Снігуронька

СнігуронькаОй розгулялись взимку віхоли,
до вікон хатку замели,
де під солом’яною стріхою
дідусь із бабою жили.
Біля віконця якось ввечері
сиділи вдвох собі старі
та милувалися малечею,
що розважалась у дворі.
От дід і каже: – Нумо, спробуймо
і ми побавитись, стара, –
ходім та бабу з снігу зробимо,
отак, як робить дітвора!
А баба каже:– Не щастило
нам діток ростити на віку, –
отож хоч нині з снігу білого
не бабу зробим, а дочку!
І от в садочку перед хатою,
напрацювавшися як слід,
із снігу білого, пухнатого
зліпили ляльку баба й дід.
Коли це галка враз пролинула
понад садком і на льоту
з крила пір’їнку чорну скинула
на сніговую ляльку ту.
З-за хмар вечірнє сонце блиснуло,
зачервоніли промінці,–
і враз немов рум’янець виступив
на білім ляльчинім лиці.
І раптом, дивом-небилицею,
дівчатко виникло живе, –
з такими синіми очицями,
як синє небо зимове,
з такими чорними косичками,
як чорне галиче крило,
з червоними такими щічками,
як сонце ввечері було.
– Добридень, – каже, – мамо
й таточку!
Ой, як я вас обох люблю!
Ведіть скоріш до себе в хаточку
дочку – Снігуроньку свою!
Вбирають землю сніжні віхоли
в холодний одяг зимовий.
А дід та баба щастям-втіхою
стрічають кожний день новий.
У хатці прибрано, підметено –
ні порошинки по кутках,
узорні вишивки та плетива
на рушниках, на подушках.
Та ще й води щодня нанесено,
в дворі прочищені стежки,
і цілий день так любо й весело
лунають співанки дзвінкі.
То все дочка, то все Снігуронька
встигає все зробити вмить,
мов промінь сонця в небі хмурому,
усе навколо веселить.
Дівчатка й хлопці в хату дідову
з усього сходяться села,
бо вже Снігуронька привітлива
із ними дружбу завела.
Гуляють в сніжки, з гір спускаються
вона ніде не відстає,
морозу зовсім не лякається,
в снігу ще кращою стає.
Вже й пригрівати стало сонечко.
Старі радіють – це ж весна!
Та все частіше їхня донечка
Сидить замислена й сумна.
Вона все рідше посміхається,
все тихше пісеньку веде,
від сонця в затінок ховається,
із дітьми гратися не йде.
Ліси й садки убрались зеленню,
укрились цвітом запашним,
і луки всі–немов застелені
квітчастим килимом рясним.
Прийшли дівчатка до Снігуроньки:
– Виходь, подруженько, до нас!
Чому це ти бліда й зажурена
в такий ясний веселий час?
– Піди, – говорять батько й мати їй,
порозважайся, як колись! –
Отож вона й пішла з дівчата
ми у гомінкий весняний ліс.
Дівчата бігали над річкою,
збирали квіти на вінки,
у лісі стежили за птичками
і співи слухали дзвінкі.
На купу хмизу десь надибали,
розклали вогнище мерщій
та й ну стрибати-перестрибувать
через вогонь навперебій!
Снігурка на дівчат поглянула,
розвеселилась, розійшлась,
стрибнула теж – і враз розтанула!
І вгору хмаркою звилась…
І вже нема Снігурки милої,
лиш хмарка лине за лісок,
і долітає з хмарки білої
дзвінкий Снігурчин голосок:
– Не плачте, матінко та батечку!
Хоч і недовго я жила,
та звеселяла вашу хаточку
й сама щасливою була.
Ось полетять хмарки над нивою
ген-ген над степом, за село
і там впадуть рясною зливою,
щоб все зростало і цвіло.
І ви любіть життя і сонечко,
радійте квітам і теплу
і споминайте вдячно донечку,
свою Снігуроньку малу!