Аллем каллем

Аллем каллемХто чвалом чвалає, хто гони ганяє, а тому, хто з ринку несе базаринку, без копійки грошей на голові горщик потрощать. Коли день за день зачепився, коли сніп у решеті поточився, коли буйвол оповісником став, а цап бороду голити навчився, коли в мого татка заєць наймитував, коли був я хлопчик п’ятнадцяти літ – то сидів на хліві та грав у цурки.
Коли це ні сіло ні впало – прибігає дід та й гукає:
– Сину мій, радісна звістка! Твій батько народився!
Я тоді шмиг із хліва додолу та й чимчикую додому. А мати моя взяла півоглоблі та й пише дрібнесенько на лобі.
– Даруйте, мамо, але де ж ваші очі? Кажуть, у мене батько народився! Дай-но я його погойдаю, а ти нам чи піте спечи, чи роби вже там, що захочеш!
А мати моєї матері,– що вже запеклу вдачу має, через неї ось сорок літ страждаю,– як зарепетує:
– Не можна! Ти йому або щось поламаєш, або скрутиш, або на руки візьмеш та підвередишся, отоді вже я тебе почастую деркачем по ребрах!
– Ось бачите, мамо, і ви од баби перетерпіли чимало! Всі навчилися «батько» казати, а ми – от біда! – не ладні ще промовити: «Тату!» Краще я його буду в колисці гойдати.
А мати моя й каже:
– Іди, синку, погойдай.
А коли я гойдав,– гойда-гойдаша! – колиска з рук вирвалась, батько почав плакати – та не плаче, а притьмом реве! Почала мене мати деркачем частувати, так я втік та сховався у собаки в хаті…
Було таке чи й ні, а був собі бідний чоловік та й мав жінку й малого сина. Та ще був у них віслюк. Возив дядько на ньому поклажу та й заробляв на хліб.
Аж це захворів та й помер. Поплакали вдова з сином, посиділи вони в хаті голодні – нема ради! Тоді взяв парубок віслюка та й їде на базар. Привіз комусь поклажу сюди, одвіз туди – на вечір є тридцять пара. Купив хлопець на вечерю, що треба, та й несе додому, віддає матері.
Радіє мати:
– Сину, скільки ж ти сьогодні заробив?
– Матусю,– одказує парубок,– що вже я старався, а увечері дивлюся – тільки тридцять пара.
– Гай-гай, аби ти, сину, тільки здоровий був, а там зароблятимеш ще більше,– говорить мати та й подає вечерю.
На другий день іде хлопець знову на базар. Знову підвозить, одвозить, тудисюди, на вечір дивиться – сорок пара заробив. На десять пара купує їжі й приносить додому.
Зустрічає його мати та й питає:
– Скільки ж ти, сину, сьогодні заробив?
– Матусю, сьогодні я так старався, і туди одвіз, і сюди привіз – сорок пара заробив.
От вони й задоволені обоє.
Вранці бере юнак віслюка та й знову йде на базар, а увечері приносить вже п’ятдесят пара.
– Оце ж я заробив п’ятдесят пара,– говорить парубок матері.– Завтра йди до падишаха та й проси в нього дочку за мене.
– Ой сину, хіба ж можна, заробивши п’ятдесят пара, брати за себе дочку падишаха?
– А чому б і ні? Тепер щодень я зароблятиму все більше й більше. Йди сватай, не бійся!
Але мати розраджує:
– Сину, як же я піду туди, куди ніколи не ходила?
А вранці хлопець бере віслюка й чимдуж поспішає на базар. Увечері ж він приносить аж шістдесят пара й каже матері:
– Мамо, сьогодні я заробив аж шістдесят пара. Завтра ти повинна висватати мені дочку падишаха. Як не підеш, то я більше не буду заробляти гроші.
Що мала робити бідна вдова? Надягла вона фередже та й пішла до палацу падишаха. Сторожа гадає, що то прийшла жебрачка, та й подає їй кілька пара. Але жінка відмовляється:
– Ні, я прийшла не по милостиню, а маю справу до падишаха.
Пустили її в палац.
А там, хто не трапиться їй, всі подають милостиню, тільки вона не бере, а відповідає:
– Я йду до султан-ханим.
От її й пропускають.
Коли це й султан-ханим їй трапилася й питає вдову, чого та прийшла в палац. А вдова й одказує:
– Ой, султан-ханим! Маю я сина, а в нього є віслюк. І заробляє мій син щодня як не сорок, то шістдесят пара. Оце й послав він мене, аби я висватала йому твою дочку. Так віддаси чи ні?
Султан-ханим відповідає:
– Дуже добре, віддам, тільки спершу треба поговорити з її батьком.
Кличе вона падишаха та й розповідає йому все, а той і каже:
– Ще б пак! Чому не віддати? Ми тільки тебе й ждали! Але нехай твій син за сорок днів навчиться грати в аллем-каллем. Коли ж ні – відрубаю йому голову!
Приходить бідна жінка додому та й гірко-гірко плаче:
– Чи ж я тобі не казала, що ти дочці падишаха не рівня. Падишах сказав, що віддасть за тебе дочку, але ти повинен за сорок днів навчитися грати в аллем-каллем. А коли – ні, він одрубає тобі голову!
А син їй відповідає:
– Овва! Адже у нас є віслюк – втікаймо, вони нас не знайдуть. Складай начиння та й гайда!
– Ой сину! Ти завдаєш мені, старій, стільки клопоту,– скаржиться мати й починає складати майно.
А в них було дві ложки, таріль, дві подушки та ковдра. Поклали вони своє начиння на віслюка та й поїхали.
Довго вони їхали, аж досягли міжгір’я й зупинилися там, щоб переночувати. Коли бачать: до них чвалає дев. Перелякалися мати з сином, сидять ні живі ні мертві.
А дев і питає:
– Що ви тут шукаєте?
А вони – що ж їм робити? – розповідають девові свою пригоду. Тоді дев і пропонує вдові:
– Віддай мені свого сина, я навчу його грати в аллем-каллем. А мине сорок днів, приходь сюди та й забирай назад.
Віддала жінка сина девові, а сама сіла на віслюка та й поїхала додому.
А дев ляснув хлопця по щоці, перекинув його на яблуко й поклав у кишеню.
Прийшовши додому, дістав яблуко, вдарив по ньому – яблуко стало хлопцем. Тоді дев замкнув його в палаці й пішов геть.
Сидить хлопець у палаці, і так йому нудно. Виходить він із кімнати та й починає снувати по палацу, раптом бачить – дівчина, прекрасна, мов ранкова зоря. Вгледіла його дівчина та й питає:
– Юначе, як попав ти в руки цього клятущого дева?
Парубок розповів їй, що прийшов навчитися грати в аллем-каллем.
– Ет, ще до тебе сюди приходило стільки лицарів, аби навчитися грати в аллем-каллем, та тільки цей ірод всіх зо світу згубив, а із їхніх черепів оту башту спорудив. Хто попаде до нього в руки, живий не вийде.
Гірко зажурився парубок, дівчина й пожаліла його, стала розраджувати:
– Я тобі допоможу, але ти маєш виконати все, як я тобі скажу – ачей порятуєшся. Слухай же: завтра прийде дев та й почне з тобою боротися. Гляди ж, не змагайся з ним, бо він тебе одразу ж уб’є. Як тільки він тебе схопить, ти одразу ж падай на землю. А буде зводити на ноги – падай додолу. Почне сварити й штурхати – не зважай. А грати в аллем-каллем я сама тебе навчу.
Зрадів хлопець, іде, втішаючись, до себе в кімнату.
Вранці приходить дев, забирає юнака й спонукає його до двобою. Та ледвено доторкнеться дев до хлопця, як той падає додолу та й качається, мов буйвол, по землі. Дев гнівається, починає його зводити, а він не встає. Дев штурхає хлопця, сварить, а той не зважає. Таким чином боролися вони до самісінького вечора, аж поки докучило девові й той замкнув хлопця в палаці. Тоді юнак нишком іде до дівчини.
– Добре, що ти не став змагатися з девом, бо він тебе вже сьогодні вбив би! – каже вона та й починає вчити парубка грати в аллем-каллем.
– А зараз іди собі. Коли розвидніє, дев знову прийде й почне з тобою боротися, гляди ж, не змагайся,– нагадує вона юнакові й відпускає його. А той іде й лягає спати.
А вдосвіта приходить дев та й знову спонукає хлопця битися, але той робить все так, як його навчила дівчина.
І так триває сорок днів: дев викликає хлопця на двобій, а той одмагається.
Зате за сорок днів парубок вивчив гру в аллем-каллем. Дев же, не відаючи про те, й каже:
– Ти, парубче, не здатний вивчити цю гру.
Тут приходить вдова, дев і віддає їй сина. Ідуть вони дорогою, йдуть. Коли це хлопець перекинувся на зайця, кожнісінька шерстинка в нього сяє наче золота – аж очі бере. Як почав заєць снувати в матері під ногами, жінка крутиться, та ніяк не второпає, куди пропав син, тільки й вигукує:
– Ой, де ж це ти, сину? Та хапай же зайця, хапай-бо!
А той знову перекинувся на парубка.
– Де це ти був? Тут заєць шмигляв у мене під ногами. Був би піймав та продали б.
Приходить син з матір’ю додому, а на другий день хлопець перекинувся на оленя – роги золоті, копитом б’є, аж іскри сиплються. От і каже матері:
– Одведи мене на базар та продай.
Веде його жінка на базар. Як збіглося люду – дивляться, а ціну скласти не можуть: мовляв, хто й може купити такого оленя, так хіба падишах!
Та й доповідають про цього незвичайного оленя падишахові. Дає він удові калиту золота за оленя, і та, радіючи, йде додому.
А падишахові конюхи ведуть оленя до стайні й кладуть перед ним найзеленішого зілля – олень їсть і стає все менший, аж поки й зовсім зникає, тільки мотузка лишається. Конюхи до падишаха, а тому що робити.
– Хто його знає, що воно за мана? – каже та й забув.
А хлопець набуває свого вигляду, йде додому й на гроші, що їх падишах дав матері за оленя, ставить собі гарну хату.
По якімсь часі він перекидається на чистокровного арабського огира – кожнісінька волосинка на ньому аж горить.
– Ведіть мене, мамо, на базар та продайте, тільки ж глядіть вуздечки не віддавайте,– загадує парубок матері.
Бере жінка коня та й веде на базар. А люд тільки дивом дивується, бо хто ж має стільки грошей. Доказують падишахові про те, він і посилає слуг, аби купили йому того скакуна.
А тим часом дев здогадався, що юнакові стала відома його гра в аллем-каллем. Стає тоді дев вітром та й летить на базар.
Примчав, тільки хотів ухопити хлопця за повід, а юнак одразу ж перекинувся на голуба та й полетів. Тоді дев стає соколом та й ну доганяти голуба. А голуб сів на вікно, відчинене в кімнату падишахової доньки, й став букетом троянд.
Падишахівна як побачила троянди, вхопила в руки й приклала до вуст.
– Ой, які гарні квіти! – каже вона.
Аж тут підлетів дев, вчепірився за ріг палацу та й ну трясти його.
– Кидай букет хутчій! – Гукають падишахівні.
Дівчина кинула троянди, а вони розсипалися, стали просом та й розсіялися по кімнаті. Тоді дев перекинувся на півня та й давай клювати просо. Тільки одна просина залишилася – в дівчини під ногою. Дев не може знайти, а зернина обернулася шакалом: накинулася на півня й убила його.
Аж тоді хлопець набрав свого вигляду, пішов до падишаха й каже:
– Я навчився грати в аллем-каллем, тепер прошу, щоб і ти дотримав свого слова – віддай за мене свою дочку.
Падишах ніяк не погоджується, але юнак робить аллем, потім каллем – що має робити падишах?
Сорок днів та сорок ночей справляли весілля, й удовенко одружився з донькою падишаха. Так здійснилися його бажання. Аби це й нам так!

* Султан-ханим – дружина султана, падишаха.