TOU

Звичайна казка

Звичайна казкаЖив одного разу король який мав трьох синів. Двоє старших – були лінивими та безтолковими, зате третього, молодшого, на ім’я Красунчик, любили всі (за винятком родичів), кому доводилося хоч раз його побачити. Коли він їхав містом люди кидали свої справи, махали капелюхами і кричали: «Хай живе принц Красунчик!»

І навіть після того, як він повертав за кут, вони не поверталися до своїх справ; надіючись, що й назад він поїде тією ж самою дорогою, а їм знову захочеться махати капелюхами і кричати: «Хай живе принц Красунчик». Самі бачите, городяни його просто обожнювали.

Але, на жаль, батько-король такої любові до Красавчика не відчував, віддаючи перевагу старшому синові, чим викликав загальне подив: вже король не міг не знати, що в сім’ї, де троє дітей і всі сини, а користь може бути тільки від молодшого.

Особливо дивним виглядало його ставлення до Красунчика, враховуючи те, що він сам був третім сином. Напевно, причину слід шукати в тому, що король заздрив популярності свого молодшого.

Жила у палаці й стара, графиня Карамель, яка в минулому була гувернанткою Красунчика. Коли королева лежала на смертному одрі, графиня Карамель пообіцяла їй, що наглядатиме за юним принцом і намагатиметься замінити йому матір.

Справді, Красунчик часто радився з нею з найделікатніших питань. А якось уранці, після сніданку, за яким дорогі родичі вже зовсім дістали його, він сказав їй: «Графине, я прийняв рішення. Піду з палацу в пошуках своєї долі».

– Я давно чекала від тебе цих слів, – відповіла старенька. – Ось чарівний перстень. Завжди носи його на мізинці, а коли тобі буде потрібна допомога, покрути перстень навколо пальця.

Красунчик подякував їй, надів перстень на мізинець, крутнув, щоб переконатися в його працездатності. Миттю перед ним з’явився сивобородий, згорблений гном.

– Наказуй, я все виконаю, – проскрипів він.

Але в той момент у Красунчика не було жодних бажань, а тому після коротких роздумів він махнув рукою: «Іди».

Гном здивовано глянув на принца і зник.

Чудово, подумав Красунчик і з легким серцем вирушив у дорогу.

Сонце саме досягло зеніту, коли Красунчик увійшов у густий ліс і вирішив прилягти в тіньочку, щоб відпочити. Розбудив його плач. Схопившись, він озирнувся і за п’ятдесят метрів від себе, на березі струмка, побачив писану красуню, яка заламувала руки і голосно плакала. Принц, підійшов ближче, кашлянув, щоб привернути увагу дівчини.

– Принцесо, – покликав він, серцем відчуваючи, що в лісовій гущавині на березі струмка можна зустріти тільки принцесу, – у вас трапилося лихо. Чим я можу вам допомогти?

– Шляхетний сер, – відповіла красуня, – я думала, що в лісі я одна. Але, якщо ви тут, ви дійсно можете мені допомогти, якщо на те буде ваша воля. У мене є брат…

Але Красунчик зовсім не хотів говорити про братів. Він сів на дерево, що впало, і, як зачарований, дивився на дівчину.

– Я думаю, що в усьому світі немає чарівнішої леді, ніж ви, – вигукнув він.
– Невже? – Принцеса, яку, до речі, звали Гарнюсінька, кокетливо посміхнулася.

Вона відвернулася від нього, і над берегом струмка зависла тиша. Красунчик розлютився, почав крутити перстень на пальці, нарешті, заговорив: « Відколи я побачив…»

– Допомога потрібна? – перебив його гном, що раптово з’явився.

– Звичайно, ні, – сердито відрубав Красунчик. – З цим я впораюся сам.

– Наказуй, я все виконаю.

– Тоді йди, – і гном, який уже почав звикати до дивацтв свого нового пана, зник.

А принцеса, яка весь цей час вдавала, що зайнята своїми справами, знову повернулася до Красунчика.

– Ідемте зі мною, і я покажу, як ви можете мені допомогти.

Вона взяла його за руку і вузькою стежкою повела до маленької галявини в глибині лісу. Там вона посадила принца поряд із собою на траву та розповіла свою сумну історію.

– На відстані двох кілометрів звідси стоїть замок, в якому живе велетень Бландербас. Він – злий чарівник. Кілька років тому, через те, що я відмовилася вийти за нього заміж, він перетворив мого… мого брата на… навіть не знаю, як і сказати… на… на черепаху, – вона закрила руками обличчя і знову заплакала.

– Чому на черепаху? – Запитав Красунчик. Він розумів, що співчуття у цій ситуації недоречне, але вважав, що відмовчуватися також не можна.

– Я не знаю. Напевно, з власної забаганки. Це… Бути черепахою – не цукор, чи не так?

– А чому він перетворив на черепаху вашого брата? Я хочу сказати, якби він перетворив на черепаху вас… Зрозуміло, – відразу додав принц, – я дуже радий, що він цього не зробив.

– Дякую, – усміхнулася крізь сльози Гарнюсінька.

– Але я таки не розумію, чому…

– Він знав, що завдасть мені більше страждань, перетворивши на черепаху мого брата, а не мене, – пояснила вона і стурбовано подивилася на принца.

Для Красунчика, який мав двох братів, її слова стали одкровенням. А тому в його погляді у відповідь застигло здивування.

– Ой, та яка різниця, в чому причина? – Вигукнула вона в той момент, коли принц уже хотів щось сказати. – Кому відомо, що в голові у цих велетнів? Я не знаю.

– Принцесо, – красень поцілував їй руку. Його вже мучили докори совісті: як він міг учинити допит беззахисній дівчині, що потрапила в біду? Та ще такій гарній! – Скажіть мені, чим я можу вам допомогти.

– Я маю тут зустрітися з моїм братом. Він знову спізнюється, – зітхнула принцеса. – А раніше був таким пунктуальним.

– Але як я зможу допомогти йому? – наполягав Красень.

– Все дуже просто. Єдина можливість зняти накладене на нього закляття – вбити велетня. Але якщо закляття не зняти протягом семи років, воно залишиться назавжди.

Тут вона похитала головою і заплакала.

– А сім років минають сьогодні, на заході сонця.

– Зрозуміло, – задумливо протягнув Красунчик.

– А ось і мій брат, – вигукнула Гарнюсінька.

На галявину повільно виповзла величезна черепаха. Чарівниця кинулася до неї, швидко пояснила ситуацію, познайомила принца з братом.

– Чудово, – покивав головою Черепах. – Замок ви знайдете легко. У тутешніх краях іншого немає, а Бландербас напевно вдома. Немає потреби говорити, наскільки я буду вам вдячний, якщо ви вб’єте його. Хоча, мушу зазначити… – тут він запнувся, – я не дуже уявляю собі, як вам це вдасться.

– У мене є приятель, який мені в цьому допоможе, – відповів Красунчик, покрутивши перстень.

– Що ж, сподіваюся, що вам пощастить більше, ніж іншим.

– Іншим? – здивовано перепитав Красунчик.

– Так. Хіба вона не сказала вам, що інші вже намагалися вбити Бландербаса?

– Я забула, – Гарнюсінька метнула на Черепаха сердитий погляд.

– Так, мабуть, зараз не час вдаватися до подробиць, – погодився Черепах. — Але перш, ніж ви поїдете в дорогу, я хотів би сказати вам пару слів наодинці, — він відповз убік, а коли принц підійшов до нього, прошепотів на вухо. – Скажіть, ви щось знаєте про черепах?

– Дуже мало, – визнав Красавчик. – Просто не…

– А ви, часом, не знаєте, що вони їдять?

– Боюся, що ні.

– Що ж це таке, чому ніхто нічого не знає! Мені давали найбезглуздіші поради. М’ясний та печінковий пудинги… сендвічі з креветками… грінки з олією! Господи! Та після сендвіча з креветками мене цілу ніч мучив біль у животі. А той дурень клявся, що все життя тримав удома черепах!

– Якщо дозволите сказати, – ввічливо вставив принц, – мені здавалося, що ви знаєте про черепашу дієту більше за інших.

– Таку ж нерозумну думку висловлювали й інші, – в голосі Черепаха відчувалося глузування. – Невже ви думаєте, що Бландербас, перетворивши мене на черепаху, поставив переді мною дошку, взяв крейду і прочитав лекцію про дієту та звички черепах, а вже потім виставив мене за ворота? Ні, він просто перетворив моє тіло в черепашаче, а мозок і душу залишив колишніми. Так, нутрощі у мене, як у черепахи, а нутрощі у неї дуже ніжні, але я думаю, як людина. Інакше я не заперечував би проти того, щоб так і залишитися черепахою.

– Ніколи б про це не подумав.

– Ніхто не думає, окрім мене. А я не можу думати ні про що інше, Черепах помовчав, потім довірливо повідомив. – Зараз я дегустую омлети із ромом. Чомусь мені здається, що черепахи їх не люблять, але треба спробувати. Сподіваюся, ви не чули, що омлети з ромом протипоказані черепахам?

– Вам нема чого хвилюватися про це, – впевнено заявив Красунчик. — Надвечір ви знову станете людиною, — він поплескав Черепаха по панциру і повернувся до принцеси, щоб з поклоном розпрощатися.

Залишившись на самоті, принц рішуче покрутив перстень, і перед ним відразу ж виник гном.

– Сьогодні, як завжди? — спитав він і почав повертатися, щоб зникнути.

– Ні, ні, – зупинив його Красунчик. – Сьогодні мені без тебе ніяк не обійтися, – він на мить замислився.

– Мені потрібний меч. Який вбиває велетнів.

Миттєво біля його ніг з’явився блискучий меч. Красунчик підняв його, оглянув.

– Меч і справді чарівний? – спитав він.

– Перша ж подряпина викликає смерть, – запевнив його гном.

Красунчик, який великим пальцем перевіряв гостроту леза, поспішно відсмикнув руку.

– Тепер давай плащ-невидимку.

– Тримайте. Все, що вкрите цим плащем, невидиме для ворогів.

– І ще… семимільні чоботи… Дякую. На сьогодні досить.

Гном зник, а Красень скинув черевики, сунув ноги в чарівні чоботи, підхопив меч, одягнув плащ і вирушив виконувати прохання Гарнюсінької. Але не пробіг і ста кроків, як думка, що несподівано майнула в голові, змусила його зупинитися.

– Замок Бландербаса був на відстані двох кілометрів. А в мене семимильні чоботи… тобто я відмахав майже сімсот миль а це приблизно тисяча сто двадцять кілометрів Треба повертатися, – і він повернувся, відраховуючи кроки, і знову опинився в тому самому лісі.

– Ну як? – Запитала принцеса чарівниця. – Ви вбили його?

– Н-ні, – промимрив Красунчик, – поки що ні. Я тренуюсь. Розумієте, – голос його зазвучав впевненіше, – вдягнув нову пару чобіт і… – крижаний погляд Гарнюсінької змусив його не розповідати подробиць.

– Клянуся вам, принцесо, тепер я не повернуся до вас без його голови.

Він зробив крок у бік замку і, природно, перемахнув через нього. Відступив назад і знову з’явився перед очима принцеси.

– Приніс голову? – Запитала Гарнюсінька.

– Я… мабуть, загубив по дорозі, – Красунчик з дивним подивом подивився на порожні руки. – Зараз піду і… – один крок, і принцеса зникла.

За шість миль від замку, з іншого боку, принц сів на землю і глибоко замислився. До заходу сонця залишалося дві години. Без чарівних чобіт він міг і не встигнути дійти до замку.

Завдання перед ним стояло просте: побудувати рівнобедрений трикутник, основою якого служило б пряма, що з’єднує його і замок, з бічними сторонами в два його кроки.

Проте, Красунчик таки домігся свого. Один крок на північ, другий – на південний захід, і ось він, замок, зовсім поряд, якихось півкілометра, які він і подолав із чоботами під пахвою.

Біля воріт зупинився, незручно, знаєте, приходити в гості в шкарпетках , але дійшов висновку, що на етикет можна і наплювати, коли вирішується питання життя та смерті. І потім, велетень все одно його не побачить. І ось, сховавшись під чарівним плащем, з чарівним мечем у руці, Красунчик ступив у ворота. На мить серце його перестало битися, але образ принцеси, надав йому сміливості.

Велетень сидів перед каміном, затиснувши між колін величезну палицю. Щойно Красунчик увійшов до зали, він обернувся, здивовано скрикнув, нахилився вперед, щоб краще роздивитися прибульця, зареготав, відкинувся назад.

Як і більшість людей, що виділяються своїми габаритами, його відрізняло добре серце, але іноді він бував дуже впертим. І вся ця історія з черепахою якнайкраще характеризувала його як з кращого, так і з гіршого боку.

– Чого це ти в шкарпетках? – Запитав він Красунчика. – Тут ніхто не спить.

Принц завмер.

– Ви мене бачите? – здивовано спитав він.

– Звичайно, бачу! Невже ти думаєш, що я не помічу людину, яка входить до мого замку в самих шкарпетках? Та я звернув би на тебе увагу і в натовпі!

– Паршивий гном! – прогарчав Красень. – Він же присягнув, що плащ приховає мене від очей ворогів.

– Значить, ми не вороги, – усміхнувся велетень. – Ти мені дуже подобаєшся. Щось у тобі є… так от взяти й увійти до мого замку… Думаю, це кохання з першого погляду.

– Так ось як він провів мене!

– Ні, ні, справа не в цьому. Те, що під плащем, справді невидиме. Але деякі частини тіла він не закриває. Ти й уявити не можеш, який кумедний у тебе вигляд. Голова, дві ноги в шкарпетках, пара ліктів.
Але Красунчику набридла порожня балаканина. Вихопивши чарівний меч і скинувши непотрібний тепер плащ, він кинувся на Бландербаса і чудовим випадом подряпав мечем велетня.

– Перемога! – вигукнув він, піднімаючи меч над головою. – З брата Гарнюсінької знято закляття!

Велетень цілу хвилину дивився на нього. Потім відкинувся на спинку стільця, все його величезне тіло здригалося від сміху.

– Її брата! – проревів він. – Так от, отже, як… Її брата! – Він сповз на підлогу, з очей текли сльози. І він сміявся, сміявся, сміявся. – Її брата! О-о-о… Я зараз помру! Її б-р-р-рата! Її б-б-б-б… її б-б-б-б…

Красунчика наче громом вразило. Він повернув перстень.

– Чого? – проскрипів гном.

– Я хочу повернутися додому, щоб гуляти вулицями мого міста, де всі мене знають та люблять… Негайно!

Годиною пізніше принцеса Гарнюсінька та принц Удо, який доводився їй зовсім не братом, дивилися один одному у вічі. І ілюзії принцеси танули, мов дим.

– Ти змінився, – резонно зауважила вона.

— Так, тепер я зовсім не схожий на черепаху, — добродушно відповів Удо.

– Я про те, яким ти був сім років назад. Ти сильно погладшав.

– Для тебе, Гарнюсінька, час теж не стояв на місці.

– Однак ти бачив мене щодня і продовжував любити.

– Ну… е… – Удо відвернувся, переступаючи з ноги на ногу.

– То ти мене не любив?

– Чи бачиш… звичайно, я хотів би набути колишнього вигляду, а поки ти… я хочу сказати, поки ми… поки ти думала, що ми любимо одне одного… ти, природно, намагалася мені допомогти. А зараз…

– Ти старий та лисий. Як я не помітила цього раніше?

– І не могла помітити, бо я був черепахою, – відповів Удо. – За черепашими мірками я був зовсім молодим. Що до лисини я й не говорю. Яка може бути лисина у черепахи?

– Я думаю, – говорила Гарнюсінька повільно та ретельно вибираючи слова, – що за останній день чи два ти сильно постарів.

Додому Красунчик повернувся якраз на обід. А наступного ранку вже їхав верхи вулицями, насолоджуючись захопленими привітаннями городян: у місті його любили всі, окрім найближчих родичів. Бландербас лежав мертвим у своєму замку.

Ми з вами знаємо, що його вбив чарівний меч, однак смерть велетня породила дивну легенду. Якщо хтось розповідав сусідові особливо смішний анекдот, останній, між нападами сміху, говорив: Ну ти даєш! Я зараз помру від сміху! – а потім, витерши сльози, додавав зітхнувши. – Як Бландербас».

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
0 0 голосів
Рейтинг статті

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі