TOU

Щоденник коника Кузі

Щоденник коника КузіНещодавно я гуляв по широкому волошковому лузі біля станції «Кульбабки», як раптом помітив у траві якийсь дивний предмет. Я нахилився і підняв його. Це виявився щоденник коника Кузі.

Кузю я особисто не знаю. Але його нотатки мені сподобалися. І я вирішив опублікувати їх без дозволу автора, адресу якого поки не встановлено.

Гадаю, що коник Кузя на мене не дуже образиться, а читачі зможуть дізнатися про його надзвичайні, я б навіть сказав, дивовижні пригоди.

Щоб прочитати всі сторінки, мені довелося добре попрацювати, тому що почерк у коника на рідкість нерозбірливий. Пропонуючи читачам цей щоденник, я не викреслив жодного слова і лише значно збільшив між словами кількість знаків пунктуації (крапок, ком і тире!), яких у щоденнику чомусь було дуже мало.

Жук Харитон, редактор газети «Лугові новини»

 

Вівторок 10 квітня
У мене – велика неприємність. Отримав двійку з письма. І це – перед самісінькими літніми канікулами!

Ви тільки подумайте: завтра вранці не треба йти до школи. І так – цілих три місяці!

Але як сказати татові про двійку? Дорогою зі школи додому я все думав, думав і придумав: скажу йому ці неприємні слова навпаки, напевно він нічого не зрозуміє.

Приходжу додому, кажу:

– Укйівд вамиро я!

Що означало: «Я отримав двійку!»

Як раптом він мені тією ж перевернутою мовою відповідає:

– Абьнаг і морос!

Що означало: «Сором і ганьба!»

Дісталося мені, звичайно. Добряче.

Субота 16 серпня
Сьогодні здійснив три шляхетних вчинки.

Вчинок перший.

Поступився місцем у траволейбусі одній літній мусі.

Я тепер навіть метеликам та бабками місцем поступаюся.

Кожен коник має бути чемним. Я це знаю.

Вчинок другий.

Прогнав двох комарів, які чіплялися до незнайомої комашки та смикали її за крильця.

Вчинок третій.

Навчив свого маленького братика лічити до десяти. Він одразу перестав плакати –і тепер лічить пелюстки ромашок. А мама не розуміє, в чому справа і дуже дивується.

Неділя 13 листопада.
Цю неділю я запам’ятаю на все життя. Адже саме з неї і почалися всі мої незвичайні пригоди.

Пригода № 1
Поруч із нашим лугом проходить залізниця. Залізниця – це такі довгі-довгі рейки. І невідомо, де вони починаються і де – закінчуються. А по залізних рейках залізні потяги на залізних колесах у різні міста та країни котяться один за одним. Котяться та співають: «Тук-тук-перестук!»

Біля залізниці завжди пасеться корова, яку звуть Оленка. Здоровенна така. Це, звичайно, з моєї точки  зору.

Ми, чесно кажучи, з нею мало знайомі. Зустрінемося – привітаємося. От і все. А сьогодні я чомусь не тільки привітався з нею, але вирішив проявити безмежну ввічливість – і крикнув:

– Шановна пані Оленко! До вашої лівої ноги реп’ях причепився!

– Чом-му-у? – запитує корова.

– Звідки мені знати? – відповідаю. – Причепився і все. Може, йому провезтися на вашій нозі захотілося?

– Чом-му-му-му? – знову протяжно і задумливо цікавиться Оленка.

«Не чує, бідолаха», – думаю. Стрибнув я до Оленки на потилицю, щоб у самісіньке вухо крикнути. А вона злякалася – та хвостом мене хляп! Ну, от… Про залізницю я спочатку не дарма згадував…

У цей час, як на біду, проїжджав поїзд. І мене за мою ж люб’язність незграбна Оленка прямісінько на сходинку вагона змахнула. Я навіть пискнути не встиг. А зістрибнути – побоявся. Так на сходинці і приїхав безквитковим пасажиром на кінцеву зупинку – у велике-превелике місто, в якому ніхто мене зовсім не чекав…

Пригода № 2
Місто – це не Волошковий луг, де мені кожна ромашка знайома. У місті заблукати – тільки так! Там одних вулиць скільки! Не кажучи вже про провулки. А будинки такі високі, що аж шия втомлюється: адже увесь час доводиться голову задирати. Втомився я скакати по місту та й присів на якусь квіткову клумбу відпочити. Раптом якийсь один, спритний такий, у штанцях вище колін, підбігає до мене і кричить:

– Зараз я його спіймаю!

Я не став чекати, поки він мене спіймає. Стрибнув убік – і прямісінько до чийогось портфеля застрибнув.

Портфель туди-сюди, туди-сюди, наче на гойдалці катаюсь. А в портфелі – темно, нічого не видно. Не помітив, як заснув.

Прокинувся та чую: щось гуде. Висунув голову з портфеля, бачу: піді мною – крісла у кілька рядів, а в кріслах хто спить, хто жує, хто газетою шелестить. І всі чомусь ремінцями прив’язані.

Тут по радіо якийсь приємний голос оголошує:

– Шановні пасажири! Наш літак знаходиться на висоті вісім тисяч метрів!

Мені одразу страшно стало, бо я раніше на літаках ніколи не літав. Тільки в книжках читав про них. І ще мені тому дуже страшно стало, що я не знав навіть, у який бік цей літак прямує. І ще мені тому зовсім-зовсім страшно стало, що тато й мама вже, напевно, увесь наш Волошковий луг на лапи підняли у пошуках свого зниклого синочка Кузі. Мене, тобто.

Вони шукають, а я в літаку лечу.

І куди лечу? Невідомо!

Ой, Оленко-Оленко! Що ж ти наробила своїм некультурним хвостом!

Я мало не заплакав, немов звичайнісінький метелик із нашого класу, як раптом той же знайомий голос проспівав:

– Шановні пасажири! Йдемо на посадку. Під крилом літака – Жарафрика.

Ой, матінко! Жарафрика! Може, мені почулося? Ні, я добре розчув: Жараф-ри-ка. Ми її в школі з арифметики вивчали. Чи може – з письма. А може, навіть з географії. Забув, від страху. Пам’ятаю тільки, що в цій Жарафриці, окрім спеки, ще повнісінько всяких тигрів, слонів і цих… рогоносів. Ні, здається, носорогів. А більше нічого не пам’ятаю.

Пасажири стали до посадки готуватися. А я знову до портфеля прошмигнув.

Пригода № 3
– Вітаю, Жарафрико! – крикнув я, вистрибнувши з чорного шкіряного портфеля на м’яку зелену травичку. Озирнувся на всі боки – скрізь літаки. Багато літаків. Точнісінько таких самих, як той, на якому я прилетів.

Раптом в одного з них гвинти як закрутяться, як заторохтять, як затріщать! І такий від цих гвинтів вітер здійнявся – ого-го! Підхопив мене вихор, наче пушинку, і поніс кудись. Заплющив я очі – та й лечу. А коли мене об щось вдарило, я зрозумів, що живий. От тільки лапки підігнулися та заплуталися. Насилу їх розплутав.

Розплющив очі: навколо якісь невідомі, небачені дерева. Смішні якісь.

Уявіть: стовбур височенний, волохатий, а на самісінькій верхівці довжелезне листя, як віяло, звисає. Потім я дізнався, що ці дерева пальмами називаються.

І тут я бачу: летить повз мене незнайомий метелик. Яскравий. Різнобарвний. Я таких гарних метеликів ніколи не бачив. Принаймні, у нашій школі!

– Привіт, метелику! – кричу.

– Вітаю. Але я не метелик. Я – пташка Колібрі… – чемно відповідає незнайомка.

– А я – коник Кузя! Про мене навіть пісенька є: «І на скрипці грає коник найніжніше…» Невже не чули?

– Чи не можна співати тихіше? – пошепки питає ця сама Колібрі.

– А що, у вас в лісі тиха година? – цікавлюся.

– Гірше. І до того ж – не в лісі, а в джунглях.

– У джунглях так у джунглях. Але, може, ви все ж таки поясните, що тут відбувається?

– Поясню. Тільки спочатку скажіть, що ви вмієте робити?

– Коники все можуть. Я б вам навіть на скрипочці зіграв, але вона у мене вдома залишилася.

– Отже, ви – скрипаль?

– Щось таке подібне.

– А змогли б ви, Кузьо, здійснити героїчний вчинок?

– Ще б пак! – кажу. – Шляхетні вчинки я багато разів здійснював. Можна і героїчний здійснити.

– Чудово! – зраділа Колібрі. – Тоді ходімо!

– Куди? – питаю про всяк випадок.

– Я вам покажу, де живе знаменита очкова змія Окулярія.

– А для чого мені знати, де живе ця… Окулярія?

– Для того, щоб ви її могли прогнати з джунглів.

– Прогнати? Навіщо?

– Від неї нікому життя немає. Вона дуже лиха. Усі звірі й птахи бояться її – та поховалися, хто куди.

– А при чому тут я?

– Невже ви не хочете допомогти нам? Чи може ви боїтеся очкових змій?

– Зовсім не боюся. Я їх навіть ніколи не бачив.

– От і чудово! Зараз побачите!..

Так я потрапив ще в одну історію – і ми вирушили на пошуки лихої Окулярії. Дорогою нам ніхто, абсолютно ніхто не зустрівся. Було тихо. Здавалося, що ці… як їх… джунглі спорожніли.

Раптом Колібрі приклала лапку до свого дзьоба і вимовила:

– Тс-с-с-с-с…

А це всіма мовами світу означає: «Тихіше-е-е-е-е…»

Потім Колібрі вказала різнобарвним крильцем на високе покручене дерево та прошепотіла:

– Бачите дупло?

– Ну, бачу, – відповідаю. – З нього ще чийсь хвостик стирчить.

– Це і є Окулярія. Я зараз сховаюся, а ви женіть її звідти!

«Отакої – женіть! А як? Треба спочатку на розвідку сходити», – вирішив я та став підкрадатися до дупла. Заглянув обережненько: нічого не видно. Тільки окуляри блищать у темряві.

Що ж робити? Як прогнати цю Лиходійку та й самому живим залишитися?

Думав я, думав – і придумав.

Відшукав неподалік звичайну калюжу, вмочив у неї жмут травинок – замість пензлика – і взявся до роботи.

Мені пощастило. Окулярія міцно спала і нічогісінько не чула. Тепер залишилося почекати, поки багнюка на окулярах засохне.

Колібрі сховалася серед густих гілок: спостерігає за мною, а зрозуміти мій задум ніяк не може.

Раптом велике покручене дерево затрусилося, захиталося – з дупла показалася зміїна голова, схожа на букву «Ф».

– Щщщо трапилосссь? – прошипіла Окулярія. – Нічччого не бачу!

– Зате я тебе бачу! І нікого ображати більше не дозволю! – гучно сказав я, набравшись хоробрості.

– Чи знаєш ти, нещасссний, з ким говоришшш?

– Я тебе не боюся. Забирайся геть!

– За такі слова ти поплатишшшся жжжиттям! Задушшшу! Знищщщу! – обурилася Окулярія і почала сповзати на землю. Тут я не на жарт перелякався. Ніколи б не подумав, що вона буде такою довгою і страшною. Але що поробиш – і я продовжив атаку.

Окулярія не бачила мене і повзла на мій голос. А я вів змію все далі й далі від її лігва, поки не помітив старий занедбаний колодязь. Я заглянув досередини: колодязь був такий глибокий, що у мене запаморочилося в голові. Це було те, що треба.

– Гей, Окуляріє! Чуєш мене? Зараз я з тобою розправлюся! – знову крикнув я.

Змія стиснулася, як пружина, і зі свистом кинулася у мій бік. Саме це мені й треба було. Я, звичайно, одразу ж відскочив від своєї змієпастки, а Окулярія з усього розмаху впала вниз. З колодязя їй тепер нізащо не вибратися! Все ж таки я перехитрив цю злюку!

Підлетіла Колібрі та й чмокнула мене в тім’ячко.

– Ура! Ми врятовані! – запищала вона. – Немає більше в джунглях цієї жахливої Окулярії!

І всі звірі й птахи почули тоненький голосок Колібрі. Прибігли мавпи та пантери, притупцяли зебри й антилопи. І одразу стало в джунглях шумно й весело.

– Ось хто прогнав Окулярію! – прощебетала Колібрі, вказуючи крильцем на мене. – Його звуть Кузя. Він – коник.

– Вимагай будь-якої нагоррроди! – гаркнув тигр Смугастик.

– Хочу додому, – сказав я. – А більше мені нічого не треба.

– Може ти з нами залишишся? – запитала Колібрі.

– Хіба у нас погано?

– У вас добре. Навіть чудово. Але вдома завжди краще!

– А де знаходиться твій дім? – поцікавився Смугастик.

– На Волошковому лузі, біля станції «Кульбабки».

– У мене є геогр-р-рафічна кар-р-рта! – несподівано згадав папуга Анут.

– Де ж вона? – пролунав дружний хор голосів.

– Зараз пр-р-ринесу!

Коли папуга Анут приніс у дзьобі карту, ми розклали її на траві і стали всі разом шукати станцію «Кульбабки». На карті було стільки різних назв, що просто очі розбігалися. Нарешті тигр Смугастик урочисто оголосив:

– Все добррре! Ось вона, твоя станція…

І він показав лапою на крихітну крапку, біля якої стояло таке любе моєму серцю слово – Кульбабки.

– Стривайте, стривайте! – раптом вигукнуло слоненя Лус, яке досі мовчало. – У цьому ж напрямку завтра відбуває мій двоюрідний брат Бімба.

– Літаком? – запитав тигр Смугастик.

– Що ти! У двері літака він тільки голову просунути може. А все інше не проходить. Тому Бімба тільки на пароплавах подорожує…

А папуга Анут гордо пояснив мені:

– Бімба працює в цирку. Він – всесвітньо відомий артист.

– Треба попросити Бімбу, щоб він захопив із собою нашого доброго рятівника Кузю! – занепокоїлася Колібрі.

– Я сьогодні ж з ним переговорю, – сказало слоненя Лус. – Гадаю, що брат погодиться. Він у нас поступливий.

А далі було так, як сказало слоненя. Його брат виявився дуже симпатичним слоном і з задоволенням запросив мене до своєї каюти, чесно попередивши при цьому, що трохи хропе по ночах. Але це не мало ніякого значення. Головне, я повертаюся додому!

Вранці на пристань прийшли, щоб попрощатися зі мною, тигр Смугастик, слоненя Лус, а ще – п’ять носорогів та три леви. Чесне слово!

І звичайно, прилетіла пташка Колібрі разом із папугою Анутом.

Я їм сказав:

– До побачення, друзі!

І вони мені сказали:

– До побачення, Кузя! Пиши нам листи!

Я крикнув, що обов’язково напишу. Але мої слова заглушила корабельна труба:

– У-у-у-у-у-у-у-у-у-у!!!

Пароплав почав швидко-швидко віддалятися від берега. Я ще бачив моїх друзів, але вони мене вже розгледіти не могли, хоча я і навшпиньки вставав, і щосили ворушив вусами. От тоді я уперше пошкодував, що виріс таким маленьким!

Пригода № 4
Ми пливли по Слонтлантичному океану. За склом ілюмінаторів (це такі круглі віконця!) плюскотіли хвилі. Слон Бімба пригощав мене печивом та лимонадом і заводив на магнітофоні веселу пісеньку з такими словами:

Від усмішки йде до всіх тепло —

До слона і навіть до малої мишки…

То нехай, щоб добре всім було,

Ніби лампочки, вмикаються усмішки!

І тоді хмарки склика в танок музика дзвінка

І на скрипці грає коник найніжніше…

Із блакитного струмка починається ріка,

Ну а дружба починається з усмішки.

Нам обом ця пісенька подобалася, тому що в ній і про слона, і про коника сказано.

Після сніданку ми з Бімбо зазвичай грали в «хрестики-нулики», а перед вечерею – в шашки.

Усе йшло добре. Але одного разу… Навіть зараз, коли я пишу ці рядки, у мене тремтять коліна від самої згадки про те, що трапилося тоді.

Я вийшов на верхню палубу подихати свіжим морським повітрям. Потім довго шукав свою каюту. Вірніше, нашу зі слоном Бімбою каюту. І чомусь потрапив на камбуз.

Камбузом на пароплаві називається кухня. І кухар на камбузі не кухар, а кок. На нашому камбузі коком був шимпанзе Замри. Його так назвали тому, що він дуже любив з дитинства гру «замри-відімри».

Так от. Зайшов я на камбуз. І хотів стрибнути на стілець. Але не розрахував трохи і потрапив прямо в торт, який стояв на столі. Але це ще півбіди. Гірше було те, що я зламав зроблену з крему троянду. Гарну таку червону троянду. Над нею кок Замри, напевно, півдня чаклував, не менше. Що тут почалося!

– Це ти мого торта зіпсував? – обурився шимпанзе Замри. І давай за мною ганятися.

Біжить та кричить на всю палубу:

– Я старався, старався, а ти он як! Мокрого місця від тебе не залишу!

Він за мною, я – від нього.

Я від нього, він – за мною.

Ось уже кок цей у своєму білому ковпаку зовсім близько.

Ще одна мить – і … І тут я так нахабно йому кричу:

– Замри!

Шимпанзе і завмер за звичкою. Закляк на місці. А я тим часом за ріг прошмигнув. Помітив маленьку щілинку під дверима та й прошмигнув у неї. Отямився Замри, але вже було пізно. Коли він промчав повз двері як очманілий, я перевів дух і почув якісь незрозумілі звуки:

– Ту-ту, ту-ту-ту! ту-ту, ту-ту-ту!

Виявляється, я заскочив до радіорубки. Сидить собі дятел-радист у навушниках і щось вистукує на телеграфному апараті:

– Крапка-тире, крапка, крапка-тире, дві крапки, два тире, крапка…

Ось так: .-..-..–…–..-..-….—-.-.-..–….–…

А вони, ці крапки та тире, по антені піднімаються та й відлітають кудись. І захотілося мені верхи на якомусь тире покататися. Але таке тільки в казках можливо!

А тим часом, чую, шимпанзе Замри вже до радиста у двері стукає. Ось-ось увірветься.

Від страху я до самої стелі підстрибнув. Що-що, а стрибати я вмію!

На моє щастя, під стелею у дятла на ниточці висіла повітряна кулька. Для краси, напевно. Весела така помаранчева кулька.

Заскочив Замри до каюти радиста так стрімко, що від протягу кулька зірвалася з гвіздка і вилетіла у відкрите кругле віконце. І не сама вилетіла, а разом зі мною, оскільки я за ниточку міцно-міцно вчепився.

Закрив я очі, щоб униз не дивитися: внизу, піді мною – океан. Ой, хоч би якась тверда земля показалася! І куди б, ви думали, примчала мене моя помаранчева кулька? Нізащо не здогадаєтеся!

Прилетів я на цьому повітряному транспорті до… Снігарктиди. До самісінького Південного полюсу.

У Снігарктиді, сказати по правді, страх як холодно. Скрізь – сніг, сніг, сніг. До того ж – лід, лід, лід. Добре, що я впав на м’яку кучугуру, бо інакше б розбився.

Сиджу на снігу. Весь тремчу від морозу. І мало не плачу. І свій дім згадую. Мама, напевно, смачний пиріг спекла. А тато, напевно, газету «Лугові новини» читає…

Мрію таким чином, а очі чомусь самі собою злипаються, злипаються, злипаються, злипа…

Далі все сталося ніби уві сні. Наді мною схилився хтось у білій сорочці й чорному фраку. У таких фраках зазвичай у нашій концерторії виступають артисти та диригенти… Так от. Нахилився, значить, незнайомець наді мною і звертається до когось:

– Гей, Понге! Іди-но сюди! Я тут щось знайшов. («Щось» – це, між іншим, я, Кузя!)

Підійшов другий, теж у фраку, подивився на мене та й каже:

– Ніколи не зустрічав, братику Пінге, у нас у Снігарктиді нічого подібного. Може, це – звір, може, птах, а може, взагалі – комаха. Оскільки, оскільки він… вона… воно… все одно… замерз… замерзла… замерзло… давай відправимо її… його… до наших давніх друзів у Академію Всевсяких Наук!

– Оце здивуються академіки! – закричав Перший Той-Що-У-Фраку. – Запакуємо його… її… ну, тобто, оце… у коробочку – і відправимо поштою!

– Правильно, – сказав Другий Той-Що-У-Фраку. – Тільки не забудь написати в кінці листа: «Гарячий привіт від пінгвінів холодної Снігарктиди…»

Більше я нічого не чув.

Більше нічого не пам’ятаю.

Пригода № 5
Прокинувся я від якогось шуму. Відкрив очі. Темно. Нічого не видно. Де я? Ага, згадав: у коробочці напевно. У тій самій, у якій мене поштою відправили.

Раптом пролунали чиїсь голоси:

– Подивимося, що це нам за посилочку прислали. Подивимося. Шкода, що зворотну адресу нерозбірливо написано. І підпис у адресата незрозумілий. Чи то «Пінг. Понг», чи то «Пінг. Пінг»…

– Це, мабуть, скорочено написано, шановний колего. А повністю звучить, ймовірно, так: «Пінгвін Понг» та «Пінгвін Пінг». Ну, звичайно, це посилка від наших старих друзів із Снігарктиди.

Розпакували академіки коробочку, відкрили, а я – стриб у віконце. Тільки мене й бачили. Адже залишатися у коробочці мені було зовсім ні до чого. Бо в цій Академії Всевсяких Наук, напевно, коників, на зразок мене, знають як облуплених. Мабуть, тільки у Снігарктиді нас, коників, не зустрінеш…

На вулиці я мало не потрапив під чиїсь колеса. Ледве встиг ухилитися. А потім від подиву рота відкрив, коли побачив раптом знайомий парк. І знову за мною той самий спритний, у штанцях вище колін, погнався. Ганяється та й примовляє:

– Зараз я його спіймаю! Зараз я його сачком накрию! Зараз я його зловлю!

І чого йому від мене треба? Адже я його навіть лапкою не зачепив!

Ганявся він за мною, ганявся – і на якусь мить загнав. Загнав – і мало сачком не накрив. Добре, що я вниз не побоявся стрибнути.

А під мостом якраз поїзд проїжджав. І я на дах самого останнього вагона зістрибнув.

Везе мене поїзд, а куди – не знаю.

Одна станція.

Третя.

Сьома.

Раптом бачу на платформі напис: «Станція Кульбабки».

Я навіть очам не повірив.

Невже це правда? Невже я вдома? Як це чудово!

І дійсно. Я побачив наш волошковий луг. Я побачив знайомих метеликів та бабок. Я побачив незграбну корову Оленку, через яку мені довелося пережити стільки різних пригод на землі, у небі та на морі.

Я зістрибнув з даху вагона, сказав поїзду «дякую» та й поскакав додому.

Від радості у мене в голові всі слова переплуталися, і я закричав:

– Привіт, мату! Привіт, тамо! Привіт, бадусю! Привіт, дібусю!

Тато, мама, бабуся й дідусь теж дуже зраділи, коли побачили мене живим і здоровим. А найбільше зрадів мій менший брат, якого я давно нічому не вчив. Мама нагодувала мене моїм улюбленим супом із конюшини та ромашковою кашею. А після смачного обіду я почав розповідати про свої надзвичайні мандри.

Бабуся зітхала і стогнала. Дідусь від хвилювання ворушив вусами.

Мама хитала головою.

Брат дивився на мене із захопленням.

А тато… А тато сказав, що я це все вигадав. Але я нічого не вигадував. Усе, що тут написано, щира правда. Не будь я коником Кузею!

Для того щоб ні у кого не було жодних сумнівів у правдивості моєї розповіді, я наклеюю на сторінку мого щоденника лист, який я отримав нещодавно від своєї приятельки пташки Колібрі. Ось він:

Волошковий луг, біля станції Кульбабки.
Коникові Кузі.

Добридень, Кузя!
Як ти доїхав?
У нас усе добре.
Слоненя Лус хворіло на хрип, але вже не хрипить і зовсім одужало.
Тигреня Смугастик передає тобі привіт. І папуга Анут – теж.
Я дуже за тобою скучила. І посилаю тобі мою блакитну пір’їнку на згадку.

З нетерпінням чекаю на відповідь,
Колібрі

Відповідь до Жарафрики я відправив. Якщо у мене будуть ще якісь пригоди, я напишу про них в іншому щоденнику. А цей зошит увесь вже списаний, і в ньому більше нічого не уміща…

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
0 0 голосів
Рейтинг статті

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі