TOU

Розквітла троянда

Було це чи не було, жив колись один купець. Він мав багато грошей та іншого добра, славився своєю чесністю, і кожен, хто не міг тримати при собі гроші чи речі, віддавав їх на збереження цьому купцю.

Одного ранку, коли він щойно прокинувся, йому повідомили:

— Чого ти сидиш склавши руки? Твоя крамниця і комори згоріли, твоє майно пожер огонь.

Він дуже засмутився, але перед людьми не показав своєї біди. Настала ніч. Купець підрахував усі збитки, залишки майна, борги і побачив, що йому вистачить розрахуватись із кредиторами, хоча самому вже нічого не залишиться.

Він дуже зрадів можливості розплатитися і послав по всіх кварталах і ринках глашатаїв, щоб вони оголосили всюди:

— Кожен, хто має претензії, нехай прийде і сповна отримає все, що йому належить.

Деякі з друзів казали йому:

— Навіщо ти так робиш? Всім відомо, що ти зазнав великих збитків, вони й самі ніколи до тебе не прийдуть.

— Ні,— відповів купець,— інакше не можна, я маю віддати людям те, що їм належить.

І ось з’явилися всі, кому він був винен, і сказали:

— О купець, хіба твоє майно не згоріло? Хіба ж у тебе не все пропало?

— Звичайно, — відповів купець, — але гроші, віддані мені на збереження, на місці!

Втішені кредитори стали забирати свої гроші, поки купець не продав свій будинок, посуд, меблі, одяг і не повернув їм усе, а сам залишився без нічого.

Справи бідолахи пішли так погано, що він ніде в місті не міг знайти притулку. Мимоволі довелося разом із дружиною віддалитися від людей. Вони влаштували собі оселю серед якихось руїн, де не було ні води, ні іншого житла, ні людей. Там нічого не можна було почути, окрім гавкання безпритульних псів та завивання шакалів. Що говорити про друзів та знайомих — навіть родичі не приходили їх відвідувати і не цікавилися їхнім життям; навіть рідна сестра дружини купця, яка в ті часи, коли вони були багаті, з ранку до вечора сиділа у них у хаті, тепер не згадувала про них. Вона не казала: у мене є сестра, чоловік сестри, вони теж люди, хоч і втратили все!

Поки чоловік і дружина жили в багатстві, достатку і каталися як сир в маслі, дітей у них не було, аллах не дослухався до їхніх гарячих благань. Але тепер, коли для них настав чорний день, дружина завагітніла. Через деякий час вона відчула наближення пологів і покликала чоловіка.

— Мені здається, сьогодні вночі я родитиму, — сказала вона, — ти повинен у будь-який спосіб дістати олію, щоб засвітити світильник. Хоч буде видно, що ми робимо.

— Олію для світильника купують за гроші. До кого я можу піти в такий пізній час? У кого я візьму грошей на олію? О аллах, хіба нам зараз потрібна дитина?

— Коли в нас все було, аллах не дав нам дітей, а тепер, коли в нас нічого не залишилося, він посилає дитину — сказала дружина. —Вставай та йди; від тебе – старанність, від аллаха – допомога. Можливо, і в нашому житті буде просвіт.

Чоловік підвівся і пішов у місто, але ніби втратив кінець клубка ниток: не знав, що йому робити. Він прийшов у місто, присів біля стіни, поклав голову на камінь, замислився над своїм становищем і непомітно заснув.

Дружина бачить, що чоловік не повертається. Вона притиснула руки до грудей і почала ходити по халупі.

— О горе, — стогнала вона, — чоловік не повертається, що я робитиму в такому стані, одна в руїнах?

Раптом бачить, в кімнату входять чотири жінки, з обличчями білими, як сніг. У кожної в руці був світильник.

— О жінко, — звернулися вони до неї, — не журися самотністю, ми твої сусідки. Скажи, що тобі потрібно. Ми все для тебе зробимо.

Дружина купця дуже зраділа.

Жінки прийняли дитину, обмили, загорнули в пелюшки і поклали біля матері. Дитина виявилася дівчинкою, схожою на промінь сонця, який ніби каже місяцю: «Ти не сходи, бо я з’явився».

Коли ці чотири жінки зробили все, що потрібно, вони сказали дружині купця:

— Тепер ми підемо, але кожна з нас залишить дівчинці подарунок на згадку.

Перша жінка сказала:

— Щоразу, як дівчинка засміється, нехай у неї з рота падатимуть троянди, що розпустилися.

Друга сказала:

— Щоразу, як дівчинка заплаче, нехай у неї з очей посипляться перлинки.

Третя сказала:

— Нехай щоночі вона знаходитиме в себе під головою гаманець із сотнею золотих монет.

Четверта жінка сказала:

— Щоразу, як вона ступить правою ногою, нехай під її ступнею з’явиться золота цеглинка. А якщо вона ступить лівою ногою, то нехай з’явиться срібна .

Жінки попрощалися і зникли, і ніхто не міг зрозуміти, звідки вони прийшли і куди поділися.

Тепер послухайте купця.

Він почув у ві сні: «Досить спати, вставай та йди додому. У твоєї дружини є тепер все необхідне, і в тебе народилася чудова дівчинка».

Купець дуже зрадів, повернувся до своїх руїн. Бачить: дружина його в спокої та достатку, у неї народилася донька, прекрасна, як місяць. Він ще більше зрадів і почав розпитувати дружину, як усе це сталося.

Дружина докладно розповіла йому про все.

— Як шкода, даремно ти мене послала,— сказав чоловік,— якби я був тут, сам побачив би цих жінок.

Вночі вони спали спокійно, а коли вранці підняли дитину, то побачили під головою гаманець.

Вони зраділи: слава аллаху, пророкування чотирьох жінок справдилися. Чоловік узяв гаманець і почав рахувати гроші: виявилося рівно сто золотих монет.

В цей час дівчинка заплакала, і з її очей почали падати круглі перлинки. Мати підійшла, щоб її заспокоїти, але купець зупинив дружину:

— Нехай поплаче, це не біда, плач у дитини розвиває легені та печінку.

Частину грошей купець взяв із собою, пішов на базар та придбав усе, що треба було з одягу та їжі. Через кілька днів, коли назбиралася необхідна сума, він купив у місті будинок, добротний зовні і всередині, з усією необхідною обстановкою, і вони знову вони зажили добре.

Друзі, знайомі та родичі, які кинули його в біді, тепер знову почали збиратися довкола. Сестра його дружини покинула їх у скрутну хвилину, і всюди, де про них піднімалася розмова, говорила: «Я зовсім не сестра дружини купця, я їхня дуже далека родичка». Тепер вона почала хвалитися перед усіма: “Я сестра дружини купця!” Вона прийшла до них і, нітрохи не соромлячись, безсоромно почала запевняти:

— День і ніч я думала про тебе, але як я могла допомогти тобі! Мені навіть ковток води не йшов у горло.

День і ніч вона повторювала ці слова і знову стала постійно бувати в купецькому будинку: їй не терпілося дізнатися причину, як вони знову набули достатку.

Якось вона почала просити і благати сестру, щоб та їй розповіла, як вони знову добилися багатства.

Сестра розповіла їй усе, що сталося.

Від заздрості вона мало не луснула, але виду не показала. Навпаки, фальшиво засміялася:

— Слава аллаху, так і мало статися: адже після негараздів завжди настає успіх.

Потім вона пішла в дитячу і переконалася, що все це правда. Коли дівчинка сміялася, у неї з рота падали троянди, що розпустилися; коли плакала, з очей сипалися круглі перлинки; коли вона ступала, під правою ногою з’являлася золота цегла, а під лівою — срібна.

У неї ледь очі не вилізли від заздрощів.

З золотої та срібної цегли купець і його дружина збудували чудовий будинок, перед ним розбили сад. У саду спорудили мармурові басейни та золоті фонтани, посадили всілякі квіти та дерева. Коротше кажучи, рай того світу вони перенесли у цей світ.

Багато років вони прожили спокійно та щасливо, доки дівчинці не виповнилося шістнадцять років. За красою, вродою, привабливістю, за стрункістю стану вона була справжньою досконалістю.

Якось син шаха цієї країни поїхав за місто на полювання. Його шлях проходив повз сад купця. Хвіртка була відчинена. Коли принц заглянув у сад, то дуже здивувався і спитав садівника:

— Чий це садок?

— Це сад такого-то купця, — відповів садівник.

Принц пройшовся садом, побачив розкішний будинок, і здивування його ще більше зросло. Про себе він подумав: Ми носимо титул шахів, а багатство і блиск у купців!

В цей час на терасі будинку він побачив дівчину, таку прекрасну, що ніде не зустрічав їй рівної. Жодна з найкрасивіших дружин у гаремі його батька не могла зрівнятися навіть із нігтем цієї дівчини.

Коли він підійшов ближче, дівчина помітила його. Вона одразу ж підвелася і пішла до кімнати.

Не одним серцем, а ста серцями закохався принц у дівчину. Він повернувся до палацу, пішов до матері та й сказав:

— Я хочу одружитися з дочкою такого-то купця.

— Це дуже добре, що ти вирішив одружитися, але чому з дочкою купця? Нам не личить ріднитися з купцями і базарним людом. Візирі твого батька мають гарних дочок, я посватаю тобі будь-яку, яку ти захочеш. Їх не хочеш – можеш вибрати дочку будь-якого шаха, навіть європейського.

— Присягаюсь аллахом, — відповів принц, — я хочу тільки ту дівчину. Якщо вона сюди прийде, ти сама зрозумієш, чому я так кажу.

— Ні, так не можна, – заперечила мати, – я маю поговорити з твоїм батьком. Послухаємо, яка його думка.

Вона пішла до шаха і все розповіла йому.

— Мій син розумна і серйозна людина, — сказав шах, — він нічого не робить, не подумавши. Залишіть його, нехай він чинить так, як сам вирішив.

Відразу ж у будинок купця від імені принца послали сватів. Купець прийшов до дочки і повідомив:

— Дочка моя! Цей юнак – син шаха. Він навчений усім мистецтвам, і немає йому також рівного за красою, краще за нього ти нікого не знайдеш.

Дівчина дала свою згоду.

Назавтра прийшли до купця свататися. Принц каже:

— Я дам стільки грошей, скільки ви захочете.

— Ми грошей не потребуємо, — відповів купець, — нам достатньо вашого шляхетного походження.

Обидві сторони розпочали приготування до весілля.

Тітка тієї дівчини, сестра дружини купця, про яку ми вже трохи розповіли, теж мала дочку, ровесницю дочки купця, але не рівну їй ні за красою, ні за вродою. Вона вирішила будь-якою хитрістю зробити підміну і замість дочки купця видати за принца свою дочку.

Ось чому вона теж почала купувати все, що потрібно було для весілля. Все, що купець купував для своєї дочки, вона теж купувала для своєї.

Щодня вона приїжджала в будинок до сестри, висловлювала їй своє співчуття, метушилася, розпоряджалася, поки не настав день одруження. З’явився принц. Йому розповіли про те, що коли його наречена сміється — з рота у неї сиплються троянди, коли плаче — з очей падають перли, під правою ногою у неї золота цегла, під лівою ногою — срібна цегла, і щоночі під головою у неї з’являється гаманець з сотнею золотих монет.

Любов принца до дівчини спалахнула ще сильніше.

Влаштували пишне одруження і вирішили, що за місяць наречену відвезуть до палацу з садом, який збудував наречений за містом.

Коли настав час, від нареченого прислали криті ноші, прикрашені дорогоцінним камінням, щоб туди посадили наречену і принесли до палацу принца. У хаті піднялася метушня: що робити, хто поїде з нареченою? Тоді тітка нареченої вийшла вперед і заявила:

— Там, де я, ніхто більше не потрібен! Я завжди мріяла про такий день, слава аллаху, що я до нього дожила.

І ось наречена, її тітка і двоюрідна сестра сіли в ноші і попрямували до палацу.

Коли вони трохи проїхали, тітка дістала з кишені якесь зілля, дала нареченій і сказала:

— Якщо завжди хочеш бути щасливою, з’їж це.

Дівчина, не роздумуючи, взяла зілля і з’їла.

Але зілля мало властивість викликати нестерпну спрагу.

Минуло кілька хвилин, і у дівчини з’явився страшний жар у печінці.

— Тітонько, – мовила вона, – я вмираю від спраги, дай мені води!

— Тут нема де взяти води,— відповіла тітка.

Минуло ще трохи часу, і дівчина знову почала благати її:

— Я помру від спраги, дай мені води!

Тітка відповіла:

— Тут степ, річки тут немає, якщо ти дуже хочеш пити, то віддай мені одне око, тоді я дам тобі чашку води.

Знесилена дівчина погодилася. Вона вирвала око і віддала його тітці. Тітка подала їй у чашці трохи солонуватої води. Коли дівчина випила воду, їй захотілося пити ще більше.

— Тітко, – сказала вона, – не хай пошле тобі аллах жалість, від води спрага моя ще більше посилилася, дай мені пити!

— Тут немає води! – відповіла тітка.

— Клянуся аллахом, я вмираю від спраги, — мовила дівчина.

— Ну що ж, якщо ти відчуваєш дуже сильну спрагу, то віддай мені й друге око.

Дівчина відчула, що вмирає. Вона вирвала друге око і зі стоном віддала його тітці.

— Прокляття! Візьми око і дай мені пити!

Тітка взяла і це око, кинула дівчину в колодязь, а на її місце посадила свою дочку. Потім вона про всяк випадок поклала в хустку дочки кілька троянд, що розпустилися, які їй вдалося зібрати раніше, три-чотири золоті і срібні цеглини і гаманець з золотими монетами.

Проїхавши ще трохи, вони дійшли до палацу принца. Слуги та служниці вибігли їм назустріч і з шаною та церемоніями ввели дівчину до палацу. Коли побачили, що хустка дівчини прикрашена трояндами, що розпустилися, то дуже зраділи. Мати спритно підклала їй під ноги золоту і срібну цеглу, і всі дуже здивувалися.

— Нехай луснуть очі заздрісників!

Сім днів і сім ночей йшов бенкет.

Однак принц помітив, що в дівчини і сліду не залишилося від тієї краси, яку він бачив у перший день і в день одруження, ніби це не вона. Потім він побачив, що вона ніколи не сміється і троянди з її рота не сиплються. Одного разу вночі він трохи лоскотав її, вона засміялася, але ніяких троянд не посипалося.

— А де ж твої троянди? — спитав він.

Вона відповіла, як вчила мати:

— Усьому свій час!

До того ж принц переконався, що лише першої ночі в неї під головою був гаманець з золотими монетами, і з того часу більше ніколи не з’являвся.

— Ти казала, що щоночі в тебе під головою знаходять гаманець з грішми? Де він?

Дівчина знову відповіла:

— Усьому свій час!

Якось дівчина заплакала. Принц бачить, що крім сліз, у неї з очей нічого не з’являється. Він знову спитав:

— А де ж твої перли? Я бачив лише дві-три штуки, а більше не помітив.

Дівчина знову відповіла:

— Усьому свій час!

Принц почав замислюватись і сумувати, особливо коли він побачив, що дівчина погано вихована і не шляхетна.

Він не показував вигляду і нічого нікому не розповідав навіть матері.

Залишимо їх і подивимося, що сталося з дочкою купця.

Дівчина пробула у колодязі три дні. Якось повз проходив садівник. Він почув стогін і зрозумів, що якийсь нещасний упав у колодязь. Садівник покликав свого учня, взяв міцну мотузку і повернувся до колодязя. Один кінець мотузки він обв’язав довкола талії, а другий кінець віддав учневі. Спустився до криниці. На дні він побачив сліпу дівчину та три гаманці з золотими монетами. Дівчину разом із гаманцями він витяг назовні і спитав її:

— Хто ти така і що це за гроші?

Дівчина все докладно розповіла йому. Садівник пообіцяв їй:

— Тепер будь спокійна, я все влаштую, – і відвів дівчину до свого саду.

Наступного дня дівчина засміялася і в неї з рота посипалися троянди, що розпустилися. Садівник зібрав троянди, відніс їх до палацу принца і почав вигукувати:

— Гей, троянди, що розпустилися, троянди, що розпустилися!

Цей крик почула тітка дівчини. Вона вийшла і спитала садівника:

— Гей, дядьку, скільки ти хочеш за свої троянди?

— Я не продаю за гроші, — я продаю за очі, — відповів садівник.

— Дуже добре, – сказала тітка, – я теж хотіла купити за очі.

Вона віддала одне око дівчини і отримала за нього кілька троянд, що розпустилися.

Садівник повернувся додому і віддав дівчині око. Вона вставила його на колишнє місце, і її радість не мала меж: тепер вона могла бачити одним оком.

Другого дня дівчина трохи поплакала і в неї з ока викотилося кілька круглих перлин.

Садівник узяв ці перлини й пішов до палацу принца. Підійшовши ближче, він почав вигукувати:

— Круглі перли! Гей, круглі перли!

Тітка вийшла до садівника і запитала:

— Гей, дядьку, за скільки ти продаєш перли?

—За гроші я не продаю, – відповів він, – я продаю за очі.

— Ну що ж,— сказала тітка,— я дам тобі око.

Вона принесла око, а садівник віддав їй кілька ниток круглих перлів. Тітка дуже зраділа, що придбала ці перли.

Садівник повернув дівчині око, вона вставила його і стала такою ж здоровою, як і раніше.

У саду садівника дівчина збудувала такий будинок і розвела такий самий сад, як у її батька.

Одного разу принц від туги вирушив на полювання. Шлях його лежав повз той сад. Він увійшов у сад і переконався, що він, як дві краплі води, схожий на сад купця. Принц пройшов у глиб саду і побачив будинок. На терасі будинку сиділа та сама дівчина, яку він зустрів у будинку купця.

«Хіба я не одружився з нею і не привіз до себе?» – подумав він.

Принц почав терти собі очі: чи не спить він? Але ні, все було наяву.

Він подався до садівника і спитав, чий це сад. Садівник усе розповів. Спочатку принц дуже засмутився, а потім зрадів і послав по батьків дівчини. Вони з’явилися і були вражені, що довелося пережити їхні дочки.

Принц відразу ж приготував все для весілля. Сім днів і сім ночей били в бубни, пили, їли та веселилися. Роздали бідним подарунки, а сад і дім подарували садівнику. Потім принц повернувся до себе і покликав злу тітку.

— Ти негідниця, – сказав принц, – скільки зла ти зробила цій прекрасній дівчині. Сама вибери собі кару. Що ти хочеш, швидконогого коня чи гострий меч?

— Швидконогого коня, — відповіла жінка, — а гострий меч нехай буде спрямований проти вас!

Її прив’язали за коси до хвоста норовистого коня і пустили його в степ.

Казка наша кінця досягла – ворона гнізда не досягла.7-

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
Можливо вам буде цікаво:
0 0 голосів
Рейтинг статті

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі