Корінці та вершки

Корінці та вершки

От колись ведмідь угледів,Корінці та вершки
як у полі оре дід,
і схотілося ведмедю
поживитися як слід.

До старого він підходить,
каже: «Нумо вдвох робить,
а усе, що в полі вродить,
будем нарівно ділить.

А коли немає згоди –
бережись, бо відплачу:
нароблю тобі я шкоди
й поле все потолочу!»

Як тут станеш відмовляти?
Дуже лютий той ведмідь;
може й плуга поламати,
може й воликів побить.

Та дідусь був хитрий зроду
і на вигадки мастак.
Він ведмедю каже: «Згода!
Ми ділитись будем так:

Хай мені – саме коріння,
а тобі – самі вершки!»
Ну, а сам узяв насіння
та й посіяв буряки.

От і проріст зеленіє.
Дід і поле, й полива.
А ведмідь ніяк не вміє,
знай лежить, відпочива.

Проминуло красне літо,
підійшов роботі край.
Наступає час ділити
вже достиглий урожай.

Дід повнісіньке підпілля
буряків понакладав.
А всю гичку та бадилля
клишоногому віддав.

От лежить ведмідь сердитий
та у лігві лапу ссе.
– Почекай, на друге літо
поквитаюся за все!

Вже й весна ведмедя будить,
от він знову пристає:
– Хай твої вершечки будуть,
а коріння все моє!

Ну, а діду все єдино,
він погоджується вмить:
недаремно ж він – людина,
а ведмідь – таки ведмідь!

Посіяв дід пшеницю,
посміхаючись під вус.
Знов ведмідь одно – ліниться,
а працює сам дідусь.

Пролетіло красне літо,
і жнивам приходить край.
Узялися знов ділити
дід з ведмедем урожай.

В діда збіжжя у коморах –
і на хліб, і на млинці.
А ведмідь, за договором,
забирає корінці!

Як розсердивсь клишоногий,
та й поплентався у ліс.
Йде по лісі без дороги
й буркотить собі під ніс:

– От іще лиха година!
Я ж не знав заздалегідь,
що людина – це людина,
а ведмідь – таки ведмідь!