Іван-побиван

Іван-побиванУнадивсь колись давним-давно один страшний змій десь у якусь слободу людей їсти та й виїв чисто всіх, зостався один тільки дід.
– Ну,– каже змій,– завтра тобою поснідаю.
А через ту слободу ішов один бідний хлопець та й зайшов до того діда, проситься ночувати.
– А хіба тобі жити надокучило? – питає його дід.
– Як? – каже бідний хлопець.
Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і це завтра його з’їсть.
– Е,– каже хлопець,– подавиться!
От уранці прилітає змій, побачив хлопця.
– О, це добре,– каже,– був один, а тепер двоє.
А хлопець:
– Гляди, не подавись!
Змій і дивується.
– Як,– каже,– хіба ти сильніший за мене?
– Авжеж.
– Який же ти сильний? Я он, бач…– Та взяв камінь, як здавив, так з каменя мука і посипалась.
– Е, це дурниця,– каже хлопець,– здави так, щоб з нього юшка потекла.
Та тут же взяв з мисника ворочок сиру, та як натисне, так з нього сироватка і потекла.
– Отак,– каже,– дави.
– Ну, ходім,– каже змій,– за товариша будеш.
А хлопець йому:
– Хіба за старшого.
Ото й пішли. Питає його змій:
– А як звуть тебе?
– Іван-Побиван,– каже хлопець.
Ну, змій вже й боїться його: «Щоб ще мене,– думає,– не вбив». Стало на обід, змій і каже:
– Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідати варити.
Пішов хлопець, та куди тобі, хоч би одну ногу доніс. От він ходить по змійовій череді та й зв’язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав і побіг сам.
– Що ти, хлопче, робиш?
– Е, буду я тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.
– Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш.
Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру.
– Іди,– каже,– води повну шкуру принеси.
Взяв хлопець шкуру, насилу-насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді взяв лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її.
Прибігає змій.
– Що ти робиш?
– Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.
– А щоб тебе,– каже змій, а сам злякався хлопцевої сили.
Поніс сам шкуру.
– Піди ж,– каже,– хлопче, дров принеси; вирви там сухого дуба, та й буде з нас.
– Е, буду я тобі трошки носити! Якби дубів двадцять заразом, то б так! – Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов.
От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідати не йде, бо ж як піде, то змій зразу здогадається, що він не такий сильний, як побачить, що хлопець менше від нього їсть. А як зосталось небагато, то тоді хлопець сів і собі посьорбав та й каже:
– Мало.
– Ну,– каже змій,– коли мало, то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.
– А як іти, то йти,– каже хлопець, а сам думає: «Тепер я пропав».
От як почали їсти,– а вареників стоїть бочок двадцять,– то змій все їсть та їсть, уже й наїдається, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подала, а він одно ховає. Як поїли, то змій і каже:
– Ходім на камінь крутитись.
– А як іти, то йти,– каже хлопець.
Змій як крутнувсь – аж вогонь пішов.
– Дурниця,– каже хлопець,– ти так крутнись, щоб юшка потекла.– Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них юшка і бризнула.
– От так,– каже,– крутись! Та ще, та ще! От як дави!
Ну, змій вже вкрай злякався Івана-Побивана. Але ще каже:
– Ану, давай хто сильніше засвище.
– Давай.
Ну, змій як свиснув, то аж дерева пригнулись.
«Ну,– думає Іван-Побиван,– що його робити?» А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до змія:
– Зажмур очі, бо я як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити.
Змій зажмурив, а Іван-Побиван як огріє змія тією залізякою межи очі, то той аж здригнувсь.
– Правду кажеш,– каже змій,– ледве очі не повискакували.
Та вже щоб хоч не бути з Іваном вкупі, побудував ото йому хату на одшибі; хлопець і живе собі. А змій давай з матір’ю радитись, як би їм його звести зі світу.
– Давай,– кажуть,– його спалимо.
А хлопець підслухав це та десь і сховавсь на цю ніч. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується, ніби тільки що виліз.
Приходить змій.
– Що ти, хлопче, хіба ще живий?
– Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила.
«Ну,– думає змій,– од такого треба подалі». Та як дременув з тих країв, то тільки його і бачили.