TOU

Незвичайні пригоди в лісовій школі (книга 4)

Незвичайні пригоди в лісовій школіКНИГА 4  ЕНЕЛОЛИК, УФА І ЖАХОБ’ЯК

Розділ 1
НЛО на уроці математики

Пантера Ягуарівна саме пояснювала новий матеріал — віднімання. Вона стояла біля дошки й писала крейдою умову задачі: “У зайчика було п’ять морквин, дві він з’їв. Скільки лишилося?”.

— Віднімання — це я люблю! — потираючи лапи, вищирився Вовчик Вовченко.

— І я! — клацнув зубами Рудик Лисовенко.

— Щось у когось віднімати — це… — Вовчик не доказав, бо у цю мить Раїска Мняу несподівано вереснула:

— Ой! Дивіться! Диві-іться! Летить!

Усі глянули на небо і завмерли, пороззявлявши роти.

Над лісовою школою летіло щось незвичайне.

— НЛО! — вигукнув зайчик Кося Вухань.

— Летюча тарілка! — вигукнув їжачок Колько Колючка.

— Точніше, чайник, а не тарілка! — розважливо мовив Михайлик Ведмеденко.

Справді, НЛО було схоже на чайник — з носиком, кришкою, але без ручки.Пантера Ягуарівна теж глянула на небо і від розпачу випустила з лапи крейду. Тим часом “летючий чайник” зробив над Великою Галявиною коло і зник за верховіттям дерев.

— Увага! Увага! Продовжуємо урок! — опам’яталася нарешті Пантера Ягуарівна.
Але звірята були такі збуджені, так галасували, що оволодіти їхньою увагою виявилося просто неможливо.
Урок був зірваний.

А наступного дня…

Розділ 2
Трагічна несподіванка

Наступного дня зранку пішов до школи, але не дійшов, безслідно зник Михайлик Ведмеденко.
Це було наче грім серед ясного неба. Про прогул чи якусь хлоп’ячу витівку годі було й думати!

Михайлик Ведмеденко був, по-перше, близьким родичем директора лісової школи Бурмила Михайловича Ведмедя, по-друге, зразковим учнем і круглим відмінником. Він ніколи не прогулював уроків, не бешкетував і ніяких витівок не робив.

До речі, було помічено, що того ранку стався невеликий землетрус.

Звичайно, уроки відмінили. Обшукали весь ліс. Запросили Бровка Барбосовича, який, як ви знаєте, служив колись у міліції розшуковим собакою. Але все марно.

— Невже знову Ледарило Дурандас із Павутинії? — заламувала у відчаї лапи Пантера Ягуарівна.

Проте Лісовичок Боровичок, охоронець лісу, який мав з Ледарилом контакти, запевнив, що у Павутинії зараз застій, ніхто нічого не робить і нікого не викрадає.

— Може, шакал Бацила знову об’явився? — висловив припущення вчитель співів Бегемот Гіпопотамович.

Але Бровко Барбосович категорично заперечив і цю версію.

— А може, його забрали інопланетяни?! — раптом вигукнув Кося Вухань.

Усі вражено перезирнулися.

— Боже мій! Здається, це правда! — схопилися за голову Пантера Ягуарівна.

Всі схвильовано загули.
Виявляється, “летючий чайник” бачили вчора і вчитель фізкультури Макак Макакович, і вчителька лісознавства Лисавета Патрикіївна, і навіть сам директор Бурмило Михайлович.

— Що ж робити? — розпачливо подивилася на Бровка Барбосовича Пантера Ягуарівна.

Бровко Барбосович розвів лапами:

— Якби я був летючим собакою… А я ж ходячий… Я шукати можу лише на землі. У космосі — безсилий.
Про всяк випадок оголосили загальнолісовий розшук, і телеграфіст Дятленко простукав носом телеграму в усі кінці лісу.
Але на успіх надій було мало.

Розділ 3
“Удвох все-таки легше не пропасти”

А надвечір ліс облетіла ще одна страшна новина. По дорозі зі школи додому безслідно зникли рисеня Раїска Мняу та білченя Вірочка Вивірчук.

І знову пахло смаленим. І знову в той час двигтіла й здригалася земля.
Шукали, аж поки не смеркло. І теж безрезультатно.

Ліс охопила паніка. Навіть завжди спокійний і врівноважений учитель лісової історії Мамонт Африканович скрушно хитав головою і шморгав хоботом:

— От біда з тими учнями! Вічно вони кудись пропадають.

Уночі ніхто не спав. В усіх норах, в усіх дуплах, гніздах, барлогах блимали вогники.
А тільки-но розвиднілось, благословилося, як то кажуть, на світ, звірі знову вирушили шукати зниклих. Правда, лише дорослі, дітей позамикали вдома.

— Сиди й не рипайся! Як пропадеш, я тобі вуха пообриваю! — суворо наказав Косі тато Косянтин Косянтинович Вухань, співробітник Науково-дослідного інституту капусти.

— А я й не збираюся пропадати, — пхикнув Кося. — Тільки хай до мене Колько прийде. Можна? Удвох все-таки легше вберегтися, не пропасти.

Тато Вухань поговорив з татом Колючкою, і Колько притюпав до Косі.
Косянтин Косянтинович замкнув ворота на великий замок, і вони з мамою і з Кольковими батьками пішли на пошуки.
А Кося й Колько принишкли біля замкнених воріт, сторожко прислухаючись до кожного звуку.

— Ти таки думаєш, що то інопланетяни? — прошепотів Колько.

— А хто ж? — прошепотів Кося. — І смаленим від двигунів пахне, і землетрус…

— А нащо вони забирають?

— Ну, мабуть, хочуть завезти на свою планету. Для вивчення.

— І не повернуть?

— Хтозна. Інколи повертають у банці і залишать як музейний експонат.

— Жаль, якщо не повернуть, — зітхнув Колько, уявивши собі заспиртованих однокласників.

— Авжеж, — зітхнув Кося.

І раптом…

Розділ 4
Енелолик і Уфа

Раптом…

— Ой!

— Ой! — одночасно зойкнули Кося і Колько.

Та й як тут не зойкнеш, коли у двір, легко перескочивши через високий паркан, несподівано застрибнули двоє незнайомців.
Кося й Колько зіщулились і завмерли.
Незнайомці були істотами незвичайними й дивовижними. Схожі на волохатих рудих мавпочок. Але з дуже великими блакитними очима. І головне лап у них було не чотири, а — шість! Чужинці з цікавістю позирали на Косю й Колька і мовчали.

— В-ви хто? — нарешті, затинаючись, спитав Кося.

— І-інопланетяни? — пробелькотів Колько.

— Іінопланетяни, — сказав вищий. Голос у нього був м’який і хриплуватий.

“Ну все! Пропали! Зараз заберуть!” — подумав Кося і похолов.

Те ж саме подумав Колько. І теж похолов.

Але інопланетянські мавпочки ворожих намірів не виявляли.

— Що тут у вас робиться? — спитала вища мавпочка.

— Така паніка в лісі. Сховатися ніде, — додала нижча.

Тепер уже Кося й Колько перезирнулися. Ще й питають!

— А ви не знаєте? — в’їдливо перепитав Колько.

— А звідки? — так невинно вирячили вони й без того великі очі, що Кося подумав: “Невже й справді не знають?” — і сказав:

— То це не ви наших однокласників забрали?

— Не ми! Звичайно! — вигукнула нижча.

— Чесне інопланетянське! — вдарила себе в груди одразу чотирма лапами вища.

— А хто ж? — знову перезирнулися Кося і Колько.

— Не знаємо! — вони говорили щиро, що не вірити їм було просто неможливо. Та й були вони дуже симпатичні й зовсім не страшні.

— Ну, тоді давайте знайомитися, — усміхнувся Кося. — Я зайчик Кося Вухань.

— А я — їжачок Колько Колючка.

Чужинці теж усміхнулися.

— Я Енелолик, — сказав вищий.

— А я Уфа, — кивнула нижча (виявляється, то була дівчинка). — Мавпочки ми. Інопланетянські, звичайно.

— Ви прилетіли на “летючому чайнику”? — спитав Кося.

— Ага, — сказав Енелолик.

— А звідки? — спитав Колько. — З якої планети?

— З планети Оранг країни Утанїї, — сказала Уфа.

— А де ваш “чайник”? — поцікавився Кося.

— На Місяці, — сказав Енелолик.

Кося й Колько дуже здивувалися.
Енелолик поспішив пояснити:

— Бачите, у нас тут вимушена посадка. Ми трішечки поламалися. Тато й мама висадили нас на Землю. А самі полетіли на Місяць. Ремонтуватися. Щоб ніхто не заважав. Коли відремонтуються, заберуть нас і ми полетимо далі. У нас кругосвітня подорож навколо Всесвіту.

— А як це ви без скафандрів, без нічого? — спитав Колько.

— А нам скафандри ні до чого, — сказала Уфа. — Ми так влаштовані, що можемо жити на будь-якій планеті. Є чим дихати — дихаємо. Нема чим дихати — не дихаємо, переходимо на автономне, бездихальне існування.

— Ми так не можемо, — зітхнув Кося.

— Нам, як нема чим дихати, — гаплик, — сказав Колько.

— А хто у вас пропав? — поцікавився Енелолик.

— Спершу відмінник наш Михайлик Ведмеденко.

— Ясно, — сказала Уфа. — А ще хто?

— А потім дівчатка пропали. Двоє.

— Раїска Мняу та Вірочка Вивірчук.

— Раїска — рисеня. Бойова така. Хлопцям спуску не дає. Дряпається.

— А Вірочка — білченя. Маленька така. Найменша в класі. З хвостиком пухнастим таким.

Уфа подивилася на Енелолика:

— Спробуємо їм допомогти?

— Спробуємо, — сказав Енелолик.

Розділ 5
Папаридон Іванович і Мамура Сидорівна. Розмова з місяцем

— А як ви спробуєте допомогти? Як? — спитав Кося.

— А ми з батьками порадимося, — сказала Уфа. — Телепатичний зв’язок. Про екстрасенсів чули?

— Аякже! — вигукнув Кося. — Кашпировський. Чумак. Про них і в “Лісовій газеті” писали, і по радіо, по телевізору передавали.

— От-от. Навіть на вашій планеті про них знають. Ну, гаразд. Ви тільки помовчіть трохи. Щоб ми могли зосередитися. Треба поспішати. Бо скоро Місяць сховається за небокраєм і спілкування буде неможливе. — З цими словами Енелолик затулив двома лапами вуха і заплющив очі.

Те ж саме зробила Уфа.
Кося й Колько мовчки дивилися на них.
Через кілька хвилин Уфа і Енелолик розплющили очі і розтулили вуха.

— Ну от, — сказав Енелолик. — Поговорили. Зараз тато й мама звертатимуться до вас. Подумки. Тата звуть Папаридон Іванович. А маму Мамура Сидорівна. Тільки треба добре заплющити очі. І затулити вуха.

— А… а для чого нам з ними говорити? — спитав Кося.

— Бо ми ж з Уфою ніколи не бачили ваших однокласників і не можемо передати їхніх зображень, — пояснив Енелолик.

— Ну добре, — зітхнув Кося.
Заплющили очі Кося й Колько, позатуляли вуха. Завмерли. І раптом почули по думки лагідні слова:

— Здрастуйте, Кося й Колько! Вітаємо вас. Раді з вами познайомитися. Уфа та Енелолик передали нам ваші зображення. І ми вас тепер добре уявляємо. Передаємо і свої зображення.

Тут в уяві Косі і Колька виник сріблястий місячний пейзаж, “летючий чайник”, а біля нього дві дорослі руді мавпи з шістьома лапами і великими блакитними очима. Вони привітно усміхалися і кивали.

— А тепер, будь ласка, уявіть собі спершу Михайлика Ведмеденка, а тоді по черзі Раїску Мняу і Вірочку Вивірчук, щоб і ми змогли їх побачити.
Кося й Колько так і зробили. Й одразу почули:

— О! О! Бачимо! Тепер можна й шукати. Відключайтесь. Дякуємо.
Кося й Колько розплющили очі і розтулили вуха. І одразу з їхньої уяви зникли Папридон Іванович і Мамура Сидорівна.

— Ну що? — спитав Енелолик.

— Поговорили, — сказав Кося.

— А як же вони все-таки шукатимуть? — спитав Колько. — Вони що — прилетять?

— Та ні. Для чого? У них там є спеціальний комп’ютерний локатор-шукатор, який з космосу може шукати на землі все, що хочеш.

— А-а, — наче зрозумівши, сказав Колько. А Кося промовчав. Вони ще в школі цього не проходили…

Розділ 6
“Переносьте!” — рішуче каже Кося

— По-моєму, можна вже контактувати, — мовила нарешті Уфа.

— Давай, — сказав Енелолик і глянув на Косю й Колька. — І ви підлаштовуйтесь.

Спершу замружились і затулили вуха Енелолик з Уфою. А тоді й Кося з Кольком.
І знову в уяві виник Місяць, “летючий чайник”, а біля нього Папаридон Іванович та Мамура Сидорівна.

— Ну, здається, знайшли, — мовив Папаридон Іванович. — Сидять ваші однокласники у печері біля вулкана Петекатепопль. Усі троє живі й здорові. Треба їх визволяти. Якнайшвидше. Поки цілі… Вулкан Петекатепопль розташований на південний схід від вас. Поспішайте!

— Тільки ж будьте обережні! — попередила Мамура Сидорівна (як і всі мами в таких випадках). — Бо ви ж знаєте, скоро Місяць зайде і ми нічим не зможемо вам зарадити.

— Ясно! — вголос сказав Енелолик і перший розплющив очі й розтулив вуха. За ним те ж саме зробили Уфа, Кося, і Колько.

— Ну що — рушаймо? — сказала Уфа, глянувши на Косю і Колька.

Кося й Колько розгублено закліпали очима.
Кося одразу згадав татові слова про вуха. Та хіба признаєшся?! Енелолика й Уфу самих на чужій планеті залишили, а їм з двору носа вистромити забороняється!..

— А… а ворота ж замкнені. Як ми вийдемо? — спитав Кося.

— Ну, то нічого, — сказав Енелолик. — Ми вас перенесемо.
Кося й Колько перезирнулися. Подітися було нікуди, доведеться ризикувати вухами. Уся надія тільки на те, що батьки, як правило, ніколи не виконують своїх погроз. А то б усі діти ходили без вух.
І Кося рішуче сказав:

— Переносьте!

Розділ 7
У Чужому Лісі

— Тільки ти, будь ласка, не колися, — сказав Енелолик, беручи Колька на руки (тобто на лапи).

— Постараюсь, — пообіцяв Колько.

— А ти не щулься, не бійся, — сказала Уфа, беручи Косю. Проте він щулився не так від страху, як від ніяковості — ніколи ще дівчатка не носили його на руках.

І вони стрибонули. Та так високо, що в Косі і Колька аж залоскотало в животах.
Перестрибнули вони паркан і рушили в путь.
Попереду Енелолик, за ним Уфа, за Уфою Кося, а позаду Колько.

Вибігли вони з рідного лісу, побігли широким полем. Перебігли поле, перепливли річку, знову перебігли поле, подолали гори, ще одне поле і забігли у Чужий Ліс.

Раз у раз їм доводилося зупинятися і чекати Колька. Відставав увесь час Колько. Не міг він так швидко бігти, як зайчик Кося, а тим більше, як інопланетні мавпочки. Ви ж знаєте, їжачки бігають значно повільніше, ніж зайці.

Чужий Ліс був дикий і непривітний. Дерева поламані, на землі трухлявина, непотріб якийсь. Весь час петляти доводиться, оббігати непролазні хащі. Колько, як завжди, відстав одразу.

Зупинились вони. Чекають-чекають, а Колька нема.
Почали гукати — не відгукується.
Захвилювався Кося. Що таке? Побіг назад.

Тільки забіг за кущі, аж раптом хтось накинув на нього щось темне, схопив і кудись потяг. Кося й скрикнути не встиг.
Опам’ятався він лише тоді, як його кинули на холодну землю і стягнули з голови мішок.

Озирнувся Кося й побачив, що лежить поряд зі своїм другом Кольком у якомусь підземеллі.
Між двох смолоскипів сидів знайомий хлопцям шакал Бацила, а навколо танцювали десять таких самих огидних і страшних шакалів.
Танцюючи, вони співали гугнявими голосами:

Раз-два-три-чотири,
Ми — шакали-рекетири!
Раз-два-три-чотири-п’ять,
Дуже любим вимагать,
Щоб давали нам данину —
Всіх набутків половину.
А не будете давати,
Ми вас будем убивати.
Раз-два-три-чотири-п’ять,
Будем-будем убивать!

— Га-га-га! Давні знайомі! — вищирився шакал Бацила. — Ну, тепер ви мене не обдурите. Тепер я не сам. Тепер у мене ціла організація. Організація-шакалізація. Шакальська мафія. Скорочено ШМАФІЯ. Тепер часи організованої злочинності. Отже, начувайтесь. Доведеться вам, любі мої, на цей раз відкуплятися. Га-га-га!..

— Але у нас же нічого нема. Навіть портфеликів, — пролепетав Кося.

— Є! Є! Ото що воно за шестилапі потвори з вами разом бігли?.. Заманите їх, допоможете упіймати — відпустимо. Смачні вони, мабуть. Ми таких ще не куштували. Га-га-га!

Кося й Колько з жахом перезирнулися.
Зрадити Уфу і Енелолика? Нізащо в світі!
Але як їх врятувати? І як самим урятуватися?

Раз шакали-рекетири одразу не захопили мавпочок, значить, не наважуються, бояться. Отже, треба шакалів ще більше налякати.

— Та ви знаєте, хто це такі? — сказав Кося.

— Хто? — скривився Бацила.

— І-но-пла-не-тя-ни! — з притиском вигукнув Кося.

— І не просто, а… Месники інопланетянські! — вигукнув Колько.

— Ага! — підхопив Кося. — Вони карають усіх злодіїв, бандитів…

— І рекетирів, звичайно, — докинув Колько.

Шакали вмить попідбирали хвости і наполохано глянули на свого ватажка.

— Брех-ня! — смикнув головою Бацила. — Ніякі вони не месники. Якби були месники, вони б нас шукали. Бо, крім нас, у Чужому Лісі мститися нікому. А вони бігли бозна-куди як навіжені. Брехня!

— А от і ні! — вигукнув Кося.

— І зовсім не бозна-куди бігли! — вигукнув Колько.

— А до вулкана Петекатепопль!

— Однокласників наших виручати!

Вигукнули це Кося й Колько й одразу лапами роти позатуляли. Але було вже пізно. Недарма кажуть: слово не горобець — вилетить, не впіймаєш!

— Ой! Не можу! Га-га-га! — схопився шакал Бацила за живіт. — Та ви знаєте, хто там живе?

— Хто? — закліпали Кося й Колько. Бо й справді не знали.

— Дракон Жахоб’як. Ми там недавно були, думали поживитися. Ледве ноги винесли. Від тих ваших месників і від вас самих тільки жменька попелу залишиться. Біжіть— біжіть!

Тепер уже Косі й Кольку довелося хвости підібгати (в переносному, звичайно, значенні — бо ж які у зайчиків та їжачків хвости!).

— Неправда! — опам’ятався нарешті Кося.

— Неправда! — підтакнув Колько.

— Можете вірити, можете не вірити! — зневажливо пхикнув Бацила. Хотів ще щось сказати, але не встиг. Бо в цей час…

Розділ 8
Двоє проти десятьох. “Треба йти!”

Бо в цей час до підземелля вскочили Уфа й Енелолик.

— Що тут діється? — закричала Уфа.

— Ви чого їх затримуєте? — закричав Енелолик.

— Відпустіть їх негайно! — вигукнули вони обоє в один голос.

Шакали від несподіванки поприсідали до землі. Та Бацила не розгубився.

— Здобич сама йде в пастку! Шакали! Вперед! — вигукнув він.

І шакали з відчайдушним вищанням кинулися в бій.
Бацила сам у бойову операцію не встрявав. Сховавшись у кутку, він тільки вигукував звідти:

— Давайте! Хапайте! Кусайте!

Організована злочинність тим і відзначається, що керівники, організатори самі нічогісінько не роблять, а тільки командують із затишку.
Проте хоча шакалів було десять, а інопланетянських мавпочок лише двоє, хапати й кусати не виходило ніяк.
Шість лап — це все-таки не чотири. Шакали не звикли битися з шестилапими. Та й справді — як його встежиш? Тільки від двох ухилився, як ще дві тебе за хвоста хапають і на землю швирголяють.

А шакал — це шакал. Геройства в ньому небагато. Як його на землю гепнуто, він з вищанням підхоплюється й тікає.

І незабаром усі шакали розбіглися по кутках і звідти тільки очима блимали.

— Бігом! — Енелолик підхопив Колька, Уфа підхопила Косю. І вони прожогом вискочили з підземелля.
Не опускаючи Косю й Колька, міцно тримаючи їх, Уфа з Енелоликом перебігли весь Чужий Ліс і тільки на узліссі спинилися й сіли перепочити.
На бігу Кося й Колько мовчали, нічого не питали, бо розуміли: коли біжиш, говорити не можна, збивається дихання.
А тепер Кося вигукнув, не приховуючи захоплення:

— Ну, ви ж і молотки! Добре б’єтеся.

— А як ви нас відшукали? — спитав Колько.

— По слідах, — відповів Енелолик. — Правда, не одразу. Якби Місяць не зайшов і можна було з батьками зв’язатися, ми б швидше…

— Стривайте! — вигукнув Кося. — Треба негайно порадитися. Шакал Бацила сказав, що на вулкані Петекатепопль, куди ми йдемо, живе дракон Жахоб’як. Це, мабуть, він захопив наших однокласників! Що робити?

— Треба йти, — рішуче сказала Уфа. — Ви посидьте десь у схованці, а ми…

— Чого це у схованці? — перебив її Колько. — Ми теж…

— Авжеж! — підхопив Кося.
Уфа засміялася:.

— Ти бач, навіть у риму заговорили.

— От і порадились, — усміхнувся Енелолик.

Розділ 9
Петекатепопль

Вони стояли перед височенною горою, з вершини якої раз у раз випахкували вогонь і чорний дим — наче якийсь підземний велетень палив люльку.

Це й був вулкан Петекатепопль.
Позаду лишився важкий шлях, але особливих пригод дорогою не трапилося. І от вони на місці.

— Треба шукати печеру, — сказав Енелолик. — Ви тут посидьте, а я піду в розвідку.

Підніжжя вулкана Петекатепопль було вкрите лісовими хащами. І Енелолик одразу зник з їхніх очей.
Якийсь час вони мовчали.
Бездіяльне мовчання давало змогу придивитися один до одного. І Кося з Кольком уважно розглядали Уфу.
“А вона таки симпатична”, — подумав Кося і зиркнув на Колька. Колько усміхнувся. Він подумав те ж саме.
Хлопці хотіли щось сказати, та не довелось. Бо несподівано задвигтіла земля, загуркотіло, блиснуло і…

Розділ 10
У печері.
Несподіваний перебіг подій.

Зненацька їх огорнула хмара чорного диму, вони перестали будь-що бачити. І тут хтось їх підхопив і кудись поніс.
Коли дим розсіявся і вони оговталися, то побачили, що лежать у величезній печері, стіни якої казково виблискують барвистими дорогоцінними камінцями.

Краса була неймовірна.

Але не ця краса вразила Уфу, Косю й Колька.

А вразило їх те, що посеред печери сиділи вкупочці і дивилися на них Михайлик Ведмеденко, Вірочка Вивірчук, Раїска Мняу та Енелолик. Не лише цілі, живі і неушкоджені. А ще й у прекрасному гуморі, усміхнені й веселі.

— З благополучним прибуттям! Здоровенькі були! — дзвінко вигукнула Раїска Мняу, — А ми вже познайомились. — І вона кивнула на Енелолика.

— І про Уфу все знаємо, — поважно сказав Михайлик Ведмеденко.

Кося й Колько розгублено перезирнулися.

— А… А Жахоб’як? — спитав Кося.

— Та! — махнула лапою Раїска. — Ховається десь. Соромиться.

— Що-о?!

— Ой! Та ви ж нічого не знаєте! — вигукнула Раїска. — Авжеж. Ви ж рятувати нас прибули, сказав Енелолик.

— А що — не треба? — розкрив рота Кося.

Раїска винувато закліпала віями:

— Та спасибі, звичайно, але… Нам нічого не загрожує.

— Як?!

— Розумієте, виявляється, нас викрали тільки для того, щоб ми погралися трохи з Жахоб’яком. Він ще дитина, як ми, і дуже нудиться в самотині. Але такий сором’язливий, що сам не може знайти собі товариства. Ніяковіє. Вважає себе дуже негарним і страшним. Чудило!

— А хто ж вас викрав? — спитав Кося.

— Тато Жахоб’яка. Дракон Вулканович. Він працює у Петекатепоплі кочегаром. Дуже симпатичний дядечко. Хоч і дракон. Вони з породи драконів-вулканонів, що живуть у вулканах і харчуються лише горючим камінням, нічого живого не їдять, у рота не беруть.

— Тю! А ми… І наших інопланетянських гостей підпрягли…

— Ні-ні! Ми ніяких претензій не маємо. Ми з радістю! — вигукнув Енелолик.

— Правда-правда! — підхопила Уфа.

— Нам цікаво знайомитися з вашою планетою, так би мовити, у дії, — усміхнувся Енелолик.

— Ну, раз цікаво, то клич, Раїско, Жахоб’яка швидше! — сказав Кося. — Нічого йому ховатися. Хай подивляться космічні прибульці, які в нас дракони. Та ми й самі ще не бачили.

— Давай клич! — підхопив Колько.

— Жахоб’яче! — загукала Раїска Мняу. — Біжи сюди мерщій! З тобою познайомитися хочуть.

Якусь мить було тихо.
Аж от задвигтіла земля, запахло смаленим і у печері з’явився невеличкий дракончик. У коротких штанцях, у барвистій маєчці з іноземним написом і в сандалях на босу ногу. Очі великі, банькаті. Ніс кирпатий, облуплений. Губи товсті. Але загалом симпатичний і зовсім не страшний. Став оддалік, рота лапою прикриває сором’язливо.

— Здрастуйте! — привітався стиха. — Вибачте, у мене вогонь з рота. Вам, може, неприємно… — І зашарівся, у землю втупившись.

— Та чого там неприємно, — сказав Кося. — Подумаєш! — І перший підійшов знайомитись. А потім і всі по черзі підійшли до Жахоб’яка, потиснули йому лапу, познайомилися.

— Дуже симпатичний! — мовила Уфа. — Жаль, що у нас на планеті нема драконів.

— Зате у нас велетенські жаби є, хвостаті й восьмилапі. Теж симпатичні, — сказав Енелолик.

— Цікаво, — сказав Жахоб’як. Тоді часто-часто закліпав і, опустивши голову, тихо мовив:

— А мо, пограємо у щось?

— Я не проти, — сказав Енелолик.

— І я! — сказала Уфа.

— Давайте! Давайте! — підтримали Кося, Колько й Михайлик.

— Тільки у двір вийдемо. Бо тут не розгуляєшся, — сказав Жахоб’як.

Розділ 11
Дракон Вулканович вибачається

Майже годину гасали вони по схилах Петекатепопля. Гралися і в піжмурки, і в квача, у гилки.
І тут раптом Кося згадав тата. І його слова про вуха…

— Ой! — зойкнув Кося. — Слухайте! Там же наші батьки хвилюються, шукають… А ми…

— Ой! Справді! — схопилася лапами за щоки Раїска.

— Ой-ой-ой! — схопилася за голову Вірочка.

— Хоч би попередити якось, що з нами все гаразд, — почухав лапою потилицю Михайлик.

— Що попереджати… Треба вертатися, — зітхнув Кося.

— Слухайте, а давайте всі разом — до нас! — вигукнула Раїска. — І Уфа, і Енелолик, і Жахоб’як!

— Ой! Правильно! — вигукнула Вірочка. — Дівчатка будуть такі раді!

— І хлопці! — сказав Колько.

— І батьки, й учителі, — докинув Кося. — У нас вони всі добрі. Якщо й гримають, то тільки з виховною метою.

— Але далеко, правда, — зітхнув Колько. — Якби був якийсь транспорт… Бо я так повільно бігаю…

— А я можу тата попросити. Він підвезе, — сказав Жахоб’як.

— На чому? — спитав Колько.

— На своїй підземній ракеті.

Виявилося, тато Жахоб’яка був сучасним прогресивним драконом і пересувався під землею за допомогою ракетної техніки.
Жахоб’як його гукнув, і тато з’явився з-під землі — у робочій спецівці, закіптюжений, зі щитком, як у електрозварювальника: працювати кочегаром у вулкані — справа нелегка.

Почувши, у чім річ, Дракон Вулканович весело сказав:

— Нема питань! Я й сам збирався вже вас одвозити. Вибачайте, що задав клопоту. Але так серце болить через того мого Жахоб’яка. Такий він некомунікабельний! І вигадав же — страшний! Ну який він страшний? Га?

— Аніскілечки не страшний! Гарний хлопець! — сказала за всіх Раїска Мняу.

Познайомившись з Уфою та Енелоликом і дізнавшись, що вони інопланетяни, Дракон Вулканович так розхвилювався і засипав їх такою кількістю питань, що Жахоб’як змушений був утрутитися:

— Пробачте, тату! Але їхні батьки хвилюються, чекають.

— Ох, даруйте, дорогі! Вперше ж бачу інопланетян. Так цікаво! Ходімте мерщій на стартовий майданчик.

Розділ 12
День сенсацій

Учителі й батьки саме зібралися на Великій Галявині. Щойно вони повернулися з марних пошуків і обмінювалися сумними новинами.
І раптом галявина захиталася, задвигтіла і з-під землі з’явилася червона ракета.

На ногах не встояв ніхто. Всі попадали долі. Отак лежачи — хто горілиць, хто на боку, а хто на животі — зустріли вони прибулих.
Побачивши Михайлика, Раїску, Вірочку, Косю й Колька, всі підхопилися і в один голос так радісно скрикнули, що з дерев посипалося листя.
А коли з червоної підземної ракети вийшли спершу Енелолик і Уфа, а за ними Жахоб’як із татом Драконом Вулкановичем, усі знову попадали. Від розпачу й несподіванки. Правда, одразу ж підхопилися, сором’язливо обтрушуючись.

Щоб вивести батьків та вчителів з незручного становища, спершу Раїска, Вірочка і Михайлик познайомили їх із Жахоб’яком та його татом і розповіли про них. А тоді Кося й Колько представили інопланетянських друзів і розповіли про Енелолика з Уфою та про їхніх батьків Папаридона Івановича та Мамуру Сидорівну, які лагодять зараз на Місяці “летючий чайник”.

Батьки й учителі тільки ойкали і сплескували лапами.
Кося підійшов до свого тата і схилив голову:

— А тепер от тобі мої вуха. Скуби. Я винен.

Тато розчулено обійняв сина.

— Що ти, що ти! Я пишаюсь тобою!

Уроків у той день, звичайно, не було.
До пізнього вечора гралися разом учні лісової школи, Жахоб’як і Енелолик з Уфою.
Тим часом вчителі й батьки вели з Драконом Вулкановичем жваву розмову про підземні справи. Він розповідав їм про запаси корисних копалин, про артезіанську воду, про підземні печери, про сталактити і сталагміти.

Під час розмови жіноцтво активно обмахувалось віялами, позаяк від Дракона Вулкановича пашіло, мов з печі. Чоловіча стать трималася мужньо, тільки висолоплювала язики й хекала.

Говорили також і про інопланетян.

Учитель фізкультури Макак Макакович дуже пишався, що прилетіли саме мавпочки.

— Ви подумайте — шість лап! — вигукнув Макак Макарович. — Яка зручність для фізкультури й спорту!

Сонце сідало, коли Енелолик і Уфа раптом припинили гру і сказали:

— Зараз тато з мамою за нами прилетять. Вони вже на орбіті.

— Ой! — вигукнула Раїска Мняу. — Ой, як жаль! Ми до вас уже так звикли.

— І ми! — зітхнула Уфа.

— Але, на жаль, треба летіти, — сказав Енелолик. — У космічній подорожі все розраховано, а ми й так через неполадки на кораблі затрималися. Ми ще прилетимо. Обов’язково!

Незабаром над лісом з’явився “летючий чайник”.
І хоч усі вже були попереджені про його приліт, враження було разюче й дивовижне.

Апарат приземлився, і з нього вийшли Папаридон Іванович та Мамура Сидорівна. Вони тепло привіталися з усіма, подякували за гостинність, за увагу до своїх дітей, подарували сувеніри — значки з якимись незрозумілими інопланетянськими гармудзлями, попрощалися, сіли разом з Уфою та Енелоликом на свій “чайник”, знялися й полетіли.

Стали збиратися додому і Дракон Вулканович із Жахоб’яком.
Теж подякували, попрощалися, сіли у свою червону ракету і зникли під землею.

А мешканці лісу аж до ночі не розходилися з Великої Галявини. Все сиділи й балакали, балакали, балакали. Та й було про що.
То був день сенсацій, як сказав Коляй Коляйович Колючка, тато Колька.

Розділ 13
Останній

Наступного дня у лісовій школі відновилися уроки.

Пантера Ягуарівна стояла біля дошки і писала умову задачі на віднімання: “Було чотирнадцять друзів. Двоє полетіло на іншу планету. Скільки залишилося?”

Михайлик Ведмеденко раптом підняв лапу.

— Що тобі, Ведмеденку? — спитала Пантера Ягуарівна.

Михайлик підвівся:

— А можна до цієї задачки ще одну?

— Яку?

— На додавання.

— Ану-ну.

— “Двоє полетіло, а один прилетів… На підземній ракеті”.

— Можна, — усміхнулася Пантера Ягуарівна. — Завтра неділя, і у нас буде екскурсія на вулкан Петекатепопль. Я вже домовилася з Бурмилом Михайловичем. Він дає транспорт.

— Ур-ра! — закричали всі.

Дивлячись на їхні радісні мордочки, Пантера Ягуарівна подумала: “Як добре, коли діти дружать. І як було б прекрасно, якби в усьому світі, а точніше Всесвіті, всі дружили і не сварилися, не ворогували ніколи”.
У цю мить Вірочка Вивірчук зойкнула і підняла лапку:

— Пантеро Ягуарівно! А Вовченко за хвіст кусається!

— Вовченко! Вийди з класу! Двійка з поведінки! — рикнула Пантера Ягуарівна.

Вовчик Вовченко підібгав хвоста і поплентався геть. А Кося раптом подумав, що й на інших планетах ставлять двійки і виганяють з класу. І усміхнувся.

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
0 0 голосів
Рейтинг статті

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі