Ясної сонячної днини маленька дівчинка вийшла погратися на зелену галявину. Раптом вона почула плач. Прислухалася дівчинка і зрозуміла, що плач доноситься десь з-під каменю, що лежить обабіч галявини. Камінь був невеликий, як голова кролика, але дуже твердий. Підійшла дівчинка до каменя і запитує:
– Хто там плаче під каменем?
– Це я, Ромашка, – почувся ледь вловимий голосок. – Звільни мене, дівчинко, тисне на мене камінь…
Відкинула дівчинка камінь і побачила ніжну, бліду стеблинку Ромашки.
– Спасибі тобі, дівчинко, – подякувала Ромашка, виструнчившись і зітхнувши на повні груди. – Ти звільнила мене з-під Кам’яного Гноблення.
– Як же ти потрапила під камінь? – запитала дівчинка.
– Обдурило мене Кам’яне Гноблення, – відповіла Ромашка, – коли я була маленьким насіннячком. Восени я шукала теплий куточок. Дало мені притулок Кам’яне Гноблення, обіцяло оберігати від холоду і спеки, дощу і вітру. А коли мені захотілося побачити Сонечко, воно ледве не розчавило мене. Я хочу бути твоєю, дівчинко.
Дівчинка приходила до Ромашки, і вони разом зустрічали схід Сонця.
– Як добре бути твоєю, дівчинко! – часто говорила Ромашка.
– А якби ти виросла в лісі або обабіч дороги? Якби ти була нічия? – запитала дівчинка.
– Я б умерла від горя,– тихо мовила Ромашка. – Але я знаю, що нічиїх квітів не буває. Вони завжди чиїсь. Он та Вогняна Маківка – вона дружить із Сонечком. Сонечко шепоче їй: «Ти моя, Вогняна Маківко». Я чую цей шепіт, коли сходить Сонце, а Маківка назустріч йому розкриває свої прекрасні пелюстки. А он та Волошка – товаришка Весняного Вітру. Він першим щоранку прилітає до Волошки, будить її і шепоче: «Прокинься!» Квітка не могла б жити, якби вона була нічиєю.
Маленький гвинтик
