Собака та горобець

Собака та горобецьНе було у вівчарки доброго хазяїна, а був у неї такий, що все морив її голодом. Ось не стало у неї сил більше терпіти, і пішла вона від нього, сумна та печальна. Зустрівся їй по дорозі горобець і питає:
– Чому ти, брат-собака, так засмутився?
Відповів собака:
– Я голодний, а їсти мені нема чого.
Горобець і каже:
– Давай, милий брате, підемо з тобою в місто, я нагодую тебе.
Пішли вони в місто. Проходили вони повз м’ясну лавку, а горобець і каже собаці:
– Ти постій тут, а я тобі відклюю шматочок м’яса.
Він сів на прилавок, озирнувся навкруги, нікого не видно, і почав клювати м’ясо; він тягнув та рвав шматок, що лежав на краю, доки той не звалився на землю. Схопив собака м’ясо, побіг у куток і все м’ясо з’їв, а горобець і каже:
– А тепер підемо до іншої лавки, я скину тобі ще шматок, щоб ти наївся як слід.
З’їв собака і другий шматок м’яса, а горобець питає:
– Ну, брате, чи наївся ти тепер добре?
– Так, я м’яса вже наївся, – відповів він, – але я ще хліба не з’їв.
Сказав горобець:
– Хліб ти теж отримаєш, тільки йди за мною.
І він привів його до хлібної лавки й почав клювати дві булочки, доки вони вниз не скотилися. Але захотілося собаці ще, і повів його горобець до іншої хлібної лавки, скинув йому ще й хлібець. Собака з’їв його, а горобець і питає:
– Ну що, брате, чи наївся ти тепер добре?
– Так, – відповів собака, – а тепер давай за місто прогуляємося.
Вийшли вони на велику дорогу. Погода була тепла, пройшли вони трохи, а собака і каже:
– Я втомився, хотілося б мені трохи поспати.
– Добре, поспи, – відповів горобець, – а я тим часом на гілці посиджу.
Ліг собака на дорозі і міцно заснув. А коли він лежав та спав, під’їхав візник, – у візку в нього було три коня, і лежали на візку дві діжки вина. Побачив горобець, що візник і не думає звертати з дороги, а продовжує їхати по колії, де лежав собака, і крикнув:
– Гей, візник, ти так не роби, а інакше я зроблю тебе бідним!
Але візник пробуркотів про себе: «Бідним-то ти мене .не зробиш», – і, вдаривши батогом, він погнав коней прямо на собаку, – і ось роздавили його колеса на смерть.
Крикнув тоді горобець:
– Ти вбив мого брата-собаку, ти за це відплатиш візком та конем.
– Ач! Візком та конем, – пробуркотів візник, – як це ти мені можеш зробити! – і поїхав собі далі.
А горобець забрався під рогожу і став клювати затичку в діжці і клював, доки не витяг її: і розлилося вино на землю, а візник того й не помітив. Озирнувся назад, бачить – з візка щось крапає, став він роздивлятися діжки та помітив, що одна із них порожня.
– Ах, бідна я людина! – скрикнув він.
– Ні, ти ще недостатньо бідний, – сказав горобець і, підлетівши, сів на голову головному коневі і виклював йому очі.
Побачив це візник, вихопив мотику, хотів було вдарити горобця; але горобець злетів, і влучив візник саме в голову коневі, і той упав мертвий на землю.
– Ах, бідна я людина! – скрикнув він.
– Ні, ти ще недостатньо бідний, – сказав горобець.
І коли візник поїхав далі на двох конях, забрався горобець знов під рогожу, виклював затичку з другої діжки, і все вино розлилося.
Помітив це візник і знов скрикнув:
– Ах, бідна я людина!
Але горобець відповів:
– Ні, ти ще недостатньо бідний, – сів на голову другому коню і виклював йому очі.
Підбіг візник, кинувся на горобця з мотикою, але той знявся та й полетів; улучив візник знов по коневі, і впав той мертвий на землю.
– Ах, бідна я людина! – скрикнув він.
– Ні, ти ще недостатньо бідний, – сказав горобець, сів на голову до третього коня і виклював йому очі.
Розлютився візник, ударив по горобцю, і не влучив у нього, а вбив свого третього коня.
– Ах, бідна я людина! – скрикнув він.
– Ні, ти ще недостатньо бідний, – відповів горобець, – зроблю я тебе бідним удома, – і з тим полетів.
Довелося візнику кинути візок, і він повернувся додому у великому суму і люті.
– Ох, яке у мене нещастя сталося! – сказав він своїй дружині. – Усе вино витекло, і всі коні загинули.
– Ах, чоловіче, – відповіла дружина, – а який до нас шкідливий птах залетів! Зібрав птахів зі всього світу, злетілися вони на нашу пшеницю і її клюють.
Вийшов він на поле, бачить– сидять там тисячі птахів і всю пшеницю поклювали, і був між ними той самий горобець.
Крикнув візник:
– Ах, бідна я людина!
– Ні, ти ще недостатньо бідний, – відповів горобець. – Ти, візник, ще за це життям своїм розплатишся, – і полетів.
Ось утратив візник усе своє майно, входить він у кімнату, сідає за пічкою, і був він злий та лютий. А горобець сів біля віконця і як закричить:
– Візник, ти ще життям своїм поплатишся!
Тут схопив візник мотику і кинув її в горобця; але вибив він тільки вікно, а у птаха не влучив. Влетів горобець у кімнату, сів на пічку і як закричить:
– Візник, ти ще життям своїм поплатишся!
Тут візник скажено та люто всю піч розвалив, а горобець усе з місця на місце перелітав. Ось перебив візник увесь свій посуд, і дзеркала, і лави, і стіл, розвалив навіть стіни свого дому, а все у горобця влучити ніяк не може. Нарешті він все ж його піймав.
А дружина й питає:
– Чи не вбити мені горобця?
– Ні, крикнув він, – це було б занадто милостиво; він повинен загинути злою смертю, я його живим проковтну.
Бере він горобця і ковтає його. А горобець починає у нього в животі ворушитися, вилітає знов назовні і влітає до нього в рот, висовує звідти голову і кричить:
– Візник, ти ще життям своїм за це поплатишся!
Тоді візник дає дружині мотику й каже:
– Дружино, вбий цього птаха у мене в роті.
Розмахує дружина мотикою, а влучити в горобця не може, і ось влучила вона прямо в голову чоловіку, і той падає мертвий на землю.
А горобець спорхнув та полетів.