У маленькому містечку, на березі річки, що біжить у джунглях, жив-був юнак на ім’я Алонзо.
Пришлим був він у цій країні, але всім серцем полюбився йому тропічний ліс, де в кронах дерев голосисто кричали папуги, а колібрі пурхали з однієї прекрасної квітки на іншу. Тут він зустрів свою кохану на ім’я Джулія і невдовзі збирався на ній одружитися.
Щодня після роботи Алонзо відвідував Джулію. Вони дивилися на всипане зірками небо і розмовляли про все на світі. Потім Алонзо йшов до лісового озера біля річки і купався в ньому, адже ніч була така тепла.
Якось увечері він сказав Джулії:
– Вчора я пішов викупатися в озері, як раптом почув чарівну пісню. Солодше співу соловейка звучав жіночий голос, але я ніяк не міг розібрати слова. Голос дзвенів усюди – то в одному місці він чувся, то в другому. Я обшукав усі кущі та дерева, але нікого не знайшов. Схоже, хтось наді мною пожартував.
Жах охопив Джулію. З раннього дитинства чула вона легенди про жорстоку русалку Яру. Напередодні весілля спокушала вона наречених і заманювала їх у озеро.
Схопила дівчина Алонзо за руку і слізно благала не ходити більше до озера.
– Даремні твої тривоги, – усміхнувся юнак. – Багато місяців купаюся я в ньому, і лісові мешканці жодного разу не турбували мене.
Але Джулія похитала головою.
– Спочатку ти чуєш пісню, потім бачиш примару, а потім… приходить смерть!
Дівчина тремтіла від страху, і Алонзо стало не по собі.
– Молю тебе, – заклинала вона, – не підходь до озера, поки ми з тобою не одружені. Здається мені, що ти чув спів Яри. Лихо мине, коли ми з тобою повінчаємося.
Тільки промовила дівчина ім’я русалки, як Алонзо вибухнув диким, шаленим сміхом. Переказ стверджував, що так сміються наречені, які бачили Яру. Джулія впала на коліна і заплакала.
Побачивши її розпач, Алонзо схаменувся.
– Не плач, ангеле мій, – сказав він, піднімаючи її і ніжно притискаючи до грудей. – Клянуся, я зроблю все, щоб ти була щаслива!
Дякувала йому Джулія, але з того часу сум оселився в її серці. Знала вона – пісня русалки змусить її нареченого забути про все на світі. Дівчина винесла з дому особливу мушлю, яку берегла змалку. У отвір мушлі вона наспівала ніжну пісню, простягнула мушлю Алонзо і сказала:
– Як що доведеться тобі знову почути голос Яри, приклади мушлю до вуха і послухай мою пісню. Може, вона переможе чари русалки.
Три ночі тримався Алонзо, не порушував дане Джулії слово. Не повірив він переказам про Яру, яка спокушає і топить наречених, але не хотів завдавати болю коханій дівчині і тому не ходив до озера біля річки.
Однак не забував він і почутої в лісі пісні. З кожним днем звучала вона в його голові все сильніше і наполегливіше, і не зміг він більше їй опиратися.
Настав вечір, і Алонзо лісовою стежкою попрямував до озера біля річки. І хоча тривоги Джулії здавались йому марними, пильно вдивлявся він у кожну тінь у кущах, у кожен проблиск між деревами.
Спустився юнак до озера, скинув з себе одяг і тільки-но зібрався пірнути, як вийшов з-за хмари місяць і осяяв яскравим світлом зарості папороті. Побачив Алонзо жінку невимовної краси: чорне волосся спадало з її голови, наче хвилі.
Миттю підхопив Алонзо одяг і, не розбираючи дороги, кинувся геть. Ні разу, поки не дістався додому, не наважився він озирнутися.
Настав ранок, і Алонзо переконав себе, що жінка йому просто привиділася. Проте весь день його невідступно переслідував чудовий образ. Коли прийшов він того вечора до Джулії, та відразу зрозуміла, що важко в нього на серці, бо Алонзо був мовчазний і блідий.
– Не хвилюйся, любов моя, – втішив він її. – У мене від спеки розболілася голова. Піду додому приляжу.
Рано пішов він від Джулії, але пішов не додому. Ноги самі понесли його в ліс знайомою стежкою – не терпілося йому знову поглянути на прекрасну жінку.
Добіг Алонзо до озера, але, як не шукав, жінки ніде не було. Тоді притулився він до стовбура дерева і почав чекати. Чим більше вдивлявся він у темну воду, тим більше хилило його на сон. Але тільки очі його заплющились, вирвався з глибин озера яскравий спалах світла. Води розступилися, і Алонзо побачив жінку. У волоссі її мерехтіли водорості. Геть хотів кинутися Алонзо, але ноги його не слухалися. Як уві сні, рушив він їй назустріч.
Яра простягла до нього руки і заспівала. Так солодкий, чарівний був її голос, що Алонзо забув про все на світі і, ніби збожеволівши, пішов у її обійми.
Ступав він повільно, ніби в забутті. Голова його звисала на грудях, руки впали вздовж тіла, і раптом пальці зачепили мушлю Джулії, що була в кишені. Тієї ж миті ноги його торкнулися води, він здригнувся від холоду і прокинувся. Вихопив Алонзо з кишені мушлю і, опираючись чаклунству Яри, приклав її до вуха, щоб почути голос Джулії.
Тихим і слабким спочатку був спів дівчини. Але любов її була така сильна, що з кожним новим звуком пісня ставала все голоснішою і голоснішою. Алонзо слухав голос коханої всім серцем і не чув нічого навколо.
Коли хлопець підняв голову і озирнувся, Яра вже зникла, і він залишився в лісі один.
