Вовк, лисиця та осел

Вовк, лисиця та оселВовчик-братик і Лисичка-сестричка хитрили, поки хитрили, грішили, поки грішили, а далі стали та й кажуть:
– Годі нам грішити! Треба покаятися. Ходімо на прощу аж за море, аби відмолити свої гріхи.
Ходімо, то й ходімо. Зібралися, йдуть. Ішли, йшли, аж надибали Осла, що пасся на пасовиську.
– Здоров був, Ослику-братику! – промовили до нього.
– Здорові були, люди божі! – відповідає Осел.
Стали вони, ласо позирають на Осла, а далі Лисичка й мовить:
– А може би, ти, Ослику-братику, пішов з нами в дорогу?
– А куди ж вас господь провадить?
На прощу в далеку заморську країну.
– Що ж, я готов іти з вами.
– Ходи, синку, ходи,– поважно мовить Вовк, – з нами тобі безпечно буде, і розмова приємна по дорозі.
Чи довго вони там ішли, чи коротко, досить, що в найкращій згоді прийшли аж над море. Тут зараз Лисичка сюди-туди звинулася, знайшла кораблик, прип’ятий до берега, і гукнула на своїх. Посідали на кораблик, відв’язали його і пустилися плисти. Осел веслує, Вовк рулює, а Лисичка вітрил пильнує. Все їм так справно йде, аж душа радується.
Пливуть вони, пливуть, ба вже Вовк і Лисичка здорово поголодніли. Ослові байдуже; в кораблику на дні було настелено листя та соломи, от він і жує собі помалесеньку і веслує так, що аж піна бризкає.
– Слухайте, – говорить Лисичка.– Отеє ми при божій помочі серед моря, та хто його знає, чи доведеться нам доплисти до цілі?
– Бог ласкав,– мовить Осел і гребе далі.
– Так-то так, і я так думаю, – мовить Лисичка, похитуючи головою, – та що, коли ми дуже прогнівили його, милосердного.
– А то чим? – скрикнули в один голос Вовк і Осел.
– Забули висповідатися, поки виплили на море. Хіба не знаєте, який є звичай у побожних людей?
– Ай, ай, ай! – скрикнув Вовк. – Правда твоя, Лисичко! Гріх великий! Ану ж прийде буря і потопить нас, то що тоді буде? Не тілько тілом, але й душею загинемо на віки вічні.
– Що ж його робити? – питає стурбований Осел.
– Знаєте що, – мовить Лисичка, – сповідаймося одні одним на голос і відбудьмо покуту кождий за свої гріхи, а чень бог нам відпустить. Ти, Вовче, сповідайся мені, я буду тобі, а Осел нам обом.
. – Добре! – мовить Вовк. – Тяжкі мої гріхи, Лисичко-сестричко. Коли бувало ввірвуся до кошари, то не ріжу одну Вівцю або дві, щоб наїстися, але замордую десять, двадцять із самої лютості.
– За такий гріх, Вовчику-братику, мусиш три дні постити і поклони бити. Та й мої гріхи не легші. Коли бувало влізу до курника, то не душу одну курку або дві, щоб наїстися і дітей погодувати, але видушу десять, двадцять із самої злої волі.
– О, за такий гріх, Лисичко-сестричко, мусиш чотири дні постити і поклони бити. А ти, Ослику-братику, чим бога образив?
– Пригадую собі, – мовив з сокрушенним серцем Осел, – що раз мій господар запряг мене до візка і цілий день возив мною гарбузи, дині, моркву, огірки і всяку ярину з огороду. Отоді-то з візка впав один огірок, я схилився, підняв його і з’їв. Більше не можу собі пригадати нічого.
– Ой грішнику темний! – у один голос завили Вовк і Лисичка. – Та се ж страшенний гріх! Хіба ж тобі позволено їсти огірки? Се ж ти найголовнішу заповідь переступив. І за се нема для тебе ніякої покути, хіба смерть.
Поміркував Осел, куди воно річ іде, та й каже:
– Га, коли смерть, то смерть. Нехай хоч своєю смертю спокутую свій гріх. Та одного тілько мені жаль. Вибираючися в дорогу, я закопав на полі під каменем великий скарб, то шкода, щоби він так і пропав. Коли б ви, люди божі, видобули його та роздали на святі церкви, на служби божі та на милостиню за мою душу!
– Добре, Ослику-братику, добре, – мовив Вовк, – зробимо все, що кажеш, тілько розкажи нам, де лежить той скарб і по чім пізнати його схованку?
– Він лежить недалеко того місця, де ви мене здибали, а пізнати схованку по камені, що ним завалена нора. На тім камені видовбаний такий самісінький знак, як ось тут у мене на лівому копиті. Придивися йому добре, то зараз пізнаєш.
Підняв Осел ліву задню ногу, а Вовк нахилився, щоби поглянути, що там за знак на копиті. Та в тій хвилі Осел як не замахне ногою, як не фрасне Вовка копитом у зуби, аж Вовк перекинувся і стрімголов бабахнув у море. Там ще не встиг отямитися, а вже було по нім.
А Лисичка, бачачи, що сталося з Вовком, з великого переляку аж підскочила, та так нещасливо, що й сама впала в море і втопилася. А Осел плив, плив, поки не доплив щасливо до берега.