Заєць-хвалько

Заєць-хвалько Був собі заєць у лісі. Влітку було йому добре, а взимку погано — доводилось до села ходити, на току овес красти. Приходить він якось на тік, а тут уже зайців цілий табун.

От він почав перед ними вихвалятись:

— У мене не вуса, а вусища, не лапи, а лапища, не зуби, а зубища — я нікого не боюсь!

Зайці й розповіли тітці вороні про цього хвалька. Тітка ворона пішла хвалька шукати та й знайшла його під кущем. Побачив її заєць, злякався:

— Тітонько вороно, я більше не хвалитимусь!

— А як ти хвалився?

— Та що в мене не вуса, а вусища, не лапи, а лапища, не зуби, а зубища.

Поскубла вона його трошки й відпустила.

— Гляди, більше не хвались!

Одного разу сиділа ворона на паркані, собаки її схо­пили, почали душити. Побачив заєць:

«Треба ворону рятувати! Як же їй допомогти?»

Вискочив він на горбок і сів. Собаки побачили зайця, кинули ворону — та за ним. Ворона враз підлетіла й на ви­соке дерево сіла. А заєць від собак утік.

Трохи згодом зустріла знову ворона цього зайця й каже: — От тепер ти не хвалько, а хоробрий молодець!