— О, Роджере, як мені подобається наш новий будинок! – сказала пані Аніта своєму чоловікові.— А яке тут свіже та чисте повітря — не те що в Лондоні. І далматинцям таке роздолля для забав.
— Так-так, було б чудово, якби вони обмежилися лише іграми, — зауважив Роджер.
— Вони перерили весь сад! Тільки подивіться! — роздратовано вигукнула служниця Нанні. —
Прийшов час покласти цьому кінець — інакше замість клумби у нас буде шахта!
Аніта, Роджер і Нанні пішли до вітальні, щоб подивитися, чим займаються цуценята.
— Ось у чому річ! Не дивно, що вони тільки і думають, як би попити землю, – сказала Аніта.
— Вони дивляться «Юні шукачі скарбів» – це жахіття, а не шоу, – пробурчала Нанні.
Після телепередачі Аніта та Роджер вилучили момент для виховної бесіди із цуценятами.
— Все це зайшло надто далеко, — почав Роджер. Але варто було йому лише подивитися на кумедні мордочки, як строгість у голосі кудись зникала.
Коли Аніта та Роджер вийшли з кімнати.
Тато цуценят – Понго і їхня мама – Перріта вирішили поговорити зі цуценятами по-своєму. Вони сподівалися, що добрий наганяй вплине на малечу.
— Ви маєте припинити розкопки в саду! У нас такий чудовий будинок, а ви тільки все псуєте, – прогарчав Понго.
— Аніта, Роджер і Нанні стільки працювали над нашим садом, – додала Перріта.
Цуценята понуро схилили голови. Але їх хвостики всякий раз нетерпеляче ворушилися при слові копати.
Аніта та Роджер вийшли в сад, щоб у котре позакопувати вириті цуценятами ямки. Подружжю подобалося працювати разом. До того ж стояла чудова погода.
—Працювати в саду – одне задоволення! – Захоплювалася спочатку Аніта. — Та це й не робота зовсім.
Але після кількох годин безперервної праці її настрій змінився.
— Садівництво — найтяжча работа в світі, — пожалілась вона.
Наступний ранок почався з неприємностей.
Служниця Нанні відвела Аніту та Роджера в сад, де красувалися нові ямки.
— Оце так! – вигукнув Роберт.
— Що будемо робити? — нервово поцікавилась Аніта.
І тоді Роджер сказав, що збирається побудувати для щенят інший будинок.
— Але… — почала Аніта.
— Ніяких «но»! Пока не навчаться як треба себе поводити, будуть сидіти у вольєрі!
Коли загін-вольєр був готовий, Роджер почав скликати цуценят. Малята неохоче сходилися до вольєру: вони не зовсім розуміли, для чого призначена конструкція, але довіри у них вона не викликала.
Понго і Перріта стурбовано спостерігали за сумною ходою цуценят.
Коли останнє цуценя зайшло всередину, Роджер, Аніта и Нанні почали слідкувати.
— Роджере, – нарешті не витримала Аніта, – вони такі нещасні!
— Ну, якби вони не рили в саду… — почав Роджер, але раптом відчув себе таким же нещасним, як маленькі далматинці.
Цуценята вже почали скавчати, коли Нанні запрпопонувала:
—У мене є ідея! Щоранку, на світанку, я водитиму малюків на велику прогулянку. Через луки! А там хай копають, скільки душа забажає. Їм, у будь-якому випадку, потрібна прогулянка!
Наступного ранку Нанні прокинулася дуже рано.
— Чудовий день для гарної прогулянки, — подумала вона вголос. — Досліджуємо околиці…
Так інтригує майбутнє знайомство із сусідами. Ой, я просто як школярка в перший день канікул!
Невдовзі Нанні вже підходила до вольєра. Побачивши її далматинці відчайдушно завиляли хвостами і нетерпляче застрибали.
— Доброго ранку. Просто чудовий ранок, — примовляла Нанні, відчиняючи дверцята.
І дружна компанія цуценят висипала на ранкове сонечко. А за кілька хвилин усі вже були на просторому квітчастому лузі, де маленькі песики почали носитися, перекидаючи один одного.
— А ви доглядайте як слід за дітлахами, — покликала Нанні Понго та Перріту.
— Не разбігайтеся, шибеники! — кричала їм Нанні.
Дивіться: маленький гайок посеред луки! — раптом покликала цуценят Нанні. — Ходімо подивимось, що за ним.
— Може там веселий струмок. Або сріблясте озеро. — Або велична гора… Ой, що це я, які в Англії гори?! Все одно, за цим гайком має бути щось захоплююче. — Тут лише старий кар’єр… Зізнатися, я чекала більшого, — розчаровано пробурмотів Нанні, коли гай залишився позаду.
— Ну та гаразд, ми чудово прогулялися, можна повертатися додому.
Нанні повела собачу компанію назад, і тільки Щасливчик залишився. Сидячи на краю ями, він почав голосно гавкати.
— Давай, Щасливчику, пішли — тут немає нічого цікавого для нас! – Кричала цуценяті Нанні. — Кажу тобі: це лише старий кар’єр і нічого більше.
— Щасливчику, я до кого звертаюся?! Завтра ти з нами гуляти не підеш, неслухняний песик, — злостилася Нанні. — Відпусти мою сукню — ти її порвеш!
Але Щасливчик міцно вчепився у поділ. Він тягнув Нанні туди, де нюхом відчував щось дуже важливе.
І оскільки Нанні не хотіла, щоб сукня порвалася, їй довелося піти за цуценятком.
— Боже мій! – Вигукнула Нанні, коли Щасливчик привів її до якогось занедбаного агрегату. – Це ще що таке?
— Ти спостережливий песик, Щасливчику! Але що це? Як дивно … Ось, пам’ятаю, ще коли я була дівчиськом і жила на фермі, ми з подружкою зайнялися пошуками скарбів у сусіда на городі. А потім прийшов сусід і нас…
Коли цуценята опинилися на дні величезної ями, вони почали копати в тому місці, де Щасливчик знайшов величезну дивну кістку.
Знайшовши неподалік лопату, Нанні захоплено допомагала далматинцям. І невдовзі вони знайшли безліч різних кісток.
Декілька годин роботи просто знесилили «скарбошукачів».
— Все, вистачить на сьогодні, – вимовила Нанні, але собаки все несли і несли свої знахідки в закуток кар’єру.
— Пора додому, бо Роджер з Анітою почнуть хвилюватися… Обіцяю, завтра ми повернемося сюди і не залишимо каменя на камені!
А Роджер з Анітою, тим часом, були настільки захоплені роботою в саду, що навіть не помітили тривалої відсутності Нанні та цуценят.
Коли після всіх пригод Нанні та далматинці нарешті повернулися, їх сил ледь вистачило, щоб розташуватися на відпочинок у тіньочку. Аніта та Роджер з цікавістю розглядали компанію.
— Не думаю, що вони колись ще будуть ритися в саду, — сонно бурмотіла Нанні. — Ми… Тобто вони копали цілий ранок. Там таке чудове місце, хррр… хррр…
І Нанні заснула слідом за цуценятами.
Наступний ранок знову застав Нанні та далматинців на дорозі до кар’єру. Аніта та Роджер ще навіть не прокинулися.
— Звичайно, я не можу бути впевнена, — пояснювала Нані собакам, — я ж не фахівець. Але в мене таке відчуття, що ми знайшли щось особливе. Так-так, щось особливе!
Після цих слів Нанні багатозначно вказала на товстелезну книгу, яку несла в руках.
— Гадаю, вольєр можна розібрати, — поділився з Аніто своїми міркуваннями Роджер. — Ідея з прогулянками, схоже, спрацювала. Тепер собаки так втомлюються, що їм не до копання в саду.
— Справді, — відповіла Аніта. — До того ж, поки вони гуляють, ми можемо зробити наш садок ще прекраснішим. У мене вже є ідея.
Весь тиждень, щоранку Нанні та далматинці копалися у своєму «кар’єрі скарбів». І, нарешті, там не залишилося жодного невикопаного каменю, а купа старих кісток помітно зросла. Настав час звернутися до фахівця.
І ось якось надвечір Нанні в оточенні втомлених і щасливих цуценят сіла писати листа. Лист знаменитому професору Драгомілову, автору тієї товстелезної книги, яку Нанні вивчала.
А поки Нанні була зайнята листом у своїй спальні, Аніта теж писала листа, але у вітальні. Це була заявка на участь у місцевому конкурсі садівників. Переможцем у конкурсі ставав той, чий садочок був найкрасивішим та найдоглянутішим.
— Думаєш, у нас є шанси перемогти, Роджере? – Запитала Аніта задумливо. — Упевнена, місцеві мешканці знаються на садівництві… Не те, що городяни на кшталт нас.
Але відповіддю Роджера було лише мелодійне «тра-ля-ля-ля» — він теж був зайнятий написанням — він писав нову пісню.
За кілька днів у кар’єрі з’явився професор Драгомілов власною персоною. Отримавши листа від Нанні, він дуже захотів особисто оглянути знахідки.
— Ось як все було, – закінчила Нанні розповідати історію розкопок. — Якби не Щасливчик, ми б не побачили цієї найпершої і найбільшої кістки. І якби не 101 далматинець, ніхто б не знайшов усіх інших кісток.
— Звичайно, поки що рано робити висновки, — пояснював професор Драгомілов Нанні, поки вони вантажили знайдені кістки у вантажівку, — я маю ретельно вивчити кожну з цих кісток у своїй лабораторії. Але, варто визнати, вони виглядають дуже і дуже багатообіцяюче.
А для сільського садового комітету настав гарячий день: адже треба було як слід оцінити всі сади, які брали участь у конкурсі. І ближче до вечора переможця було визначено.
Леді Джейн, представниця садового комітету, нагородила Аніту та Роджера дипломом «За найкрасивіший і найдоглянутіший сад села».
— Вражає насамперед те, — сказала леді Джейн у своїй промові, — що ви примудрилися розбити чудовий сад, коли… ммм… коли довкола стільки собак.
А наприкінці літа листоноша доставив незвичайний лист. Нанні спішно принесла конверт Роджеру та Аніті, щоб прочитати листа разом.
— Це від відомого професора Драгомілова, — Аніта вивчала листа. — Ми всі запрошені на урочисте відкриття спеціальної виставки у міському зоологічному музеї. Тут нижче написано: «Почесні гості — 101 далматинець».
— Нанні, як це зрозуміти?! — здивовано переглянулися Аніта та Роджер.
Наступної неділі на церемонії відкриття спеціальної виставки у міському музеї мер містечка виголошував урочисту промову перед почесними гостями та публікою.
Аніту, Роджера, Нанні та професора Дорогомілова слова мера сповнювали гордістю.
— Особлива подяка Сто Одному Мисливцеві За Скарбами, який зробив це дивовижне відкриття.
Спасибі Нанні, яка зберегла жагу пригод у своєму серці.
Впевнений, у майбутньому безліч дітлахів зможе отримати такий самий інтерес при оглядинах цього скелета рідкісного динозавра, який жив у наших місцях мільйони років тому.
