Край невеличкого японського села стояв готель. Його власники – чоловік, на ім’я Рокуро, та жінка, яку всі називали Міцуко, – були неймовірно жадібними. Подружжя тільки й чекало на нагоду заощадити та збагатитися за чужий рахунок.
Якось до готелю завітав мандрівний торговець. Чоловік мав величезний мішок, заповнений різноманітними товарами. Господиня, побачивши такий баґаж, одразу ж захотіла його привласнити. Влаштувавши подорожнього на нічліг, жінка побігла до чоловіка:
– Рокуро, ти звернув увагу на величезний баґаж приїжджого купця? У ньому, напевно, є що завгодно.
– Так, торговець розповідав, що вже декілька місяців мандрує країною, – погодився чоловік. – Тепер повертається додому й везе в подарунок сім’ї найдивовижніші речі.
Від такої новини жінка аж затамувала подих:
– А як зробити, щоб мішок став нашим?
– Дуже просто: потрібно лише підмішати в їжу сонної трави, що позбавляє пам’яті. Купець поїсть, відпочине, а коли йтиме від нас, то забуде мішок тут.
Жінка послухала чоловіка й побігла до найближчої гори, на верхівці якої зеленіла рослина. Назбиравши повний оберемок сонної трави, хитрунка повернулася до готелю та почала готувати страву для купця. Подорожній спокійно повечеряв, навіть не здогадуючись про підступність господарів, і пішов відпочивати, щоб із першими променями сонця вирушити далі.
Уранці, щойно торговець виїхав за ворота готелю, Міцуко прожогом залетіла до його кімнати й почала шукати мішок. Одначе знайти баґаж господиня ніяк не могла.
– Не допомогла твоя трава! – накинулася тоді жінка на чоловіка. – Купець не забув мішка! Даремно лише ноги збила, видираючись на гору!
– Це неможливо! Хоч що-небудь торговець точно забув! Пошукай гарненько, – порадив Рокуро.
Міцуко швидко повернулася до кімнати подорожнього. Від нетерпіння почала перекидати всі речі, щоб тільки знайти бажаний мішок. Несподівано господиня застигла на місці, а потім як закричить:
– Забув! Забув! Це неможливо!
– Що забув?
– Заплатити за нічліг!
