TOU

Немає в лісі ніяких розбійників

Немає в лісі ніяких розбійників

— Немає в лісі ніяких розбійників! — крикнув Петер, розмахуючи своїм дерев’яним мечем, і вибіг на ґанок. — Немає в лісі ніяких розбійників!

Давно стемніло, і бабуся півгодини тому визирала з вікна і кликала Петера додому. Але він загрався на вулиці з хлопчиками. До чого ж подобалося йому у бабусі, і грати з хлопцями Янсонів було набагато веселіше, ніж з хлопцями у себе вдома. Сьогодні вони навіть стріляли з пугача.

— Немає в лісі ніяких розбійників! — Бабусі на кухні не було.

— Немає в лісі ніяких розбійників! — У вітальні її теж не було.

У каміні палав вогонь. Світло не вмикали. У кутках кімнати було темно. Бабусина гойдалка стояла біля швейної машинки. На дивані лежала розгорнута книга – казки «Тисяча і одна ніч», так, як Петер її залишив, коли хлопці Янсонів зайшли за ним.

— Немає в лісі ніяких розбійників! — Петер так сильно вдарив дерев’яним мечем по канапі, що з нього вилізло маленьке біле пір’ячко.

— Немає в лісі ніяких розбійників! — у дальньому кутку стояв ляльковий будиночок, який подарували мамі, коли вона була маленька. Гарний ляльковий будиночок, з кухнею та їдальнею внизу та спальнею та вітальнею нагорі.

У вітальні будиночку сиділа маленька лялька у блакитній сукні. Звали її Мімі. Петер навів на Мімі пугач і знову крикнув:

– Немає в лісі ніяких розбійників!

Тут Мімі піднялася зі стільця і підійшла до Петера.

— Нема чого вигадувати, — сказала вона. — Розбійники в лісі, є!

Лице її було таке сердите, що Петер і не подумав здивуватися. Хоча… трохи дивно, що лялька вміла говорити. Таке траплялося лише у казках. Петер вирішив краще подумати про це на дозвіллі. А зараз у нього часу не було, тому що Мімі нахмурила брови і сказала:

— Ось ти бігаєш і горлаєш, що в лісі немає розбійників, а їх там повно! Іди, виглянь у віконце моєї спальні, тоді побачиш!

Вона взяла Петера за руку і провела його через вітальню лялькового будиночку до спальні. Петер вирішив, що на дозвіллі серйозно подумає про те, як це він зміг поміститися в ляльковому будиночку. Тепер же він не мав часу, бо Мімі тягла його прямо до віконця.

— Виглянь обережно через фіранку, щоб Фіоліто тебе не побачив, — сказала вона.

Петер виглянув дуже обережно з вікна спальні. Хоча окрім бабусиної гойдалки та швейної машинки, він не мав би побачити — але їх він не побачив. А побачив темний ліс. І зовсім близько, за деревом, стояв чоловік з чорними вусами, в крислатому капелюсі та плащі.

— Що скажеш тепер? — тріумфально запитала Мімі. — Може, це не розбійник? Наступного разу думай про те, що базікаєш!

— Це… Фіоліто? – спитав Петер.

— Можу в цьому заприсягтися, — сказала Мімі. — Фіоліто, ватажок зграї розбійників. У нього сорок розбійників, які коряться йому.

І тут Петер побачив, що за кожним деревом стоять розбійники.

— Ти замкнула двері? — боязко спитав він.

– Так, я поки що у своєму розумі, – сказала Мімі. — Зрозуміло, що я замкнула двері. Я одна, сирота, а в будинку повним-повнісінько справжнісіньких перлин! Як не замкнути двері!

– У тебе багато справжніх перлин! – здивувався Петер.

— Повно, — повторила Міммі. — Глянь сюди!

Вона вказала на намисто з червоних, зелених, блакитних і білих перлин, яке двічі обвило її шию.

Коли мамі Петера було сім років, і вона була молодшою донькою бабусі, вона якось забігла в крамничку і купила мішечок скляних перлин за десять ері і сама нанизала це намисто для Мімі. Петер не раз чув про це. «Загалом, — подумав він, — не можна сказати, що це справжні перлини».

— Цим перлинам ціни немає, ось так, — сказала Мімі. — І це на них полює Фіоліто, розумієш?

Петер не на жарт занепокоївся. Але Мімі нітрохи не здавалася стривоженою.

— Та ну їх, цих розбійників, підемо краще на кухню і зваримо какао, — запропонувала вона.

З верхнього поверху на нижній вели сходи. Мімі перекинула ногу через перила, з’їхала вниз і ніяково приземлилася на підлозі в їдальні. Петер спустився за нею. Незабаром вони вже сиділи за кухонним столом і пили какао, вмочуючи в нього булочки.

– Хочеш ще одну? – Запитала Мімі. І ось тут вони почули, як хтось крадеться за кухонними дверима!

– Фіоліто! – прошепотіла Мімі і злякано перекинула свою чашку з какао.

— Ти впевнена, що двері зачинені? – прошепотів Петер.

Вони побачили, як ручка опустилася, і почули, як хтось навалився на двері. Але двері не піддалися.

– Ха, ха, нічого не вийшло! – сказала задоволена Мімі.

Вони почули, як хтось повільно, крадучись, віддалявся. Вони поспішили визирнути з кухонного віконця. У лісі було зовсім темно. Але розбійники розвели багаття, яке відкидало навколо зловісні тіні.

— Вони, мабуть, збираються залишитися тут на всю ніч, — сказала Мімі. — Вистріли зі свого пугача, і ми побачимо, злякаються вони чи ні.

Петер відчинив кухонне віконце і вистрілив у чорну ніч. Пролунав глухий і моторошний постріл. Паф! Розбійники злякано підскочили на ноги. Мімі виглянула з вікна.

— Так вам і треба! – Закричала вона. — Тепер ти знаєш, що на тебе чекає, Фіоліто! Ось цей чоловік, — вона вказала рукою на Петера, — цей чоловік захищатиме мене до останньої краплі крові! — І, взявши Петера за руку, жваво сказала: — Правда, ти ж зробиш це?

Петер кивнув головою. Так, він захищатиме її до останньої краплі крові, іншого виходу немає!

Мімі з гуркотом зачинила кухонне віконце. І позіхнула.

— Що би там не було, спробуємо заснути. Тільки спочатку я мушу сховати намисто. Але що, коли…

– Якщо що? – спитав Петер.

— Якщо Фіоліто прийде, коли ми спатимемо, — відповіла Мімі. Видно було, що вона хвилюється.

— Я знаю, куди мені його заховати, — нарешті сказала вона. — Ходімо, побачиш сам!

Нагорі у вітальні стояв на столі горщик для квітів. У ньому росла азалія. Мімі витягла квітку разом із землею, яка міцно охопила коріння азалії, поклала намисто на дно горщика та посадила азалію на місце.

— Ну, а тепер спробуй знайти, Пане Дурна Голова Фіоліто, — сказала вона. — Я клянуся — він не настільки розумний, щоб знайти таку чудову схованку.

Вона ще раз позіхнула, побігла в спальню і лягла у ліжко. Петер ліг на друге. Свої меч і пугач він узяв із собою. Хто зна, коли вони знадобляться!

– У спальні занадто спекотно, треба відчинити вікно, – сказала Мімі.

— А як же Фіоліто? – застеріг її Петер.

– Ану його, він не зможе піднятися на другий поверх, – запевнила його Мімі і навстіж відчинила вікно.

Як приємно було вдихати свіже, прохолодне нічне повітря. Петер почав засинати, але тут Мімі раптом сіла на ліжку.

– Чуєш? – прошепотіла вона.

Тут Петер почув, що хтось лізе стіною будинку.

Мімі та Петер кинулися до вікна. У лісі, вилізши один одному на спину, стояли всі сорок розбійників. А над усіма височів Фіоліто. Його довгі вуса звисали над підвіконням. Тоді Петер підняв свій дерев’яний меч і вдарив Фіоліто прямо по голові, так що крислатий капелюх злетів. Пролунав страшний гуркіт. Усі сорок розбійників впали вниз.

Усі, крім Фіоліто. Він не відпустив рук від віконної рами. Більше того, він піднімався все вище та вище. І ось він уже закинув свою довгу ногу до спальні. І жахливо засміявся:

– Ха-ха-ха!

— Скоріше у вітальню! – Закричала Петеру Мімі.

І в ту саму мить, коли Фіоліто перекинув другу ногу через підвіконня, Мімі і Петер зачинили двері до вітальні. Мімі повернула ключ.

— Треба посунути меблі до дверей, — сказала вона. Вони вже чули, як Фіоліто щосили смикає ручку дверей. І поспішили підтягти до дверей скриню і на неї всі стільці, які тільки були в кімнаті.

Вони чули, як Фіоліто весь час бурчав, поки стукав у двері. Але, на жаль, двері виявилися не дуже міцними і не дуже надійними. Вони піддалася. Скриня поїхала убік, і Фіоліто просунув у щілину свої мерзенні вуса. Тоді всі стільці впали йому на голову.

— Якби мені не було так страшно, я би посміялася — сказала Мімі.

Петер хоробро затулив її своїм тілом; меч він тримав напоготові. Довго чекати йому не довелося; Фіоліто одразу рушив до нього. Фіоліто теж мав меч.

— Горе тобі, бідолашний, — крикнув він Петеру хрипким розбійницьким голосом і підняв меч.

— Це тобі горе, Дурна Голова! – сказала Мімі і показала Фіоліто язик.

Почався бій. Чотирнадцять разів прогнав Фіоліто Петера по вітальні, не перестаючи розмахувати мечем. Нарешті сталося найжахливіше! Фіоліто вибив меч із рук Петера, і меч упав на підлогу. Фіоліто вмить наступив на нього ногою.

– Іди додому і лягай спати, Фіоліто, – сердито сказала Мімі. — Даремно ти буяниш, все одно перлин тобі не бачити.

– Ха-ха-ха! – зареготав Фіоліто. – Це ми ще подивимось! Це ми ще подивимось! — і почав шукати намисто.

Мімі з Петром підстрибнули і посідали на підвіконня, щоб краще бачити.

– Він ніколи його не знайде, – прошепотіла Петеру Мімі.

Фіоліто шукав у скрині, шукав під килимом, шукав за подушками в дивані, шукав в абажурі та шукав у каміні. Але у квітковому горщику не шукав; хіба могло йому спасти на думку, що там лежить перлинне намисто? Потім він почав шукати по всьому будинку, а Мімі і Петер бігали поруч, дивилися і хихотіли, коли бачили, які дурниці викидає Фіоліто.

— Якби я була така дурна, як ти, Фіоліто, — сказала Мімі, — я взяла б і повісилась на власних вусах.

Тут Фіоліто так розлютився, так розлютився, що почав шукати, чим би кинути в Мімі.

Вони вже повернулися у вітальню — Фіоліто вирішив перевірити, чи не висить намисто на цвяху в каміні.

І ось тоді він так страшенно розлютився на Мімі. Єдине, що підвернулося йому під руку, був горщик для квітів. Розбійник підняв його над головою. Петер і Мімі закричали від жаху – ясна річ, тільки тому, що подумали про намисто. Фіоліто жбурнув квітковий горщик прямо в Мімі, але та відскочила убік.

Горщик із гуркотом упав на підлогу і розбився. А у ньому… у ньому лежало перлинове намисто Мімі.

– Ха-ха-ха! — зареготав Фіоліто, коли побачив намисто. – Я заволодів ним! Нарешті! — І своїми мерзенними розбійницькими пальцями взяв чудове намисто. – Ха-ха-ха! – продовжував сміятися Фіоліто, вилазячи з вікна спальні.

Сорок розбійників знову залізли один одному на плечі, щоб Фіоліто міг спуститися вниз. Мімі поспішила до вікна. Вона висунула руку і почала смикати Фіоліто за вус. Тому нічого не залишалося робити, як тільки дригати ногами, йому було боляче. І тоді всі розбійники попадали донизу і розляглися під вікном.

Але намисто, на жаль, намисто … забрав Фіоліто!

І він зник з ним і з усіма своїми сорока розбійниками у темній лісовій гущавині.

— Тобі дуже шкода? – спитав Петер.

Тоді Мімі ляснула себе по животику і зареготала та так, що сама підскочила.

— Намисто, яке забрав Фіоліто, коштує не більше десяти ери в будь-якій крамниці, — сказала вона. — Це лише підробка. Справжнє намисто у мене ось де!

Вона підійшла до горщика для квітів, який стояв на вікні вітальні. У ньому росла герань. Мімі підняла квітку і витягла з горщика намисто з червоних, зелених, блакитних і білих перлин, ну точнісінько таке саме, яке забрав Фіоліто.

Тут Петер і згадав, як його мама казала, що вона нанизала два перлинних намиста для Мімі. У ті часи, коли мамі було сім років і вона була маленькою донькою бабусі.

— Дорогоцінні перлини! — промовила Мімі і двічі обвила нитку перлів навколо шиї.

Потім глянула на Петера: — Ну ось, дурненький. Ясна річ, розбійники в лісі є, запам’ятай це раз і назавжди!

Хтось увійшов до хати. Це бабуся з’явилася у передпокої. Вона увімкнула світло. Біля лялькового будиночку сидів Петер і дивився на Мімі, маленьку ляльку в блакитній сукні, з якою його мама так часто бавилась в дитинстві.

Якщо сподобалось? Поділіться з друзями:
0 0 голосів
Рейтинг статті

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі