Жила колись в одному селі свекруха з невісткою, та не було між ними злагоди: свекруха без угаву лаяла невістку, а та завжди їй перечила. Одне слово, ворогували, як собака з мавпою.
Їхня неприязнь дедалі зростала, і от нарешті невістка зважилася на найстрашніше – вирішила звести стару зі світу. Пішла вона до знайомого лікаря й попросила в нього отрути.
Та лікар був не дурень: послухав молодицю і, не відраджуючи від злого наміру, взяв із полиці якийсь білий порошок, загорнув його в папір і сказав:
– Як повернешся додому, насип оце в тісто, напечи коржиків й почастуй ними свекруху.
Невістка подякувала й рада-радісінька помчала додому. Напекла коржиків, пригостила ними свекруху і, щоб ніхто не здогадався про її підступи, взялася до роботи з незвичайним запалом.
Минула година, дві, минув цілий день. Невістка чекала, що свекруха от-от віддасть богові душу, та дарма: стара й не думала вмирати.
Розгублена невістка знову побігла до лікаря.
– Ніщо її не бере,– сказала вона й випросила ще одну порцію отрути.
І цього разу лікар не відраджував її від злого наміру, а дав білого порошку.
Невістка повернулася додому, напекла коржиків і почастувала ними свекруху. Зраділа стара й щиро подякувала невістці. Відтоді вона перестала її ганити, навіть більше – полюбила.
Спантеличена невістка знову прийшла до лікаря й сказала:
– Що за диво? Знову ніщо її не бере.
Лікар зареготав:
– Ніякого дива немає! Свекруха не вмерла тому, що замість отрути я давав цукровий порошок.
Такої відповіді невістка не сподівалася.
А лікар тим часом вів далі:
– Свекруха стала привітніша?
– Атож.
– Інакше й не могло бути,– мовив лікар. – За добро вона заплатила тобі добром. А в ваших чварах винна ти сама. Раджу тобі й далі поводитись із свекрухою так, як протягом останніх днів.
Невістка подякувала лікареві за науку й повернулася додому. Відтоді вона почала дбати про свекруху. Колишньої ворожнечі між ними наче й не було.
