Біжить лісом вовк; бачить – дятел на дереві сидить: тук-тук, тук-тук.
– Гей, дятле, даремна твоя робота, – кричить йому вовк, – весь свій вік працюєш, рубаєш, а сам без хати. А дятел подивився на вовка і каже:
– А ти, сірий, все життя овець дереш, а сам без кожуха ходиш.
Подивився вовк на себе: правду каже. Побіг дальше. Біжить, а назустріч йому лисиця.
– Здрастуй, кумо!
– Здоров, куме!
– Кумо, скажи, як кожуха мені пошити?
Здивувалася цьому лисиця, але каже:
– А так: носи мені вівці, із шкур тоді пошию.
Почав вовк старатись: носить і носить шкури, і м’ясо носить, а кожуха нема.
– Скоро, кумо? – питає.
– Скоро.
Знову носить вовк:
– Скоро, кумо?
– Зовсім мало треба: один комір пошити, – говорить йому лисиця і радить вовкові попову кобилу задерти – шкура кобиляча якраз на комір буде.
Пристеріг вовк кобилу та й напав на неї. Забіг ззаду, як лисиця казала (щоб за хвіст тягнув, то й шкура буде ціла), прив’язав свого хвоста до кобилячого, а кобила як смикнула та й потягла вовка. А той кричить:
– Рятуй, кумо!
– А ти ногами бори, впирайся і бори!
– Тут бори не бори, а будеш на поповому дворі!
