TOU

Хлопчик-зірка

Хлопчик-зіркаЯкось двоє бідних Лісорубів верталися додому, продираючись через великий сосновий ліс. Була зимова ніч, стояв пекучий мороз. Сніг товстою ковдрою покривав землю й гілля дерев, і коли Лісоруби продиралися крізь хащі, навкруги, потріскуючи, ламались перемерзлі галузки, а коли вони підійшли до Гірського Водоспаду, то побачили, що він нерухомо завис, бо його поцілувала Крижана Королева.
Був такий холод, що навіть звірі й пташки не знали, як його перебути.
— Брр! — прогарчав Вовк і застрибав між кущів, підібгавши хвоста.— Жахлива погода! Не розумію, куди тільки уряд дивиться.
— Віть-віть-віть! — прощебетали зелені Коноплянки.— Наша старенька Земля вмерла, і її нарядили в білий саван.
— Земля готується до весілля, а це її весільне вбрапня,— протуркотіла одна Горлиця іншій. їхні маленькі рожеві ніжки зовсім задубіли від холоду, проте вони вважали своїм обов’язком дотримуватись романтичного погляду на становище.
— Дурниці! — прогарчав Вовк.— Кажу вам, що в усьому винен уряд, а як не повірите мені, я вас поїм.— Вовк завжди мислив тверезо і завжди мав напохваті переконливі аргументи.
— Ну, а щодо мене,— промовив Дятел, що був природжений філософ,— то мені не треба ніяких теорій. Якщо річ є така, то така вона і є, а зараз страшенно холодно.

Було й справді страшенно холодно. Малі Білочки, що жили в дуплі високої ялини, безперестану терли одна одній І носика, щоб зігрітись, а Кролі поскручувалися клубочками в своїх норах і не наважувалися навіть носа вистромити на-двір. Тільки великі рогаті сови — єдині серед лісових мешканців,— були, здавалось, задоволені. Пір’я на них геть задерев’яніло від інею, проте їм до цього було зовсім байдуже: І вони тільки лупили свої великі жовті очі й перегукувалися одна з одною через весь ліс:
— У-гу! У-гу! У-гу! У-гу! Яка чудова зараз погода!

А двоє Лісорубів усе йшли та йшли, сердито похукуючи на задерев’янілі пальці та шурхаючи своїми здоровенними, підбитими залізом чобітьми по зледенілому снігу. Раз вони були провалилися в глибоку заметену яму і вилізли звідти білі, мов мірошники, що стоять біля коша, коли сиплеться борошно; а то були посковзнулися на твердому й гладенькому льоді замерзлого болота, і в’язки хмизу повипадали з їхніх рук і порозсипалися, то ж їм довелося знову складати і зв’язувати їх; а ще раз їм здалося, що вони заблукали, і їх охопив великий жах, бо вони знали, яка жорстока Крижана Королева з тими, що засинають у її обіймах. Але вони помолилися Святому Мартінові, під чиїм заступництвом перебувають усі мандрівники, і вернулися по своїх слідах назад, а потім ішли, дуже пильнуючи, і зрештою вийшли на узлісся і звідти побачили внизу долину й вогні рідного села.
Вони дуже зраділи, що небезпека минула, і голосно засміялись, і Земля здалася їм тепер срібною квіткою, а Місяць — квіткою золотою.

Але, посміявшись, вони знову посмутніли, бо згадали свої злидні і один з них сказав другому:
— І чого це ми так зраділи? Життя гарне тільки для багатих, а не для таких, як ми з тобою. Краще б ми замерзли в лісі або дикі звірі нас порозривали.
— То правда,— відповів його товариш.— Одним дано багато, а іншим майже нічого. Несправедливість панує в світі: радощі вона дарує небагатьом, зате горе вділяє щедрою рукою.
Але поки вони отак нарікали на свою злиденну долю, трапилося щось дуже дивне: прекрасна, надзвичайно яскрава зірка впала з неба. Вона ковзнула небосхилом поміж іншими зірками, і коли вражені Лісоруби повели за нею очима, їм здалося, ніби вона впала зразу ж за кущами верболозу, за овечим загоном, лише за кільканадцять кроків від них.
— Ого! То неабиякий шмат золота, треба його знайти! — разом вигукнули вони й кинулися до того місця — так захотілося їм золота.

Та один з них біг швидше за товариша, випередив його, продерся крізь верболіз… І що ж він побачив? На білому снігу справді сяяла золотом якась річ. Лісоруб підбіг, нагнувся, взяв ту річ і побачив, що тримає в руках згорнутий плащ із золотої тканини, дивовижно вишитий зірками. І він крикнув товаришеві, що знайшов скарб, який упав з неба, а коли той теж підбіг, вони присіли на снігу й почали розгортати плащ, щоб поділитися золотом. Та ба! В складках плаща вони не знайшли ні золота, ні срібла, ні взагалі будь-якого скарбу, а тільки мале дитинча, яке лежало і спало…

І тоді один Лісоруб сказав другому:
— Оце такий кінець нашим великим сподіванням. Немає нам з тобою щастя, бо хіба принесе щастя бідному дитина? Покиньмо його краще тут і ходімо своєю дорогою: адже ми люди бідні, дітей у нас і своїх досить, і не можемо ми відривати їм кусень хліба від рота, щоб дати чужому.
Але товариш його відповів:
— Ні, то було б лихе діло — залишити дитину, щоб вона замерзала тут на снігу, і хоч я бідар, як і ти, і ротів у мене своїх повно вдома, і в горшках порожньо, я все ж візьму його до себе,— якось виглядимо удвох з дружиною.
І він обережно взяв дитинча на руки, вкутав його в плащ, щоб не замерзло на лютому холоді, і почвалав з горба в село, а товариш його, ідучи поруч, все дивувався подумки з такої його дурості та м’якосердя.
А коли вони дійшли до села, товариш сказав йому:
— Ти взяв собі дитину, то віддай мені плаща, адже треба поділитися тим, що вдвох знайшли.
Але той відповів:
— Ні, не дам, бо цей плащ ні мій, ні твій, а цієї дитини,— і, побажавши йому доброго здоров’я, підійшов до своєї хати й постукав у двері.

Коли дружина відчинила двері й побачила, що це її чоловік вернувся живий-здоровий, вона обняла його, поцілувала, допомогла зняти з плечей важку в’язку хмизу, обмела йому сніг з чобіт і запросила до хати.
Але він сказав їй:
— Я знайшов щось у лісі і приніс тобі, щоб ти подбала про нього,— і не переступив порога.
— Що ж це таке? — вигукнула дружина.— Покажи хутчій, бо хата в нас гола, і нам стілько всього треба.
І тоді він розгорнув плащ і показав їй дитинча, що спало.
— Ох, чоловіче добрий! — промимрила вона.— Та хіба в нас своїх дітей мало, що ти надумав принести до хати ще й підкидька? А може, воно принесе нам нещастя? Та й як же нам виглядіти його? — і вона дуже розгнівалася на чоловіка.
— Ні, ти послухай, це ж не звичайне дитя, а Дитя-зірка,— заперечив чоловік і розповів дружині дивну історію про те, як він знайшов дитину.

Але це її не заспокоїло і вона стала глузувати з чоловіка, лаяти його й кричати:
— Своїм дітям он не вистачає хліба, а ти хочеш годувати ще й чуже? А хто потурбується за нас? Хто нас нагодує?
— Ну, жінко, та бог навіть за горобців турбується і дає їм харч,— відповів чоловік.
— А мало їх гине взимку з голоду? — спитала дружина.— Чи, може, зараз не зима?
І чоловік нічого не відповів, але й не переступив порога.
А тут із лісу потяг пекучий вітер і залетів крізь відчинені двері до хати; дружина здригнулась і сказала чоловікові:
— Може, ти зачиниш двері? Вітер завіває аж у хату, і я вже змерзла.
— А хіба не вічний холод у тій хаті, де люди з кам’яними серцями? — запитав чоловік.
Але дружина не відповіла ні слова, тільки ближче підсунулась до вогнища.
Та через деякий час вона повернулась і глянула на чоловіка, і очі її були повні сліз. Тоді він швидко ввійшов до хати і поклав їй дитя на руки. А вона поцілувала його й поклала на ліжечко поруч із найменшою своєю дитиною. А вранці наступного дня Лісоруб узяв дивовижний золотий плащ і заховав його у велику скриню, а дружина зняла з шиї дитини бурштинове намисто і теж поклала в скриню.

Отож Дитя-зірка росло й виховувалося вкупі з дітьми Лісоруба, їло і пило з ними за одним столом і гралося разом з ними. І з року в рік хлопчик гарнішав і гарнішав, а жителі села тільки дивувалися його красі, тому що всі вони були смуглолиці й чорняві, а цей мав личко біле й ніжне, мов вирізьблене із слонової кістки, і золоті кучері — як пелюстки нарциса, і губи — як пелюстки червоної троянди, і очі — як фіалки, що дивляться в чисту воду струмка. І він стрункий, немов квітка в полі, де не ступала нога косаря.

Проте ця врода обернулася йому на шкоду, бо виростав він гордий, себелюбний і жорстокий. Дітьми Лісоруба і всіма іншими сільськими дітьми він гордував, бо ж вони, мовляв, низького походження, а він — шляхетного роду, адже походить від Зірки. І він попихав дітьми й називав їх своїми слугами. Він не тільки не мав співчуття до нужденних, сліпих, калік і всіх скривджених долею, а ще й кидав на них камінцями та проганяв на шлях, викрикував, щоб вони йшли просити хліба десь в інше місце і жоден жебрак, крім хіба найвідчайдушнішого, не наважувався вдруге заходити в те село просити милостиню. Хлопець був ніби заворожений своєю казковою вродою і насміхався й глузував з нещасних та безпомічних. Себе ж любив, і часто влітку, коли стояли тихі сонячні дні, він лежав у священиковому садку біля кринички і посміхався собі з утіхи, милуючись своєю вродою.

Не раз було Лісоруб і його дружина дорікали йому, кажучи:
— Ми ж не вчинили з тобою так, як ти чиниш із тими, що зосталися на світі, мов билинка в полі, і ні до кого їм прихилитись. І чому ти такий жорстокий з тими, що потребують співчуття?
Та Хлопчик-зірка не слухав їх, він тільки стояв понуро та посміхався зневажливо, а потім знову біг до своїх ровесників і верховодив ними. А ті в усьому слухались його, бо він був гарний, прудконогий, умів танцювати, співати й грати на сопілці. І хоч би куди вів їх Хлопчик-зірка, вони стрімголов бігли за ним, і хоч би що наказував робити, вони все покірливо робили. І коли він виколював кротові очі гострим шпичаком з очерету, вони реготали, а коли жбурляв камінцями на прокаженого, вони реготали теж. Так він верховодив ними в усьому, і вони стали такі ж немилосердні, як і він.
І от якось проходила селом одна бідна жебрачка. Її одіж була саме лахміття, а з босих ніг, зранених об гостре каміння шляху, текла кров, жаль було дивитися на ту страдницю. Натомившись, вона сіла під каштаном перепочити.
Та її зобачив Хлопчик-зірка і сказав своїм товаришам:
— Гляньте! Он під гарним зеленим каштаном сидить брудна старчиха. Ходімо проженемо її звідти, бо вона така відразлива, що на неї гидко дивитися.

І він підійшов до жебрачки ближче і став кидати в неї камінцями та насміхатися, і вона з жахом дивилася на нього, і не могла відвести погляду. І коли це побачив Лісоруб, що обтісував колоди на току неподалік, то підбіг і став дорікати йому такими словами:
— У тебе й справді кам’яне серце, і не маєш ти милосердя, бо що поганого заподіяла тобі ця сердешна жінка, що ти знущаєшся з неї?
А Хлопчик-зірка весь спаленів від гніву, тупнув ногою і сказав:
— А хто ти такий, щоб питати мене, чого я так роблю? Я тобі не син і не повинен коритися тобі.
— То правда, що не син,— відповів Лісоруб,— але ж я тебе пожалів, коли знайшов у лісі.
Коли старчиха почула ці слова, вона тільки скрикнула і зразу зомліла. Тоді Лісоруб підняв її і відніс до своєї хати, а його дружина почала клопотатися коло неї. І коли та жінка опритомніла, вони подали їй їсти й пити і просили її заспокоїтися.
Проте жінка не схотіла ні їсти, ні пити, а тільки спитала Лісоруба:
— Чи правду ти сказав, що знайшов цього хлопця в лісі? І відтоді минуло десять років, чи не так?
І Лісоруб відповів:
— Так, я знайшов його в лісі, і це справді було десяти років тому.
— А які речі були при ньому тоді, як ти його знайшов? — вигукнула жінка.— Чи не було в нього часом на шиї бурштинового намиста? І чи не був він закутаний у золотий плащ із вигаптуваними по ньому зірками?
— Саме так,— відповів Лісоруб. І він витяг плащ та бурштинове намисто із скрині, де вони лежали, й показав їх жінці.
І коли вона побачила ці речі, то заплакала з радощів і сказала:
— Це він, мій синочок, якого я загубила в лісі. Благаю вас, покличте його негайно, бо я обійшла весь світ, шукаючи його.

І Лісоруб з дружиною вийшли надвір, і гукнули Хлопчика-зірку, й сказали йому:
— Іди до хати, там на тебе чекає твоя мати.

І Хлопчик-зірка, сповнений великою радістю й подивом, убіг до хати. Та коли побачив ту, що чекала на нього в хаті, він презирливо зареготав і мовив:
— Ну, а де ж та моя мати? Я тут не бачу нікого, крім цієї бридкої старчихи.
— Я — твоя мати,— відповіла йому жінка.
— Ти збожеволіла, як ти можеш казати таке! — гнівно вигукнув Хлопчик-зірка.— Ніякий я тобі не син, бо ти — бридка старчиха в лахмітті. Тож тікай звідси, і щоб я більше не бачив твого бридкого обличчя!
— Не кажи так, адже ти й справді мій синочок, якого я народила в лісі! — вигукнула вона і, впавши на коліна, простягла до нього руки.— Грабіжники викрали тебе в мене й кинули в лісі на сніг, щоб ти замерз,— плачучи, промовляла вона.— Але я тебе зразу впізнала, щойно побачила тебе, і впізнала ті речі, що були тоді з тобою: золотий плащ та бурштинове намисто. І я благаю тебе: ходім зі мною, бо я, шукаючи тебе, обійшла весь світ. Ходім зі мною, мій сину, бо я потребую твоєї любові.

Та Хлопчик-зірка навіть не ворухнувся: він наглухо закрив своє серце, щоб її нарікання не проникли туди, і в тиші, що запала, чути було тільки, як схлипує бідна жінка.
Нарешті Хлопчик-зірка заговорив, і голос його звучав безжально й презирливо:
— Якщо це правда, що ти моя мати,— сказав він,— то краще б ти не приходила сюди й не ганьбила мене, адже я гадав, що моєю матір’ю була Зірка, а не якась старчиха, як ти кажеш мені. Тому забирайся звідси геть, щоб я тебе більш ніколи не бачив.
— Ой, синочку мій! — скрикнула жінка.— Невже ти й не поцілуєш мене на прощання? Я ж стільки натерпілася мук, доки відшукала тебе!
— Нізащо,— відповів Хлопчик-зірка,— адже на тебе навіть бридко глянути, і я радніше поцілую гадюку чи жабу-ропуху, ніж тебе.

Тоді жінка встала і поплентала, обливаючись гіркими сльозами, до лісу, а Хлопчик-зірка, побачивши, що вона пішла, зрадів і побіг гратися зі своїми товаришами.
Та тієї ж миті, як ті зобачили його, вони стали глузувати з нього, кажучи:
— Та ж ти бридкий, як ропуха, і відразливий, як гадюка! Тікай звідси геть, бо нам гидко гратися разом з такою потворою, як ти.— І вони прогнали його з садка.
Тоді Хлопчик-зірка задумався і промовив сам до себе:
— Що це вони кажуть? Ану піду я до кринички й погляну на себе в воду, і вона скаже мені, що я гарний.
І він пішов до кринички і глянув у воду, але що ж він побачив! Обличчям він став схожий на жабу, а тіло його вкрилось лускою, як у гадюки. І він кинувся обличчям у траву і заридав, а потім сказав собі:
— Це, певне, така мені кара за мій гріх. Адже я відмовився від рідної матері й прогнав її геть, я посоромився її і вчинив жорстоко з нею. Тепер я піду и шукатиму її по всьому світу і не знатиму спочинку доти, доки не знайду її.
І тут до нього підійшла найменша донька Лісорубова, і поклала йому руку на плече і мовила:
— Чи ж то найбільше горе — втратити свою вроду? Все одно залишайся з нами, і я ніколи не дражнитиму тебе.
А він їй відповів:
— Ні, я жорстоко повівся з моєю матір’ю і на покару за це мені послано це нещастя. Тому я мушу йти звідси і блу-
кати по світу доти, доки знайду свою матір і виблагаю в неї пробачення.

І він схопився й побіг до лісу, гукаючи матір, щоб вернулась, але нізвідки не чув відповіді. Цілий день він ходив і гукав по лісу, а коли зайшло сонце, ліг спати на купу листя, і всі пташки та звірі повтікали від нього, бо пам’ятали його жорстокість. І він спав один-однісінький, тільки ропуха збоку лупала на нього очима та гадюка повільно проповзла біля нього.
А вранці він прокинувся, зірвав кілька кислих ягід з дерева, з’їв їх і пішов далі безмежним лісом, умиваючись гіркими сльозами. І кого тільки зустрічав дорогою, всіх запитував, чи не бачили його матері.
Він запитав Крота:
— Ти риєш нори під землею. Скажи мені, чи не бачив ти там моєї матері?
А Кріт йому відповів:
— Ти виколов мені очі. Як же я можу бачити?
Тоді він запитав у Коноплянки:
— Ти літаєш понад самими вершечками найвищих дерев і можеш бачити весь світ. Скажи, чи не бачила ти моєї матері?
А Коноплянка відповіла йому:
— Як же я можу літати, коли ти заради втіхи попідрізав мені крила?
І малу Білочку, що самотою жила в дуплі ялини, він спитав:
— Скажи, де моя матір?
А Білочка відповіла:
— Ти вбив мою матір. Шукаєш свою, щоб і її вбити?

І Хлопчик-зірка похилив голову, заплакав і став просити пробачення у всіх божих створінь та все йшов і йшов далі
лісом, шукаючи тієї старчихи. А на третій день, пройшовши весь ліс, він вибрів на узлісся і спустився в долину.
І коли він проходив селами, діти дражнили його й кидали на нього камінцями, а селяни, боячись, щоб від нього не пішла на зерно яка зараза, не пускали його навіть до клуні почувати, наказуючи наймитам гнати його геть, і не було жодної людини, яка б зглянулася на нього. Не доводилося йому ні від кого чути й про бідну старчиху, свою матір, хоч блукав він по світу вже довгих три роки і не раз, бувало, йому ввижалося, ніби то вона пішла поперед нього битим шляхом, і він кидався доганяти й гукав її, до крові збиваючи свої босі ноги об гостре каміння. Але він ніколи не міг наздогнати її, а люди, які жили при шляху, казали йому, що їм ніколи не доводилося бачити таку чи схожу на неї жінку і ще й потішалися з його горя.

Отак три роки блукав він по світу і ніде ніколи не зустрів ні любові, ні доброзичливості, ані милосердя; весь світ повівся з ним так само жорстоко, як він чинив у дні своєї гордині.
І от одного разу надвечір підійшов до брами міста, що лежало на березі річки за міцним муром, і хоч він ледве волік натруджені ноги, а все ж вирішив зайти в місто. Проте вояки, що стояли перед брамою на чатах, схрестили свої алебарди і грубо гукнули йому:
— Що тобі треба в нашому місті?
— Я шукаю свою матір,— відповів він,— і благаю вас: пустіть мене до міста, бо, може, вона саме тут.
Та вояки тільки взяли його на глузи, а один з них, трясучи чорного бородою, поставив перед пим свого щита й закричав:
— Слово честі, твоя мати не дуже зрадіє, коли побачить тебе, адже ти гидший від ропухи з болота чи від гадюки, що
повзає в баговинні. Йди геть звідси! Геть же! Твоєї матері нема в нашому місті.
А другий, той, що тримав жовтого прапора в руці, запитав його:
— А хто твоя мати і чому ти розшукуєш її?
І він відповів:
— Моя мати так само, як і я, просить хліба, а я завдав їй страшної образи, тож благаю вас: пропустіть мене, щоб я міг випросити в неї пробачення, якщо вона живе в цьому місті.

Але вони не захотіли пропустити його і почали колоти своїми списами.
І коли він, плачучи, повернув назад до брами, підійшов чоловік в обладунку, прикрашеному золотими квітами, і в шоломі з крилатим левом замість гребеня і запитав у варти, хто це просив дозволу зайти до міста. І вони відповіли йому:
— То якийсь жебрак і син жебрачки, і ми його прогнали геть.
— І дарма,— засміявся той,— а ми продамо цю потвору в рабство, і ціна за нього буде така: вартість келиха солодкого вина.
А в цей час мимо йшов якийсь страшний і лихий з лиця дідуган, і, почувши ці слова, сказав:
— Я заплачу за нього цю ціну.— І, заплативши гроші, взяв Хлопчика-зірку за руку й повів його до міста.
Вони пройшли багато вулиць і підійшли, нарешті, до хвіртки в стіні, затіненій гранатовим деревом. Дідуган торкнувся до хвіртки своїм яшмовим перснем, і хвіртка відчинилася, і вони спустилися по п’яти бронзових східцях до саду, де цвіли чорні маки й стояли зелені полив’яні глечики. Тут дідуган витяг із свого тюрбана мережаний шовковий шарф, зав’язав ним очі Хлопчикові-зірці й повів його кудись, підштовхуючи поперед себе. А коли він зняв пов’язку з його очей, Хлопчик-зірка побачив, що опинився в підземній в’язниці, яка освітлювалася ліхтарем, почепленим на гаку.
І дідуган поклав перед ним на дощечці скибку цвілого хліба й сказав: «їж», і поставив кухлик із солонуватою водою і сказав: «Пий». І коли Хлопчик-зірка поїв і попив, дідуган вийшов, замкнувши за собою двері й закріпивши їх залізним ланцюгом.

А наступного ранку дідуган, що був насправді найпідступнішим із чаклунів Лівії і навчився свого мистецтва в іншого чаклуна, який жив на березі Нілу, увійшов до в’язниці, глянув похмуро на Хлопчика-зірку і сказав:
— У тім лісі, що неподалік від брами цього міста Гяурів, сховано три золоті монети: з білого золота, з жовтого золота і з червоного золота. Сьогодні ти мусиш принести мені монету з білого золота, а коли не принесеш, одержиш сто канчуків по спині. І поспішай якнайшвидше, а ввечері я чекатиму на тебе біля хвіртки мого саду. Гляди ж принеси біле золото, а то погано тобі буде, бо ти — мій раб і я заплатив за тебе ціну келиха солодкого вина.— І він знову запнув Хлопчикові-зірці очі мережаним шовковим шарфом і вивів його з будинку в сад, де росли чорні маки, і, примусивши піднятись на п’ять бронзових східців, відчинив хвіртку своїм яшмовим перснем і виштовхнув його на вулицю.

І Хлопчик-зірка вийшов з міста й підійшов до лісу, про який казав йому Чаклун.
А треба сказати, що віддалік цей ліс милував око — здавалося, що в ньому повно співучих пташок та запашних квітів, і Хлопчик-зірка з радістю зайшов у нього. Та мало втіхи зазнав він у тому лісі, бо хоч би де він ступив, скрізь перед ним вставали батоги шипшини з колючими шпичаками, і вогнем обпікала жалка кропива, і будяки кололи його своїми гострими, як кинджали, колючками, і Хлопчик-зірка набрався муки. До того ж він ніде не міг знайти монету з білого золота, про яку говорив йому Чаклун, хоч і шукав її від ранку до полудня і від полудня до заходу сонця. А коли стало заходити сонце, він повернув додому, вмиваючись гіркими слізьми, бо знав, яка на нього чекає кара.
Та коли він уже виходив на узлісся, з хащів до нього долинув крик — здавалося, хтось кличе на допомогу. Забувши про своє горе, він побіг на той крик і побачив мале Зайченя, що потрапило в пастку якогось мисливця.
І Хлопчик-зірка зглянувся на бідне Зайченя і звільнив його, промовивши до нього:
— Сам я всього-на-всього раб, але тобі я подарую волю.
А Зайченя відповіло йому так:
— Ти й справді подарував мені волю, а от чим я тобі за це віддячу?
І Хлопчик-зірка сказав йому:
— Я шукаю монету з білого золота, але ніде не можу її знайти, і коли я не принесу її моєму господарю, він мене дуже битиме.
— Іди за мною,— сказало йому Зайченя,— і я заведу тебе туди, куди тобі треба, бо я знаю, де захована ця монета і навіщо.
Тоді Хлопчик-зірка пішов за Зайченям і — о радість! В дуплі великого дуба побачив монету з білого золота, яку він шукав.
Сповнений безмежної радості, він схопив монету і сказав Зайченяті:
— За послугу, яку я тобі зробив, ти мені віддячив у багато разів більшою, і за мою добрість відплатив ти мені сторицею.
— Ні,— відповіло Зайченя,— як ти вчинив зі мною, так я вчинив з тобою,— і швидко поскакало геть, а Хлопчик-зірка пішов до міста.

Тепер слід сказати, що біля міської брами сидів прокажений. Його обличчя закривав сірий полотняний каптур і його очі палали в прорізах, мов жарини, і коли він помітив Хлопчика-зірку, що підходив до брами, він ударив у свою дерев’яну миску і задзвонив у свій дзвінок, гукнувши йому так:
— Дай мені монетку, а то я помру з голоду. Адже мене вигнали з міста і ніхто не змилується наді мною.
— Як жаль! — вигукнув Хлопчик-зірка.— У мене тільки одна монета в гаманці, і коли я не принесу її моєму господарю, він мене страшно битиме, бо я його раб.
Та прокажений благав його доти, доки Хлопчик-зірка змилувався над ним і віддав йому монету з білого золота.
А коли він прийшов до будинку Чаклуна, той відчинив хвіртку, і впустив його в сад, і запитав його:
— Ти приніс монету з білого золота?
І Хлопчик-зірка відповів:
— Ні, не приніс.

Тоді Чаклун накинувся на нього, і побив, і поставив перед ним порожню дощечку й сказав: «їж», а потім поставив порожнього кухлика й сказав: «Пий» і знову кинув його в підземелля.
А вранці Чаклун прийшов і сказав:
— Якщо сьогодні ти не принесеш мені монети з жовтого золота, то навіки залишишся моїм рабом і одержиш триста канчуків по спині.
І пішов знову Хлопчик-зірка до лісу і цілісінький день шукав монету з жовтого золота, проте ніде не міг її знайти. А коли стало заходити сонце, він сів на землю й заплакав, і коли він плакав, прибігло до нього те саме Зайченя, яке
Хлопчик-зірка визволив із пастки. І запитало його Зайченя:
— Чого ти плачеш? І що ти шукаєш у лісі?
І відповів йому Хлопчик-зірка:
— Я шукаю монету з жовтого золота, яка десь тут захована, і коли я її не знайду, мій господар поб’є мене і я навіки зостанусь у нього в рабстві.
— Іди за мною,— сказало Зайченя і побігло лісом, аж доки прибігло до озерця. А на дні цього озерця лежала монета з жовтого золота.
— Як я тобі віддячу за це? — сказав Хлопчик-зірка.— Це ж удруге ти виручаєш мене з біди.
— Ну то й що, зате ти перший зглянувся на мене,— сказало Зайченя і швидко побігло геть.

А Хлопчик-зірка взяв монету з жовтого золота, поклав її в гаманець і хутко пішов назад до міста. Але прокажений знову побачив його, вибіг йому назустріч, упав на коліна й закричав:
— Дай мені монету, а то я помру з голоду.
І Хлопчик-зірка відповів йому:
— У мене в гаманці тільки одна монета з жовтого золота, і якщо я не принесу її моєму господарю, він поб’є мене і я зостанусь навіки у нього в рабстві.
Але прокажений так благав його, що Хлопчик-зірка пожалів його й віддав йому монету з жовтого золота.
А коли він підійшов до будинку Чаклуна, той відчинив хвіртку, впустив його в сад і запитав:
— Ти приніс монету з жовтого золота?
Хлопчик-зірка відповів:
— Ні, не приніс.
Тоді Чаклун накинувся на нього, і побив його, і закував його в кайдани, і знову кинув до підземелля.

А наступного дня вранці Чаклун прийшов до нього і сказав:
— Якщо ти сьогодні принесеш мені монету з червоного золота, я відпущу тебе на волю, а якщо не принесеш, я тебе вб’ю.
І пішов Хлопчик-зірка до лісу, і цілісінький день шукав монету з червоного золота, проте ніде не міг її знайти. А надвечір він сів на землю й заплакав, і коли він плакав, прибігло до нього Зайченя.
І Зайченя сказало йому:
— Монета з червоного золота, яку ти шукаєш, лежить у печері, що позад тебе. Тож не плач, а радій.
— Як же я тобі віддячу за це? — вигукнув Хлопчик-зірка.— Гай, гай! Це ти ж втретє виручаєш мене.
— Але ти перший зглянувся на мене,— відповіло йому Зайченя і швидко побігло собі геть.

А Хлопчик-зірка зайшов у печеру і в найдальшому кутку її побачив монету з червоного золота. Він поклав її у свій гаманець і вирушив хутчій до міста. А прокажений, побачивши його, став посеред дороги і закричав, благаючи його:
— Віддай мені монету з червоного золота, а то я помру! — І Хлопчик-зірка знову пожалів його й віддав йому монету з червоного золота, сказавши:
— Твоя біда гірша, ніж моя.
Але серце його стислося з туги, бо він знав, яка лиха доля на нього чекає.
Та диво дивне! Коли він проходив міську браму, вартові вклонилися йому з великою шанобою і промовили:
— Який гарний наш володар!
А натовп городян ішов за ним слідом і гукав:
— Та нема за нього вродливішого в усьому світі!
Заплакав тоді Хлопчик-зірка і сказав сам до себе:
— Це вони насміхаються з мене та потішаються з моєї жалюгідності.

Але навколо нього зібралося так багато люду, що він заблукав і прийшов на широку площу, де стояв королівський палац.
І ворота палацу відчинилися, і назустріч Хлопчикові-зір-ці поспішили священнослужителі та найбільші вельможі міста, і сказали, вклонившись йому низько:
— Ти наш володар, на якого ми давно чекаємо, і син нашого короля.
А Хлопчик-зірка їм відповів:
— Я не королівський син, а син бідної жебрачки. І як ви можете казати, що я вродливий, коли я знаю, що на мене гидко глянути?
Тоді той, чий обладунок був прикрашений золотими квітами і на чийому шоломі замість гребеня був крилатий лев, підняв перед ним свого щита і крикнув:
— Чому мій повелитель не вірить, що він гарний?
І Хлопчик-зірка глянув у щит. І що ж він побачив? Його обличчя знову було гарне, як колись, і вся його колишня врода знов повернулася до нього, тільки в очах він побачив щось нове, чого раніше ніколи в них не бачив.
А священнослужителі та найбільші вельможі впали перед ним на коліна й сказали:
—Було давнє пророцтво, що цього дня прийде до нас той, хто має владарювати над нами. Тож хай володар наш візьме цю корону і цей скіпетр і стане нашим королем, справедливим і милосердним.

Але Хлопчик-зірка відповів їм:
— Я не гідний бути вашим королем, бо я зрікся матері, що породила мене, і я доти не матиму спокою, доки не зна-
йду її і не випрошу в неї пробачення. Тож відпустіть мене, бо я мушу далі йти по світу і не можу тут більше затримуватися, хоч ви й пропонуєте мені корону та скіпетр.
І по цих словах ^він відвернувся і глянув на вулицю, що вела до міської брами, і — леле! Серед людей, що товпились довкола сторожі, він побачив жебрачку, яка була його матір’ю, а поруч неї стояв той самий прокажений, що сидів був перед міською брамою.
Крик радощів зірвався з його вуст, і він побіг до жебрачки, і, впавши перед нею навколішки, обцілував рани на її ногах і омив їх своїми слізьми.
Він низько схилив голову, аж до пилюки і, ридаючи так, що, здавалося, його серце ось-ось розірветься з болю, промовив такі слова:
— Мати моя! Я зрікся тебе в дні своєї гордині. Не відштовхни мене в годину мого смирення! Я ненавидів тебе. Даруй же мені любов. Я був відцурався тебе. Прийми ж своє дитя…
Проте жебрачка не відповіла йому й слова.
І він простер руки до прокаженого й припав до його ніг, кажучи:
— Тричі виявляв я до тебе милосердя. Ублагай же мою матір заговорити до мене.
Але прокажений не відповів йому й слова.
І він знову заридав і сказав:
— Мати моя! Несила мені більше терпіти ці страждання. Даруй мені своє прощення і дозволь вернутися назад до лісу.

І жебрачка поклала руку йому на голову й промовила:
— Устань!
І прокажений поклав руку йому на голову й теж сказав:
— Устань!
І він підвівся, глянув і — о диво з див! Перед ним були Король і Королева.
І Королева сказала йому:
— Ось твій батько, якого ти пожалів у біді.
А Король сказав:
— Ось твоя мати, чиї ноги ти омив своїми слізьми.

І вони обняли й поцілували його, і повели його в палац та вбрали в дорогі шати, і наділи йому корону на голову та дали в руки йому скіпетр, і став він правити містом, що стояло над річкою. І він був милосердний і справедливий до всіх. Він прогнав геть лихого Чаклуна, а Лісорубові та його дружині послав багато дорогих подарунків, а дітей його зробив вельможами. Нікому не дозволяв він поводитися жорстоко з птахами й звірями, і вчив усіх любові, добра та милосердя. Голодним він роздавав хліб, а голим — одіж, і в його державі панували мир і достатки.
Та правив він недовго. Надто багато зазнав він горя і надто тяжкі пройшов випробування — тож через три роки він помер. А після нього прийшов лихий володар.

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
0 0 голосів
Рейтинг статті

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі