П’ятеро з одного стручка

П’ятеро з одного стручкаП’ять маленьких горошин жили в одному стручку. Вони всі були зелені, і стручок теж зелений, і тому вони були певні, що весь світ зелений, і це було цілком вірно! Стручок ріс, і горошини росли також. Вони добре пристосувались до своєї квартири – сиділи прямісінько в один рядок одна за одною.
Сонце світило на стручок і гріло його, дощ обмивав і робив його чистим. Всередині було дуже затишно – удень світло, уночі – темно, як і повинно бути. Горошини все росли та й росли і все. більше та більше думали,– треба ж було робити що-небудь!
– Чи я назавжди залишусь тут сидіти? – спитала одна.-Так можна й затверднути від довгого сидіння! Мені здається, за нашим житлом є щось особливе. У мене таке передчуття!
Тижні минали. Горошини пожовкли, і стручок теж пожовк.
– Весь світ жовкне,-казали вони,– і це було знову ж таки цілком вірно.
Одного дня горошини почули, як їх щось штовхнуло в ствучку; стручок зірвали людські руки, і горошини потрапили з багатьма своїми товаришами в кишеню.
– Ну, ми швидко будемо на волі! – казали вони і чекали, що буде потім.
– Хотіла б я знати, хто з нас найдалі піде,– сказала найменша горошина.– Ну, це швидко виявиться!
– Хай буде що мусить бути! – промовила найбільша.
Трах! Стручок лопнув, і всі п’ять горошин викотились на світле сонячне сяйво. Вони лежали на дитячій долоні. Маленький хлопчик міцно тримав їх і казав, що вони саме згодяться для його пугача.
І зразу ж він всунув у нього горошину і вистрілив у повітря.
– Я лечу в далекий світ! Лови мене, хто зможе! – і з цими словами перша горошина зникла.
-Я лечу прямо на сонце!-сказала друга.– Сонце схоже на наш стручок, і це мені подобається! І вона полетіла.
– Поспимо, де не опинимось,– сказали ще дві горошини і .покотились по підлозі. Але й вони потрапили в пугач.
– Хай буде, що буде! – сказала остання, коли нею вистрілили в повітря. Вона залетіла в щілину під вікно однієї кімнатки на горищі,– в м’яку землю і мох.
В кімнаті на горищі жила одна бідна жінка, що вдень ходила чистити грубки, пиляти дрова та робити іншу важку роботу. Вона була сильна і роботяща, але дуже бідна. Дома в кімнатці лежала її єдина донька – підліток, тоненька й худенька.
Вже рік як лежала вона в ліжку і не могла ні видужати, ні вмерти.
– Умре й вона, як її маленька сестричка,– сумувала бідна жінка.
Хвора дівчинка лежала тихо і терпляче цілі довгі дні, поки мати ходила на заробітки.
Була весна, і якось вранці, коли мати збиралася йти, сонячне проміння пробилось крізь крихітне вікно і впало на підлогу. Хвора дівчинка подивилася на вікно.
– Що там зеленіє? – спитала вона.– Он гойдається од вітру!
Мати підійшла до вікна і відкрила одну половину.
– Ах! – сказала мати.– Це маленька горошина, вона випустила маленькі листочки. Як вона сюди в щілинку потрапила? От і в тебе буде маленький садочок під вікном!
Мати підсунула ліжко хворої дівчинки ближче до вікна, щоб дівчинка могла спостерігати, як росте горошинка, а сама пішла на роботу.
– Мамо, мені здається, я видужую! – сказала дівчинка увечері.– Сонце світило сьогодні мені так тепло! Подивись тільки, як виросла горошина! Я теж видужаю і вийду на сонечко!
– Якби ж то! – сказала мати, хоч сама не вірила цьому.
Проте уткнула коло ніжного зеленого паростка маленьку паличку, щоб його не зламав вітер,– адже він розбудив у її хворої дитинки бадьорі думки. Вона прикріпила до віконної рами ще й шворочку і протягла її до підвіконня, щоб гороху було де витися,/коли він полізе вгору. Щодня можна було бачити, як росте горох.
– Подивись! На ньому вже квіти! – мовила жінка одного ранку, і в ній ожила надія, що її хвора дитинка зможе видужати.
Вона згадала, як жваво розмовляла останній час її дочка. – Сьогодні вранці вона навіть сама підвелася, сиділа на ліжку, дивлячись променистими очима на свій садок, що виріс з єдиної горошини.
Через тиждень хвора дівчинка вже змогла вперше простояти більше як годину. Щаслива, грілась вона на теплому сонечку.
Вікно стояло відчинене, і надворі гойдалася– в повному цвіту біло-рожева квітка горошку. Дівчина нахилилась і поцілувала ніжні пелюстки. Цей день був для неї справжнім святом.
А що ж трапилося з іншими горошинами?
Та, що полетіла по всьому світу й так гордо крикнула: «Лови мене, хто зможе!»-упала в ринву. Там клюнув її голуб.
З іншими двома сталось те ж саме, їх з’їв голуб, і цим вони принаймні дали користь.
Але четверта, що хотіла жити на сонці, потрапила в – стічний рівчак і лежала дні й тижні в брудній воді. Вона дуже набубнявіла.
– О, як чудово я поправилась! – казала вона.– Я мабуть, лопну, бо вже більше випити, я думаю, не може жодна горошина! Я найвизначніша з усіх п’ятьох сестер у стручку!
І рівчак погодився з нею.
А коло вікна кімнатки на горищі стояла дівчинка з променистими очима, щоки її були рум’яні, вона склала ніжні руки над квітами гороху і весело дивилася на білий світ.