Бо то здибався пес з вовком. Питається вовк: «А куди ти ідеш?» А пес каже: «Іду в світ». – «Чого?» – «От, відогнав мене господар, та й я іду. Бо доки-м був молодий, живий, бувало, по цілих ночах не сплю – брешу, то втоді-м в него добрий був. А тепер на старість вже не знаю чого, та й мене відогнав». Вовк над ним ужаловався і каже: «Ну, ходи зо мною, я тебе буду кормити».
Досить того, що пес як походив кільканадцять неділь з вовком, вже піджив добре. Подумав собі: «Що я буду з ним ходити та все дивитися йому в руки, так ніби за хлопця в нього служити? Вже я знаю спосіб тому, як коняку підвалити, і різними штуками вмію ухитритися». Взяв покинув вовка і іде. Але, як на тоє, здибає такого самого пса, як і він перше був, що відогнав його господар. Питається його: «А куди ти ідеш?» – «Іду в світ». – «Чого?» – «От, відогнав мене господар, та й іду». – «Ну, ходи зо мною, – каже той пес, – я тебе буду кормити».
От вже ідуть, ідуть оба. Але дивиться той пес, що при вовкові був; заглянув в лісі дуже крепкого і пасьного коня та й каже до того другого пса: «А видиш онде того коня в лісі, що пасеться?» – «Та же, – каже, – виджу». – «Отже, то буде нам обід з него». – «Ей! Щоб то Бог дав!» – «Побачиш!» – каже той пес.
Взявся ту зараз качати, наїжився і питається того другого пса: «А що, страшний я тепер? Дуже походжу на вовка?» – «Нє, — каже, – таки й на пса». – «Ну, очі червоні мені?» – «Нє, — каже, – не червоні». – «Ет, дурень ти, коли так!»
Бере і сунеться на животі до того коня. От тут вже підсунувся недалеко него і каже до того другого: «А що, скочити?» – «Або я знаю? – каже, – коли хоч, то скоч».
Той підніс голову, хотів скочити. Кінь як обачив, як відмірить ноги, як го тріснув в лоб, – аж ся перекинув той псисько, кров го обляла всюди. А той (другий пес) допіро підходить. Подивився на него і каже: «От тепер-то навіть дуже очі червоні, а перше не були такі червоні».
