TOU

Вінні-Пух та його друзі (розділи 1-10)

Вінні-Пух та його друзіПриповідка

Вам доводилося читати іншу книжку про Крістофера Робіна? Ні? Шкода. Бо коли б ви читали ту книжку, то відразу пригадали б, що колись, давно-давно, Крістофер Робін був знайомий з одним лебедем (чи, може, лебідь був знайомий з Крістофером Робіном, зараз не пам’ятаю), якого він звав Пухом. Згодом лебідь кудись залетів, а ім’я від нього зосталося. І коли ведмедик, новий друг Крістофера Робіна, сказав, що йому б личило найкраще в світі ім’я, Крістофер Робін, не задумуючись, назвав його Вінні-Пухом. Так він Вінні-Пухом і залишився.

“Пухом – це зрозуміло. Але чому Вінні?” – спитаєте ви.

Зараз поясню. Неможливо жити в столиці й хоча б двічі на тиждень – у суботу й неділю – не бувати в зоопарку. Правда, є такі диваки, що зовсім не вміють бувати в зоопарку. Вони заходять у ворота, де написано “Вхід”, і поспіхом перебігають від клітки до клітки, не минаючи жодної, аж поки опиняться біля воріт, де написано “Вихід”. Розумні люди роблять не так. Вони одразу поспішають до тих тварин, яких люблять найбільше, і зостаються з ними, аж поки треба вже йти додому. Так робив і Крістофер Робін.

Тільки-но ми приходили з ним до зоопарку, він одразу мчав туди, де жили білі ведмеді. Зупинившись біля третьої клітки зліва, Крістофер Робін шепотів щось на вухо доглядачеві, і перед нами розчинялися двері. Ми пробиралися темними коридорами, підіймалися крутими сходами й, нарешті, зупинялися перед омріяною кліткою. Двері клітки розчахувались, і до нас вискакувало щось велетенське сіро-буро-волохате.

З радісним вигуком “Ох, як я за тобою скучив!” Крістофер Робін кидався йому в обійми.

То була ведмедиця з чудовим ніжним ім’ям, яким в Англії називають дівчаток – Війні. Тільки от ніхто не знає, чи назвали її так на честь Пуха, чи Пуха назвали так на її честь. Колись ми з Крістофером Робіном знали, але тепер забули…

Щойно я написав ці рядки, як хтось мене під лікоть – штовх. Озираюся, а то Паць, та ще й своїм тоненьким поросячим голосочком кувікає:

– А чого про мене нічого?

– Любий Пацику,– сказав я,– уся книга буде про тебе.

– А чого ж досі про Пуха та про Пуха? – кувікнув він знову.

Бачте, в чому річ: він подумав, що вся ця Приповідка, а далі й Казка буде лише про Пуха, і йому стало трішечки прикро. Звісно, Пух – улюбленець Крістофера Робіна, але й Паць стає йому часто в пригоді, коли Пух чогось не може зробити. Приміром, Пуха не занесеш непомітно до школи, а Паць такий маленький, що зовсім легко вміщається в кишені. І дуже приємно відчувати в кишені такого друга, коли ти не певен, скільки буде два по два – чотири чи п’ять. Іноді Паць вилазить посеред уроку на парту й уважно зазирає в чорнильницю, куди Крістофер Робін часто вмочає перо. Тож не дивно, що Паць грамотніший за Пуха, хоч Пухові це байдуже.

“Аби голова була на плечах”,– каже ведмедик.

І правду каже. Аж ось зарепетували й інші:

– А чого про нас нічого?

Гаразд, друзі, облишмо вже Приповідку та перейдемо до самої Казки, яка складається з багатьох-багатьох цікавих пригод…

А.А.М.

ПРИГОДА ПЕРША,

У якій ми знайомимось з Вінні-Пухом та не тими Бджолами

Перед вами звичайний плюшевий ведмедик.

Як бачите, він спускається сходами слідком за своїм другом Крістофером Робіном, головою донизу, і перелічує східці власною потилицею: бум, бум, бум! Іншого способу долати східці він поки що не знає. Правда, часом йому здається, що коли б на хвильку перестати бумкати й гарненько подумати, то можна було б знайти якийсь інший спосіб. Та саме подумати йому, на жаль, і ніколи.

Так чи не так, але ось він уже зійшов униз і готовий з вами познайомитися:

– Війні-Пух!

Коли я вперше почув його ім’я, то дуже здивувався і сказав:

– А я гадав, він хлопчик.

– Він і є хлопчик,– сказав Крістофер Робін.

– То чому ж ти називаєш його Вінні?

– Я не називаю.

– Невже?

– Авжеж. Він не Вінні, він Вінні-Пух. Розумієш?

– Еге, тепер розумію,– швиденько погодився я.

Іноді, коли Вінні-Пух прибумкає з Крістофером Робіном донизу, він любить у щось погратися, але ще більше він любить посидіти тихенько біля вогню й послухати казку. От і цього вечора…

– А як із казочкою? – спитав Крістофер Робін.

– Що з казочкою? – спитав я.

– Ну, ти міг би розповісти Вінні-Пухові казочку? Йому дуже хочеться!

– Може, й міг би,– сказав я.– Тільки якої ж йому хочеться і про що?

– Гарної і про нього. Він же, знаєш, таке ведмежа!

– Та знаю, знаю!

– То розкажи, татусю, будь ласка, – попросив Крістофер Робін.

– Гаразд, спробую.

– І я спробував…

Колись, давно-давно,– здається, минулої п’ятниці – у Лісі жив собі самотній Вінні-Пух.

– Мабуть, йому, однісінькому, там було дуже страшно? – спитав Крістофер Робін.

– Ніскілечки! – буркнув хтось баском.

Одного разу Вінні Пух пішов на прогулянку й забрів на галявину, що була посеред самого Лісу. А посеред самої галявини ріс височенний дуб, а з-посеред самого дуба долинало голосне дзижчання: жжжжжжж!

Вінні-Пух сів під дубом на траву, обхопив голову лапами і став думати-гадати.

Спершу він подумав так:

“Оте жжжжжж! – то недарма. Саме жикання ні з того ні з сього не візьметься. Коли є жикання – це означає, що хтось для чогось жикає. Дуб жикати не може. Значить, жикає хтось інший. А навіщо тобі жикати, якщо ти не бджола? Отже, жикають бджоли. По-моєму, так!”

Далі він ще подумав, подумав і сказав сам до себе:

– А для чого на світі бджоли? Щоб робити мед! По-моєму, так!

Тут він підвівся і сказав:

– А для чого на світі мед? Щоб я його їв! По-моєму, тільки так!

І з цими словами він подерся на дерево. Він ліз, ліз і ліз і, поки все ліз та ліз, по дорозі мурмотів собі пісеньку, яку сам щойно склав:

I ведмедики, й ведмеді

Люблять мед і все на меді.

Жжи!Жжи!Жжи!

Чому це так, скажи?

От він видерся ще трохи вище… і ще трохи вище… а далі ще зовсім-зовсім трішечки вище. І на цей час йому в голові забриніла інша пісенька:

От якби ведмедики,

От якби

Та були всі бджолами!

(Трим-би-би!)

Тоді б вони свої хати

Перестали витягати

На дуби.

Би!

І тоді – коли б це

Та якби —

Бджоли були нами!

(Трим-би-би!)

Лазити б не треба

Трохи не до неба —

На дуби!

Би!

Правду кажучи, Пух уже добряче стомився, через те й пісенька вийшла трохи жалісливою. Але йому залишилось дертися зовсім-зовсім-зовсім небагато: ну, тільки стати на оцю гілочку – і…

Трррісь!!!

– Рятуйте! – крикнув Пух, пролетівши три метри донизу і бемцнувшись об іншу гілку.

– Ех, навіщо я… – пробурмотів він, пролетівши наступних п’ять метрів і бемцнувшись об третю гілку…

– Та я ж не хотів робити ніякої шко… – спробував він пояснити, пролетівши ще метрів із сім догори ногами і бемцнувшись об четверту гілку,– я ж тільки хотів…

– Звісно, краще було б не… – тільки й устиг вимовити Пух, почоломкавшись лобом та спиною ще із шістьма гілками.

– А все через те, – нарешті зізнався він, коли ще тричі перекувицьнувся догори п’ятами, побажав усього найкращого найнижчій гілляці і шугнув у саму середину колючого-преколючого малинового куща, – все через те, що я дуже люблю мед. Рятуйте!

Пух виповз із куща, повисмикував з носа трохи колючок і знов почав думати. І перш за все він подумав про Крістофера Робіна.

– Про мене? – схвильовано перепитав Крістофер Робін, не вірячи такому щастю.

– Авжеж, про тебе.

Крістофер Робін нічого не сказав, але очі його все круглішали й круглішали, а щоки все рожевіли та рожевіли.

Отож Вінні-Пух і подався до свого друга Крістофера Робіна, що жив у тому самому Лісі, тільки в іншому місці, за зеленими дверима.

– Доброго ранку, Крістофере Робіне, – сказав Вінні-Пух.

– Доброго ранку, Вінні-Пуше,– сказав Крістофер Робін.

– Цікаво, чи нема в тебе часом повітряної кульки?

– Повітряної кульки?

– Еге. Я оце саме йшов і думав: “Чи нема часом у Крістофера Робіна повітряної кульки?” Мені було просто цікаво знати.

– А для чого тобі повітряна кулька? – спитав Крістофер Робін.

Вінні-Пух озирнувся довкола й, упевнившись, що ніхто не підслуховує, приклав лапу до рота й прошепотів страшним голосом:

– Мед!

– Та хто ж ходить по мед із повітряними кульками?

– Я ходжу! – сказав Пух.

А трапилося так, що саме напередодні Крістофер Робін був на вечірці у свого друга Паця і там усім гостям роздавали повітряні кульки. Крістоферові Робіну дісталася велика зелена кулька, а одному з Кроликових Родичів та Знайомих приготували велику-превелику синю кульку. Але той Родич і Знайомий не взяв її, бо сам був такий малий, що його не взяли в гості. Отож Крістоферові Робіну довелося вже – так тому й бути – прихопити додому обидві кульки – і зелену, і синю.

– Яка тобі більше до вподоби? – запитав Крістофер Робін Вінні-Пуха..

Пух згріб голову в лапи й глибоко задумався.

– Так отож,– сказав він.– Якщо ти полюєш на мед із повітряною кулькою, найголовніше, щоб бджоли тебе не помітили. Отже, якщо кулька буде зелена, вони можуть подумати, що то гілочка з листям, і не помітять тебе, а якщо кулька буде синя, вони можуть подумати, що то просто клаптик неба, і також тебе не помітять. Тепер питання: у що вони швидше повірять?

– А самого тебе вони не помітять під кулькою? – поцікавився Крістофер Робін.

– Може, помітять, а може, й ні,– сказав Вінні-Пух.– Хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам?

Він подумав ще хвильку й додав:

– Я прикинуся маленькою чорною хмаркою. Тоді вони не здогадаються.

– Коли так, тоді тобі треба взяти синю кульку,– сказав Крістофер Робін.

На тому й погодилися.

Друзі взяли з собою синю кульку, а Крістофер Робін, як завжди (просто так, для годиться), почепив на плече свою рушницю, і вони пішли.

Вінні-Пух найперше завернув до однієї знайомої калюжі й добряче викачався в калюжі, щоб стати зовсім-зовсім чорним, як справжня хмарка. По тому вони почали надувати кульку, тримаючи її удвох за мотузочку, і, коли кулька роздулася так, що здавалося, ось-ось лусне, Крістофер Робін раптом випустив мотузочку з рук.

Вінні-Пух плавно злетів у небо й зупинився саме де треба – біля верхівки бджолиного дерева, тільки трохи збоку.

– Ураааа! – закричав Крістофер Робін.

– Що, гарно? – відгукнувся згори Вінні-Пух.– Ну, на кого я схожий?

– На ведмедя, що летить на повітряній кульці,– відповів Крістофер Робін.

– А на хмарку? – стривожено запитав Вінні-Пух,– на чорну маленьку хмарку в синьому небі хіба не схожий?

– Не дуже.

– Ну, нічого, звідси, мабуть, усе здається інакшим. А потім, я ж казав,– хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам.

Як на те, не було ані найменшого вітерцю, що підігнав би Пуха до дерева, і ведмедик нерухомо завис у повітрі. Він міг нюхати мед, міг дивитися на мед, але дотягтися до меду – гай-гай! – ніяк не міг.

Урешті Вінні-Пух не витримав:

– Крістофере Робіне! – голосно прошепотів він.

– Що таке?

– Бджоли начебто щось запідозрили!

– Що саме?

– Не знаю. Але, по-моєму, вони гудуть якось підозріло!

– Може, їм здається, що ти хочеш забрати в них мед?

– Може. Хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам?

Вінні-Пух помовчав ще трохи і знову гукнув:

– Крістофере Робіне!

–Що?

– У тебе вдома є парасолька?

– Аякже!

– Тоді я тебе дуже прошу: принеси її сюди і ходи з нею під деревом, а сам увесь час зиркай на мене та примовляй: “Ов-ва-ва! Здається, збирається на дощ!..” Гадаю, бджоли тоді нам краще повірять. З ними так тільки й треба чинити!

Крістофер Робін подумки засміявся: “Ех ти, дурненьке ведмежа”,– та вголос цього не сказав, бо дуже любив Вінні-Пуха.

І подався додому по парасольку.

– О, нарешті! – загукав Вінні-Пух, щойно Крістофер Робін повернувся. – А я вже почав непокоїтися. Я помітив, що бджоли загули вже й зовсім підозріло!

– Розкрити парасольку чи не треба? – спитав Крістофер Робін.

– Треба. Тільки хвильку почекай. Діяти – то діяти напевне. Головне зараз – обманути бджолину королеву. Ти її бачиш звідти?

–Ні.

– Шкода. Ну, гаразд, ходи з парасолькою туди-сюди і примовляй: “Ов-ва-ва! Здається, збирається на дощ!.. Еге ж, збирається на дощ!” А я робитиму своє: буду співати Пісню Пуха-Хмаринки… Отож почали!

Крістофер Робін почав ходити туди-сюди та примовляти, що збирається на дощ, а Вінні-Пух заспівав ось якої пісеньки:

Пух-Пампух – легенький, як пух,

летить в небеса. Але й краса!..

Та ні! То не Пух: це Хмарка, це пух

летить в небеса… Але й краса!..

Я Хмарка чудова,

різнокольорова,

лечу в небеса! Ой!.. Оса!..

Тобто бджола…

Бджоли, як на диво, загули ще підозріливіше! Деякі з них навіть вилетіли з гнізда й почали кружляти навколо Хмарки, коли вона заспівала другий куплет пісеньки, а одна бджілка навіть посиділа хвильку на Хмарчинім носі й одразу шугнула геть.

– Крістофере – ой! – Робіне! – закричала Хмарка.

– Що таке?

– Я думав, думав і нарешті все зрозумів. Це не ті бджоли!

–Тану?

– Зовсім не ті! І вони, певно, й мед не той роблять!

– Невже?

– Авжеж! І краще мені спуститися додолу.

– А як? – спитав Крістофер Робін.

Саме над цим Вінні-Пух досі й не думав. Якщо випустити з лап мотузочку, він упаде і знову бумкне. Такий вихід йому не подобався.

Отож Вінні-Пух подумав-подумав, а тоді “сказав:

– Крістофере Робіне, ти мусиш поцілити в кульку з рушниці. Рушниця твоя при тобі?

– Аякже! – сказав Крістофер Робін.– Тільки якщо я вистрілю в кульку, вона зіпсується!

– А якщо ти не вистрілиш, то зіпсуюся я! – вигукнув Вінні-Пух.

Тут уже Крістоферові Робіну нічого було робити: він дуже ретельно прицілився в кульку і вистрілив.

– Ой! – скрикнув Пух.

– Хіба я не влучив? – спитав Крістофер Робін.

– Не те щоб зовсім не влучив,– сказав Вінні-Пух,– а тільки не влучив у кульку.

– Пробач, будь ласка,– сказав Крістофер Робін і вистрілив знову.

Цього разу він не схибив і поцілив саме в кульку. Повітря повільно почало виходити з неї, і Вінні-Пух тихо поплив на землю.

Проте лапки, в нього так затерпли, поки він висів, тримаючись за мотузочку, що понад тиждень вони стирчали догори і Пух не міг ними поворухнути. І коли на ніс йому сідала муха, він мусив її здмухувати: пухх! пухх! І можливо, – хоч я в цьому не певен, – можливо, саме через те його й прозвали Пухом.

– Казочці кінець? – спитав Крістофер Робін.

– Цій казочці кінець. Та є ще й інші.

– Про Пуха і про мене?

– І про Паця, і про Кролика, і про всю компанію. Хіба ти не пам’ятаєш?

– Певна річ – пам’ятаю, тільки от коли хочу згадати – враз забуваю…

– Ну, наприклад, як Пух із Пациком ловили Слонопотама…

– А вони його спіймали?

– Ні.

– Де їм! Пух же зовсім дурненький. А я його спіймав?

– Про це й мовиться в казці.

Крістофер Робін кивнув.

– Розумієш,– сказав Крістофер Робін,– сам я все-все пам’ятаю, а от Пух забув, і йому страшенно кортить послухати знову. Бо тоді це справжня казка, а не так собі.

– І я такої ж думки.

Крістофер Робін глибоко зітхнув, узяв ведмедика за задню лапку й попрямував до дверей, тягнучи Пуха за собою.

На порозі він обернувся і сказав:

– Ти прийдеш подивитися, як я купаюсь?

– Охоче,– відповів я.

– А Пухові не дуже боліло, коли я влучив у нього з рушниці?

– Ані трішечки.

Крістофер Робін кивнув і вийшов, а за хвилину я почув, як Вінні-Пух піднімається сходами – бум, бум, бум!

ПРИГОДА ДРУГА,

У якій Вінні-Пух пішов у гості, а потрапив у безвихідь

Одного дня знайомий уже нам ведмедик Вінні-Пух (чи просто Пух, як його часто звали для зручності) неквапливо прогулювався Лісом, мугикаючи собі під ніс нову пісеньку. Він з радістю наспівував цю пісеньку, яку склав лише нинішнього ранку, поки робив перед дзеркалом свої щоденні Атлетичні Вправи. Річ у тім, що Пух дуже хотів схуднути, стати Атлетом і тому він вельми старанно робив ранкову гімнастику. Він спинався на кінчики пальців, випростувався як тільки міг і заодно співав так:

Тара-тара-тара-ра!

А далі, коли він нахилявся, силкуючись дотягтися передніми лапками до пальців ніг, то співав так:

Тара-тара…

Ох, мамонько!

Трам-пам-па!

Отак і склалася пісенька. Тож після сніданку Вінні-Пух все накручував і накручував її у своїй голові, аж поки вивчив напам’ять. Тепер він знав її геть усю – від першого аж до останнього рядка. Слова в цій пісеньці були приблизно такі:

Тара-тара-тара-ра!

Трам-пам-пам, тірлім-пам-па!

Тірлі-мірлі-тірлі-лі,

Трам-пам-пам,

Тірлім-пім-пі!

Так от, мугичучи собі під ніс цю пісеньку, Вінні безжурно чимчикував лісовою стежиною і думав. А думав він про те, що було б, якби він, Вінні-Пух, був не Вінні-Пухом, а кимось зовсім-зовсім іншим. Нараз він опинився перед піщаним пагорком на березі річки, а в тому пагорку була велика дірка.

– Ага! – сказав Пух.– (Трам-пам-пам, тірлім-пам-па!) Якщо я щось у чомусь тямлю, то дірка – це нора, а нора – це Кролик, а Кролик – це добра компанія, а добра компанія – це така компанія, де мене пригостять-почастують та ще й залюбки послухають мою пісеньку, і все таке інше. (Тірлі-мірлі-тірлі-лі!)

І він без зайвих слів нагнувся, просунув голову в дірку й гукнув:

– Агов! Чи є хто вдома?

Замість відповіді з нори долинуло якесь шарудіння, а тоді знову стало тихо.

– Я питаю: “Агов! Чи є хто вдома?” – повторив Пух голосно-голосно.

– Нема! – відповів чийсь голос. А далі додав:

– І не треба так кричати! Я й першого разу чудово тебе зрозумів.

– Отакої! – сказав Вінні-Пух.– Невже вдома немає нікого-нікогісінько?

– Нікого-нікогісінько!

Тоді Пух витягнув голову з дірки й замислився. Він подумав так: “Усе ж там хтось таки є, бо мусив же хтось сказати “нікого-нікогісінько!” І він знову встромив голову в дірку й сказав:

– Слухай, Кролику, а хіба то не ти?

– Ні, не я! – сказав Кролик, змінивши голос.

– А той голос – хіба він не твій?

– По-моєму, ні,– сказав Кролик.– По-моєму, він анітрохи не схожий на мій!

– Чудасія! – сказав Пух.

Він знову витягнув голову з дірки, трохи подумав, по тому втретє засунув голову й запитав:

– Будьте ласкаві, скажіть, а де зараз Кролик?

– Він пішов у гості до свого друга Вінні-Пуха. Вони, знаєш, які друзі!

Вінні-Пух аж рота роззявив із подиву.

– Та це ж я! – сказав він.

– Хто “я”? “Я” різні бувають.

– “Я” – це я! Вінні-Пух!

Тепер здивувався Кролик. Він здивувався ще дужче за Пуха.

– А ти в цьому певен? – запитав він.

– Абсолютно певен! – сказав Вінні-Пух.

– Ну, гаразд, тоді заходь!

І Вінні поліз у нору.

Він пропихався, протискався, просувався і, врешті-решт, опинився у Кроликовій оселі.

– Твоя правда,– сказав Кролик, оглянувши його з голови до п’ят.– Це таки ти! Дуже радий тебе бачити!

– А ти думав – хто це?

– Ну, думав, мало хто може бути! Сам знаєш, тут, у Лісі, не можна абикого пускати в хатку! Обережність ніколи не завадить… А чи не час уже чимось підкріпитися?

Вінні-Пух завжди був охочий трохи підкріпитися, а надто годині об одинадцятій ранку, бо о цій порі сніданок уже давно закінчився, а обід ще й не думав починатися. І, звісно, Пух дуже зрадів, коли Кролик почав витягати тарілки та кухлики.

А коли Кролик запитав: “Тобі чого до хліба – меду чи згущеного молока?” – Пух так розхвилювався, що вигукнув: “І меду, й молока!” – Правда, спохопившись, він хутенько додав, щоб не склалося думки, ніби він ненажера: “А хліба не треба! Навіщо зайвий клопіт?”

Після цього він замовк і мовчав довго-довго, бо рот у нього був страшенно зайнятий.

Та ось Пух нарешті щось забуркотів, і голос його став солодкий, тягучий – ну просто як мед! – а далі підвівся з-за столу, від щирого серця потис Кроликові лапку й сказав, що йому вже час іти.

– Так скоро? – ввічливо спитав Кролик.

– Та бачиш,– знітився Пух,– я міг би побути ще трохи, якби ти… якби в тебе… – затинався він і при цьому чомусь не зводив очей з буфета.

– Правду кажучи,– виручив його Кролик,– я й сам збирався піти погуляти.

– Ага! От і чудово! Тоді і я піду. Бувай!

– Ну що ж, бувай, якщо ти справді більше нічого не хочеш.

– А хіба є щось іще? – зацікавився Пух.

Кролик зазирнув у всі банячки та горщики й, зітхнувши, сказав:

– На жаль, уже не лишилося нічого.

– Я так і знав,– співчутливо сказав Пух і похитав головою.– Ну, прощавай, мені треба йти.

І він почав вилазити з нори.

Він щосили тягнув себе передніми лапками, він над силу штовхав себе задніми лапами, і поволеньки-поволі на білий світ вистромився його ніс… далі вуха… далі передні лапки… далі плечі… а далі…

А далі Вінні-Пух закричав:

– Ой мамонько! Я краще полізу назад!

А ще трохи далі він закричав:

– Ой таточку! Ні, краще я полізу вперед.

А ще-ще трохи далі він зарепетував:

– Ой мамусю-татусю! Не можу ні вперед ні назад!

Тим часом Кролик намірився, як і казав, піти погуляти, але побачив, що передній хід його хатки затулений. Тоді він вискочив на вулицю чорним ходом і підбіг до Пуха.

– Ти що – застряг? – спитав він.

– Н-ні,– відповів Пух, силкуючись говорити безжурним голосом.– Це я просто відпочиваю: думаю про се, про те і потихеньку співаю.

– Ану, давай мені лапу! – сказав Кролик.

Вінні-Пух простягнув лапу, і Кролик почав його витягати. Він тягнув-тягнув, смикав-смикав, аж поки Пух закричав:

– Ой-ой-ой! Боляче!

– Тепер ясно,– сказав Кролик.– Ти застряг!

– А все через те,– сердито сказав Пух,– що дехто робить такі вузькі двері.

– Ні! – суворо мовив Кролик. – Усе через те, що дехто надто ласий до меду. І за столом,– сказав Кролик,– мені весь час здавалося, що хтось із нас надто багато їсть! І хоч я,– сказав Кролик,– із ввічливості мовчав, проте добре знав, що той “дехто” не я. А тепер,– сказав Кролик,– нічого вже не вдієш, треба кликати Крістофера Робіна.

Крістофер Робін, якщо брати звідти, жив досить далеко – ген аж із протилежного краю Лісу. Проте він хутенько прибіг на поміч, тільки-но Кролик його гукнув, а прибігши, побачив, що з нори стирчить лише передня половина Пуха, і, побачивши це, Крістофер Робін сказав:

– Ох, ти, дурненьке ведмежа!

Та сказав він це таким ніжним голосом, що всім одразу на серці полегшало.

– А я саме почав думати,– сказав Вінні-Пух, стиха шморгаючи носом,– а що, як бідному Кроликові вже ніколи-ніколи не доведеться ходити крізь парадні двері. Мені було б страшенно прикро…

– І мені,– сказав Кролик.

– Не доведеться ходити крізь парадні двері? – перепитав Крістофер Робін.– Чому? Доведеться, будь певен, ще й як! Бо якщо ми не зможемо витягти тебе сюди, то напевно зможемо заштовхати туди,– закінчив Крістофер Робін.

Кролик глибокодумно почухав за вухом і сказав, що коли Пуха знов заштовхати туди, тобто назад до нори, то він там назавжди й залишиться. І хоча він, Кролик, щомиті страшенно радий бачити Пуха, проте, що не кажіть, одним усе ж належить жити на деревах, а іншим під землею, і…

– То ти гадаєш, що я вже ніколи не виберуся на волю? – жалібно спитав Пух.

– Я гадаю, що коли ти вже наполовину вибрався, то шкода зупинятися на півдорозі,– сказав Кролик.

Крістофер Робін кивнув головою:

– На це є лише одна рада,– сказав він,– треба почекати, доки ти знову схуднеш.

– А як довго треба худнути?– стривожено спитав Пух.

– Ну, так, мабуть, з тиждень.

– Але ж я не можу стирчати тут цілий тиждень!

– Саме стирчати ти й можеш, дурненьке ведмежа, ще й як! А от витягти тебе звідси, то вже штука хитріша.

– Не журися, ми тобі будемо щось гарненьке читати вголос,– весело сказав Кролик.– Аби тільки сніг не пішов,– додав він.– І ще невеличке прохання… Розумієш, друже, ти зайняв собою майже всю мою хатку… То можна, я вішатиму рушники на твої задні лапки? Бо, бачиш, ці лапки стирчать там зовсім без діла, а з них вийде чудовий вішак для моїх рушників!..

– 0-хо-хо! Цілий тиждень! Цілих сім днів! – сумно сказав Вінні-Пух.– А як же обідати-снідати?

– Боюся, що з цим доведеться потерпіти,– сказав Крістофер Робін.– Бо ти маєш чимшвидше схуднути. А замість “обідати-снідати” ми будемо тобі вголос читати.

Ведмедик хотів зітхнути, але не зміг – так щільно він застряг.

З очей у нього викотилася сльозинка, і він сказав:

– Ну, то, прошу, ви бодай читайте якусь таку смачненьку книжку, що зможе підтримати й утішити нещасного ведмедя, якщо вже він устряв у таку халепу…

І от цілих сім днів Крістофер Робін читав саме таку смачненьку, тобто цікаву і зрозумілу, книжку біля Північного Кінця Пуха (тобто біля голови), а Кролик розвішував випрані рушники на його Південний Кінець (тобто на ноги).

А Пух тим часом дедалі тоншав, тоншав та тоншав… І коли сім днів минуло, Крістофер Робін сказав:

– Пора!

Він ухопився за передні лапки Пуха, Кролик ухопився за Крістофера Робіна, а всі Кроликові Родичі та Знайомі ухопилися за Кролика і гуртом потягли на всю силу!…

І спершу Вінні-Пух озивався лише одним словом:

– Ой!

А далі ще одним словом:

–Ох!

А далі – зовсім несподівано і раптово – він сказав:

– ПУМК! – точнісінько мов той корок, що вилітає з пляшки.

І тоді Крістофер Робін і Кролик, і всі Кроликові Родичі та Знайомі тільки замиготіли в повітрі п’ятами й попадали на одну купу!.. А зверху на тій купі опинився вільний-превільний Вінні-Пух!

Він вдячно кивнув своїм друзям за визволення і потюпав гуляти до Лісу, гордовито буркочучи улюблену пісеньку.

А Крістофер Робін поглянув йому вслід і ніжно прошепотів:

– Ех ти, дурненьке ведмежа!

ПРИГОДА ТРЕТЯ,

У якій Пух та Паць пішли на лови і ледь-ледь не зловили Бабая

Був у Пуха найкращий друг – таке собі крихітне поросятко, якого звали Пацем.

Паць мешкав у великій-превеликій хатці, у великому-превеликому дереві. Те дерево – бук – стояло посередині Лісу, хатка була у самій середині бука, а Паць мешкав у самій середині хатки.

А поблизу хатки стирчав стовпчик, на якому була прибита поламана дощечка з написом. І кожен, хто хоч трохи вмів читати, міг на ній прочитати: “Стороннім В”. Більше прочитати там не міг навіть найудатніший грамотій.

Якось Крістофер Робін спитав Паця, що на тій дощечці написано. І Паць умить відповів, що там написано ім’я його дідуся і що ця дощечка з написом – то їхня родинна реліквія, тобто найдорожча для їхнього сімейства річ.

Крістофер Робін сказав, що не може бути такого імені “Стороннім В”, та Паць заперечив, що от і може, бо ж дідуся саме так звали! А “В” – це просто скорочено, бо повне ім’я дідуся “Стороннім Віллі”, хоч це також скорочено, бо його цілком повне ім’я – “Стороннім Вільям”.

– Дідусь мав одразу два імені,– пояснив Паць,– на той випадок, якщо одне десь загубиться. Загубиться Вільям – буде Стороннім, загубиться Стороннім – буде Вільям…

– Знайшов чим хвалитися! – зневажливо сказав Крістофер Робін.– У мене в самого два імені.

– От бачиш, я ж казав,– і в тебе так само! – кувікнув Паць.– Виходить, моя-таки правда!

Був чудовий зимовий день. Паць старанно відгортав сніг перед своїм будинком, аж раптом, підвівши голову, він побачив Вінні-Пуха.

Втупившись поглядом собі під ноги, Пух обережно ступав по снігу, роблячи велике коло. Він був такий зосереджений і замислений, що, коли Паць його покликав, він і не подумав зупинитися.

– Агов, Пуше! – закричав Паць.– Привіт! Що ти там робиш?

– Полюю,– відповів Пух.

– Полюєш? На кого?

– Когось вистежую! – таємниче відповів Пух.

– Кого ж ти вистежуєш?

– Оце мене й цікавить,– сказав Пух.– У тому вся й штука: хто це?

– І що ж ти скажеш – що воно таке?

– Доведеться почекати, доки я з ним зустрінуся,– відповів Вінні-Пух.– Глянь-но сюди.– Він показав на сніг перед собою.– Що ти тут бачиш?

– Сліди,– сказав Паць.– Відбитки лап! – Паць навіть кувікнув від хвилювання.– Ой, Пуше! Ти гадаєш, це той… той страшний Бабай?!

– Можливо,– сказав Пух.– Іноді начебто він, а іноді наче й не він. Хіба розберешся в цих слідах?

Він замовк і знову рушив на лови, а Паць, трохи потупцявши на місці, кинувся за ним навздогін.

Раптом Вінні-Пух став мов укопаний і, зігнувшись, спантеличено втупився у сліди.

– Що таке? – запитав Паць.

– Неймовірна річ,– сказав Вінні-Пух.– Здається, їх стало вже двоє! До оцього – Невідомо Кого – прилучився інший – Невідомо Хто, і зараз вони йдуть парою. Знаєш що, Пацику? Ходімо зі мною, бо раптом виявиться, що це Злі Істоти?!

Паць хоробро почухав вухо і відповів, що до п’ятниці він зовсім вільний і з великою радістю піде з Пухом, а надто якщо в Лісі бродить справжній Бабай.

– Ти хочеш сказати, якщо там бродять Два Справжніх Бабаї? – уточнив Вінні-Пух.

Та Паць сказав, що це все одно, бо до п’ятниці йому зовсім-зовсім нічого робити.

І вони пішли далі удвох.

Сліди вели навкруг маленького вільшаного гайка. Отже, Два Бабаї, якщо це були вони, теж ішли довкола гайка, і, ясна річ, Пух та Паць подалися й собі довкола гайка.

Щоб було веселіше, Паць дорогою оповідав Вінні-Пухові різні пригоди, які траплялися з його дідусем “Стороннім В”, наприклад, як дідусь лікував собі ревматизм після полювання, а на старості літ мучився від задухи, та інші цікаві історійки.

А Пух сушив голову над тим, який же із себе був той Паців дідусь. І йому спало на думку: а що, як раптом оце зараз вони полюють на Двох Дідусів, і що буде, коли вони спіймають цих Дідусів,– чи зручно буде взяти хоча б одного додому й тримати в себе,– і цікаво, що скаже на це Крістофер Робін…

А сліди все йшли і йшли поперед них…

Раптом Вінні-Пух знову закляк на місці.

– Поглянь! – стривожено прошепотів він і показав на сніг.

– Куди? – так само пошепки сказав Паць і аж підскочив від ляку. Та щоб показати, ніби він підскочив не від ляку, а просто так, Паць підскочив ще кілька разів, ніби йому просто закортіло пострибати – стриб, стриб, стриб!

– Нові сліди! – сказав Пух.– До тих двох приєднався ще хтось третій!

– Пуше! – вереснув Паць.– Як ти гадаєш, невже це ще один Бабай?

– Ні,– сказав Пух,– бо сліди зовсім інші… Це може бути Два Бабаї й Один, ну, скажімо… скажімо, Бабайчик… Або ж, навпаки, Два Бабайчики й Один, скажімо… ну, Бабай… Та однак треба їх наздогнати…

І вони рушили далі, починаючи трохи хвилюватися, бо як-не-як, а ці Три Невідомі Істоти могли виявитися Дуже Страшними Істотами.

І Пацеві до плачу захотілося, щоб його любий дідусь “Стороннім В” був зараз тут, а не деінде. А Пух думав про те, як було б гарно, аби вони раптом, ну зовсім-зовсім випадково зустріли зараз Крістофера Робіна, – звісно, тільки тому, що він, Пух, так любить свого друга!..

Та ось зненацька Пух утретє завмер на місці й облизав кінчик свого носа – йому раптом зробилося нестерпно гаряче – перед ними були сліди ЧОТИРЬОХ БАБАЇВ!

– Поглянь-но сюди, Пацику! Стало Троє Бабаїв й Один Бабайчик! Іще Один Бабай до них приєднався!

Так воно, певне, й було! Щоправда, сліди подекуди плутались, набігали одні на одні, та все ж це були сліди чотирьох пар лап.

– Знаєш що? – сказав Паць, облизавши й собі кінчик носа і впевнившись, що це мало допомагає.– Знаєш що? Здається, я згадав. Авжеж, так і є! Я згадав про одну справу, яку я забув зробити вчора і не зможу зробити завтра… Словом, мені треба негайно піти додому й зробити цю справу!

– Давай-но зробимо її по обіді, – сказав Пух,– я тобі поможу.

– Та розумієш, це не така справа, що її можна робити по обіді,– квапливо сказав Паць.– Це така суто ранкова справа. Її будь-що треба зробити вранці, найкраще – годині о… Як ти казав, котра зараз година?..

– Та десь, мабуть, дванадцята,– мовив Пух, глянувши на сонце.

– От-от, саме так! Цю справу треба робити якраз о дванадцятій годині. Точніше – від дванадцятої до п’яти хвилин на першу. Так що ти, любий Пуше, на мене не ображайся, якщо я… Ой, ой! Хто там?

Пух подивився на небо, а тоді, знову почувши свист, глянув на великого дуба і побачив когось на гілці.

– Та то ж Крістофер Робін! – сказав Пух.

– Ага, ну, тоді все гаразд,– сказав Паць.– З ним ти в цілковитій безпеці. Бувай!

І він щодуху задріботів додому, невимовне радіючи з того, що скоро опиниться поза всякими страхами.

Крістофер Робін неквапливо зліз із дерева.

– Дурненьке ведмежа,– сказав він,– і що ти ото робило? Я дивлюся, аж ти двічі обійшов довкола гайка – спершу сам, а далі Паць побіг за тобою, і ви почали ходити удвох… Зараз ви намірялися учетверте обійти ці дерева по своїх власних слідах!..

– Помовч хвилинку,– сказав Вінні-Пух, піднявши лапу.

Він сів навпочіпки й задумався – глибоко-глибоко. Тоді приклав одну свою лапу до одного сліду, а другу – до другого… Тоді двічі почухав кінчик носа і звівся на рівні ноги.

– Так і є,– сказав Вінні-Пух.– Тепер мені стало все ясно… Це ж треба бути таким смішняком – ходити по власних слідах і думати, що то сліди Бабая!.. Чи є ще у світі такий пустоголовий ведмідь?!

– Ти зовсім не пустоголовий,– утішливо сказав Крістофер Робін.– Ти – найкращий ведмедик у світі!

– Це правда? – з надією перепитав Вінні-Пух. І раптом він весь аж засяяв:

– Що не кажи, але вже настала обідня пора! – мовив Пух і мерщій подався додому обідати.

ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА,

У якій Іа-Іа губить хвіст, а Пух його знаходить

Підстаркуватий сірий ослик Іа-Іа стояв сам-самісінький у зарослому будяччям закутку Лісу, широко розставивши передні ноги та похиливши голову набік. Він думав про Серйозні Речі. Іноді він думав: “Чому?”, іноді: “Для чого?”, а іноді думав навіть так: “Що з цього буде?” Отож не дивно, що час від часу Іа навіть сам не розумів, про що ж він, власне, думає.

І тому, зачувши важкеньку ходу Вінні-Пуха, ослик дуже зрадів, адже тепер можна було хоч якусь хвильку не думати і просто привітатися.

– Як ся маєш? – спитав він понурим голосом. Голос у нього завжди був понурий.

– А як твоє здоров’ячко? – спитав Пух.

Іа-Іа похитав головою:

– Не дуже як! – сказав він. – Ба навіть зовсім ніяк. Мені здається, що я вже дуже-дуже давно не почував себе як.

– Бідний-біднесенький! – сказав Вінні-Пух.– Мені так тебе жаль! Дай-но я на тебе погляну.

Іа-Іа понуро втупив очі в землю, а Вінні-Пух обійшов довкола нього.

– Еге, що це скоїлося з твоїм хвостом? – здивувався він.

– А що з ним скоїлося? – спитав Іа-Іа.

– Його нема!

– Ти певен?

– Хвіст або є, або його нема. В таких речах завжди можна бути певним. А твого хвоста тут нема!

– А що ж там є?

– Нічого.

– Зараз подивимося,– сказав Іа-Іа і повагом обернувся до того місця, де ще зовсім недавно був його хвіст. Однак, помітивши, що йому ніяк не щастить його наздогнати, ослик став крутитися назад, аж поки повернувся туди, звідки почав, а далі просунув голову між передні ноги, уважно подивився знизу й нарешті сказав, глибоко та сумно зітхнувши:

– Здається, і справді нема.

– Авжеж, нема! – сказав Вінні-Пух.

– Цього і слід було чекати,– понуро мовив Іа-Іа. – Тепер усе ясно. Дивуватися нічого.

– Певне, ти його десь забув,– сказав Пух.

– Напевне, його хтось поцупив,– сказав Іа-Іа.– Знаю, чиї це витівки! – додав він після тривалого мовчання.

Пух відчув, що він мусить сказати щось підбадьорливе, корисне, але не міг придумати, що саме. І він надумав замість цього зробити щось підбадьорливе, корисне.

– Іа-Іа,– урочисто мовив він.– Я, Вінні-Пух, обіцяю знайти тобі твого хвоста!

– Дякую, Пуше,– сказав Іа-Іа. – Ти справжній друг,– додав він. – Не те що інші,– закінчив він.

І Вінні-Пух подався шукати хвоста.

На розшуки він вирушив чудового весняного ранку. Маленькі пухнасті хмаринки весело гралися на ясно-блакитному небі. Вони то наскакували на сонечко, ніби хотіли його заховати, а то хутенько тікали геть, щоб іншим також дати побавитися.

Вінні-Пух бадьоро йшов поміж дубів та ялинок, збігав схилами, зарослими ялівцем та вересом, долав кам’янисті русла струмків, видирався на круті береги річок і знову пірнав у хащі, аж поки, нарешті, голодний та втомлений, ступив у Дрімучий Праліс.

Адже саме тут, у Дрімучому Пралісі, жила Сова.

“Якщо хто-небудь знає що-небудь,– подумки сказав ведмедик,– то це, безперечно, Сова. Інакше я не Вінні-Пух,– додав він.– А я – це я, Вінні-Пух. Отже, все гаразд!”

Сова мешкала в старовинному замку “Каштани”. Авжеж, у неї була не якась там хата, а справжній замок невимовної краси. Принаймні саме так здавалося Вінні-Пухові, бо на дверях замку був і дзвоник із кнопкою, і дзвіночок зі шнурком.

А під дзвоником висіла табличка:

ПРОСЮ НАТИЦЬНИ ВІТЧИНЯТЬ

А під дзвіночком висіла табличка:

ПРОСЮ ПО СМИКАЙ ВІТЧИНЯТЬ

Обидва ці оголошення довелося написати Крістоферові Робіну, бо лише він один на весь Ліс умів писати. Навіть Сова, хоч вона й була мудра як світ і могла читати й писати власне ім’я – Сува, навіть вона не спромоглася б правильно написати такі довжелезні важкі слова, як, скажімо, ГИГИЄНА чи БУТИБРОТ.

Вінні-Пух дуже уважно прочитав обидва оголошення: спершу зліва направо і ще раз справа наліво – на той випадок, якщо він щось ненароком пропустив. Після цього для певності він потицяв спочатку в кнопку дзвоника й посмикав її, тоді посмикав шнурок і потицяв у сам дзвіночок, а тоді голосно загукав:

– Сово, гей, Сово! Ану, відчиняй! Ведмідь прийшов!

Двері розчахнулися, і Сова визирнула на білий світ.

– Здоров, Пуше! – сказала вона.– Які новини?

– Жахливі й сумні,– сказав Пух,– бо Іа-Іа, мій давній друг, загубив хвоста і дуже за ним побивається. Скажи, будь ласка, як же мені його знайти?

– Та бач,– мовила Сова,– в такім казусі процедурка буде…

– Що означає “в такій пазусі дурка”? – не зрозумів Пух.– Ти не забувай, що в мене замість мозку в голові тирса і довгі слова мене тільки спантеличують.

– Ну, це означає, як треба діяти…

– Ага!.. Ну, коли твоя дурка справді це означає, я проти неї нічого не маю,– примирливо сказав Пух.

– А діяти треба так: через газету знайти охо-чих…

– Будь здорова! – сказав Пух, піднявши лапу.– То що-що ми маємо знайти?.. Ти саме чхнула, коли зібралася сказати.

– Я не чхала.

– Ні, Сово, ти таки чхнула.

– Даруй мені, Пуше, але я таки не чхала. Адже не можна чхнути й не знати, що ти чхнув.

– Так само не можна знати, що хтось чхнув, коли ніхто не чхав.

– Я лише сказала: через газету знайти охо-чих…

– От бачиш, ти знову чхаєш – чих та чих! Будь здорова! – співчутливо сказав Пух.

– Я кажу: знайти о-хо-чих до розшуку хвоста! – криком закричала Сова.– Дати в газету оголошення й пообіцяти винагороду. Тобто написати в оголошенні, що ми дамо багато-багато чогось тому, хто знайде хвоста Іа.

– Ясно, ясно,– сказав Пух, киваючи головою.– До речі, про оце “багато-багато чогось”, – замріяно мовив він.– Я сам не проти “чогось”, і не треба мені “багато-багато”. Така вже, знаєш, у мене звичка – перехопити “чогось” саме в цей час,– і Пух з надією скосив очі на буфет, що стояв у кутку Совиної приймальні,– скажімо, ложечку згущеного молока чи там ковточок меду…

– Отже, так,– торочила своє Сова,– ми напишемо оголошення і розклеїмо його по всьому Лісі.

– Ковточок меду,– пробурмотів собі під ніс ведмедик,– або… або, у крайньому разі, обійдемось і без нього.– Він тяжко зітхнув і спробував прислухатися до того, що казала Сова.

А Сова говорила та говорила якісь довжелезні слова, і ті слова ставали дедалі довші й довгіш…

Нарешті вона повернулася туди, звідки почала, і заходилася тлумачити, що написати це оголошення має Крістофер Робін.

– Це ж він порозписував таблички в мене при вході. Ти їх бачив, Пуше?

Пух уже давно заплющив очі й відповідав лише “так” і “ні” на все, що казала Сова. А через те, що останнього разу він сказав: “Так, так”, – цього разу він промовив: “Ні, ніколи!”– хоч і не мав уявлення, про що саме йдеться.

– Як? Ти їх не бачив? – здивувалася Сова.– То ходімо подивишся!

І вони вийшли надвір.

Пух подивився спершу на дзвоник із кнопкою та на табличку під ним, далі він глянув на дзвіночок зі шнурком та на табличку під ним, і що довше він придивлявся до шнурка на дзвіночку, тим глибше відчував, що десь уже бачив щось дуже і дуже схоже… Десь зовсім в іншому місці, колись раніше…

– Гарний шнурочок, га? – сказала Сова.

Пух кивнув головою:

– Він мені щось нагадує,– сказав він,– але я не можу пригадати, що саме. Де ти його взяла?

– Одного разу я летіла Лісом, а він висів на кущику. Я навіть подумала, що там хтось живе, і смикнула за нього, як за дзвінок. Проте нічого не сталося, і тоді я подзвонила голосно-голосно, так що шнурочок лишився в мене. А потім мені здалося, що він нікому не потрібен, і я взяла його собі, принесла додому й оце…

– Сово,– сказав Пух урочисто,– ти помилилася. Він комусь дуже потрібний!

– Кому?

– Іа. Моєму другові Іа-Іа. Він… він дуже любив його.

– Любив його?

– Він був міцно із ним пов’язаний,– сумно промовив Вінні-Пух.

Із цими словами він зняв шнурок із гачка і відніс його справжньому господареві, тобто осликові Іа-Іа.

І коли Крістофер Робін прикріпив хвоста на місце, Іа-Іа з вибриком подався до Лісу і з таким захватом вимахував хвостом, що Вінні-Пухові залоскотало геть усюди. Отож він і мусив чимдуж гайнути додому, щоб підкріпитися.

А за півгодини, витираючи губи, він уже гордо виспівував:

Хто знайшов хвіст

Найкращого друга?

Я, Вінні-Пух!

Була майже друга —

Саме обідня пора.

Ура!

(Хоч справді була пів десята).

Я знайшов хвіст,

Хлоп’ята!

ПРИГОДА П’ЯТА,

У якій Паць зустрічається зі Слонопотамoм

Одного разу, коли Крістофер Робін, Вінні-Пух та Паць сиділи рядком і вели тиху розмову, Крістофер Робін проковтнув те, що було в нього в роті, й сказав ніби між іншим:

– Чуєш, Пацику, а я сьогодні бачив Слонопотама.

– Що ж він робив? – спитав Паць.

– Та просто так, кудись слонопотамив,– відказав Крістофер Робін.– По-моєму, він мене не помітив.

– Колись і я з одним здибався,– сказав Паць.– І по-моєму, то був саме він. А може, й не він. Хтозна.

– І я одного якось бачив,– озвався Вінні-Пух, хоча сам собі подумав: “Цікаво, який же він є, отой Слонопотам?”

– От тільки рідко вони трапляються,– недбало зауважив Крістофер Робін.

– А надто зараз,– докинув Паць.

– А надто саме о цій порі року,– підтримав друзів Вінні-Пух.

Отак вони поговорили про се та про те, а тоді Пухові й Палеві настав час збиратися додому.

Вони пішли разом.

Спочатку, поки вони чалапали вузенькою стежкою, що в’юнилась понад Дрімучим Пралісом, обидва мовчали. Та коли вони підійшли до струмка і, підтримуючи один одного, по камінцях перебралися на той бік, а далі рушили лікоть у лікоть поміж зарослів вересу, між ними виникла така Глибокодумна Розмова:

– Розумієш, Пуше, як це цікаво! – казав Паць.

– Я й сам так подумав: дуже цікаво,– бубонів Вінні-Пух.

– Та знаєш, Пуше, треба поміркувати ще,– казав Паць.

– Твоя правда, Пацю, бо про це я на хвильку й забувся,– відповідав Вінні-Пух.

І ось саме тоді, коли вони наблизилися до Шести Сосен, Пух озирнувся довкола й, упевнившись, що їх ніхто не підслуховує, сказав глибоким урочистим голосом:

– Пацю, я щось надумав.

– Що ж ти надумав, Пуше?

– Я надумав зловити Слонопотама!

Сказавши це, Вінні-Пух кілька разів кивнув головою. Він чекав, що Паць скаже: “Ти що?”, або “Що ти!”, або “Пуше, не може бути!”, або дасть іншу корисну пораду, проте Паць не сказав нічого.

Щиро кажучи, Пацеві було трохи прикро, що не йому першому стрельнула в голову така чудова думка.

– Я хочу спіймати його в пастку,– сказав Пух, хвильку почекавши.– Це мусить бути дуже хитра пастка, і коли б ти, Пацику, мені допоміг…

– Пуше,– сказав Паць, ураз повеселівши, і знову відчув себе цілком щасливим,– ти мій друг, і я тобі допоможу.

А далі він сказав:

– А як ми це зробимо?

І Пух сказав:

– Ось у цьому і вся штука – як?

І вони сіли, щоб разом обміркувати все до дрібниць.

Перше, до чого додумався Пух,– це викопати Глибоченну Яму, а потім Слонопотам піде гуляти і впаде в цю Яму, а вони…

– Чого? – спитав Паць.

– Що – чого? – спитав Пух.

– Чого він туди впаде?

Пух почухав лапкою кінчик носа і сказав, що дуже просто – ну, піде Слонопотам гуляти, почне наспівувати пісеньку та поглядати на небо, чи не збирається там на дощ, от і не помітить Глибоченної Ями, поки не звалиться в неї, а тоді вже буде пізно!

Паць сказав, що це, безперечно, дуже хитра пастка. Та що, коли дощ уже йтиме?

Пух знову почухав кінчик носа і сказав, що, коли дощ уже йтиме, Слонопотам може подивитися на небо, аби дізнатися, чи скоро він ущухне,– от він знов-таки й не помітить Глибоченної Ями, поки не беркицьнеться в неї!.. А тоді вже буде пізно!

Паць сказав, що тепер усе зрозуміло і, на його думку, це просто-таки Найхитріша Пастка.

Пухові наче медом губи помазали, так йому стало приємно від похвали товариша. І він відчув, ніби Слонопотама все одно що вже спіймано.

Треба було тільки обдумати ще одну річ: де саме викопати ту Глибоченну Яму?

Паць сказав, що найліпше викопати яму перед самісіньким носом Слонопотама, якраз перед тим, коли він у неї беркицьнеться!

– Але ж він тоді побачить, як ми її будемо копати,– сказав Пух.

– Не побачить! Адже він дивитиметься на небо!

– А раптом він для чогось зиркне вниз?– сказав Пух.– І про все здогадається…

Він надовго задумався і врешті зажурено мовив:

– Не так усе це просто, як спершу гадалося. Мабуть, через те Слонопотами і попадаються так рідко…

– Мабуть, тому,– сказав Паць.

Вони зітхнули й підвелися. Тоді повитягали один з одного трохи колючок і знов посідали. І весь цей час Пух бубонів: “От коли б я вмів по-справжньому думати!”

Вінні глибоко вірив, що Слонопотама зловити можна, тільки треба, щоб сам ловець мав у своїй голові справжній розум, а не соснову тирсу… .

– Уяви собі,– звернувся він до Паця,– ніби ти намірився зловити мене. Як би ти це зробив?

– Ну, – сказав Паць, – я зробив би так: викопав би яму, поставив туди горщика з медом, а ти почув би запах меду, поліз у яму, а я…

– Щира правда, я поліз би по мед і в яму,– схвильовано сказав Пух,– тільки дуже обережно, щоб не забитися, і взяв би горщика і спершу облизав самі тільки вінця, немовби там уже немає меду. А далі, розумієш, відійшов би трохи набік і подумав трішки, а далі повернувся б і став лизати із самої середини горщика, а далі…

– Ну, годі, годі, заспокойся. Головне – ти був би в пастці, і я б тебе зловив. Так от, перш за все треба подумати: що люблять Слонопотами? По-моєму, жолуді, га? А в нас зараз багато… Пуше, та ж прокинься нарешті!

Пух, який тим часом поринув у солодкі мрії про мед, від несподіванки аж підскочив на місці і заявив, що мед принадливіший за жолуді. Паць був іншої думки, і вони мало не посварилися, та Паць вчасно змикитив, що коли вони кластимуть у пастку жолуді, то ці жолуді доведеться збирати йому, Пацеві, а коли вони порішать на меді, то Пухові буде зовсім неважко принести мед із власного буфета. Через те він сказав: “Гаразд, нехай буде мед!” саме в ту мить, коли Пух подумав так само і зібрався було промовити: “Гаразд, нехай будуть жолуді!”

– Мед, то й мед,– повторив для певності Паць і наморщив чоло, ніби з цим уже покінчено.– Я копатиму яму, а ти – гайда по мед.

– Згода,– сказав Пух і перевальцем почвалав лісовою стежкою.

Прийшовши додому, він підсунув до буфета стілець, видерся на нього і взяв з горішньої полиці великий-превеликий глек із медом. На глекові було написано “МЕТ”, та щоб не лишалося ніяких сумнівів, Вінні-Пух зняв із нього паперову покришку й зазирнув усередину. Там справді було щось дуже схоже на мед!

– Однак це ще не певно,– сказав Пух.– Пригадую, мій дядько якось казав, ніби одного разу бачив точнісінько такого кольору сир.

Пух устромив язичок усередину й добряче лизнув.

– Так,– сказав він,– це мед. Сумніви зайві. І меду, я б сказав, від денця – по самі вінця. Якщо, звичайно,– сказав Пух,– якщо ніхто не вкинув на дно глека шматок сиру – ну просто так, жартома. Хіба трохи заглибитися далі? Ну просто так – перевірити… Ану ж як Слонопотами не люблять сиру… скажімо, як я… Ох! – він глибоко зітхнув.– Ні, ні, все чесно. До самого денця – чистісінький мед!

Остаточно впевнившись у цьому, Пух поніс глека до пастки, і Паць, визирнувши із Глибоченної Ями, спитав:

– Приніс?

І Пух відповів:

– Аякже! Тільки глечик трохи неповний.

Він передав мед Пацеві, а той, заглянувши в глек, сказав:

– От тобі й маєш! Оце в тебе все, що залишилося?

І Пух відказав:

– Так.

Бо воно й справді було так.

Паць поставив глека на дно Ями, тоді виліз ізвідти, і вони пішли додому.

– Ну, Пуше, на добраніч,– сказав Паць, коли вони підійшли до Пухової хати.– А завтра о шостій ранку ми зустрінемось біля Сосен і подивимося, скільки Слонопотамів утрапило до нашої пастки.

– До шостої, Пацю! А мотузка в тебе знайдеться?

– Ні. А для чого тобі мотузка?

– Щоб відвести їх додому,– сказав Пух.

–А-а-а! Я гадав, Слонопотами йдуть на свист.

– Одні йдуть, а інші не йдуть. За Слонопотамів ручатися не можна. Ну, на добраніч!

– Бувай здоров!

І Паць потрюхав до своєї хатки, біля якої була дошка з написом “Стороннім В”, а Вінні-Пух почав укладатися спати.

За кілька годин, коли ніч тишком-нишком уже тікала геть. Пух зненацька прокинувся від якогось млосного відчуття. У нього вже бувало раніше подібне відчуття, і він знав, що воно означає: йому хотілося їсти.

Пух почалапав до буфета, видерся на стілець, понишпорив на полицях і не знайшов там нічого.

– Дивно,– подумав він.– Я ж знаю, що там у мене стояв глечик із медом. Повнісінький глечик, із медом по самі вінця, і на ньому ще було написано “МЕТ”, щоб я, бува, не помилився. Дивно, дуже дивно.

І він почав ходити з кутка в куток по кімнаті, розмірковуючи, куди ж міг подітися глек, і бурмотів собі під ніс пісеньку. Ось таку:

Куди ж це мед мій запропав?

В буфеті повен глек стояв!

Втекти від мене він не міг —

У нього ж бо немає ніг!

Не міг чкурнути він у ліс,

Бо мед – то не кабан;

У річку теж він не поліз,

Він що – Слонопотам?

I звісно, мед – це вам не птах,

Не пурхне в небеса.

А все ж пропав він… Ох-ах-ах!

Оце вже чудеса!

Він пробурмотів цю пісеньку тричі підряд і раптом усе пригадав. Адже він сам одніс глека до Хитрої Пастки на Слонопотамів!

– Ой, ой, ой! – сказав Пух.– Ось що трапляється, коли надто піклуєшся про Слонопотамів!

І він знову вклався в ліжко.

Проте сон йому наче рукою зняло. Що дужче він силкувався заснути, то гірше це в нього виходило.

Пух спробував лічити овець,– іноді це чудовий спосіб швидко заснути,– але тепер він зовсім не допомагав.

Тоді Пух узявся лічити Слонопотамів, та виявилося, що це ще гірше, бо кожен Слонопотам, якого він лічив, одразу ж накидався на його, Пухів, глек із медом і вилизував усе до краплини!

Кілька хвилин Пух лежав і мовчки терпів муки, та коли п’ятсот вісімдесят сьомий Слонопотам облизав свої ікла і буркнув вдоволено сам до себе:

“Чудовий мед, кращого я ніколи й не куштував”,– Пух не витримав.

Він скочив із ліжка, вибіг із хати і помчав навпростець до Шести Сосен.

Сонце ще ніжилось у ліжку, але над Дрімучим Пралісом небо прозоріло, ніби попереджаючи, що сонечко вже прокидається і ось-ось вислизне з-під ковдри. У передранкових сутінках Сосни виглядали журними й самотніми; Глибоченна Яма здавалася ще глибшою, ніж насправді, а глек із медом, що стояв на дні, був зовсім примарний, неначе тінь.

Та коли Пух опинився поруч із глеком, його ніс миттю відчув мед, і Пухів язик сам вистромився з рота і став жадібно облизувати губи.

– От біда! – сказав Пух, тицьнувшись писком у глек.– Слонопотам майже все з’їв!

Далі, трохи подумавши, він додав:

– Ох, ні, то ж я сам з’їв! Я й забув.

На щастя, з’їдено було не все. На самому денці лишилося ще трішечки меду, тож Пух засунув голову в глек і заходився лизати…

Тим часом прокинувся й Паць. А прокинувшись, він одразу ж сказав: “Ох!” Далі набрався духу й додав: “Ну, що ж!” А далі вже геть хоробро закінчив: “Так тому й бути!”

Та насправді він почував себе не дуже хоробро, і йому аж серце заходило в п’яти, бо в голові стугоніло страшнюче слово – Слонопотам!

“Який він із себе, той Слонопотам?

Невже злющий, як сто вовків?

Чи йде він на свист? І якщо йде, то чого?

А поросят він їсть чи ні?

І якщо їсть, то чи всіх підряд?

І якщо він такий ласий до поросят, то, може, він усе ж не зачепить поросятка, в котрого є дідусь на ім’я Стороннім Вільям?”

Бідолашний Паць не знав відповіді на жодне з цих питань… а йому ж за годину вперше в житті належало зустрітися зі Слонопотамом!

“Правда, поруч буде Пух, а вдвох воно завжди не так страшно, як одному… Стоп! А що, як Слонопотами ласі не тільки до поросят, а й до ведмедів?!. Може, прикинутися, – думав Паць, – ніби мені розболілася голова, і не йти до Шести Сосен?.. Але ж – раптом сьогодні буде дуже гарна погода і ніякий Слонопотам не потрапить у пастку, а він, Паць, цілісінький ранок без діла вилежуватиметься в ліжку? Що ж робити?..”

І тут Пацеві сяйнула блискуча думка. Зараз він піде тихесенько до Шести Сосен, обережно-обережно зазирне в Пастку й погляне: є там Слонопотам чи немає? Якщо Слонопотам є, то він, Паць, повернеться додому й ляже у ліжко, а якщо Слонопотама немає, то він, Паць, звісно, не лягатиме!..

І Паць пішов.

Спершу він думав, що ніякого Слонопотама там не буде; далі завагався: ні, мабуть-таки, буде; а коли наблизився до Пастки, то вже зовсім упевнився, що Слонопотам таки попався, бо на власні вуха почув, як той щосили слонопотамить.

– Ой мамо, ой ріднесенька! – сказав Паць.

Йому закортіло швидше втекти. Але він не міг. Коли він уже підійшов так близько, то треба хоч краєчком ока глянути на живого Слонопотама. І от Паць обережно-обережно підповз до Ями і зиркнув униз…

А Вінні-Пух, вилизавши мед, увесь цей час тільки те й робив, що намагався витягти голову з глека – і ніяк не міг! Що дужче він трусив головою, то глек міцніше на неї налазив.

Пух кричав “Мамо!”, кричав “Тату!”, кричав “Ой рятуйте!” і навіть просто: “Ой, ой, ой!”, та це не допомагало, тільки голос його гув, як із порожньої бочки.

Він спробував бемцнути глеком об що-небудь, та оскільки не бачив, об що треба бемцати, то це не допомагало. Він намагався вилізти з Ями, але оскільки не бачив нічого, крім пітьми в глекові, то й із цього нічого не виходило.

Нарешті, вкрай змучившись, він задер голову разом із глеком до неба і жалібно заволав…

І саме цієї миті Паць зазирнув у Яму!

– Ґвалт! Рятуйте! – зарепетував Паць.– Слонопотам, страшний Слонопотам!

І він так чкурнув, аж замиготіли його п’яти. На бігу він усе кричав та кричав:

– Рятуйте! Ґвалт! Слонастий Страшнопотам!.. Ґвалтастий Рятупотам!.. Рятастий Ґвалтопотам!

Так він кричав і миготів п’ятами, аж поки добіг до будиночка Крістофера Робіна.

– Що там скоїлося, Пацю? – спитав Крістофер Робін, який щойно прокинувся і саме збирався вставати з ліжка…

– Рят!.. Ґлавт! – сказав Паць, який так захекався, що ледве міг вимовити слово.– Рятам… Ґвалтам… Слонопотам!

–Де?

– Отам,– сказав Паць, махнувши лапкою.

– Який же він?

– Стр-р-р-рашний! З Отакенною Головою! Ти такої ніколи не бачив, Крістофере Робіне… Ну, така велика, така велика, як… як не знаю що!.. Ну, як, приміром… приміром… як глек!

– Гаразд,– сказав Крістофер Робін, узуваючи чоботи.– Я мушу на нього подивитися. Ходімо.

Певна річ, із Крістофером Робіном Паць нічого не боявся. І вони пішли…

– Чуєш, чуєш? Це він! – наполохано прошепотів Паць, коли вони наблизились до Ями.

– Та щось нібито чую,– сказав Крістофер Робін.

Вони чули стукіт. То бідолашний Вінні натрапив, зрештою, на якийсь корінь і силкувався розбити глека.

– Он! Он! – прошепотів Паць.– Ой, як страшно! – і він міцно вчепився Крістоферові Робіну за руку.

Та що це?! Крістофер Робін раптом голосно засміявся. Він сміявся, аж за живіт брався… сміявся, аж по землі качався.

І доки він сміявся, Слонопотамова голова добряче луснулася об корінь.

Трах! – глек розлетівся на черепки.

Бах! – і з’явилася голова Вінні-Пуха!

І лише тоді Паць зрозумів, який же він був смішний. І йому стало так соромно, що він чкурнув навпрошки додому й ліг у ліжко, бо в нього й справді заболіла голова.

А Крістофер Робін та Вінні-Пух пішли разом поснідати.

– Ох ти, дурненький мій ведмедику! – сказав Крістофер Робін.– Як же я тебе люблю!

– А я тебе! – сказав Вінні-Пух.

ПРИГОДА ШОСТА,

У якій Іа-Іа на день свого народження одержує два подарунки

Іа-Іа – підстаркуватий сірий ослик – стояв одного разу на березі струмка й понуро дивився у воду на своє віддзеркалення.

– Трагічна картина,– сказав він нарешті.– Ось як це зветься: трагічна картина.

Він обернувся й ліниво почвалав берегом струмка вниз за течією. Пройшовши метрів із двадцять, він перебрів струмок і так само ліниво почвалав назад протилежним берегом проти течії. Навпроти того місця, де він стояв раніше, Іа-Іа зупинився і знов подивився у воду.

– Я так і знав,– зітхнув він.– Із цього боку анітрохи не краще. Та всім байдуже. Нікому немає діла. Трагічна картина – ось як це зветься.

Нараз у заростях папороті щось затріщало і звідти вигулькнув Пух.

– Доброго ранку, Іа,– сказав Пух.

– Доброго ранку, ведмедику Пуше,– невесело сказав Іа.– Якщо він, цей ранок, і справді добрий. А я в цьому сумніваюся,– додав він.

– Чого? Що трапилося?

– Нічого, ведмедику Пуше. Усі ж не можуть. А декому й не доводиться. Тут нічого не вдієш.

– Чого всі не можуть? – перепитав Пух, потерши кінчик носа.

– Веселитися, співати-танцювати й таке інше… Під вербою, під рясною…

– А-а, ясно! – сказав Пух. Він надовго задумався, потім спитав:– Під якою вербою?

– Під тією, на якій груші ростуть,– невесело мовив Іа-Іа.– Танки-співанки й таке інше. Я не жаліюся, але так воно і є.

Пух умостився на великому камені й спробував що-небудь зрозуміти. Виходило щось, на зразок загадки, а Пух не вважав себе добрим відгадувачем, бо в голові в нього, що не кажіть, була тирса.

І через те він про всяк випадок заспівав загадкову пісеньку:

Різні на світі бувають дива,

Часом аж обертом йде голова.

Щойно я бачив: написано – РИС.

Вліво читаю – СИР об’явивсь!

Звідки той СИР і навіщо той РИС?

Спробуй у цьому ти сам розберись.

От я й кажу геть усім наперед:

Кращого в світі немає, як МЕД!

Це був перший куплет пісеньки. І коли Пух його проспівав, Іа-Іа не мовив ні слівця, чи сподобалася йому пісня, чи ні. Тому Пух заспівав ще й другий куплет:

Мешкає в дереві наша Сова,

Чув я від неї кумедні слова:

“ЗАМОК замкнула я свій на ЗАМОК.

Дощик пішов – і ЗАМОК мій ЗАМОК.

ЗАМОК не втраплю – заржавів ЗАМОК,

Він-бо під дощиком дуже ЗАМОК”.

От я й кажу геть усім наперед:

Кращого в світі немає, як МЕД!

Іа-Іа й цього разу мовчав, наче набрав у рот води, тому Пух перейшов до третього куплета:

Муха літає. Ластівка – теж.

Пташкою ж муху ти не назвеш.

Є такий кінь, називається МУЛ,

Він, коли схоче, то ляже у МУЛ.

Все це аж надто великі дива —

Їх не вміщає моя голова.

От я й кажу геть усім наперед:

Кращого в світі немає, як МЕД!

– Правильно. Ото ж бо і є,– сказав ІаІа.– Співай-траляляй! Ой гоп, жа-жа-жа. Веселися, ведмежа!

– Я й веселюся,– сказав Пух.

– Дехто може,– сказав Іа-Іа.

– Та що трапилося, скажи?

– А хіба щось трапилося?

– Ні, але в тебе такий сумний вигляд, Іа.

– Сумний? Чого б мені бути сумним? Адже сьогодні мій день народження. Найщасливіший день року!

– Твій день народження? – перепитав Пух, страшенно здивований.

– Атож. Хіба не бачиш? Поглянь на всі ці подарунки.– Він помахав передньою ногою, ніби справді на щось показував.– Поглянь на іменинний пиріг! На цукерки й тістечка!

Пух поглянув – спершу праворуч, тоді ліворуч.

– Подарунки? – спитав він.– Іменинний пиріг? Цукерки? Де?

– Хіба ти їх не бачиш?

– Ні,– сказав Пух.

– Я теж,– сказав Іа.– Це жарт,– пояснив він.– Ха-ха!

Пух почухав потилицю, зовсім збитий з пантелику.

– А сьогодні справді твій день народження? – спитав він.

– Справді.

– Ой! Ну, щиро вітаю тебе і зичу тобі багато-багато щастя в цей день.

– І я щиро вітаю тебе і зичу тобі багатобагато щастя в цей день, ведмедику Пуше.

– Але ж сьогодні не мій день народження.

– Ні, не твій, а мій.

– А ти ж кажеш: “Зичу тобі щастя в цей день”.

– То й що? Хіба ти хочеш бути нещасним у мій день народження?

– Ага, зрозумів,– сказав Пух.

– Досить уже того,– сказав Іа-Іа, ледве не плачучи, – досить уже того, що я сам такий нещасний: ні дарунків, ні іменинного пирога, ні цукерків, і взагалі – всі мене покинули й забули…. А коли й інші будуть нещасні…

Цього Вінні-Пух стерпіти вже не міг:

– Постій тут! – гукнув він осликові й щодуху помчав додому.

Пух відчув, що мусить негайно подарувати бідолашному Іа хоча б що-небудь, а опісля він матиме час подумати про Справжній Дарунок.

Біля своєї хатки він застав Паця, який підстрибував перед дверима, силкуючись дотягтися до дзвоника.

– Привіт, Пацю,– сказав Пух.

– Доброго здоров’ячка, дорогий Пуше,– сказав Паць.

– Що ти там робиш?

– Та намагаюся подзвонити,– сказав Паць.– Я оце йшов повз твою…

– Дай-но я тобі допоможу,– люб’язно запропонував Пух.

Він підійшов до дверей і натиснув на кнопку.

– А я оце щойно зустрів Іа-Іа,– повідомив Пух.– Бідолашний ослик дуже засмучений, бо в нього сьогодні день народження, а всі про нього забули, і він так зажурився, так зажурився, – ти ж знаєш, як він уміє… Ну от, він стоїть такий похнюплений, а я…

– Слухай, чого нам так довго не відчиняють? Невже тут живуть такі сплюхи? – дещо роздратовано сказав Пух і знову подзвонив.

– Пуше,– сказав Паць,– та це ж твій власний дім.

– Еге,– сказав Пух.– А й справді. Тим краще: прошу заходити!

Вони зайшли до кімнати. Пух відразу шаснув до буфета, аби впевнитися, чи стоїть там невеличкий горщик із медом – саме такий, якого йому треба. Горщик стояв на місці, і Пух зняв його з полиці.

– Я віднесу його Іа,– пояснив він.– А що ти збираєшся йому подарувати?

– Можна, щоб і я подарував йому горщика? – спитав Паць.– Буцімто від нас обох?

– Ні,– сказав Пух.– Це ти погано придумав.

– Ну, гаразд. Тоді я подарую Іа повітряну кульку. У мене зосталася одна від мого свята. Я зараз збігаю по неї, добре?

– Добре. Оце ти чудово придумав! Бо Іа-Іа треба розвеселити. А з повітряною кулькою кожен звеселиться. Ніхто не буде журитися, коли в нього є повітряна кулька!

Отож Паць хутенько подріботів додому, а Пух із горщиком меду завернув до струмка.

В повітрі стояла спека, а йти було досить далеко. Не встиг Пух здолати й половину шляху, як раптом відчув у всьому тілі дивне лоскотання. Спершу йому залоскотало в носі, далі в горлі, далі засмоктало під грудьми, а далі опустилося аж до самісіньких п’ят. Так, ніби хтось у ньому всередині шепотів: “Знаєш, Пуше, зараз саме час чого-небудь трішечки…”

– Ого-го! – сказав Пух.– Я й не знав, що вже так пізно!

Він сів на землю і зняв з горщика накривку.

– Добре, що я прихопив його з собою,– сказав Пух.– А більшість ведмедів у таку спеку навіть і не подумали б прихопити з собою те, чим можна трохи підкріпитися!

І він припав до меду.

– А тепер подумаємо,– сказав Пух, востаннe лизнувши денце горщика,– подумаємо, куди ж це я збирався йти. А, так-так, до Іа!

І він неквапливо підвівся з землі. Та раптом Пух усе пригадав. Адже він з’їв подарунок!

– Гай гай! – скрушно похитав головою Пух.– Ну що тепер робити? Треба ж подарувати бідолашному Іа бодай що-небудь! 0-хо-хо!

Зопалу Пух навіть не знав, куди спрямувати свої думки.

Та згодом він подумав:

“Усе-таки це дуже гарний горщик, хоча в ньому й немає меду. Якщо я гарненько його помию і попрошу когось написати збоку “Вітаю з днем народження”, то Іа зможе тримати в ньому що захоче. Це буде корисна річ!”

У цей час Пух саме проходив через Дрімучий Праліс, де жила Сова, і вирішив завітати до неї в гості, бо про Сову ходила слава, що вона страх яка грамотійка.

– Доброго ранку, Сово! – сказав Пух.

– Доброго ранку, Пуше,– сказала Сова.

– Вітаю тебе з днем народження Іа і зичу тобі багато-багато щастя,– сказав Пух.

– Он як? – здивувалася Сова.

– Саме так. А що ти, Сово, хочеш йому подарувати?

– А ти, Пуше, що хочеш йому подарувати?

– Я несу йому на дарунок Корисний Горщик, в якому можна тримати все, що заманеться. А тепер я хочу тебе попросити…

– Ось цей? – спитала Сова і взяла з Пухових лапок горщика.

– Ось цей,– сказав Пух.– І я хочу тебе попросити…

– У ньому тримали мед,– сказала Сова.

– У ньому можна тримати що завгодно,– серйозно сказав Пух.– Це дуже-дуже корисна річ. І я хотів попросити тебе…

– А ти узяв би та й написав на ньому: “Вітаю тебе з днем народження”.

– Так про це ж я й прийшов тебе просити! – сказав Пух.– Бо мій правопис якийсь кульгавий. Узагалі він гарний правопис, тількиот чогось трохи накульгує, і букви заскакують не на свої місця… Ти напишеш на ньому “Вітаю з днем народження”? Добре? Дуже тебе прошу!

– Просто чарівний горщик! – сказала Сова, оглянувши його з усіх боків.– А можна, я його теж подарую? Спільно від тебе й від мене.

– Ні,– сказав Пух.– Це ти погано придумала. Краще давай я спершу його помию, а тоді ти все на ньому напишеш.

Пух добре вимив горщика і насухо його витер, а Сова тим часом слинила кінчик свого олівця й думала, як пишеться “день народження”.

– Пуше, а ти вмієш читати? – спитала вона не без тривоги в голосі.– От, наприклад, у мене при вході висять таблички під дзвоником та під дзвіночком. Усі написи там зробив Крістофер Робін! Ти їх прочитав?

– Розумієш, коли Крістофер Робін сказав мені, що там написано, тоді і я зміг прочитати,– відповів Пух.

– Чудово! Я також скажу тобі, що тут, на цьому горщикові, написано, і тоді ти зможеш прочитати! І Сова взялася писати… Ось що вона написала:

“ВИТА ТЮ ТИ БЕ ЗИДНЕМ НАРО ЖНЯ ВНЯ”

Пух із захопленням подивився на цей напис.

– Я тут написала “Вітаю тебе з днем народження”,– недбало пояснила Сова.

– Оце напис! Усім написам напис! Та ще й який довгий! – із глибокою повагою сказав Пух.

– Ну, якщо тобі сказати вже геть усе, то насправді тут написано так: “Вітаю тебе з днем народження. Бажаю щастя. Твій Пух”. Я не пожаліла олівця, бачиш, скільки стерлося!

– Бачу. Ого! – сказав Пух.

А тим часом Паць устиг збігати до себе додому й узяти повітряну кульку для Іа. Він міцно обхопив її лапками, притис до грудей, щоб вітер, бува, не заніс її в небо, і помчав до струмка, аби прибігти на місце раніше за Пуха. Йому страшенно кортіло найпершим піднести осликові дарунок, щоб усі подумали, ніби Паць згадав про день народження Іа сам, без сторонніх підказок.

Отож він так поспішав і так замріявся, уявляючи, як зрадіє його подарункові Іа, що геть не дивився собі під ноги… і раптом Пацева ніжка потрапила в мишачу нірку, і він з усього маху заорав носом землю.

Ба-бах!!!

Паць лежав ні живий ні мертвий, не тямлячи, що трапилось. І спершу він подумав, що, може, весь-весь білий світ злетів у повітря; згодом він подумав, що, може, в повітря злетів не світ, а тільки їхній улюблений Ліс; а ще трохи згодом він подумав, що, певне, то лише він, Паць, злетів за хмари і лежить оце зараз десь на Місяці й ніколи-ніколи вже не побачить ні Крістофера Робіна, ні Пуха, ні Іа… Однак іще трохи-трохи згодом він подумав:

“Нехай я й на Місяці, нехай! Проте не обов’язково лежати носом додолу!”

І він обережно зіп’явся на ноги й озирнувся довкола… Ні, довкола був той самий їхній рідний Ліс!

“Цікаво, просто чудасія! – подумав він.– А що ж то було за ба-бах? Адже не міг я сам наробити стільки шуму, коли спіткнувся й упав. І де поділася моя кулька? І звідки тут узявся оцей квачик?”

Який жах! Той квачик, та гумова ганчірочка й була – саме була! – його повітряною кулькою.

– Ой мамо! – сказав Паць.– Ой мамонько, мамо! Ой мамонько, мамонько, мамо!.. Ну що ж?.. Тепер уже пізно. Додому вертатися нічого… Іншої кульки в мене немає. Та, мабуть… мабуть, Іа не дуже й любить повітряні кульки…

І Паць подріботів далі, хоч, правду кажучи, біг тепер не так уже й весело. Та все ж він скоро добіг до того місця, де над струмком стояв Іа-Іа й дивився на своє віддзеркалення у воді.

– Доброго ранку, Іа! – ще здалеку загукав Паць.

– Доброго ранку, маленький Пацику,– відповів Іа-Іа.– Якщо цей ранок справді добрий,– сказав він.– У чому я сумніваюся,додав він.– А втім, це байдуже,– закінчив він.

– Іа, вітаю тебе з днем народження, – сказав Паць, підійшовши тим часом ближче.

Іа-Іа перестав дивитися на своє віддзеркалення у воді й, повернувши голову, витріщився на Паця.

– Ану-ну, повтори, що ти сказав,– промовив він.

– Вітаю те…

– Зачекай хвильку!

Хитаючись на трьох ногах, Іа-Іа став обережно підносити четверту до вуха.

– Я навчився цього ще вчора,– пояснив він, упавши тричі підряд.– Це дуже просто. І головне – так краще чути… Ну от, усе гаразд. То як ти щойно сказав? Повтори, будь ласка,– попросив Іа, підперши вухо копитом.

– Вітаю тебе з днем народження!– повторив Паць.

– Мене?

– Авжеж, Іа.

– З моїм днем народження?

– З твоїм!

– Отже, в мене справжній день народження?

– Найсправжнісінький, Іа! І я приніс тобі дарунок.

Іа опустив праву ногу, повільно обкрутився на місці й, крекчучи від натуги, насилу дотягся до вуха лівим копитом.

– Я хочу послухати ще й на це вухо,– сказав він.– Тепер говори.

– Да-ру-нок! – проказав Паць голосно.

– Мені?

– Авжеж!

– На день народження?

– Атож!

– Отже, виходить, у мене таки справжній день народження?

– Звичайно, Іа! І я дарую тобі повітряну кульку!

– Повітряну кульку? – перепитав Іа-Іа.– Ти сказав – повітряну кульку? Це такі великі, гарні, яскраві, що їх надувають? Ех, танкиспіванки, гіп-гоп, тра-ля-ля!

– Саме так, саме так… Тільки, розумієш… мені дуже шкода… розумієш, Іа… коли я біг, щоб чимшвидше принести тобі кульку, я впав.

– Ой-ой-ой! Біднесенький мій! Мабуть, ти таки дуже поспішав. Гадаю, ти не забився, маленький Пацику?

– Ні, але кулька… Ох, Іа… вона зовсім луснула.

Запала довга-предовга мовчанка.

– Моя кулька? – нарешті спитав Іа-Іа.

Паць кивнув.

– Мій деньнародженнєвий дарунок?

– Так, Іа,– сказав Паць, підшморгуючи носом.– Ось він… Щиро вітаю тебе з днем народження.

І він подав Іа маленький гумовий квачик.

– Оце воно? – спитав Іа трохи здивовано.

Паць кивнув.

– Мій подарунок?

Паць кивнув іще раз.

– Повітряна кулька?

– Так.

– Спасибі тобі, Пацику,– сказав Іа-Іа.– Пробач, будь ласка… але я хочу спитати, якого кольору була кулька, коли… коли вона була кулькою?

– Червона.

– Я так і знав! Червона!.. – проказав собі під ніс Іа-Іа.– Мій улюблений колір… А яка завбільшки вона була?

– Майже така, як я.

– Я так і знав!.. Завбільшки з Паця!.. – сумно пробурмотів Іа-Іа.– Мій улюблений розмір!.. Он воно як: куди не кинь, всюди клин.

Паць почував себе дуже нещасним і просто не знав, як йому бути. Він лише раз по раз розкривав рота, заміряючись щось сказати, та тут-таки вирішував, що саме цього казати й не слід.

І раптом, на його щастя, з того боку струмка долинули вигуки. То прийшов Пух.

– Зичу тобі багато-багато щастя! – кричав Пух, певне, забувши, що він уже це говорив.

– Спасибі, Пуше, мені вже пощастило,– понуро відповів Іа-Іа.

– Я приніс тобі подаруночок! – радісно вигукнув Пух.

– У мене вже є подаруночок,– відповів Іа.

Пух тим часом перебрів струмок і підійшов до Іа. Паць сидів віддалік, похиливши голову на лапки, і тихенько шморгав носом.

– Ось він,– сказав Пух.– Це – Дуже Корисний Горщик. А на ньому, знаєш, що написано? “Вітаю тебе з днем народження! Бажаю щастя. Твій Пух”. Он скільки всього там написано. І в нього можна класти що захочеш.

Глянувши на горщика, Іа-Іа страшенно розхвилювався:

– Оце те, що треба! – вигукнув він.– Слово честі, моя кулька якраз увійде в цей горщик!

– Та ні, Іа,– зупинив його Пух.– Повітряні кульки не можуть уміщатися в горщику. Вони дуже великі. З ними треба не так, а отак: візьми кульку за мотузок…

– То інші кульки не входять, а моя увійде! Ще й як! – гордо сказав Іа.– Дивися, Пацику!

Паць сумовито озирнувся, а Іа-Іа схопив колишню кульку зубами й обережно поклав її у горщик, далі витяг її і поклав на землю, а далі знову взяв її зубами і обережно поклав у горщик.

– Вийшло! – закричав Пух.– Тобто увійшла!

– Увійшла! – закричав Паць.– І вийшла!

– Чудово виходить! – закричав Іа-Іа.– Просто краса!

– Я дуже щасливий,– сказав радісно Пух,– що здогадався подарувати тобі Корисний Горщик, у який можна класти найусілякіші речі.

– А я дуже щасливий,– сказав радісно Паць,– що здогадався подарувати тобі Річ, яку можна класти у цей Корисний Горщик!

Та Іа-Іа нічого не чув. Йому було не до того: він то клав свою кульку в горщик, то витягав її назад, і було видно, що він таки по-справжньому щасливий…

– А я хіба нічого йому не подарував? – спитав Крістофер Робін засмученим голосом.

– Як же нічого? Звісно, подарував! – сказав я.– Пригадай лишень, ти подарував йому,,, подарував таку маленьку-маленьку…

– А, вже згадав! Я подарував йому великувелику коробку фарб, якими можна намалювати все, що схочеш.

– Еге. Саме так.

– Тільки чого я не віддав йому дарунок із самого ранку?

– Ну, звісно чого! Адже ти був страшенно заклопотаний приготуваннями до свята. Ти клопотався, щоб для Іа був і святковий пиріг, і цукерки, й морозиво…

– Еге, тепер я вже все згадав,– замріяно сказав Крістофер Робін.

ПРИГОДА СЬОМА,

У якій Кенга та Крихітка Ру з’являються в лісі, а Пацеві нежданно-негадано намилюють шию

Здавалося, жодна жива душа не знала, звідки вони взялися і як опинилися тут, у Лісі, – мама Кенга і Крихітка Ру.

Коли ж Пух спитався Крістофера Робіна: “Як вони сюди потрапили?”, Крістофер Робін сказав:

“Звичайним шляхом. Ясно, Пуше?”

Пух, якому було зовсім не ясно, сказав: “Угу”. – Потім двічі кивнув головою і повторив: “Звичайним, шляхом. Ага, угу”. – І почвалав у гості до свого друга Паця – дізнатися, що він про це думає.

У Паця саме гостював Кролик. І вони почали міркувати усі троє.

– Мені ось що не до душі,– сказав Кролик.– Ми собі живемо тут – ти, Пуше, і ти, Пацику, і я – і раптом…

– Ще Іа,– сказав Пух.

– Ще Іа – і раптом…

– І ще Сова,– сказав Пух.

– І ще Сова – і раптом ні сіло ні впало…

– Так, так, а ще ж Іа,– сказав Пух.– Я трохи не забув про нього!

– Ми собі живемо тут,– повторив Кролик дуже повільно та голосно,– усі-всі ми – і раптом ні сіло ні впало ми прокидаємося одного ранку, і що ми бачимо? Ми бачимо якусь Чужинську Тварину серед нас! Тварину, про яку ми ніколи ні сном ні духом не знали! Тварину, яка носить своїх дітей у кишені! Казна-що! Уявіть, коли б це мені заманулося тягати в кишенях своїх родичів! Скільки б мені знадобилося кишень?

– Шістнадцять,– сказав Паць.

– Сімнадцять, здається… Авжеж! – сказав Кролик.– Та ще одну для носовичка. Отже, всього – вісімнадцять. Вісімнадцять кишень в одному костюмі! Та я просто заплутався б!

Тут усі вмовкли й довго-довго думали про кишені.

Нарешті Пух, який увесь цей час напружено морщив лоба, сказав:

– По-моєму, їх п’ятнадцять.

– Чого, чого? – спитав Кролик.

– Кажу, що їх таки п’ятнадцять.

– П’ятнадцять чого?

– Твоїх родичів.

– А до чого тут мої родичі?

Пух потер кінчик носа й сказав, що йому здалося, ніби Кролик говорив про своїх родичів.

– Хіба? – сказав Кролик, знизавши плечима.

– Авжеж, говорив…

– Ну, гаразд, Пуше, облишмо родичів,– нетерпляче сказав Паць.– Питання стоїть так: що нам робити з Кенгою?

– А-а, ясно,– сказав Пух.

– Найліпше,– сказав Кролик,– найліпше буде зробити таке: взяти й викрасти Крихітку Ру, а потім його сховати, і коли Кенга запитає: “Де ж це моя Крихітка Ру?”, ми скажемо: “Ага!”

– Ага! – сказав Пух, надумавши потренуватися.– Ага! Ага!

– По-моєму,– сказав він трохи згодом,– по-моєму, ми можемо сказати “ага”, навіть не викрадаючи Крихітки Ру.

– Пуше,– поблажливо сказав Кролик,– у тебе й справді в голові сама тирса!

– Я знаю,– винувато промовив Пух.

– Ми скажемо “ага” так, щоб Кенга зрозуміла, що ми знаємо, де її Крихітка Ру. Таке “ага” означає: “Ми тобі скажемо, де Крихітка Ру, якщо ти пообіцяєш піти з нашого Лісу й ніколи не повертатися”. А тепер помовчте: я хочу подумати! – сказав Кролик.

Пух подибав у куточок і став учитися такого “Ага!”, про яке казав Кролик. Іноді йому здавалося, що воно виходить саме таке, а іноді – що зовсім не таке.

“Мабуть, тут усе залежить від вправ,– думав Пух.– Цікаво, чи й Кенга повинна робити такі вправи, щоб нас зрозуміти?”

– Я ось про що хотів запитати,– сказав Паць, неспокійно соваючись на місці,– Я оце мав розмову з Крістофером Робіном, і він сказав, що Кенга, між іншим, вважається Одним із Найлютіших Звірів. Сам я не боюся звичайних лютих звірів, але всі знають, що коли в Одного з Найлютіших Звірів забрати дитину, то цей звір стає такий лютий, як Двоє Найлютіших Звірів. І тоді вже казати “Ага!” буде, мабуть, досить безглуздо.

– Пацю,– промовив Кролик, діставши олівця і послинивши його,– ти страшенний боягуз, ти не маєш ані краплі хоробрості!

– Важко бути хоробрим,– сказав Паць і тихенько зашморгав носом,– коли ти є лише таким Малесеньким Пацем.

Кролик, який тим часом почав щось квапливо писати, на хвильку відірвався від роботи і сказав:

– От саме завдяки тому, що ти такий малесенький, ти скоро будеш у найбільшій пригоді.

Паць так зрадів, що він буде в пригоді, що враз і думати забув про будь-які страхи. А коли Кролик сказав, що Кенги бувають люті лише взимку, а в усі інші пори року вони – Найсумирніші Створіння, Паць ледве міг усидіти на місці, так йому закортіло потрапити в пригоду.

– А як же я? – засмутився Пух.– Виходить, я зовсім не буду в пригоді?

– Не журися, Пуше,– утішив його Паць.– Може, якось іншим разом…

– Без Пуха,– урочисто сказав Кролик, загострюючи олівця,– пригода взагалі буде неможлива.

– Ого! – сказав Паць, силкуючись не показати свого розчарування.

А Пух знову почалапав у куток і гордо сказав собі подумки: “Без мене взагалі неможливо! От я, так я!”

– А тепер слухайте всі! – сказав Кролик, скінчивши писати.

Пух та Паць сіли й приготувалися слухати уважно-уважно – аж роти пороззявляли!

І ось що їм прочитав Кролик:

ПЛАН,

як викрасти Крихітку Ру.

  1. По-перше. Кенга бігає швидше за кожного з нас, навіть за мене.
  2. Ще найпопершіше. Кенга не зводить очей із Крихітки Ру, якщо він не застебнутий у неї в кишені геть на всі ґудзики.
  3. Отже. Якщо ми хочемо викрасти Крихітку Ру, нам треба виграти час, бо Кенга бігає швидше за кожного з нас, навіть за мене (див. параграф 1).
  4. Ідея. Якщо Ру вискочить із Кенжиної кишені, а Паць туди вскочить, то Кенга не помітить різниці, бо Паць – це всього лиш Малесенький Паць.
  5. Такий самий, як і Крихітка Ру.
  6. Але Кенга неодмінно має глянути в інший бік, щоб не помітити, як Паць вскочить до неї в кишеню.
  7. Дивись параграф 2.
  8. Ще одна ідея. Та коли Пух заговорить до неї і говоритиме дуже переконливо, вона може на мить відвернутися.
  9. І тоді я зможу втекти з Ру.
  10. Дуже швидко.

11.1 Кенга спочатку нічого не помітить, а помітить уже згодом.

Кролик гордо прочитав усе це вголос, і, коли він закінчив, деякий час усі мовчали. Тільки Паць усе відкривав та закривав рота, але не міг промовити й слова. Нарешті, йому пощастило видушити з себе захриплим голосом:

– А тоді?

– Що тоді?

– Ну, коли Кенга помітить, що то не Ру?

– Тоді ми всі разом скажемо: “Ага!”

– Усі втрьох?

– Еге.

– Ого!

– А що тебе турбує, Пацю?

– Нічого,– сказав Паць.– Якщо ми всі троє скажемо “Ага!”, тоді все гаразд… Якщо ми всі троє скажемо “Ага!”,– сказав Паць,– тоді я не турбуюся,– додав він.– Але мені б не хотілося казати “Ага!” самому. Бо воно дуже погано вийде… До речі,– поцікавився він,– ти цілком певен у тому, що ти казав про зиму?

– Про зиму?

– Ну, про те, що Кенги найбільше лютують у січні та лютому?

– А-а! Так, так, це напевне. Ну, Пуше, тобі ясно, що ти маєш робити?

– Ні,– сказав Пух.– А що я маю робити?

– Та лише одне: говорити й говорити з Кенгою, щоб вона нічого не помічала.

– Ага! А про що говорити?

– Про що хочеш.

– Може, почитати їй вірші чи щось таке?

– Так, так, саме вірші,– сказав Кролик.– Блискуча думка! А тепер – гайда!

І вони всім гуртом подалися шукати Кенгу.

Кенга й Ру тихо-мирно бавилися на піщаній галявці.

Крихітка Ру робив свої вправи в пісочку: він стрибав у висоту, стрибав у довжину і стрибав навіть у глибину, тобто вчився падати в мишачі нірки й вилазити з них, а Кенга хвилювалася і щохвилини примовляла:

“Ну, любий мій, оце ще разочок стрибни, та й час додому”.

І ось цієї миті з-за пагорба й вигулькнув не хто інший, як сам Вінні-Пух.

– Добрий день, Кенго! – сказав він.

– Добрий день, Пуше.

– Диви, як я стрибаю! – пропищав Крихітка Ру і впав у надцяту мишачу нірку.

– Привіт, Ру, маленький мій друже!

– А ми оце збираємося додому,– сказала Кенга.– Добрий день, Кролику. Добрий день, Пацю.

Кролик та Паць, які тим часом теж вигулькнули з-за пагорба, тільки з іншого боку, й собі сказали “Добрий день” та “Привіт, Ру”, а Ру запросив їх поглянути, як він стрибає…

Отож вони стояли й дивилися.

І Кенга дивилася також…

– Послухай-но, Кенго,– сказав Пух, після того як Кролик підморгнув йому вдруге.– Цікаво знати, чи любиш ти вірші?

– Не дуже,– сказала Кенга.

– Та ну! – сказав Пух.

– Ру, любий мій, оце ще разочок стрибни, та й час додому!

Запала коротка мовчанка.

Ру шугонув ще в одну мишачу нірку.

– Ну, чого ж ти, давай,– голосно прошепотів Кролик, прикриваючи рота лапкою.

– До речі, про вірші,– сказав Пух.– Я оце по дорозі сюди склав такого собі віршика. Ну ось такого… Кхи, кхи… Хвилиночку…

– Та невже? – сказала Кенга.– Ру, любий мій…

– Віршик тобі сподобається,– сказав Кролик.

– Ти його полюбиш,– кувікнув Паць.

– Тільки слухай уважно,– порадив Кролик.

– Аби нічого не прослухати,– кувікнув Паць.

– Гаразд, гаразд,– сказала Кенга, та, на жаль, вона й далі не зводила очей із Крихітки Ру.

– То про що ж у ньому йдеться, Пуше? – сказав Кролик.

Пух легенько відкашлявся й почав:

У ПОНЕДІЛОК я гуляв

І довго думав та гадав:

“Чому так любо сонце гріє,

Коли хурделиця не віє?”

А у ВІВТОРОК – хуга, сніг,

І я подумав, як на гріх:

“Чому це сонечко не сяє,

Коли хурделиця гуляє?”

У СЕРЕДУ я вийшов з хати —

Став дощик з неба накрапати.

“Навіщо дощ,– подумав я,-

Коли в калюжах вся земля?”

А у ЧЕТВЕР пішов я в Ліс.

Ого! Мороз шипа за ніс!

Отут би сонце припекло,

А сонце взяло і втекло…

П’ЯТНИЦЮ…

– Ду-у-же, дуже мило! – сказала Кенга, не чекаючи розповіді про те, що сталося в п’ятницю.– Ну, Ру, оце вже останній-останній разочок стрибни, мій любий, та й час додому.

Кролик непомітно підштовхнув Пуха ліктем у бік.

– До речі, про вірші, – квапливо сказав Пух.– Ти коли-небудь звертала увагу на оте дерево – он там, праворуч?

– Де? – сказала Кенга й далі дивлячись на Крихітку Ру.– Ну, серденько Ру…

– Та ондечки, праворуч,– сказав Пух і показав за спину Кенги.

– Ні,– сказала Кенга.– Ну, серденько Ру, а тепер, любий, стрибай у кишеню та й підемо додому.

– Ні, ти обов’язково подивися на оте дерево – он там, праворуч,– сказав Кролик.– Ру, хочеш, я тебе підсаджу? – І він узяв Крихітку Ру на лапки.

– А на тому он дереві сидить пташинка,– сказав Пух.– Чи, може, то рибинка?

– Авжеж, то сидить пташинка,– сказав Кролик,– якщо вона, звичайно, не рибинка.

– То не рибинка, то пташинка! – кувікнув Паць.

– Так воно і є, – сказав Кролик.

– Цікаво, а то шпачок чи дрізд? – спитав Пух.

– У тому вся й штука,– сказав Кролик,– чи то дрізд, чи, може, шпачок?

І тут нарешті Кенга озирнулася. І саме тієї миті Кролик голосно-преголосно сказав:

– Ру, на місце!

І на місце, тобто в кишеню Кенги, вскочив Паць, а Кролик міцно притис до себе Крихітку Ру і дременув з ним що було духу.

– Куди ж це Кролик подівся? – спитала Кенга, знову повернувши голову.– Ну як, любий Ру, все гаразд?

Пацик із дна Кенжиної кишені пропищав щось голосом Ру.

– Кроликові довелося піти,– сказав Пух.– Мабуть, він згадав про якусь дуже пильну справу. Зненацька й раптово.

– А Паць?

– А Паць, мабуть, теж згадав про якусь дуже пильну справу. Зненацька й раптово.

– Ну, гаразд, ми пішли додому,– сказала Кенга.– До побачення, Пуше!

Три велетенських стрибки – стриб! стриб! стриб! – і Кенга зникла з очей.

Пух подивився їй услід:

“Хотів би я отак стрибати! – подумав він.– І чого то одні вміють, а інші не вміють? Яка несправедливість!”

Кенга й справді чудово стрибала, та були хвилини, коли Пацикові хотілося, щоб вона стрибала не так чудово.

Раніше він часто, вертаючись додому з далекої прогулянки в Лісі, мріяв стати пташкою і вміти літати; але тепер, коли Паць у Кенжиній кишені підлітав, як м’яч, у голові йому стрибала думка:

Якщо це зветься в них літати, я пташкою не хочу стати!

– УУУУУУУУ! – казав Паць, злітаючи високо в повітря. А опускаючись донизу, він казав:

–Ух!

І йому довелося цілу дорогу, аж до самісінької Кенжиної домівки: казати: “Ууууууу-ух!”, “Ууууууу-ух!”, “Ууууууу-ухГ

Звісно, вдома, щойно Кенга розстебнула свою кишеню, вона одразу помітила, що її підманули. Спершу вона ледь не злякалася, та наступної миті збагнула, що лякатися нічого: бо ж вона була цілком певна, що Крістофер Робін нікому не дозволить скривдити Крихітки Ру.

“Ну, гаразд,– сказала вона сама собі подумки,– якщо вони такі, то й я буду така. Тільки тепер не вони з мене, а я з них покепкую!”

– Ну, любий мій Ру,– сказала Кенга, витягнувши Паця з кишені,– час нам спатки.

– Ага! – сказав Паць, силкуючись вимовити це “ага!” якомога краще. Але після такої Стрибастої Подорожі “ага!” вийшло не дуже вдале, і Кенга, мабуть, не зрозуміла, що воно мало означати.

– Спершу цюпці-люпці,– сказала Кенга веселим голосом.

– Ага! – повторив Паць, тривожно нишпорячи очима й шукаючи друзів. Та друзів тут не було. Кролик сидів у себе вдома й любесенько грався із Ру, відчуваючи, що з кожною миттю все дужче й дужче любить Крихітку Ру, а Пух, якому враз заманулося стати Кенгою, ще й досі стрибав на піщаній галявці посеред Лісу.

– Не знаю, як краще,– сказала Кенга ніби в глибокій задумі,– може, сьогодні тобі зробити холодну ванну? Адже ти дуже любиш холодну водичку, га, любий мій Ру?

Паць, який узагалі не терпів ніяких ванн, затремтів від обурення й, зібравши усю свою хоробрість, рішуче сказав:

– Кенго! Я бачу, настав час поговорити відверто!

– Який же ти смішненький та дурненький, любий мій Ру,– сказала Кенга, наливаючи у ванну воду.

– Я не Ру! – голосно сказав Паць.– Я Паць!

– Так, любий, так,– лагідно сказала Кенга. – Хіба я заперечую? Бач, яке розумне – і голосок уже навчилося підбирати – ну чисто тобі Паць! – вела вона далі, дістаючи з полиці великий брусок жовтого мила. – Ну, чим ти мене ще потішиш?

– Хіба ти не бачиш? – зарепетував Паць.Очей у тебе немає чи що? Подивися ж на мене!

– Та я дивлюся, любий мій Ру, дивлюся, – сказала Кенга суворо.– А от ти, бачу, забув ся, що я тобі вчора казала про блазнювання. Якщо ти будеш викаблучуватися й далі, мов той Паць, то, коли виростеш, станеш схожим на Паця, і тоді про це дуже-дуже пожалкуєш. А тепер – гайда у ванну і не дратуй мене, бо ти мене знаєш!

Не встиг Паць навіть зойкнути, як уже опинився у ванні.

Кенга заходилася щосили терти його великою кудлатою мочалкою.

– 0-йо-о-о-й! – верещав Паць.– Відпусти мене! Я ж Паць!

– Не роззявляй рота, серденько, бо наковтаєшся мила,– сказала Кенга.– От бач! Що я тобі казала?

– Ти… ти… ти це зумисне зробила,– забулькотів Паць, тільки-но спромігся заговорити.

Але нараз рота йому затулила мочалка.

– Отак, мій любий, отак, коханий, хоч тепер помовч,– сказала Кенга, але за хвилину вона вже витягла Паця з ванни і дбайливо витерла м’яким рушником.

– А тепер,– сказала Кенга,– вип’єш свої ліки і можеш спатки.

– Я-я-я-які ще ліки? – пробелькотів Паць.

– Риб’ячий жир, щоб ти виріс великий та сильний, моє серденько. Адже ти не хочеш бути таким малесеньким, як Паць, не хочеш? Ото ж бо!

У цей час хтось постукав у двері.

– Прошу, – сказала Кенга, і до кімнати увійшов Крістофер Робін.

– Крістофере Робіне! Крістофере Робіне! – жалісно загукав Паць.– Скажи Кензі, хто я такий. Вона весь час каже, що я – Крихітка Ру! А я зовсім не Крихітка Ру, правда?

Крістофер Робін оглянув Паця дуже ретельно і похитав головою.

– Авжеж, ти не Ру,– сказав він.– Я щойно бачив Ру в гостях у Кролика. Вони там собі граються.

– От тобі й маєш! – сказала Кенга.– Ну хто ж міг знати! І як це я могла помилитися?

– Ага, ага! Бачиш! – заторохтів Паць.– Чия правда? Я ж казав, що я – Паць! От!

Крістофер Робін знову похитав головою.

– Ні, ти не Паць,– сказав він.– Паця я знаю чудово, і він зовсім іншого кольору.

Паць намірився був сказати, що все це через купання, та вчасно збагнув, що, мабуть, цього не слід говорити. Він роззявив рота, щоб сказати щось інше, і в цей час Кенга засунула йому в рот ложку з ліками, а тоді ніжно поплескала по спині й сказала, що риб’ячий жир дуже-дуже смачний, коли до нього гарненько звикнеш.

– Я знала, що це не Паць,– сказала Кенга потому.– А все ж, цікаво, хто це такий?

– Мабуть, це один із Пухових родичів,– припустив Крістофер Робін,– скажімо, дядько або племінник, або ще там хтось.

– Атож, так воно, мабуть, і є, – погодилася Кенга і сказала, що треба йому дати якесь ім’я.

– Можна назвати його просто Пухтик,– сказав Крістофер Робін. – Або скорочено – Генрі Пухтик.

Та, тільки-но діставши таке чудове ім’я, новоспечений Генрі Пухтик випручився з обіймів Кенги і скочив на долівку. На його щастя, Крістофер Робін не причинив дверей.

Ніколи за все своє життя Генрі Пухгик-Паць не бігав так швидко, як тепер. Він летів, мов на пожежу, мигочучи п’ятами, і не оглядався й не зупинявся аж до своєї хатки. Лише за сотню кроків від власних дверей він сповільнив біг і решту шляху котився по пилюці, щоб знову набрати свого звичного кольору, такого милого та приємного…

Отак Кенга й Крихітка Ру зосталися жити в Лісі. І щовівторка Крихітка Ру на цілий день ішов у гості до свого щирого друга Кролика, а Кенга проводила свій щовівторок зі своїм щирим другом Пухом, навчаючи його стрибати, а Паць щовівторка гостював у свого давнього щирого друга Крістофера Робіна.

І всім було страшенно весело.

ПРИГОДА ВОСЬМА,

У якій Крістофер Робін веде “ех-спотикацію” до Північного Полюсу

Одного чудового дня Пух чалапав на другий кінець Лісу, щоб провідати Крістофера Робіна та з’ясувати, чи не забув той узагалі про існування ведмедів. Уранці під час сніданку (сніданок був дуже скромний: трохи мармеладу, намащеного на стільники з медом) Пухові зненацька закрутилася в голові нова пісенька. Вона починалася так:

Гарно ведмедеві. Тричі ура!

Пухові слава! Шум-трія-ра!

Придумавши ці рядки, Пух почухав потилицю і сказав сам до себе: “Початок просто чудовий, але де взяти продовження?” Він спробував ще кілька разів повторити “Ура!”, та це не допомогло. “Може, вийде краще,– подумав він,– якщо я співатиму: “Гарно ведмедеві. Тричі ого “? І він заспівав. Але пісня й далі не зрушила з місця. “Ну що ж, гаразд,– сказав Пух,– тоді я проспіваю перші два рядки ще двічі, і, може, якщо я співатиму дуже швидко, то й сам незчуюся, як доберуся й до третього рядка, а там і до кінця, і в мене вийде гарна пісенька. Ну, почали:

Гарно ведмедеві! Тричі – ура!

Пухові слава! Шум-трія-ра!

Що нам морози,

Погрози, прогнози

(А також і занози),-

Лиш медом помажте мене.

Ура!

Крізь хугу й замет

Я піду уперед,

Лиш лапки гарненько

Вмочіть мені в мед.

Хай живе Вінні-Пух! Гей, ура!

Слава Пухові! Гей, дітвора!

Добре під’їв він. Пора!..

Пухові так сподобалася ця пісенька, що він співав її цілу дорогу, поки йшов Лісом.

“Але якщо я співатиму її довше,– раптом подумав він,– то саме наспіє час попоїсти чогось смачненького, і тоді останній рядок “Добре під’їв він. Ура!.. “буде неправильний.

Тому Пух замугикав пісеньку без слів.

Крістофер Робін сидів на порозі й натягав свої Похідні Чоботи.

Тільки-но Пух побачив Похідні Чоботи, він ураз зрозумів, що незабаром має трапитися Пригода, тож він хутенько злизав з губів рештки меду і підтягнувся, як тільки міг, щоб показати, що він готовий до всього.

– Доброго ранку, Крістофере Робіне! – загукав він.

– Привіт, Війні-Пуше. Ніяк не натягну оцього чобота.

– Кепська справа,– сказав Пух.

– Ти, будь ласка, уприся мені в спину, щоб я, бува, не перекувицьнувся догори ногами, коли потягну надто сильно.

Пух сів і міцно-міцно вперся лапками в землю, а спиною міцно-міцно вперся у спину Крістофера Робіна; Крістофер Робін, у свою чергу, міцно-міцно вперся у спину Пухові й почав міцно-міцно тягти-натягати свого чобота, аж поки нарешті таки натягнув.

– От і готово,– сказав Пух.– Що будемо робити далі?

– Підемо в експедицію. Усі,– сказав Крістофер Робін. Він звівся на ноги, обтрусився і додав: – Дякую, Пуше.

– Підемо в ех-спотикцію? – з цікавістю перепитав Пух.– Здається, такого я ще не бачив, не чув і не їв. А де вона, ця ех-спотикція?

– Експедиція, дурненьке ведмежа. Не “ех”, а “е-к-с”, розумієш, “ка-ес”!

– А-а,– сказав Пух.– Ясно.

Та насправді йому нічого не було ясно.

– І в експедиції ми мусимо не спотикатися, а шукати й відкрити Північний полюс.

– А-а! – знову сказав Пух.– Ясно. А що таке Північний полюс?

– Ну, це така штука, яку відкривають,– недбало сказав Крістофер Робін, який і сам до пуття не знав, що ж то воно за штука.

– А-а, ясно,– сказав Пух.– А ведмедям можна його відкривати?

– Авжеж, можна. І Кроликові, і Кензі, і всім, усім, усім. Бо ж це – експедиція. А експедиція означає, що всі йдуть одне за одним, як на параді. Ти б краще попередив усіх, щоб збиралися, доки я почищу рушницю. І ще треба не забути провізію.

– Про кого не забути?

– Не про кого, а те, що їдять.

– А-а! – зрадів Пух.– А мені почулося, ніби ти сказав про якусь Візію. Тоді я піду та попереджу їх усіх.

І він почалапав геть.

Першим, кого зустрів Пух, був Кролик.

– Привіт, Кролику,– сказав Пух.– Це ти?

– Це я, але пограймося, ніби це не я,– сказав Кролик.– Подивимося, що з того вийде.

– Я маю для тебе доручення,– сказав Пух.

– Гаразд, я передам його Кроликові, – сказав Кролик.

– Ми всі вирушаємо в ех-спотикцію разом із Крістофером Робіном.

– І Кролик теж? А що таке… ну оте, що ти сказав?

– Ну, такий собі парад чи що,– сказав Пух.

– Он як?! Парад! – сказав Кролик.

– Угу,– підтвердив Пух.– І ми повинні відкрити Полюск… чи, може, Молюск? Одне слово, щось там відкрити.

– Відкрити? Усі ми? – сказав Кролик.

– Усі, всі. А головне, не забути про… ну, про те, що їдять. Бо раптом нам їсти захочеться!.. Тепер я подамся до Паця, а ти перекажи все Кензі, гаразд?

Пух попрощався з Кроликом і заквапився до пацевої хатки.

Паць сидів на ґанку і, заплющивши очі, гадав на ромашці, аби точно дізнатися – любить, не любить, плюне чи поцілує. Вийшло, що плюне, і тепер він силкувався згадати, на кого ж він загадав, – тільки б не на Пуха.

Цієї миті перед ним і вигулькнув Пух:

– Гей, Пацику! – захекано сказав Пух.– Ми йдемо в ех-спотикцію. Усі, всі. І беремо про… про… їзію. Одне слово, харчі. Треба щось там відкрити.

– Що відкрити? – злякано спитав Паць.

– Та щось таке, що відкривають.

– Не дуже люте?

– Крістофер Робін нічого не казав про лютість. Він тільки сказав, що в нього є, як його… е… е… ко… си…

– “Коси” я не боюся, – серйозно сказав Паць.– Я боюся тільки вовка. Та якщо з нами йде Крістофер Робін, тоді я зовсім нікого не боюся!

Незабаром усі-всі зібралися біля хатки Крістофера Робіна, і “ех-спотикція” почалася. Попереду виступали сам Крістофер Робін і Кролик, за ними Паць та Пух, далі Кенга з Крихіткою Ру в кишені й Сова, ще далі – Іа, а в самому кінці, витягнувшись довгою вервечкою, тюпали всі Кроликові Родичі та Знайомі.

– Я їх не запрошував,– ніби між іншим пояснив Кролик.– Вони самі взяли та й прийшли. Вони завжди так. Нехай собі спотикаються в самому кінці, за хвостом Іа.

– Мушу сказати,– озвався Іа,– що це неподобство. Ось що це таке! Я взагалі не збирався йти в цю… е… е… скопицію… чи як там Пух її назвав. Я прийшов тільки з почуття обов’язку. Та все ж, бачте, я тут, і якщо я повинен іти в кінці е… е… зкопитії – ви розумієте, про що я кажу,– то й дозвольте мені йти в кінці. А коли я щоразу, як мені захочеться трохи посидіти й відпочити, матиму клопіт розчищати собі місце від цієї дрібноти – Кроликових Родичів та Знайомих, то це вже буде не е… е… ступиція – чи як там на неї кажуть, – а просто метушня й мішанина. Ось що я мусив сказати.

– Я розумію Іа-Іа,– сказала Сова.– Якщо ви мене спитаєте…

– Я нікого ні про що не питаю,– перебив її Іа-Іа.– Навпаки, я сам усе всім пояснюю. Можете шукати Північний полюс, а можете відпочивати, сидячи на мурашнику. Мені байдуже.

Та тут з переднього ряду колони залунали вигуки.

– Уперед! Уперед! – кричав Крістофер Робін.

– Уперед! – гукали Пух і Паць.

– Уперед! – підгукувала їм Сова.

– Рушили! – сказав Кролик.– Я мушу бігти.

І він пострибав попереду “ех-спотикції”, щоб крокувати поруч із Крістофером Робіном.

Так вони вийшли в похід до полюса. І по дорозі всі весело гомоніли про се та про те – всі, окрім Пуха, який саме складав пісню.

– Ось і початок,– сказав він Пацеві, коли початок був готовий.

– Початок чого?

– Моєї пісні.

– Якої пісні?

– Цієї самої.

– Якої?

– Якщо ти послухаєш, то все почуєш.

– А звідки ти знаєш, що я не слухаю?

На це Пух не знайшов, що сказати, і тому почав співати:

На полюс

в ЕХ-СПОТИКЦІЮ

Всі рушили зрання,-

І Кенга, й Ру, і Кролик,

І вся його рідня.

Вперед крокує Робін

І, звісно, також я.

І Паць, а далі знову

Вся Кролика рідня.

До полюса, до молюса

Всі йдуть, ідуть і йдуть,

Тому цю ЕХ-СПОТИКЦІЮ

Парадом ще зовуть.

Гей, люба ЕХ-СПОТИКЦІЄ,

Куди вони біжать:

Який він є той полюс

Із чим його їдять?

– Тс-с! – сказав Крістофер Робін, обернувшись до Пуха.– Ми якраз наближаємося до небезпечного місця!

– Тс-с! – сказав Пух, хутенько обернувшись до Паця.

– Тс-с! – сказав Паць Кензі.

_ Тс-с! – сказала Кенга Сові, а Крихітка Ру кілька разів підряд сказав “Тс-с! Тс-с! Тс-с!” самому собі.

– Тс-с! – сказала Сова Іа-Іа.

– Цитьте! – сказав Іа-Іа страшним голосом усім Кроликовим Родичам та Знайомим, і ті стали квапливо казати одне одному “Цить! Цить! Цить!”, аж поки дійшло до останнього.

А останній (найменший із Кроликових Родичів та Знайомих) так перелякався, подумавши, що вся “ех-спотикція” тільки йому каже “Цить!”, що вмить зарився в землю і просидів там униз головою два дні, поки нарешті упевнився, що небезпека минула. Потому він чимдуж подався додому й більше ніколи не витикався з-під маминої спідниці.

Його звали Кульчин Синок.

“Ех-спотикція” доспотикалася до річки, яка весело крутилася й перекидалася поміж високих скелястих берегів, і Крістофер Робін враз розпізнав, яка тут могла критися небезпека.

– Отут,– пояснив він,– найзручніше місце для схрону.

– Для якого хрону? – шепнув Пух Пацеві.– Того, від якого свербить у носі?

– Мій любий Пуше,– поблажливо сказала Сова,– невже ти не знаєш, що таке схрон?

– Сово,– сказав Паць, суворо зиркнувши на неї,– адже Пух шепочеться зі мною, а не з тобою, і тобі не варто…

– Схрон,– сказала Сова,– це місце, де щось ховають або ховаються, – сказати б, несподівана схованка.

– Так само,– сказав Пух,– як баночки з хроном іноді несподівано…

– Схрон, як я саме хотів пояснити Пухові,– сказав Паць,– це місце, де ховаються…

– Якщо хтось сховається, а тоді зненацька наскочить на тебе, – це й означає, що він вискочив зі схрону,– сказала Сова.

– Схроном, Пуше, називають те місце, де хтось ховається, а тоді звідти зненацька наскакує на тебе,– пояснив Паць.

Пух, який тепер точно знав, що таке схрон, докинув, що одного разу він був сховав баночку з варенням, а тоді зненацька виявилося, що то баночка з хроном, від якого йому свербіло в носі цілих шість днів.

– Та піхто ж не казав про баночки з хроном,– сердито буркнула Сова.

– Я казав,– сказав Пух.

Вони дуже обережно посувалися берегом річки, долаючи скелю за скелею, і незабаром вийшли на те місце, де кручі відступали від води, лишаючи місце зеленим смужкам м’якої трави, на якій так і кортіло посидіти та відпочити.

І тільки-но вони ступили на траву, Крістофер Робін скомандував: “Стій!” – і всі посідали, щоб перепочити.

– По-моєму,– сказав Крістофер Робін,– нам треба зараз з’їсти всю провізію, щоб далі легше було йти.

– З’їсти все наше що? – спитав Пух.

– Усе, що ми принесли,– сказав Паць і перейшов від слів до діла.

– Це добра думка,– сказав Пух і теж заходився плямкати.

– Всі мають що їсти? – спитав Крістофер Робін із повним ротом.

– Усі, крім мене,– сказав Іа-Іа.– Як завжди. – Він сумно подивився навкруги й додав: – Гадаю, ніхто з вас не сидить на моїх будяках?

– Здається, я сиджу,– сказав Пух.– Ой! – він скочив на рівні ноги й озирнувся.– Авжеж! Я так і відчував.

– Дякую, Пуше. Якщо будяки тобі більше не потрібні, то я… – Іа-Іа перейшов на місце Пуха й почав їсти.

– До речі, будякам не на користь, коли на них сидять,– заговорив Іа-Іа, на хвильку переставши жувати.– Вони втрачають будь-яку поживність і свіжість. Іншим разом не забувайте про це, мої друзі. Ніколи не завадить виявити трохи поваги, тобто уваги до свого ближнього. Точніше, треба дбати не тільки про себе,– ось що хотів я сказати.

Тільки-но Крістофер Робін упорався зі своїм сніданком, він щось прошепотів Кроликові, а Кролик сказав:

– Так, так, авжеж! – і вони відійшли трохи набік.

– Мені не хотілося говорити при всіх,– почав Крістофер Робін.

– Цілком слушно,– сказав Кролик, набундючившись із гордості.

– Розумієш… я хотів… та ні, певне, й ти, Кролику, цього не знаєш… Цікаво, який він є, отой Північний полюс?

– Ну,– сказав Кролик, хвалькувато погладжуючи вуса,– треба було раніше про це мене спитати.

– Раніше я й сам знав, а тепер трохи призабув,– недбало відказав Крістофер Робін.

– Дивна річ,– сказав Кролик,– зараз я теж трохи призабув, хоча раніше знав напевне.

– По-моєму, там проходить земна вісь. І її встромлено в землю. Правда?

– Авжеж, там є вісь,– мовив Кролик,– і, безперечно, її встромлено в землю, бо більше її нікуди встромляти, та і звуть її “земляною”.

– Ото ж бо. І я так гадаю.

– Та річ не в цьому,– сказав Кролик.– Річ у тому, що невідомо де її встромлено, оту вісь!

– О, це ми скоро знайдемо,– впевнено сказав Крістофер Робін, і вони з Кроликом повернулися до гурту.

Паць лежав горілиць на траві й мирно собі хропів. Крихітка Ру хлюпався в річці, миючи писок та лапки, і Кенга, сповнена гордості, пояснювала всім по черзі, що її Крихітка Ру оце вперше в своєму житті вмивається самостійно, а Сова розповідала Кензі дуже цікаву історію, пересипану довжелезними словами, такими як “енциклопедія”, “рододендрон”, хоча Кенга її зовсім не слухала.

– Не до душі мені усі ці вмивання,– буркотів Іа-Іа.– А надто ота нова безглузда мода – мити за вухами. Як ти на це дивишся, Пуше?

– Ну,– сказав Пух,– я дивлюся так…

Однак ми так ніколи і не дізнаємось, як на це дивився Пух, бо нараз від річки почувся сплеск, а далі тоненький писк Ру і зляканий крик Кенги.

– Довмивався! – сказав Іа.

– Крихітка Ру впав у воду! – закричав Кролик і побіг слідом за Крістофером Робіном на порятунок.

– Дивіться, як я плаваю! – пропищав Крихітка Ру. Він був уже далеко від берега, посеред плеса, і течія прудко несла його до водоспаду.

– Ру, любий мій, ти не потонув? – стривожено гукала Кенга:

– Ні! – відповів Ру.– Дивись, як я пла… Буль, буль! – і він надовго зник під водою, випірнувши аж посеред наступного плеса.

Кожен, як міг, старався допомогти Крихітці Ру.

Паць, який хутенько прочумався від сну, підстрибував на місці й верещав:

“Ой, ой! Що тепер буде?” Сова пояснювала, що в разі раптового занурення під воду найголовніше – це тримати голову над водою. Кенга величезними стрибками мчала вздовж берега і все допитувалася: “Ру, любий мій, ти й справді не потонув?”, а Ру, долаючи плеса й водоспади, завжди відповідав одне: “Дивіться, як я плаваю!”

Іа-Іа обернувся задом до річки й опустив хвоста у воду, саме туди, куди перед тим упав Крихітка Ру. Так він і сидів, спиною до всього, що діялося навкруги, стиха щось бурмочучи собі під ніс та примовляючи:

– Бач, до чого призводять умивання! Але ти тільки хапайся за мого хвоста, Крихітко Ру, і все буде гаразд”.

А Крістофер Робін із Кроликом бігли понад берегом і всіх підбадьорювали:

– Ру, тримайся, я йду до тебе! – гукав Крістофер Робін.

– Гей, ви там, перекиньте що-небудь через річку, отам, трохи нижче,– командував Кролик.

Та Пух і без нього вже щось надумав. Він стояв за два плеса нижче від того місця, де зараз борсався Ру, і тримав у лапах довгу тичку. Мить – і Кенга теж була біля нього. Схопивши тичку за другий кінець, вона одним махом перестрибнула через річку. Тепер Пух тримав тичку з одного, а Кенга – з другого боку річки, а далі вони разом опустили її до самої води, і невдовзі Крихітка Ру, який усе ще захоплено булькав: “Дивіться, як я плаваю!” – вчепився за тичку й вибрався на берег.

– Ну що, бачили, як я плаваю? – гордо пищав Крихітка Ру, не звертаючи уваги на бурчання Кенги, поки вона його витирала.– Пуше, ти бачив, як я плаваю? Оце називається плавати!.. Кролику, ти бачив, що я робив? Я плавав!.. Гей, Пацику! Чуєш мене? Як, потвоєму, що я робив? Я плавав!.. Крістофере Робіне, ти бачив, як я…

Але Крістофер Робін нічого не чув і не бачив. Він дивився на Пуха.

– Пуше,– сказав він,– де ти знайшов оцю вісь?

Пух глянув на тичку, котру все ще тримав у лапах.

– Ну, йшов і знайшов,– сказав він.– То це – вісь? А я гадав – звичайна собі палиця, може, на щось знадобиться. Бачу – стирчить у землі, я її й висмикнув.

– Пуше,– урочисто сказав Крістофер Робін.– Експедицію закінчено. Це – земна вісь. Ти відкрив Північний полюс!

– Та ну?! – сказав Пух.

Коли всі повернулися на лужок, Іа все ще сидів на тому самому місці, де його залишили, і мочив у воді свого хвоста.

– Гей, скажіть хто-небудь Крихітці Ру, нехай він там швидше,– попросив Іа.– У мене дубіє хвіст. Я б не став про це говорити, та правди не приховаєш. І я зовсім не скаржуся, хоча це правда. Хвіст мій добряче змерз.

– А я вже ось! – пропищав Ру.

– О, то ти вже тут!

– Ти бачив, як я плаваю?

Іа витяг хвоста з води і помахав ним.

– Так я і знав,– сказав він.– Нічого не відчуває. Затерп і занімів. Он до чого дійшло. Зовсім задубів. Та коли це нікому не завдає клопоту, значить, так воно й мусить бути.

– Бідненький мій Іа! Я його зараз витру,– сказав Крістофер Робін. Він витяг носовичок і став витирати осликові хвоста. ‘

– Дякую тобі, Крістофере Робіне. Ти тут єдиний, хто розуміється на хвостах. Усі інші не здатні мислити. У цьому їхня біда. Вони не мають уяви. Для них хвіст – це не хвіст, а просто якась собі китиця поза спиною.

– Не журися, Іа,– сказав Крістофер Робін, щосили розтираючи хвоста.– Тепер йому краще?

– Так, тепер він начебто відчуває себе хвостом. Відчуває, що він комусь належить. Якщо ти тямиш, про що я кажу…

– Привіт, Іа,– сказав Пух, підходячи до них зі своєю віссю.

– Моє шанування, Пуше. Дякую за увагу…

…Пух розгублено подивився на Крістофера Робіна.

– Пух саме знайшов Північний полюс,– сказав Крістофер Робін.– Чудово, правда, Іа? Ось земна вісь!

Пух скромно опустив очі.

– Оце? – спитав Іа.

– Так! – сказав Крістофер Робін.

– То ми шукали оцю штуку? – спитав Іа.

– Саме її,– сказав Пух.

– Гм,– сказав Іа.– Ну що ж. Принаймні дощу не було,– додав він.– І то вже добре.

Вони встромили вісь у землю, і Крістофер Робін прив’язав до неї дощечку з написом:

ПІВНІЧНИЙ ПОЛЮС.

ВІКРИТИЙ ПУХОМ.

ПУХ ЙОГО НАШОВ.

Потому всі розійшлися по домівках. І здається, хоч я й не зовсім у цьому певен, Крихітці Ру довелося прийняти гарячу ванну й одразу лягти спати.

А Пух так пишався своїм подвигом, що, опинившись у власній хатці біля власного буфета, мусив перш за все гарненько підкріпитися.

ПРИГОДА ДЕВ’ЯТА,

У якій паць із усіх усюд оточений водою

Дощ хлюскотів, хлюскотів і хлюскотів. Паць сказав собі, що ніколи за все своє життя – а йому було страшенно багато років: може, три, а може, навіть цілих чотири! – ніколиніколи він ще не бачив стільки дощу одразу. А дощ усе періщив – з ранку до ночі, день за днем, день за днем…

“От якби,– думав Паць, визираючи з віконця,– от якби я гостював у Пуха чи в Крістофера Робіна, чи навіть у Кролика, коли почався дощ, тоді мені весь час було б весело. А так сиди тут сам-один мов палець і думай-гадай, коли ж то цей дощ ущухне!”

І Паць уявив собі, що він сидить у гостях у Пуха й питає його: “Пуше, ти бачив колинебудь отакенний дощ?”, а Пух відповідає: “Просто жах, Пацику!” або він, Паць, каже: “От би знаття, чи не розмило дорогу до Крістофера Робіна?”, а Пух відповідає: “Бідолашного старого Кролика, мабуть, уже точно вимило з дому”.

Отак любенько погомоніти – хіба то не радість, не насолода?! Бо навіщо тоді взагалі здалися такі незвичайні речі, як повені чи потопи, коли тобі навіть ні з ким про них погомоніти?

А видовище, що й не кажи, було-таки справді незвичайне. Маленькі сухі рівчачки, в яких Паць, бувало, так прелюбо копирсався рильцем, стали струмками; маленькі струмки, в яких він, бувало, залюбки брьохався, стали річками; а річка, на берегах якої друзі так весело гралися, вилізла зі свого ложа (так називають річчину постіль) і розлилася так широко та далеко, що Паць занепокоївся, чи не забереться вона скоро у його власне ложе (тобто в його власну постіль).

“Усе ж трішечки лячно,– сказав він сам до себе,– лячно бути зовсім Малесеньким Пацем, з усіх усюд оточеним водою! Крістофер Робін і Пух можуть врятуватися, видершись на дерева; Кенга така стрибуча, що також може врятуватися; Кролик може врятуватися, закопавшись у землю; Сова може врятуватися, полетівши куди завгодно; а Іа може врятуватися, якщо… якщо буде голосно кричати, доки його не порятують… Тільки я сиджу тут, оточений водою, і нічого-нічого не можу вдіяти!..”

А дощ усе хлюскотів та хлюскотів, і з кожним днем вода підіймалася вище та вище, і ось вона вже підступила майже до самого віконця… а Паць і досі не спромігся щось вдіяти.

“Добре Пухові,– з гіркотою думав Паць.– Щоправда, Пух не такий уже й розумний, бо в голові у нього тирса, але це йому байдуже.

Він що зробить, то все не так, а виходить – все саме так. Добре й Сові. Щоправда, розуму в неї також небагато, зате вона геть усе знає. Сова напевне б сказала, що треба робити, коли ти з усіх усюд оточений водою. Добре й Кроликові. Правда, Кролик мало читав книжок, зате він завжди, коли захоче, може скласти розумний план. Добре й Кензі. Правда, Кенга не така й розумна, але вона так непокоїться за Крихітку Ру, що завжди робить те, що треба робити, і їй для цього не треба навіть думати. Добре й бідолашному Іа, бо він… бо він такий бідолашний, що не став би зовсім нічого робити. Але цікаво, що б на моєму місці зробив Крістофер Робін?”

І раптом Паць згадав історію, що її колись давно розповідав йому Крістофер Робін,– історію про моряка на безлюдному острові, який написав усе, що треба, на папірці, поклав той папірець у пляшку, а пляшку кинув у море…

І Паць подумав, що коли і він напише усе, що треба, на папірці і покладе папірця у пляшку, а пляшку кине у воду, то, може, хтось прийде і порятує його!

Він вискочив із віконця, обнишпорив усю свою хатку (точніше, все, що в хаті лишалося сухого) й нарешті знайшов сухого олівця, клаптик сухого паперу, суху пляшку та сухий до неї корок.

З одного боку на папірці він написав:

ОЙ ПОРЯТУЙТЕ!

ПАЦЯ (МЕНЕ)

А на зворотному боці ще написав:

ЦЕ Я, ПАЦЬ!

МЕРЩІЙ ДОПОМОЖІТЬ!

Потому він запхнув папірця у пляшку, пляшку міцно закоркував і, висунувшись у віконце якомога далі, але так, щоб не випасти, щосили кинув її у воду.

“Хлюп!” – сказала пляшка і загойдалася на хвилях. Паць дивився, як вона повільно відпливає, дивився, аж поки в нього заболіли очі, і часом йому ввижалося, ніби то пляшка, а часом, що то просто брижі на воді, й нарешті він зрозумів, що більше цієї пляшки він ніколи не побачить і що він зробив усе, що тільки міг, для свого порятунку.

“Отже, тепер,– думав він,– хтось інший повинен щось зробити. Я сподіваюся, що він це зробить швидко, бо якщо він не зробить цього швидко, то мені доведеться плавати, а я не вмію…”

Після цього Паць глибоко-глибоко зітхнув і промовив:

– Хочу, щоби Пух був тут. Удвох-бо значно веселіше!

Коли почався дощ, Вінні-Пух спав. Дощ собі хлюскотів, хлюскотів та хлюскотів, а він собі спав, спав і спав. Напередодні Пух страшенно стомився. Як ви пригадуєте, він відкрив Північний полюс. Це сповнило його такою гордістю за себе, що він запитав Крістофера Робіна, чи нема ще таких полюсів, котрі Ведмідь із тирсою в голові міг би відкрити.

– Є ще Південний полюс,– сказав Крістофер Робін,– і, гадаю, десь є ще й Східний полюс та Західний полюс, хоч люди про них чомусь не люблять говорити.

Почувши таку новину, Пух дуже розхвилювався й запропонував негайно влаштувати Ехспотикцію до Східного полюса. Але Крістофер Робін був зайнятий чимось іншим.

Тоді Вінні-Пух подався сам відкривати Східний полюс. Відкрив він його чи ні, я забув, але додому він повернувся такий стомлений, що заснув просто посеред вечері, просто на стільці, просто за якихось півгодини із хвостиком по тому, як почав їсти. І от тепер він спав, спав і спав.

І раптом йому приснився сон: ось він, Пух, уже на Східному полюсі, і цей полюс страшенно холодний, суціль покритий найхолоднішими сортами снігу та льоду. Пух розшукав бджолиний вулик і ліг у ньому спати, але для задніх лапок у вулику місця не вистачило, тому їх довелося залишити надворі. Нараз, не знати звідки, прийшли Дикі Бабаї, що живуть на Східному полюсі, і почали вискубувати хутро на його лапках, аби вимостити гнізда своїм малюкам. І що більше вони скубли, то холодніше ставало лапкам, і, нарешті, Пух прокинувся з вигуком “Ох!” і побачив: сам він сидить на стільці, а ноги його у воді і скрізьскрізь довкола нього – також вода!

Пух прочалапав до дверей і визирнув надвір:

– О, це не жарт! – сказав він.– Треба рятуватися.

Він схопив найбільший глечик з медом і врятувався з ним на товсту-претовсту гілляку свого дерева, що стриміла високо-високо над водою.

Потому він зліз назад і врятувався ще з одним глечиком.

А коли всі рятівні операції було закінчено, то на гілляці сидів сам Пух і дриґав у повітрі ногами, а поруч нього стояло десять глечиків з медом…

Наступного дня на гілляці сидів сам Пух і дриґав у повітрі ногами, а поруч стояло чотири глечики з медом…

Третього дня на гілляці сидів сам Пух і дриґав у повітрі ногами, а поруч стояв один-єдиний глечик із медом…

Четвертого дня на гілляці сидів сам Пух, а біля нього… не було жодного глечика з медом. І саме цього ранку четвертого дня повз нього пропливла пляшка, що її кинув Паць. Із радісним вигуком “Мед! Мед!” Пух шубовснув у воду, схопив пляшку і безстрашно виволік її на дерево.

– Яка халепа,– сказав Пух, відкоркувавши пляшку, – стільки мокнути – й зовсім ні за що! Хвилинку, а що там робить отой папірець?

Він витяг папірця і подивився на нього.

– Це Повідьомлення,– сказав він сам до себе,– ось що це таке. А це ось літера “Пу” – так-так-так – а “Пу” напевне означає “Пух”. Отже, це дуже важливе Повідьомлення до мене, а я не знаю, як його читати. Треба розшукати Крістофера Робіна або Сову, або Паця, ну, якогось такого читача, що вміє читати геть усі слова, щоб він мені сказав, про що написано в цьому Повідьомленні. Тільки плавати я не вмію. От халепа!

Раптом йому сяйнула одна думка, і я гадаю, що для ведмедя з тирсою в голові це була дуже розумна, просто чудова думка. Пух сказав сам до себе:

“Якщо пляшка вміє плавати, то й глечик також уміє плавати, а коли глечик попливе, то і я зможу примоститися на ньому, якщо це буде дуже великий глечик”.

Він узяв найбільшого свого глечика і щільно його зачинив.

“Кожен корабель повинен мати свою назву,– сказав Пух,– отже, нехай мій називається так – “Плавучий Ведмідь”.

Із цими словами він кинув свій корабель у воду і плигнув слідом за ним.

Деякий час Пух та “Плавучий Ведмідь” не могли поміж себе домовитися, хто з них має бути зверху, а хто знизу. Але, зрештою, вони поладнали: “Плавучий Ведмідь” опинився знизу, а на ньому верхи в переможній позі сидів Пух і відчайдушне дриґав ногами.

Крістофер Робін жив у найвищій частині лісу. Дощ собі хлюскотів, хлюскотів та хлюскотів, але вода не могла добратися до його житла. І було навіть весело дивитися вниз, на всю цю воду, от лишень дощ періщив такий, що Крістофер Робін майже весь час сидів у хаті й думав про всяку всячину.

Щоранку він виходив із парасолькою надвір і встромляв паличку на тому місці, до якого доходила вода, а наступного ранку паличка зникала під водою, і йому доводилося встромляти нову паличку. З кожним ранком дорога додому ставала чимраз коротшою та коротшою.

На ранок п’ятого дня Крістофер Робін побачив, що вода остаточно оточила його звідусіль, і він зрозумів, що вперше у своєму житті опинився на справжньому острові. Це, звісно, було дуже й дуже цікаво…

І саме цього ранку десь із-за води прилетіла Сова, аби спитати, як ся має її друг Крістофер Робін.

– Диви, Сово,– сказав Крістофер Робін,– правда, чудово? Я живу на острові!

– Атмосферні умови останнім часом дуже несприятливі,– сказала Сова.

– Що, що?

– Увесь час дощило,– пояснила Сова.

– Еге,– сказав Крістофер Робін.– Ще й як.

– Повінь досягла безпрецедентно високого рівня.

– Чого, чого?

– Я кажу – води довкола багато,– пояснила Сова.

– Атож,– погодився Крістофер Робін,– води багато.

– Однак прогноз поліпшується…

– Ти бачила Пуха?

– Ні. Прогноз…

– Сподіваюся, він живий і здоровий,– сказав Крістофер Робін.– Я трохи непокоюся за нього. Напевне, й Паць разом із ним. Як ти гадаєш, Сово, в них там усе гаразд?

– Гадаю, що так. Бачиш, прогноз показує…

– Ти б злітала та подивилася, як вони там. Бо, сама знаєш, у Пуха в голові тирса, і він може встругнути якусь дурницю, а я його дуже люблю, Сово. Розумієш?

– Дуже добре,– сказала Сова.– Я лечу, щоб негайно повернутися. – І вона полетіла.

Невдовзі Сова повернулася.

– Пуха там нема,– сказала вона.

– Нема?

– Він був там. Він сидів на гілляці свого дерева з дев’ятьма глечиками меду. Але тепер його там нема.

– Пуше, любий мій! – з розпачем вигукнув Крістофер Робін. – Де ж ти тепер є?

– Я тут! – відповів за спиною буркотливий голос.

– Пуше!

І вони кинулися один одному в обійми.

– Як ти сюди потрапив, Пуше? – спитав Крістофер Робін, коли зміг знову заговорити.

– Своїм кораблем,– гордо відповів Пух.– Я одержав у пляшці Дуже Важливе Повідьомлення, але в очі мені потрапила вода, і тому я не зміг його прочитати. Отож я й привіз його до тебе своїм кораблем!

Із цими словами він урочисто передав Крістоферові Робіну папірця.

– Та це ж від Паця! – вигукнув Крістофер Робін, прочитавши послання про повінь, яка оточила Паця з усіх усюд.

– А про Пуха там нічого нема? – спитав ведмедик, зазираючи Крістоферові Робіну через плече.

Крістофер Робін прочитав послання вголос.

– А-а, то всі оті “П” були Паці? А я гадав, що то були Пухи, – похнюпився Пух.

– Треба негайно його рятувати!.. Я ж був певен, що він із тобою, Пуше… Сово, ти можеш принести Паця на спині?

– Не певна,– сказала Сова після тривалих роздумів.– Є сумнів, щоб моя система заплічних м’язів спромоглася…

– А можеш хоч негайно до нього полетіти і попередити, що порятунок близько? А ми з Пухом тим часом подумаємо, як його врятувати, і прибудемо туди якнайшвидше!.. Ой Сово, прошу тебе, не розводь балачок, лети, не барися!

І, все ще обмірковуючи те, що вона хотіла повідомити, Сова полетіла.

– А тепер, Пуше,– сказав Крістофер Робін,– де твій корабель?

– Мушу сказати, – пояснив Пух дорогою до краю острова,– що це не зовсім простий корабель. Іноді він корабель як корабель, а іноді – справжня біда… Залежно від того…

– Залежно від чого?

– Ну, від того – зверху я, а чи знизу. На ньому чи під ним.

– Ого! А де ж він?

– Ондечки! – сказав Пух і гордо показав на “Плавучого Ведмедя”.

Гай-гай!.. Це було зовсім не те, що Крістофер Робін сподівався побачити. Але що довше він дивився на “Плавучого Ведмедя”, то більше чудувався, який же хоробрий та розумний ведмедик оцей Вінні-Пух! І що більше Крістофер Робін про це думав, тим скромніше дивився в землю Пух, мовби показуючи усім своїм виглядом, що в цьому нема нічого надзвичайного.

– Тільки ж цей твій корабель надто малий для нас двох,– сумно сказав Крістофер Робін.

– Для нас трьох – із Пацем,– докинув Пух.

– Тоді він іще менший. Що ж нам робити, ведмедику, як нам діяти, друже мій Пуше?

І тоді цей ведмедик, цей Пух, цей Вінні-Пух, цей Д. П. (Друг Пацика), П. К. (Приятель Кролика), В. П. (Відкривач Полюса), Р. І. та В. X. (Розрадник Іа та Відшукувач Хвоста) – одне слово, наш славний Вінні-Пух, сказав таку мудру річ, що Крістофер Робін тільки витріщив очі й роззявив рота, дивуючись, чи й справді перед ним той самий ведмідь із тирсою в голові, якого він так давно знає і любить.

– Ми попливемо на твоїй парасольці,– сказав Пух.

_ ?

– Ми попливемо на твоїй парасольці,– сказав Пух.

– ??

– Ми попливемо на твоїй парасольці,– сказав Пух.

– !!!

І Крістофер Робін одразу зрозумів, що це й справді можливо!.. Він розчахнув свою парасольку й опустив її на воду догори ручкою. Парасолька попливла, але загойдалася. Пух, умостившись посеред парасолі, вже було намірився сказати, що все просто чудово, та виявилося, що чудово не все, і після короткочасного купання, якого Пух анітрохи не прагнув, він убрід повернувся до Крістофера Робіна. Після цього вони сіли в парасольку одночасно, і парасолька більше не гойдалася.

– Нехай цей корабель називається “Пухова Мудрість”, – сказав Крістофер Робін, і “Пухова Мудрість” повним ходом рушила в південно-східному напрямі, час від часу плавно обертаючись.

Можете собі уявити, як зрадів Паць, коли нарешті побачив Корабель!..

Багато-багато років потому він любив згадувати, в якій страшній небезпеці він був під час того жахливого потопу, хоча єдина справжня небезпека загрожувала Пацеві лише в останні півгодини його водяного ув’язнення, коли Сова вмостилася на гілці його дерева і, щоб розважити друга, стала розповідати йому довжелезну пригоду з її Тіткою, яка одного разу помилково знесла чаїне яйце… Бідний Паць, що слухав Сову, висунувшись із віконця, вже втратив усяку надію дочекатися її закінчення і став помалу засинати і, що цілком природно, почав повільно вивалюватися з вікна; але, на щастя, якраз у ту мить, коли він уже повис над водою на самих лише задніх ратичках, Сова пронизливо й голосно скрикнула, показуючи, з яким жахом скрикнула її Тітонька, коли розгледіла, що яйце справді чаїне, і Паць прокинувся, та вчасно встиг шмигонути назад, перелякано пробелькотівши: “Ох, як цікаво! Невже це правда?..”

Отож можете собі уявити Пацеву радість, коли він нарешті побачив славний Корабель “Пухова Мудрість” (Капітан – К. Робін, Перший Помічник – В.-Пух), що наближався з моря йому на порятунок, а К. Робін і В.-Пух, у свою чергу…

Власне, на цьому вся ця пригода й закінчується, а я так стомився від останнього речення, що хочу вже також відпочити.

ПРИГОДА ДЕСЯТА,

У якій Крістофер Робін влаштовує свято на честь Вінні-Пуха

Одного дня, коли сонце знову завітало до Лісу й принесло з собою духмяні пахощі травня, коли всі лісові струмки щасливо задзюрчали, радіючи з того, що знову стали прозорими й гарними, коли вода в маленьких сонних озерцях уже лиш мрійливо згадувала про ті бурхливі справи, які вона звершила, коли в лісовім безгомінні закувала зозуля, вивіряючи відлуння свого голосу і дослухаючись, чи подобається він Лісові, коли повсюди лагідно й ніжно затуркотіли дикі голуби: “Не моя пр-р-ровина. Не моя пр-р-р-ровина. Але дар-р-р-ма. Але дар-р-р-рма”,– цього чудового дня Крістофер Робін заклав два пальці в рота і свиснув так, як тільки він умів свистіти, і на його свист із Дрімучого Пралісу прилетіла Сова й запитала, навіщо він свиснув.

– Сово,– сказав Крістофер Робін,– я хочу влаштувати свято.

– Он як! Невже свято? – здивувалася Сова.

– І це має бути особливе свято! – сказав Крістофер Робін.– Урочисте свято на честь Вінні-Пуха, який зробив те, що він зробив, аби врятувати Паця від потопу!

– О! Бач яке то буде свято! А він щось зробив? – спитала Сова.

– Так, зробив. А тепер, Сово, лети якомога швидше та сповісти про це Пуха й усіх-усіх, бо свято відбудеться завтра.

– О! Таки відбудеться, справді? – здивувалася Сова, силкуючись придумати Крістоферові Робіну якусь корисну пораду.

– Ну, чого ж ти баришся, Сово? Лети!

Сова ще подумала-подумала, але, не придумавши нічого розумного й мудрого, полетіла виконувати доручення.

Першим, кого вона зустріла, був Вінні-Пух.

– Пуше,– сказала Сова,– Крістофер Робін влаштовує свято.

– Ого! – сказав Пух. І, помітивши, що Сова чекає, аби він ще щось сказав, Пух додав:

– А там будуть такі маленькі тістечка з рожевим кремом?

Сова вважала за негідне для себе встрявати в розмову про якісь там тістечка з рожевим кремом, тому вона лише переказала Пухові слівце в слівце розмову з Крістофером Робіном і полетіла до Іа-Іа.

“Свято на мою честь? – подумки здивувався Пух.– Оце-то шту-у-ка!”

І він почав думати, як здивуються всі, коли дізнаються, що це не просто собі свято, а спеціальне свято на честь його – Пуха, і як вони здивуються ще дужче, коли Крістофер

Робін розповість їм про “Плавучого Ведмедя” та про “Пухову Мудрість”, про ці чудові кораблі, що він їх винайшов і плавав на них. А далі він подумав, як буде шкода, коли раптом усі забудуть про свято або ж не знатимуть, на чию честь воно влаштоване. І що довше він думав про своє свято, то глибше воно полонило його уяву – немов чарівний сон, у якому все, як насправді. І цей сон непомітно й помаленьку почав виливатися в пісню. І це була

НЕТЕРПЛЯЧА ПУХОВА ПІСНЯ

– Ура йому й слава!

– Кому це?

– Йому!

Хай кожен послуха…

– Про кого?

– Про нього!

Про нашого Пуха,

Розумного Пуха,

Хай кожен послуха,

Наставивши вуха.

– Гай-гай! Отакої!

А що ж він накоїв?

– Учора він став славнозвісним героєм!

Він друга свого від води врятував!

– Кого врятував?

– Я про Пуха казав!

– Та він же і плавать не вміє ніяк!

– А плавав як справжній хоробрий моряк!

Тож слава йому!

– За віщо й кому?

– Якщо ти не чуєш —

Продми собі вуха!

Йде мова про Пуха,

Про Мудрого Пуха,

Що вийшов героєм із моря води!

– Героєм із чого?

Із меду смачного!

– А мед тут до чого?

– Бо Пух до смачного

Був ласий… Він мед свій хутенько поїв,

А з глека зробив корабель з кораблів!

ідтак, не вагаючись жодної хвилі,

убовснув із дерева просто у хвилі,

Хоч сам би любіше скупався у меді,

Ніж морем пливти на “Плавучім Ведмеді”.

Тож, нумо, всі разом його привітаймо

І щастя йому у житті побажаймо,

Щоб він не товстів, а міцнів повсякчас

І щоб не пішов він ніколи від нас.

Ура йому й слава!

– Кому це?

– Йому!

Хай кожен послуха…

– Про кого?

– Про нього!

Хай кожен послуха,

Наставивши вуха,

Про Доброго, Мужнього, Мудрого Пуха!

Щоб він був щасливий і весело жив!..

– Я згоден, скажіть тільки:

Що ж він зробив?

Поки ця пісня бриніла в Пухових грудях, Сова вела розмову з Іа-Іа.

– Іа,– сказала Сова,– Крістофер Робін влаштовує свято.

– Цікаво, дуже цікаво,– сказав Іа-Іа.– Мабуть, мені пришлють опісля недоїдки, що попадали під стіл. Оце-то увага, оце-то турбота! Перекажи їм, що я наперед вдячний за їхні клопоти.

– Але ж тобі є запрошення!

– Що, що?

– Запрошення!!

– Не кричи, я все добре чую. А з чим його Їдять?

– Запрошення не щять. Запрошенням запрошують у гості. Ось і тебе запрошують на гостину. На завтра. На свято.

Іа спроквола похитав головою:

– Ти сплутала мене з Пацем. Щоправда, він маленький, але в нього теж довгі вуха. Певна річ, мовилося про Паця. Я йому все перекажу.

– Ні, ні! – сказала Сова, починаючи нервувати.– Мовилося саме про тебе!

– Ти певна?

– Авжеж, певна. Крістофер Робін сказав:

“Скажи усім-усім!” Розумієш, усім-усім!

– Усім, за винятком Іа?

– Ні, всім без винятку! – сердито сказала Сова.

– Ага, – сказав Іа. – Звісно, помилка. Та все одно, я прийду. Тільки не виніть мене, коли знову вперіщить дощ.

Але дощу не було.

Крістофер Робін зробив із довгих-предовгих дощок довгий-предовгий стіл, щоб за тим столом помістилися геть усі.

Сам Крістофер Робін сів з одного кінця столу – як Господар, а Пух сів із другого кінця столу – як Перший Гість, а поміж ними ліворуч сіли Сова, Іа-Іа та Паць, а поміж ними праворуч сіли Кролик, Крихітка Ру та Кенга, а довкола них, уже просто на траві, розмістилися всі Кроликові Родичі та Знайомі і терпляче ждали, може, хто-небудь до них озветься або щось упустить, або хоч спитає, котра година.

Це було перше свято, на яке потрапив Крихітка Ру, і тому він страшенно розходився. Тільки-но гості посідали, він почав усіх зачіпати.

– Привіт, Пуше! – пропищав він.

– Привіт, Ру! – сказав Пух.

Ру підскочив кілька разів на своєму місці й почав знову:

– Привіт, Пацику! – пропищав він.

Паць привітно помахав йому лапкою, бо був дуже зайнятий і не міг говорити.

– Привіт, Іа-Іа! – пропищав Ру.

Іа понуро мотнув йому головою і сказав:

– Скоро піде дощ – от побачиш, піде, коли вже не йде.

Ру поглянув на небо, але дощу й близько не було, тому він пропищав:

– Привіт, Сово!

– Привіт, маленький мій друже,– доброзичливо відповіла Сова і знову почала розповідати Крістоферові Робіну про те, як з одним її другом, якого він, Крістофер Робін, не знає, трохи не стався нещасний випадок.

А Кенга сказала Крихітці Ру:

– Ну, любий мій, випий спершу свою моню, а тоді розмовлятимеш.

Крихітка Ру, який саме пив молоко, хотів сказати, що він може робити водночас і те й інше, але раптом похлинувся, і його довелося довгенько попліскувати по спині, аби він віддихався.

Коли всі добре собі пригостилися, Крістофер Робін постукав ложкою по столу, і всі миттю замовкли й приготувалися уважно слу^ хати – усі-всі, за винятком Крихітки Ру, який і досі не позбувся гикавки, а тому силкувався удати, ніби то гикає не він, а хтось із Кроликових Родичів та Знайомих.

– Це свято,– сказав Крістофер Робін,– є святом на честь того, хто зробив Героїчний Вчинок, і всі ми знаємо, хто наш герой, і тому це його свято, і я приготував йому Великий Подарунок! Ось він.

Тут Крістофер Робін помацав біля себе руками й прошепотів:

– Де ж він?

Тим часом, поки Крістофер Робін мацав та розглядався, Іа значливе кахикнув і заговорив.

– Друзі! – сказав він.– Дорогі гості (в тому числі й непрохані), мені дуже приємно, точніше, мені було надзвичайно приємно бачити вас на моєму святі. Те, що я зробив,– пусте. Кожен із вас – за винятком Кролика, Сови та Кенги – міг би вчинити те саме. Ага, ще за винятком Пуха. Звісно, моє зауваження не стосується Паця та Крихітки Ру, бо вони ще замалі для будь-яких вчинків. Зате решта з вас – кожен із решти – міг би вчинити те саме. Одначе сталося так, що зробити Героїчний Вчинок випало саме мені. І нема потреби говорити, що я зробив його не заради того, що оце зараз шукає Крістофер Робін.– Тут Іа приклав копито до рота й голосно прошепотів: “Пошукай під столом”, – а тоді знову звернувся до всіх: – Я зробив цей Героїчний Вчинок тому, що кожен із нас повинен робити те, на що він здатен. І я вірю, що всі ми…

– Гик! – не стримався Крихітка Ру.

– Ру, любий, ну як тобі не сором,– із докором сказала Кенга.

– А хіба то я? – здивовано спитав Крихітка Ру.

– Про що говорить Іа? – прошепотів Паць до Пуха.

– Не знаю,– сумовито відповів Пух.

– Я думав, це твоє свято,– сказав Паць.

– Я теж так думав. Та бач, виходить, що не моє.

– Краще б воно було твоє, ніж його,– не вгавав Паць.

– Я теж так гадаю,– скромно відказав Пух.

– Гик! – знову не стримався Крихітка Ру.

– Як я вже сказав,– голосно й суворо повторив Іа-Іа,– як я вже сказав перед тим, як мене перебили якимось незрозумілим гиканням, я вірю, що всі…

– Знайшов! – радісно вигукнув Крістофер Робін.– Передайте, будь ласка, оцей Великий Дарунок нашому любому Пухові. Це – для Пуха!

– Для Пуха? – перепитав Іа-Іа.

– Авжеж, для Пуха. Для найкращого у світі ведмедя!

– Я так і знав,– сказав Іа-Іа.– А втім, скаржитись не доводиться: все йде, все минає…

Але його ніхто не слухав. Усі кричали:

– Швидше розпаковуй, Пуше!

– Що там таке, Пуше?

– А я знаю, що там!

– Ні, не знаєш! – і так далі й таке інше.

Тим часом Пух і без підказок квапився розпакувати свій Дарунок. Проте він не розрізав, а обережно розв’язав мотузочку, якою Дарунок був перев’язаний, адже ніколи наперед не вгадаєш, навіщо тобі може знадобитися шматок мотузки.

Нарешті пакунок було розгорнуто, і коли Пух глянув, що там лежить, він ледве не впав від щастя!..

У пакунку лежала Спеціальна Скринька із чудовим набором олівців! Там були олівці, позначені літерою “В” – на честь Вінні-Пуха, а ще олівці, позначені “НВ”– на честь Найхоробрішого Вінні, а ще олівці, позначені “ВВ” – на честь Визволителя Вінні, бо це ж він визволив Паця з біди. А ще там була Машинка для загострювання олівців, а ще Червона Гумка, яка чудово стирає все, що ви неправильно написали, а ще Лінійка, якою можна зміряти все у себе вдома й надворі, і Сині Олівці, й Червоні Олівці, й Зелені Олівці, якими можна малювати і небо, і вогонь, і ліс. І всі ці речі мали своє окреме місце у Спеціальній Скриньці, яка до того ж іще й клацала, коли ви зачиняли накривку. І все це віднині належало Пухові.

– Ого! – сказав Пух.

– Ого, Пуше! – сказали всі, за винятком Іа.

– Дякую! – сказав схвильованим басом Пух.

А Іа-Іа пробурмотів:

– Е, якесь начиння до писанини… Олівці та інші витребеньки. Сама морока, сказав би я вам. Нічого путнього.

Пізніше, коли на землю зійшов золотавий вечір і всі попрощалися з Крістофером Робіном та подякували йому за гостину, Пух та Пацик разом почвалали додому.

Вони йшли тихо, мовчки, і кожен із них думав про щось своє.

– Путе,– нарешті озвався Паць,– коли ти прокинешся завтра вранці, про що ти найперше подумаєш?

– Я подумаю: що в мене буде на сніданок? – сказав Пух.– А ти про що?

– А я подумаю,– сказав Паць,– а що цікавого буде сьогодні?

Пух глибокодумно кивнув головою:

– Це ж те саме… – сказав він.

– І що ж було цікавого? – спитав Крістофер Робін.

– Коли?

– Наступного ранку.

– Не знаю.

– А ти можеш пригадати й розповісти нам із Пухом про це іншого разу?

– Якщо вам цього дуже хочеться, то…

– Пухові дуже хочеться,– сказав Крістофер Робін.

Він глибоко-глибоко зітхнув, узяв ведмедика за задню лапу і попрямував до дверей, тягнучи Пуха за собою.

На порозі він озирнувся й сказав:

– Ти прийдеш подивитися, як я купаюся?

– Охоче,– відповів я.

– А Пухова скринька для олівців була краща за мою?

– Вона була точнісінько така сама,– сказав я.

Крістофер Робін кивнув і вийшов… А за хвилину я почув, як Вінні-Пух підіймається сходами слідом за ним – бум, бум, бум!

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
0 0 голосів
Рейтинг статті

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі