TOU

Про сімох сплячих юнаків ефеських

Розповімо вам про далеку країну. Погано там жилося християнам. Царі в своїх гордощах поклонялися ідолам. Та­кий був і цар Дакіянос. Він поклонявся ідолам, приносив їм жертви, убивав непокірних, що держалися віри Ісуса, Маріїного сина.

Приїхав якось Дакіянос до міста Ефеса, де жили юнаки, яким судилося стати згодом печерниками. Його приїзд був жахом для християн: декотрі з них поховалися, інші поро­збігалися по всіх усюдах. Дакіянос звелів переслідувати та ловити християн і зібрав для цього варту з поган. Він на­казав їм вистежувати несхитних послідовників нової віри, забирати й приводити до його храму. Тут змушував їх по­клонятися ідолам та приносити їм жертви, а хто відмовляв­ся, того карав на горло. Дехто, аби живим зостатися та на смерть не йти, піддався спокусі. Інші відмовлялися покло­нятися будь-кому, окрім Бога, і за те їх карано смертю. Котрі були непохитні в Божій вірі, ті й самі віддавали себе на муки та на смертну кару. Їх убивали, шматували тіла, а одрубані голови, руки розвішували на всіх міських мурах, на кожній міській брамі. Велике лихо настало для хрис­тиян, бо одні віру зрадили, а інші смерть за віру прий­няли.

Як побачили все те семеро юнаків, майбутні печерни­ки, то дуже засумували. Вони змінилися на обличчі, ви­снажилися тілом, і єдина була для них утіха — молитися, постити, милостиню подавати, Бога славити та до нього з плачем і тугою вдаватися. Були вони молоді, вільні сини знаменитого роду.

Коли позбирав Дакіянос усіх городян та зажадав, аби вони поклонилися ідолам і принесли їм жертви, юнаки за­плакали й удалися з благанням до Бога, кажучи:

– Боже неба й землі! Ми не назвемо нікого, окрім тебе, Богом! Зроби, щоб ця колотнеча не була така тяжка для тво­їх вірних рабів й одхили од них нещастя! І дай рабам твоїм, котрі в тебе вірують, тебе непохитно шанувати, допоможи врятувати віру в тебе. Щоб вони завжди могли поклонятися тобі!

Але невдовзі про побратимів довідалися ватажки невір­них, що примушували городян поклонятися ідолам та при­носити їм жертви. Почали посіпаки думати, як би зловити сімох юнаків. І от, коли ті молилися в капличці, невірні об­ступили їх та й питають:

– Чом ви не виконуєте царського наказу? Ідіть негайно до царя!

Привівши їх до Дакіяноса, слуги сказали:

– Ти звелів усьому людові приносити жертви твоїм бо­гам, а оці парубки гордують тобою, глузують з тебе, твоєму наказові не коряться і, зневажаючи твоїх богів, ідуть до тих храмів, де службу правлять прихильники Ісуса, сина Марії, їх семеро, а старший над ними — Максимиліан. Вони сини тутешніх міських вельмож.

З очей юнаків текли сльози, а їхні обличчя були сірі, як порох.

Цар спитав їх:

– Чом ви не приносите жертви богам, яким ми покло­няємося? І чому ви своїми вчинками подаєте поганий при­клад для своїх земляків? Вибирайте одне з двох: або ви при­несете жертву нашим богам, або я скараю вас смертю!

І сказав Максимиліан:

– У нас є Бог, і ми йому поклоняємося. Його могутніс­тю сповнені небо й земля. Ніколи ми не визнаємо іншого Бога й ніколи не визнаємо того, до котрого ти нас кличеш. Ми поклоняємося Богові нашому, йому ми й віддаємо сла­ву, велич та хвалу. У нього єдиного просимо порятунку й добра. А щодо ідолів та ідолопоклонників, то ніколи їх не визнаємо. Ми не станемо рабами диявола, ми завжди будем дотримуватися Божих заповітів і ніколи не поклонимося ідолам. Чини з нами, що хочеш!

Тоді й інші повторили за старшим те саме. Поклявшись не відступатися від віри батьків, хлопці накликали на себе страшний гнів царя.

Дакіянос закричав:

– Коли ви так чините, то я позбавляю вас громадянства моєї держави! Але, зважаючи на вашу молодість, мені не хо­четься карати вас на смерть. Даю вам рік часу на роздуми, щоб ви схаменулися.

Далі цар наказав познімати з них золоті окраси й ви­рушив до Ніневії.

Побачивши, що грізний цар виїхав, юнаки зійшлися на раду й постановили: кожен з них повинен узяти в батькової хати власну частку грошей, дещо віддати бідним, а решту приховати. Далі належить їм заховатися у печері, що на горі Банджалос, неподалік від міста. Там можна буде вільно молитися Богові. А коли Дакіянос повернеться, тоді вони вже прийдуть до нього і нехай цар чинить, що захоче.

Як вирішили, так і зробили. Кожен з них узяв певну суму грошей, частину яких віддав убогим, в решту забрав із собою до печери. І пішов за ними собака. У печері юнаки молилися та благали Всевишнього про помилування. Їжу приносив хлопець на ймення Ямліх. Він діставав харчі так, щоб ніхто з мешканців міста його не запримітив. Перш ніж податися до міста, Ямліх скидав з себе дорогий одяг, надягав дрантя і ставав схожий на старця. Йдучи купувати харчі, хлопець водночас дослухався, чи не ширяться про них чутки в місті.

А коли над’їхав Дакіянос-душогуб, то зажадав одразу, щоб усі юнаки принесли жертву його богам. Люди віри налякались і поховалися в підземеллях. Ямліх у той час був у місті. Почувши, що цар розшукує їх, він поспішив до печери з сумною звісткою. Семеро почали молитися Богові, аби вберігав їх від страшного гріха — пошанування дия­вола.

Тоді промовив до них Ямліх:

– Браття, піднесіть голови та скуштуйте оцієї їжі, що я дістав для вас, а всю надію покладіть на Бога.

Юнаки послухалися Ямліха: підвели голови й попоїли. А ввечері вони, нарікаючи на сваволю страшного царя, знову звернулися до Бога. І почув Господь їхню молитву: послав на юнаків довголітній сон. І заснули вони з вірою в Бога та потойбічне життя. Заснув біля входу в печеру й собака.

Наступного дня Дакіянос, згадавши про сімох юнаків- християн, звелів привести їх до себе. Але хоч скільки шукала царська сторожа, та все марно. Тоді цар почав ширити чутку, нібито він не має наміру вбивати тих хлоп­ців чи мстити їм за непослух.

– Я,— казав він,— усе їм прощу! Хай тільки покло­няться моїм богам.

Та ніхто не йняв йому віри.

– Хіба ти правильно зробиш, коли помилуєш супротив­ників своєї віри? — обурювалися погани.— Ти вчасно не скарав їх тією карою, якої зазнали інші, а дав їм час на роздуми. Вони ж не покаялися. Навіть гірше: поки тебе тут не було, ці упертюхи змарнували своє добро. А коли довідалися, що ти повернувся, втекли й сховалися. Якщо ти хочеш, щоб вони прийшли до тебе, то звели привести сюди їхніх батьків. Візьми їх на тортури, то вони й признаються, де їхні сини!

І Дакіянос страшенно розгнівався на непокірних юна­ків та й наказав привести їхніх батьків. Коли тих при­вели, цар наказав:

– Ану розкажіть, де ховаються ваші сини, оті бунтів­ники, що не послухалися мого наказу та відмовилися визна­вати моїх богів! Приведіть їх сюди або скажіть, де вони!

Батьки відказали йому:

– Щодо нас, то ми тебе послухали і волю твою вво­лили. Ми визнали твоїх богів і принесли їм жертву. Чому ж ти намірився карати нас, замість бунтівників? Вони пороз­давали убогим наші гроші, а самі сховалися на горі Банджалос.

Почувши це, Дакіянос відпустив батьків.

І почав радитися, що зробити з неслухняними юнаками. Тоді хтось порадив йому замурувати вхід до печери. Не ві­даючи того, цар зробив юнакам велику послугу: зберіг їхні тіла нетлінними на довгі роки. Мав-бо намір Все­вишній воскресити їх, щоб стали вони чудом для наступних поколінь, щоб кожен міг навіч пересвідчитися, що настане час Воскресіння мертвих.

А цар Дакіянос, замурувавши печеру, сказав:

– Нехай оці парубки-бунтівники, що від моїх богів відреклися, помруть у цій печері з голоду та спраги. І не­хай ця печера, яку вони обрали для себе, стане їм за могилу!

Але лютий цар не знав, що то Божа воля. Бог забрав до себе їхні душі, наславши на тіла тільки сон.

Через якийсь час два правовірні юнаки з Дакіяносового двору, Яндарос та Рунас, що таємно сповідували християнську віру, записали на двох олов’яних дошках докладний родовід сімох юнаків та всю їхню пригоду. Далі вони сховали ті дошки у мідну скриню, засунули в печеру та й запечатали своїми печатями. І сказали:

– Може, ще перед воскресінням мертвих Бог пошле вірних людей, що відкриють цих юнаків. І хто відкриє цю печеру, перший дізнається, прочитавши написи, про долю сімох юнаків.

Збігали роки за роками. Повмирали прислужники Дакіяноса, помер і сам цар. Прийшло на світ нове покоління.

Кінець кінцем запанував у тій багатій країні добрий цар на ймення Тізосіс.

Як процарював він шістдесят вісім років, то народ цар­ства поділився на осередки, що ворогували між собою. Одні люди вірували в Бога й визнавали, що настане година, коли воскреснуть мертві, а інші разом із чужинцями руйнували храми, казали, нібито цього не буде. Такий розбрат завдавав великого жалю доброму цареві Тізосісу. Він плакав і молився Богові. Ще тяжче засумував він, коли побачив, що невірних більше стає, ніж вірних. І навчали ті невірні, буцім немає іншого життя, окрім земного, і вбивали в народі душу й приязнь до всього рідного. Забули відступ­ники й про те, що написано у Святім Письмі. Переконав­шись у власному безсиллі, цар убрався в лахміття, сів у попіл і почав благати Господа, щоб повернув його народові прозріння. Довго молився він Богові, і нарешті Всевишній вирішив показати відступникам чудо на отих юнаках-печерниках.

І сталося так, що один чоловік, мешканець того міста, де була печера, надумав розкидати замурований вхід до печери та влаштувати там кошару для овець. Найнявши двох ро­бітників, він розкидав мур і разом з ними захотів подиви­тися на печерників. Але з волі Божої він їх там не по­бачив — уздрів лише собаку, що лежав біля входу в печеру. Коли ж той чоловік пішов собі, Господь воскресив сімох юнаків. Їм здалося, що проспали вони лише одну ніч! Їхні обличчя світилися радістю, і вони, як щоразу, привітали один одного з настанням нового дня. Потім стали молитися, вважаючи, що їх от-от розшукає Дакіянос. Помолившись, звернулися до Ямліха, щоб той розповів про вчорашні по­дії:

– Розкажи-но, брате, що говорять про нас люди перед отим душогубом!

Ямліх розповів, як невірні міщани заходилися вчора шу­кати їх і що цар звелів, аби сьогодні привели їх до нього, щоб вони принесли жертви його богам.

І мовив Максимиліан:

– Давайте-но, браття, домовимося так: хай буде, що буде, а ми від своєї віри нізащо не відступимось!

Тоді всі попросили Ямліха:

– Піди знову до міста та послухай, що кажуть про нас сьогодні. Тільки ж будь обережний, аби не вистежили нас. А їжі купи чим більше, бо ми щось дуже зголодніли.

Ямліх зробив те, що й кожного разу: скинув з себе гар­ний одяг, надяг дрантя, взяв золоті монети, карбовані Дакіяносом, і рушив до міста. Йдучи околицями, він навмисне обминав битий шлях, побоюючись, коли б хто-небудь не запримітив його й не привів до Дакіяноса. І не відав, що су­часники того недоброго царя повмирали понад триста років тому.

Дійшов Ямліх до міської брами, звів очі догори й по­бачив над брамою той святий знак, що його прилюдно ша­нують християни. Здивувався він неабияк і попрямував, очам своїм не вірячи, до другої брами. Побачивши там те саме, пішов до третьої і так обійшов усі брами.

Тоді йому здалося, що це не те місто, яке він знав! Ви­далося йому, ніби й люди тут якісь нові, бо раніше він їх не бачив. Юнак вирішив, що заблукав. Нарешті знову піді­йшов до першої брами і сам себе спитав:

– Що це таке? Хіба вірні, що ще вчора ховалися з цим знаком, не бояться виставляти його сьогодні? А може, я сплю?

Переконавшись, що це йому не сниться, Ямліх насунув каптура на очі й увійшов до міста.

Ходячи вулицями, він чув, що багато людей присягаєть­ся іменем Ісуса, Маріїного сина. Здивувався печерник, чую­чи це. І подумав, чи не забило йому памороки. Підійшов він до міського муру, притулився спиною та й мовив сам до себе:

– Не розумію, що сталося цієї ночі? Ще вчора тут ка­рали смертю всякого, хто згадував ім’я Ісуса, а тепер кожен вільно його вимовляє!

Далі Ямліх завагався:

– А може, я потрапив до чужого міста? Але чому ж тоді люди розмовляють по-нашому?

Коли це дивиться, а назустріч йому йде парубок. І Ямліх питає його:

– Юначе, як зветься це місто?

– Зветься воно Ефес,— здивовано відповів хлопець.

– Чи не збожеволів я?— запитав себе Ямліх.— Треба звідси швидше тікати, поки мене не впізнали!

Але ж він ще не купив харчів для побратимів… Ямліх підійшов до торгівців, дістав з кишені гроші й сказав: — Продайте харчів на ці гроші!

Узявши монету, перший торгівець подивувався її дав­ності. Передав другому, а той, розглянувши,— третьому. Тоді, погомонівши між собою, вони вирішили:

– Цей чоловік знайшов скарб!

Спостерігаючи все це, Ямліх злякався, бо подумав, що його впізнали й хочуть одвести до злого Дакіяноса. Почали підходити й інші люди та придивлятися до нього, а тоді й пи­тають:

– Хто ти, юначе? Що з тобою сталося? Ти ж знайшов дуже давній скарб! Покажи його нам. Ми нишком поділимо­ся. А як не хочеш, то відведемо тебе до царя, а він тебе ска­рає на смерть.

Ямліх не знав, що їм на це відповісти.

Переконавшись, що парубок нічого не скаже, люди зня­ли з нього кирею та й потягли міськими вулицями, голосно гукаючи, що він знайшов скарб. Зібралося чимало люду, почали його оглядати, перемовлятися:

– Їй-богу, цей хлопець не з наших місць! Раніше ми його тут не бачили.

Ямліх був певний, що в цьому місті живуть його бать­ки, але з переляку не міг нічого сказати. Він сподівався, що його неодмінно звільнить хтось із знайомих чи родичів. Але ні родичів, ні знайомих він не бачив серед натовпу.

І привели його до міських правителів. Це були добрі люди. Один з них звався Арйос, а другий — Астийос.

Як почали вести Ямліха до правителів, він подумав, що це вже його віддадуть душогубові Дакіяносу. Заплакав юнак і, звівши очі до неба, сказав:

– Боже, володарю неба й землі! Дай мені силу твердо стояти перед тим душогубом!

Коли привели печерника до правителів, ті почали роз­глядати гроші й собі здивувалися. Далі правитель Арйос і каже:

– Юначе, а де знаходиться той скарб, що ти знайшов? Бо ці монети давні, вони свідчать про те, що ти знайшов скарб!

Ямліх здивовано відповідає:

– Ніякого скарбу я не знаходив, це гроші мого батька! І виготовлені вони ніде інде, як саме в цьому місті. Клянуся Богом, я нічого не розумію. Що зі мною діється?

Другий правитель, Астийос, запитав його:

– Звідкіля ти?

– Я навіть не знаю. Спочатку я думав, що я з тутеш­ніх городян.

– А хто твій батько? Хто знає тебе в цьому місті?

Ямліх назвав ім’я свого батька. Але про нього ніхто в місті й не чув. Тоді хтось із людей крикнув:

– Він просто бреше!

– Він божевільний!— сказав хтось.

– Ні,— заперечив ще хтось,— він не божевільний, а навмисне вдає з себе дурника, аби викрутитись!

Один з гурту, придивляючись до юнака, сказав:

– Ти думаєш, що ми повіримо й відпустимо тебе? Ти кажеш, що це гроші твого батька? Але ж їх карбовано понад триста років тому! Тут зібралися поважні люди, а ти, такий молодий, хочеш нас обдурити. Ми накажемо якнайсуворіше покарати тебе! Кинемо до в’язниці, й тоді пригадаєш, де той скарб, що ти знайшов.

На ці погрози Ямліх одказав:

– Спочатку дозвольте запитати вас, чи бачили ви вчора в цьому місті царя Дакіяноса? Чи знаєте, що він тут робив?

На те йому відповіли:

– Немає на землі людини на ім’я Дакіянос.. Був колись такий цар, та він давно помер. Після нього минуло вже три століття.

Тоді Ямліх сказав:

– Богом присягаюсь — я нічого не розумію! Певно, ви не повірите мені, коли скажу, що ми втекли од лихого Да­кіяноса. І що я бачив його вчора, коли приїхдв з Ніневії. Ідіть зі мною до печери, що в горі Банджалос, і я покажу вам своїх братів.

Як почув Арйос таку мову Ямліха, то звернувся до людей із словами:

– Може, це одне з чудес, які посилає для нас Бог через цього юнака? Ходімо з ним, нехай він покаже нам своїх бра­тів!

І пішли з ним Арйос та Астийос у супроводі старих і малих до печерників, щоб глянути на них.

Довго чекали шестеро на Ямліха та й подумали, що його схопили й повели до Дакіяноса. Коли це почули вони гучні голоси та кінський тупіт, що наближалися. Попрощавшись один з одним, вони стали молитися, а потім сказали:

– Ходімо до нашого брата Ямліха! Він потрапив до рук лихого Дакіяноса й чекає, щоб ми визволили його.

Аж тут вони побачили біля входу Ямліха, а за ним юрбу людей.

І Ямліх розповів побратимам, що трапилося. Лише тоді зрозуміли юнаки, що весь той довгий час проспали з Божої волі. А тепер прокинулися, аби стати чудом для народу й засвідчити воскресіння з мертвих. Арйос, побачивши мідну скриню із срібними печатями, покликав найстарших го­родян як свідків і відкрив її. Там були олов’яні таблиці з описом родоводу юнаків-печерників та всього, що вони за­знали від лихого Дакіяноса.

«Заховалися вони в цій печері,— мовилося там,— а цар довідався, де вони, та й звелів закласти печеру камінням.

Ми написали тут про них, щоб наступні покоління могли прочитати про це».

Люди прочитали все це, вельми здивувалися і почали славити Бога, що показав їм чудо воскресіння. Всі заспіва­ли хвалу Всевишньому, а правителі міста впали перед печерниками на коліна. Далі відбулася щира розмова про те, як поганин Дакіянос переслідував їхню віру, і про муж­ність вірних, хто зберіг її для нащадків.

Арйос послав гінців до доброго царя Tiзocica які сказали йому:

– Поспішай! Може, й ти побачиш чудо з чудес Божих, що сталося в твоєму царстві, як приклад для всього світу, як доказ воскресіння із мертвих! Поспішай до юнаків, що їх Бог воскресив через триста літ після смерті!

Як дійшла ця звістка до Тізосіса, він підвівся з попелу, і просвітлів його розум, який була затьмарила туга. І звер­нувся він до Всевишнього з молитвою:

– Хвала тобі, Боже неба й землі! Вклоняюся тобі й про­славляю тебе, що не згасив ти того світла, яке дарував батькам моїм і доброму цареві Костянтинові!
Звелівши сповістити про чудо всіх жителів царства, Тізосіс пішов до печерників.

Юнаки, побачивши доброго царя, дуже зраділи і вклони­лися йому. Тізосіс підійшов до них, обняв і заплакав.

– Богом присягаюся,— мовив він,— як апостоли по­бачили Христа після його воскресіння, так і ми бачимо вас, воскреслих з могил своїх!

А юнаки відповіли на це:

– Вітаємо тебе на прощання! Нехай Бог рятує тебе від лихих людей, злих духів та всякої зради! Бо зрада рідного народу та батьківської віри ніколи не прощається!

Перед усім вірним людом юнаки пішли кожен на своє смертне ложе та й заснули там навіки. А цар підійшов до них, накрив дорогими покривалами й наказав зробити кож­ному з них золоту труну. Та коли настала ніч і цар заснув, печерники з’явилися до нього уві сні й сказали:

– Не з золота-срібла сотворено нас, а з пороху земного, тому в порох і повертаємося. Полиш нас так, як лежали ми досі в печері, і Бог воскресить нас із землі!

І послухався цар, наказавши зробити для братів-печерників дерев’яні труни.

Всевишній заховав тіла тих юнаків від людського ока назавжди. А цар тим часом звелів найкращим будівничим збудувати над печерою храм і назвати його ім’ям печерни­ків.

.

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
0 0 голосів
Рейтинг статті

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі