TOU

Весела зозуля

Весела зозуля— Ні, більше мені не витримати, – зовсім, несподівано сказала мама Гуннара та Гунілли перед Новим роком.

– І мені, – підтвердив тато.

Гуннар та Гунілла, лежали в дитячій і усе чули. Вони добре розуміли, що саме більше не можуть витримати їхні мама з татом. Адже Гуннар і Гунілла хворіли вже чотири тижні. Не можна сказати, що б так небезпечно хворі. Але все-таки їм довелося лежати в ліжку і кликати маму.

Чотири тижні — це багато днів, і багато годин, і багато хвилин. І майже щохвилини Гуннар із Гуніллою кликали маму і просили то попити, то казку почитати, то простирадла перестелити, бо вони насипали туди крихт від печива.

Гуннару і Гуніллі здавалося, що дні тягнуться дуже повільно; якщо просити в мами було вже нічого, вони на все горло кричали:

— Мамо, котра година?

Їм треба було тільки почути, чи скоро пролунає затишний і підбадьорливий удар годинника, який сповіщав, наприклад, час, коли їм принесуть сік чи булочки, або коли повернеться з роботи тато.
Але тепер тато сказав, що він більше не витримає, навіть він!

— Я думаю, — вирішив він, — купити дітям свій годинник. І вже завтра. Тоді, принаймні, вони не будуть більше постійно питати, котра година.

Наступний день для Гуннара та Гунілли, був наповнений нетерплячим очікуванням. Їм було ще важче, спокійно лежати в ліжку.

— Цікаво, який нам куплять годинник? – розмірковував Гуннар.

— Може, будильник, — запитала Гунілла, — чи гарний годинник із Далекарлії?

Але коли тато нарешті прийшов додому і розгорнув пакет, який приніс із собою, то в ньому не було ні будильника, ні далекарлійського годинника. Там був годинник із зозулею.

Тато повісив його на стіну в дитячій, і не встиг він це зробити, як стрілки показали шосту годину. І тут — ні, такого вам бачити не доводилося — у годиннику відчинилося віконце, і звідти вискочила маленька дерев’яна зозуля.

Вона слухняно проспівала шість разів, щоб усі знали: зараз шоста година, ні більше, ні менше. Після цього вона зникла, і віконечко за нею зачинилося.

Тато пояснив дітям, який механізм у цього годинника і чому дерев’яна зозуля може вискакувати з віконця і співати. І розповів, що цей годинник із зозулею виготовлено у Швейцарії.

«Дивовижний подарунок», — подумали Гуннар із Гуніллою.

До чого ж цікаво лежати в очікуванні, що годинник проб’є і сьому, і восьму і десяту годину! Та, чесно кажучи, брат із сестрою не заснули навіть о десятій, хоча мама вже давним-давно заходила в дитячу і побажала їм на добраніч і погасила світло.

Щоправда, по-справжньому темно в дитячій ніколи не було, бо дітям пощастило — саме під їхнім вікном стояв вуличний ліхтар. «Жахливо пощастило», — подумали Гуннар із Гуніллою. Коли стрілки годинника показали десяту, вискочила зозуля і проспівала десять разів, точно й акуратно, як завжди.

— Як ти гадаєш, звідки вона знає, скільки разів їй треба кукати? – поцікавилася Гунілла.

— Ех ти! Ясна річ чому. Тато ж казав, що це механізм працює, — сказав Гуннар.

Але тут трапилося справжнісіньке диво. Віконечко годинника знову відчинилося, і звідтам вискочила маленька дерев’яна зозуля.

— Усі тільки балакають: механізм та механізм, — невдоволено пробурчала зозуля.

— Є на світі таке, що називається, — здібності до математики. І я їх маю. Це означає, що я вмію рахувати. Так, так, вмію!

Гуннар і Гунілла сиділи в своїх ліжечках і тільки витріщалися у всі очі. Вони думали, що, усе це їм сниться.

— Вона… вона ….. вміє говорити, — нарешті прошепотів Гуннар.

— Ясна річ, я вмію говорити, — відповіла зозуля. — Невже ти думаєш, що я вмію тільки кукати?

— Ні, – зніяковіло відповів Гуннар, – але…

— Я дуже ділова і ввічлива, — продовжувала маленька дерев’яна зозуля.

Вона злетіла вниз і сіла на край ліжка Гуннара.

— Де тільки на світі я не побувала! – сказала вона. — Що я тільки не бачила! Як подумаю, у самої іноді в голові паморочиться.

Гуннар і Гунілла ще більше витріщили очі.

— А хіба ти не прироблена до годинника? — дуже чемно запитала Гунілла.

— Звичайно ні, — повчально сказала зозуля. Це тільки люди так гадають.

І тут якраз з’явилася мама дізнатися, чому такий шум у дитячій. Зозуля швидко зникла, з тріском зачинивши за собою віконце. І з’явилася знову, коли мама вже давно пішла.

— А чому ти не покажешся мамі, що жива? — спитала Гунілла.

— Це таємниця, — відповіла зозуля. — Таємниця, яку можна знати лише дітям.

Дорослі люди ні в якому разі не повинні вірити в це. Вони думають, що всі зозулі в такому годиннику — дерев’яні. Ха-ха-ха, самі вони дерев’яні, ось вони хто, не будь я Весела зозуля.

“Весела зозуля” – це ім’я їй дуже підходить”, – подумали Гуннар з Гуніллою. Вони все більше і більше раділи своєму новому годиннику.

Літаючи туди-сюди по кімнаті, Весела зозуля жваво розмовляла з дітьми.

— Присягніть, що ніколи нікому не скажете, що я жива, — сказала вона. — Якщо тільки ви це зробите, я ніколи в житті не скажу вам більше ні слова, а тільки співатиму, котра година. До речі, — продовжувала вона, — краще, якщо ви зараз ляжете в ліжка. Бо я боюсь проспати. Так важко прокидатися, коли потрібно вискакувати з віконця о третій годині ночі. Власне, мені потрібен був би будильник.

І Весела зозуля зникла у своєму віконечку.

Наступного ранку Гуннару з Гуніллою, як завжди, принесли сніданок у ліжко. Поки вони снідали та пили чай, мама сиділа поруч. Весела зозуля вискочила з віконця і проспівала вісім разів. Але вона, звісно, не промовила а ні слова. Вона тільки підморгувала одним оком дітям. Гуннар і Гунілла захоплено перезирнулися. Ні, це їм не наснилося. Зозуля і справді жива. Просто диво!

Мама Гуннара і Гунілли все більше і більше дивувалася, як день наближався до вечора. У дитячій ніхто не кричав і не вимагав води чи казок. Деколи звідти долинали таємничі захоплені смішки. Іноді мама заходила до дитячої подивитися, що там відбувається. Але тоді діти чемно сиділи у своїх ліжечках.

Тільки щічки їх незвично рожевіли, і здавалося, вони тишком-нишком посміюються. А чому, мама ніяк не могла зрозуміти і збентежено поверталася на кухню. Звідки їй було знати, що зозуля якраз розпочала показові польоти перед Гуннаром та Гуніллою.

Гучно співаючи, вона низько літала над їхніми ліжками і перекидалась у повітрі. Гуннар і Гунілла просто верещали від захоплення.
Потім Весела зозуля сиділа на підвіконні і розповідала дітям про все, що бачила за вікном. Надворі гарно падав сніг, квапливо проходили діти, навантажені пакетами, —незабаром Різдво.

Гуннар і Гунілла зітхнули.

— А ми цього року не зможемо купити різдв’яні подарунки, — сумно сказав Гуннар.

— Так, бо нам не можна вставати до самого святвечора, — сказала Гунілла.

— Ну, це я залагоджу, — обіцяла Весела зозуля. — Відчиніть мені вікно, і я миттю злітаю за подарунками.

— Але ми не маємо грошей, — сказав Гуннар.

— Тільки зовсім трошки, — підтвердила Гунілла.

— Цю справу я теж залагоджу, — знову пообіцяла Весела зозуля. – Я можу знести золоте яєчко. Сьогодні вночі я знесла три штуки. Вони лежать нагорі, в годиннику.

І – раз! — вона злетіла вгору, залізла в годинник і знову вилетіла звідти з чарівним крихітним золотим яєчком у дзьобику. Вона вклала його в руку Гунілли, і дівчинка подумала, що нічого красивішого їй у житті бачити не доводилося.

— Будь ласка, залиш його собі, — сказала зозуля. — Я потім ще знесу. Ну а тепер відчини вікно, і я злітаю до домовиків за подарунками.

— У Стокгольмі ніяких домовиків немає, — завагалася Гунілла.

— Здається, ви не дуже добре знаєте, що є в Стокгольмі, а чого немає, — сказала Весела зозуля. — Погано те, що ваші очі не бачать, а вуха не чують. Інакше ви б самі побачили, як ельфи танцюють у Хумлегордені весняними вечорами, і чули, як домовики працюють у своїй майстерні в Старому місті перед самим Різдвом.

— О! — вигукнули Гуннар із Гуніллою.

І швиденько відчинили вікно, щоб Весела зозуля змогла злітати та купити різдв’яні подарунки у майстерні домовиків.

Цілий день літала вона туди-сюди із золотими яєчками та пакетами. Це було справді нелегко: адже зозулі доводилося ще стежити за часом і вчасно співати.

«Які чудові подарунки вона приносить!» — думали Гуннар із Гуніллою. Брошка з браслетом для мами, гаманець і складний ножик для тата, а скільки чарівних іграшок для кузин з вулиці Оденгатан. О, як цікаво було відкривати пакети! А як приємно з Веселою зозулею! Єдине, що турбувало Гуннара з Гуніллою, як пояснити мамі з татом у святвечір, звідки взялися ці подарунки. Але брат із сестрою змовилися, що вдадуться до таємничого вигляду і скажуть: це страшна таємниця. Нехай думають, що хочуть!

Незадовго до восьмої години вечора прийшла мама побажати дітям, які весь день були такими слухняними, на добраніч. Весела зозуля була в той момент якраз у дуже грайливому настрої і, перш ніж влетіти в віконце годинника і зачинити його за собою, вона прошепотіла дітям:

— А тепер ми трошки пожартуємо з вашої мами.

Коли мама підіткнула ковдру дітям на ніч і сказала: А тепер спати. Вже вісім годин!» — у ту саму мить віконце годинника відчинилося і звідти визирнула маленька дерев’яна зозуля. А потім вона заспівала. Вона співала, співала та співала. І не вісім разів, вона прокукала цілих двадцять шість разів. Мама сиділа зовсім приголомшена.

— Що це означає? — спитала вона. — Мабуть, механізм годинника зіпсувався.

— Ага, – сказали Гуннар із Гуніллою. — Мабуть.

І, забравшись під ковдру, голосно розреготалися.

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
0 0 голосів
Рейтинг статті

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі