Казка про Гандрея і яничарський скарб

Казка про Гандрея і яничарський скарбЖив у нашому селі Сабадаші чоловік на ім’я Охота. І був у нього синочок, якого звали Гандрей. Хлопчина ріс розумний і меткий – все, бувало, сидить коло бандуриста чи лірника на майдані і слухає, що той оповідає про Байду, чи бідних невольників, або про Марусю Богуславку. А опісля на вигоні збере кругом себе дітей, та й переказує їм усе те, а ще й додасть від себе, щоб цікавіше було. Або назбирає всякого залізяччя під кузнею, паличок настругає ножем і все собі щось майструє. Та добре було б, аби щось путнє майстрував: чи то граблі, чи то терницю до конопель, чи хай навіть ложку – так ні! Все ото робить птахів якихось, вітрячки або коліщатка. Докупи складе, а зверху вітрильце маленьке із ганчірочки вчепить. Каже:
– Хочу такого возика зробити, щоб сам їздив. Поїду на ньому за край землі, подивлюсь, які там чудеса бувають.
Ну що з нього візьмеш – мале, дурне. Де це хто бачив, щоб віз сам, без коней або волів, їхав? Нема, щоб, як людські діти, якогось доброго діла вчитись. Людські діти все до пуття роблять, та ще й себе глядять – у гурті не зівають. Де що до рук запопало, то вже не видереш! А цей – ну чисто легейда. Що хто не попросить, те й віддасть. Або ще й хлібчиком поділиться з песиком якимось. і в кого воно вдалося таке? За це його сільські діти не любили, ніхто з ним не товаришував, хіба що сусідська Гапочка. Ото посідають на колоді ввечері, комарів гілкою відганяють, на зірки дивляться та все собі сміються. і що там вони в тих зірках знайшли? Краще б ото дивився, як Лейба у шинку хазяйнує, та й комерції вчився – все б до якогось діла пристав.
Так от, зайшов до нас у село на Великдень сліпий лірник, та й сів співати під церквою, а далі почав казки розповідати про Бову- королевича, про Лугая, та про Котигорошка. А Гандрей усе слухає та запам’ятовує. Насамкінець лірник розповів казку про скарби, що запорожці у плавнях ховають або в лісах закопують, і які там коштовності лежать.
«-А козаки тоді лясські льохи розбивали,
Серебро-злато на три часті паювали.
Первую часть брали-на церкви накладали,
На святого Межигірського Спаса.
А другую часть поміж собою паювали-
Пили-гуляли,гопака затинали.
А третюю часть брали,очеретами сідали
І гарно ті скарби ховали!»
Гандрей слухав-слухав, та давай діда просити ще повторити, а далі ще, та все про скарби випитує, та про каміння дорогоцінне, та про дукати і таляри золоті, та про шаблі і ятагани, золотом куті, та про намисто із перлів та діамантів.
«-І на тому місці дерево примітне саджали,
Або каменем великим прикладали
І закляття всякі таємні промовляли.
А там коштовностей всяких-
І золота ,і срібла,і талярів срібних і червінців
Неміряно-нещитано…»
Відтоді Гандрей змінився – все йому з голови ті скарби не йдуть, все ввижаються гори коштовностей та золота. і почав Гандрей скарб шукати. День і ніч все по лісах бродить та ями копає. Де якесь таємниче місце знайде – то вже й перериє. і все йому ввижається, що от-от він скарб знайде. Так уже рік минув, потім другий, потім ще…
Дядьки в селі, як кому треба криницю чи погріб викопати-то Гандрея кличуть:
– А знаєш, Гандрею, там он у мене під вишнею дід мій банячок із грошима закопав, та глибоченько…
То Гандрей прийде та лопатою довбе ту яму, а дядько ходить та заглядає, чи досить йому вже. А як дориється до води, тут хазяїн і каже:
– Чуєш, хлопче, то я забув трохи – не тут дід мій скарб закопав, а в іншому місці.
Гандрей тільки зітхне, збере свої лопати і заступи, та й іде далі скарби шукати.
Гапочка плакала та вмовляла його, щоб покинув те все, бо люди з нього сміються, роки йдуть, а Гандрей усе дурницями займається: ні тобі хазяйства немає, ні тобі ремесла якогось, тільки лопатою орудує, як козак шаблею.
А Гандрей все відповідає:
– Ось побачиш, як знайду скарб – тоді вже ніхто з мене сміятися не буде. Тоді з грошима і золотом я все зробити зможу, щоб мене люди добром згадували!
От якось копав Гандрей під дубом у Грековому лісі, та під вечір сів спочити. Коли це раптом-задвигтіло,зашуміло! І виїжджає із хащів панок на коні. Кінь як змій – аж виграє під сідлом золотим, та копитами креше, вороним боком вилискує. А панок у жупані червоному, пояс золотом карбованим міниться, перо на шапці самоцвітом прикрашене. Всім панам пан! От тільки очі у нього якісь страшні – наче темні чорні провалля, а в них вогник червоний блимає.
– То що, Гандрею, – питає панок, – відкопав скарб чи знову черепки старі попалися?
Мовчить Гандрей,голову нагнув, ногою в поросі пише- бо що тут скажеш? Нема скарбів, хоч плач.
– А хочеш, хлопче, я тобі підкажу, де скарб лежить?
– Хочу,хочу ,панночку!
– Але умова, – каже панок, – як скарб візьмеш – то продай. Половину грошей віддаси мені. Але прийду я по них не зразу, а через рік-два або й три. Прийду несподівано для тебе, але щоб гроші тут таки були напоготові – рівно половина твого багатства.
Гандрей подумав-подумав – неначе все чесно, та й погодився.
От панок йому і розказує:
– На полі під Охматовом стоять дві високі могили – одна козацька, а друга яничарська. На козацькій могилі калина росте, а на яничарській – осика. За десять ступнів від осики лежить чорний камінь. Вночі треба сісти на той камінь і чекати. Де вогник зблисне,там на тій могилі і копай. Але копати треба вкраденим заступом. Що там знайдеш -забирай і швидше біжи звідти. Та гляди – нікому про це не розказуй і мене чекай з половиною грошей.
От Гандрей так і зробив, як панок сказав. Украв у сусіди заступ, знайшов могилу з осикою, знайшов камінь, сів і чекає. Коли це – блись-блись! – синенький вогник затанцював Гандрей туди, та давай копати. Вибахкав здоровенну яму. Дивиться- наче дошки якісь лежать. Він їх підважив, а там нора! Поліз Гандрей у ту нору, свічкою присвічує. А в кінці – кімната велика прокопана, під стінами лавки стоять, а на них кружком сидять яничари із ятаганами та списами у жупанах кольорових, золотом гаптованих. Шкіра на лицях висохла, волосся сиве, тільки очі виблискують. А перед ними лежить купа коштовностей: перли, діаманти, горщики із золотом, шаблі, у самоцвіти оправлені.
Побачив Гандрей яничарів і все те і злякався. А найстаріший яничар засміявся та й каже:
– Прийшов-таки? Ну хапай, що донесеш! Та служи золоту так, як ми служили! Бери – не бійся, не зачепимо!
Гандрей похапав у мішок, що зміг підняти: золота, перлів і самоцвітів, та й поліз нагору. І скільки ліз, стільки і чув сміх яничарський. Виліз хлопець, а за ним могила затряслася, захиталася, та й яма завалилася, аж загуло.
Притяг Гандрей скарб додому, по лавках розіклав, та й тішиться – ото вже багатство, ото вже щастя! Тепер можна і зажити!
„Ну вже добра людям нароблю – хай тільки-но продам усе та з панком розрахуюся”, – думає хлопець.
Почав Гандрей золото та перли потроху панам продавати, став уже у самоцвітах і коштовностях розбиратися та їм добру ціну складати, став з панами знатися та багатіти. Збудував хату добру, а в ній склеп камінний, щоб грошики складати. Та все мішки червінцями напихає. Бо може, вже завтра панок приїде по гроші, то треба, щоб їх більше було – бо ж забере половину, а ще треба грошей багато, щоб було за що людям добро робити. „Ну, – думає Гандрей, – ще трошки вторгую, та и досить, – тої половини мені вже вистачить. Ще трошки-і вже почну добро робити!”.
А потім знову порахує червінці, в руках їх потримає, крізь пальці пропустить – і так йому шкода цих грошей стає: «Невже оце я стільки років тяжко працював, такого страху натерпівся, щоб зараз таке багатство втеряти?! А ну ще трохи наскладаю,наторгую- а тоді вже, як панок прийде, то мені більше зостанеться!».
Став Гандрей золотом та самоцвітами гендлювати – купляти та перепродувати. Уже й товаришів собі знайшов не простих, а багачів – пана Радзієвського, та поручика гусарського,та гендляра Соломона та Бабанського сотника. Щодня вони до нього приїздять, та все хвалять, та величають. Аякже ж – на його гроші вип’ють, погуляють, у шинку повеселяться, ще й на завтра напросяться.
От якось сидять вони у шинку та Гандрея вихваляють, який він добрий та як він для людей старається. А Гандрей слухає та думає: «От де друзі! От люди! Може, вони мені щось порадять, як з тим панком бути?»
Розповів Гандрей про скарб, про панка, та про умову, та про те, як гроші жалко віддавати, хай навіть і половину. Раптом бачить – і у пана, і у поручика, і у гендляра з сотником в очах вогник червоний загорівся, а очі як провалля чорні стали! Оглядається Гандрей, а кругом нього замість його друзів панки сидять, та всі на одне лице – що тоді в лісі зустрічав. Розреготався панок у чотири горла, та й каже:
– А ти, хлопче, так нічого і не зрозумів? Усі ці гроші і так мої! І що ти там вторгуєш, все одно до мене повернеться. Служи ж цьому золоту, як я служу!
У Гандрея волосся сторч стало! Перед ним то панок, то яничар сміється, то гендляр, то сотник. І у всіх вогник червоний в очах горить! Всі закрутилися і пропали, тільки у вухах у Гандрея регіт чортівський стоїть.
Коли це глянув Гандрей у дзеркало – аж у нього очах той самий вогник розгоряється-та дужче і дужче!Ось-ось на панка перетвориться!
Аж серце від страху зайшлося в Гандрея.
«Ну, стривай,нечистий, не будеш ти моєю душею володіти – я не тобі і золоту, а людям служитиму!»-, скрикнув хлопець.
Кинувся Гандрей чортівське золото з хати викидати – та де там!
Липнуть червінці до рук,із живим м’ясом не відриваються!
Вхопив тоді Гандрей мішка із скарбом,щоб все разом гамузом подалі закинути – а мішок і приріс йому до спини як горб золотий! До землі Гандрея нагинає,вогнем плечі пече.
Пробував Гандрей мішка того скинути,пробував розрізати – а той як тіло живе болить!
Ніхто зарадити не може-ні знахарі,ні лікарі,ні священники!
Шукав Гандрей того панка і вдень і вночі ,щоб те золото йому віддати,та де ж його знайдеш?
Коли це дивиться Гандрей – біля церкви той самий лірник старенький сидить,що казки оповідав.
Упав Гандрей на коліна перед дідусем,розказав про горе своє,про скарб яничарський,про панка на коні вороному…
Вислухав його лірник ,та й говорить: «Ох, дурне ти,хлопче,зробив. Але допомогти можна,бо ще не втратив ти душу свою. От,лишень, скажи мені-що ти поганого вчинив перед тим як золото брати?»
«Ну,лопату в сусіда вкрав,»-каже Гандрей.
-« Ну то біжи поверни,та вибачся! А потім вночі йди до тої могили. Нечистий сам примчить за твою душу боротися,бо владу над тобою після цього втратить. Та гляди ж мені – не бійся! Згадай,що ти козацького роду. А козакові чорта боятися не личить! А там-Бог допоможе. Та і я поряд буду.»
Побіг Гандрей,вибачився перед сусідом. Обіцяв лопату повернути як знайде-бо там-таки коло могили і покинув,коли скарб забирав.
Трошки легше стало мішка тягати.
То вже ж не може Гандрей ночі діждати.
Причвалав до могил,та й на камінь сів.
А опівночі зацокотіли копита-примчав панок на коні вороному. Навколо нього гроші золоті вихором кружляють-то вгору підлетять,то по землі в’ються як сніжинки.
«То що ,Гандрею ,- каже панок,- бачиш скільки золота мені люди приносять службою своєю?А ти що зробив?! Га?! Навіщо перед сусідом вибачався ,угоду нашу порушував? Чи варта та лопата хоч одного червінця? А у нас з тобою-он їх скільки! На,потримай їх,перебери,дзвін їх золотий послухай – от де радість і щастя з насолодою! Ще не пізно все назад повернути! Візьми,та служи золоту вірнесенько,як раніше служив!»
«Ні! Не буду я йому служити! Як сам не хочу-то ніхто не примусить! »- каже Гандрей.
«Добром не хочеш – бідою присилую!»- засичав панок.
«Гляди щоб пуп не розв’язався козака присилувати,- насупився Гандрей,- так припечатаю,що тут тобі і жаба цицьки дасть!»
«Хе-хе,- засміявся панок,-куди тобі,злидню порепаний, зі мною силою мірятися!»
Вдарив кінь панський копитом у землю-як грім прогримів!
Здригнулася,застогнала земля- і за панком військо яничарське із могили встало. Ятаганами виблискує,списами їжачиться,мушкетами націляється.
« Ну що,злякався?- регоче панок,-Де та сила візьметься ,що мою силу подужає?»
«А ось де!»,- Гандрей відказує,та як гукне: «Пугу-пугу! Козак з лугу!»
Задвигтіла козацька могила –і перед яничарами козацьке військо як мак зацвіло!
Коні іржуть,шаблі бряжчать,пістолі клацають,корогви на вітрі мають.
А попереду-кошовий. Ну геть чисто як той лірник! Тільки молодий. Он ще й ліра біля сідла приторочена і очі сміються.
– Ну що,хлопче,пристаєш до коша нашого?
– Прийміть ,батьку!,- впав Гандрей на коліна.
-А чим же воювати будеш?- питає кошовий,-« Бачу і шаблі у тебе немає.»
Гандрей- туди,сюди. Дивиться – лопата землею притрушена. Та що він покинув тоді біля могили.
Вхопив Гандрей лопату: «Ось моя шабля!»
«Ну що ж, добра зброя! Замашна,- сміється кошовий,- « Ану,писарю ,пиши Гандрея Охоту до Уманського куреня!»
Звівся кошовий в стременах : «Ну,дітки мої,в останній бій ідемо! Не за багатство прокляте,не за ставочок зариблений,пасіку добру,чи хутірець порядний! А за славу козацьку і в оборону люду нашого! Тож повикидайте гроші – дукати золоті,та таляри срібні,та камені коштовні,та жупани золотом гаптовані,щоб не було у вас страху за кишені свої! А тільки страх честь свою козацьку в бою втеряти ,та ворога злякатися!»
Тут же козаки золото з кишень в багнюку вивертали , кармазинові жупани під копита скидали і шаблі догори здіймали!
А Гандрей за мішка свого лапнув-а він з плеча як пушинка злетів!
Розмахнувся Гандрей мішком- та гарненько пана по голові і поцілив!
Гепнувся панок в болото,розкотилося золото по землі. А яничари ятагани і списи покидали і кинулися те золото хапати-визбирувати,та один в одного віднімати!
Куди там вже до бою ставати!
Вдарили тоді мушкети козацькі,шаблі задзвеніли,коні заіржали.
Хвилею козаки на яничарів накотилися. Бій розпочався.
А Гандрей добру силу в руках має-
Лопатою ворогів гарненько пригощає!
Десятками на землю валить-побиває,
До панка дорогу прочищає!
Панок палашом своїм золотим затулився.
Та куди ж тому золоту проти лопати доброї,у кузні кованій,у воді джерельній гартованій і з держаком із ясена тесаного!
Притулив гарненько Гандрей лопатою пана-обсипався той порохом на землю. Тільки палаш зігнутий задзеленчав.
Тут –таки і військо пропало і гроші крізь землю пішли.
Тільки з яничарської могили виття люте почулося,а з козацької-сурми заграли.
Ледве стоїть Гандрей,та лопату сусідську в руках стискає . Все оговтатись не може.
Над ранок добився Гандрей додому. А там-ні палат кам’яних,ні золота ,ні коштовностей!
А він тому і радий,а він і радий!
Аж стрибає від радощів,що позбувся скарбу чортівського.
А лопату сусід йому після того і подарував.
Гандрей став нею сади людям розводити,та криниці копати. І грошей за те не брав ніколи.
З Гапочкою одружився, дітей народили,козаків з них виховали працьовитих добрих і хоробрих на радість собі і людям.
А як старий став,то серед села липу посадив і просив громаду в пам’ять про себе те дерево не рубати – нехай росте.
Так до цих пір серед дороги у нашому Сабадаші липа Охотина стоїть- висока та широка. Усі її об’їжджають то справа, то зліва,а рубати ніхто не сміє.
Бо то пам’ять про людину добру.
Отож не збирайте багатства на землі а лиш на небі.