TOU

Розумники з міста Нукім

Розумники з міста НукімБуло колись місто, що звалося Нукім. Назва нам відома, а от де воно знаходилося – цього ніхто не знає.
У Нукімі було страх як холодно – за рік дві зими і лише одне літо.

І от якось вийшли люди на вулиці та пішли, галасуючи, до кількох радників міста і почали кричати:

– У цьому місті жити більше неможливо, – замерзаємо, люди добрі, замерзаємо! Треба йти до царя! Підіть і скажіть від нашого імені – нехай зробить так, щоб у нас було два літа і одна зима, інакше ми тут не залишимося.

– Воля народу священна, – сказали радники міста, найрозумніші з городян.

Поміркувавши, вони вирішили – треба негайно йти до царя.

А щоб задобрити царя – піднести йому у подарунок від жителів Нукім торбу із золотом.

Знайшли вони довжелезну жердину, загострили її так, що вона стала схожа на спис, прив’язали торбу до вістря і, прокричавши: “Гей, царю, де ти, ми йдемо до тебе!” – вирушили у дорогу.

От проходять ці посланці повз містечко, бачать: крамар продає якісь червоні штуки, схожі на язики полум’я.

Подивилися посланці на це диво, наче зачаровані, і питають у крамаря:

– Що це ти продаєш, братику?

Той відповідає:

– Перець.

В житті не бачили вони перцю і не чули цього слова.

– Чи їдять його? – запитують у крамаря.

Той відповідає:

– Їдять, авжеж.

– Тоді зваж нам трохи.

Відкусив старший посланець шматочок перцю, обпік собі рота, та так, що з очей потекли сльози, кинув перець другому, той покуштував і теж ледь не задихнувся, кинув третьому, і той покуштував.

Кинули посланці перець і, проклинаючи крамаря, не знаючи, як остудити обпечені роти, із заплаканими очима, пішли далі.

От ідуть вони повз наступне містечко, бачать: стоять перед крамарем пласкі кошики, а в них – купки невідомо чого.

– Що це ти продаєш, братику? – запитують.

– Виноград, – відповідає крамар.

В житті не бачили вони винограду і не чули цього слова.

– Чи їдять його? – запитують.

– Авжеж! – відповідає крамар.

– Ну, зваж нам трохи.

Розплатилися, з’їли посланці виноград – смакота!

І благословляючи крамаря, облизуючись, пішли далі.

Проходять вони повз наступне містечко – бачать: крамар торгує шматочками чогось білого.

– Що це ти продаєш?

– Цукор.

– Цукор?.. Не бачили, не чули… Чи їдять його?

– Ще й як!

– Ну то зваж нам трохи.

Розплатилися, похрумали увесь цей цукор – смакота!

Йшли, йшли посланці своєю дорогою, непомітно настала ніч, зупинилися вони, встромили списа в землю, а самі вляглися навколо нього і згодом поснули. Про золото ніхто й не подумав: хіба таке можливо, щоб злодій заліз на верхівку списа і забрав прив’язану до нього торбу?

Як на гріх, ішов вночі попри це місце подорожній, побачив навколо встромленої жердини кількох сплячих людей, подивився вгору – на вістрі щось висить.

Висмикнув жердину, зазирнув у торбу – а в ній золото.

Пересипав подорожній золото до своєї сумки.

Натомість, насипав у торбу піску з камінцями, прив’язав її до вістря, встромив жердину в землю – і зник.

Вранці розумники міста Нукім встали і знову вирушили в дорогу. Питаючи зустрічних, чи правильно вони йдуть, дійшли нарешті до столиці.

Сіли вони біля міських воріт відпочити та й порахувати, скільки вони витратили грошей.

Старший посланець і каже:

– Червона річ, яку ми куштували й передавали один одному, – один срібник, річ, яку сам бог створив, а ми взяли та з’їли – один срібник, а те, що було біліше за сніг і солодше за материнське молоко, – два срібники…

Підрахували, витрачені гроші розділили порівну між собою і пішли до воріт палацу.

Варта негайно повідомила придворним, а придворні повідомили царю, що з міста Нукім прийшли посланці. І наказав цар покликати їх.

Підійшли посланці до царя, вклонилися. Старший простягає йому торбу й каже:

– Многії літа тобі, царю! Ми, посланці від мешканців міста Нукім, прийшли до тебе з проханням, і принесли тобі у дарунок оцю торбу з золотом.

У нашому місті дуже холодно – на рік дві зими і лише одне літо. Якщо ти не зробиш так, щоб у нас було два літа і одна зима, то знай – у нашому місті ми не залишимося!
Решта посланців закивали головами, підтверджуючи слова старшого.

А царський скарбник, який прийняв торбу, нахилився до царя і пошепки сказав йому на вухо, що в торбі замість золота пісок і камінці.

Замислився цар: чи навмисне принесли ці люди замість золота пісок і камінці, чи з невеликого свого розуму?

І щоб випробувати їх, наказав він поставити перед ними тацю, повну чорних слив, перемішаних із чорними жучками.

Посланці з жадібністю накинулися на тацю, старший і каже:

– Братики, з’їмо спочатку ті, що з ніжками, бо розбіжаться, а безногі і без того будуть наші.

Побачив цар міру їхнього розуму і, звернувшись до них, сказав:

– Повертайтеся додому, а поки дійдете, там якраз ще одне літо настане.

– Живи вічно, царю! – сказали розумникі міста Нукім і веселі-щасливі повернулися додому.

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
5 1 голос
Рейтинг статті

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі