера дипломом «За найкрасивіший і найдоглянутіший сад села».

— Вражає насамперед те, — сказала леді Джейн у своїй промові, — що ви примудрилися розбити чудовий сад, коли… ммм… коли довкола стільки собак.

А наприкінці літа листоноша доставив незвичайний лист. Нанні спішно принесла конверт Роджеру та Аніті, щоб прочитати листа разом.

— Це від відомого професора Драгомілова, — Аніта вивчала листа. — Ми всі запрошені на урочисте відкриття спеціальної виставки у міському зоологічному музеї. Тут нижче написано: «Почесні гості — 101 далматинець».

— Нанні, як це зрозуміти?! — здивовано переглянулися Аніта та Роджер.

Наступної неділі на церемонії відкриття спеціальної виставки у міському музеї мер містечка виголошував урочисту промову перед почесними гостями та публікою.

Аніту, Роджера, Нанні та професора Дорогомілова слова мера сповнювали гордістю.

— Особлива подяка Сто Одному Мисливцеві За Скарбами, який зробив це дивовижне відкриття.

Спасибі Нанні, яка зберегла жагу пригод у своєму серці.

Впевнений, у майбутньому безліч дітлахів зможе отримати такий самий інтерес при оглядинах цього скелета рідкісного динозавра, який жив у наших місцях мільйони років тому.

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
0 0 голосів
Рейтинг статті

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі