Чарівник з рожевого лотоса

Чарівник з рожевого лотосаКожна людина в житті – вчитель. Та чомусь ми частіше згадуємо цей вислів, коли говоримо про не надто позитивних людей, яких зустрічаємо на своєму шляху. А добрих, відкритих сприймаємо як подарунок долі. Та чи вміємо ми цінувати такі подарунки? Чи довго пам’ятаємо їхні уроки та настанови?…
…Багато-багато років тому в одному місті жила дівчинка. Всі вважали її звичайною, іноді навіть дражнили сірою мишкою через сором’язливість, а іноді називали дивакуватою, бо вона до нестями любила цирк і щоразу, коли мала вільну хвилину, бігла на виставу.
Бігла, бо там був Він. Він щовечора виходив на манеж з рожевого лотоса. Кожен Його рух був досконалим, і, здавалося, що всі предмети в руках оживали. А ще у Нього була неймовірна посмішка, від якої ніби крила виростали за спиною.
Чарівник з рожевого лотоса – саме так називала його дівчинка і мріяла, що колись також зможе приборкати норовливі м’ячики.
Звісно, вона знала, що її герой – звичайна людина, а за кожним досконалим рухом стоїть титанічна праця і щоденні репетиції. Та щовечора знову і знову ставалось диво.
Одного разу дівчинка наважилась розповісти про свою мрію.
– Добре, я навчу тебе. Обіцяю, що за півгодини ти вже жонглюватимеш трьома м’ячиками. Ходімо.
Вона пішла. Ні, не пішла, а полетіла, немов на крилах. Вона ловила кожне його слово, затамувавши подих. І ось перша довгоочікувана спроба… М’ячики розлетілись в різні сторони, а дівчинка розгублено стояла посеред гримерки і ледь стримувала сльози.
– Молодець! Давай ще раз! – підбадьорив Чарівник і простягнув їй м’ячики.
Друга спроба… Третя… Те саме – м’ячики летять куди завгодно, тільки не їй в руки.
– Я ніколи не навчуся їх ловити! – зітхала дівчинка, а Він посміхався і мружився від весняного сонечка.
– А ти не лови їх. Просто кидай. Коли зрозумієш, як правильно кидати м’ячики, зможеш легко впіймати будь-яку кількість.
І сталось диво! Однієї чудової миті вона змогла. Вона впіймала всі м’ячики! Щоб переконатись, що це не сон, ще кілька разів повторила спробу.
– Мрії здійснюються! Диво! – казала вона, а Чарівник дивився на неї і продовжував загадково посміхатися.
Багато часу минуло з тих пір. Чарівнику і дівчинці доля подарувала ще одну зустріч через десять років. І цього разу в світлі софітів вони вже жонглювали в парі.
– Мрії здійснюються! Диво! – знову казала вона, а Він, як і десять років тому, дивився на неї своїми добрими очима і загадково посміхався.
Минуло ще десять років. Зараз їй трохи за тридцять, вона так само до нестями любить цирк і, наче святу реліквію, береже єдине фото, з якого дивляться знайомі лагідні очі…
А коли все летить шкереберть, просто бере в руки м’ячики, згадує його лагідне «Не лови їх…», посміхається, розправляє плечі і… жонглює. Тепер вона розуміє про що це.