Амагі та її маленький синочок жили на острові Саїбаї. Мати ніжно любила хлопчика і ні в чому йому не відмовляла: вона робила все, що б він просив, і давала йому все, чого він тільки він забажає.
Малюкові дуже подобалися дикі сливи, але він любив не маленькі сливи, а великі, найсмачніші і найсоковитіші, знайти які було не так вже й легко.
Якось Амагі не змогла знайти великих слив і назбирала лише маленьких.
— Не буду я їх їсти! – сказав хлопчик. — Вони надто дрібні!
— Синочку, — відповіла Амагі, — я не знайшла більших, ці найкращі.
— Іди та пошукай великих! – наказав син і заплакав.
А сиділи вони саме під сливовим деревом. І раптом хлопчик побачив, що на верхівці дерева висять дві величезні солодкі сливи.
— Подивися, он вони! Дістань мені ці сливи! – Вимагав він.
Амагі глянула нагору і зрозуміла, що звідти вона їх не дістане.
— Синочку, вони висять надто високо. Мені ніяк не дістати їх.
Хлопчик заплакав, і тоді Амагі знайшла довгу палицю, піднялася на дерево, дотягнулася до однієї сливи і збила її. Слива злетіла з гілки, впала в море, вдарилася об воду і тріснула.
— Злови мені її! – сказав хлопчик.
— Синку, слива впала далеко в море, луснула і втопилася! – пояснила Амагі.
— Я хочу! Хочу! Хочу! Дай мені ту сливку! – плакав хлопчик.
Кинулася Амагі в море і попливла. Син її перестав кричати і тепер стурбовано стежив за нею.
— Мамо, мамо, повернися назад! — кликав він.
Але Амагі раптом заспівала:
На гребені сіро-зеленої хвилі пливе Амагі.
Морські течії геть забирають Амагі.
— Повернись! Мамо, повернись! Повернись! — благав син.
Але Амагі пливла все далі і далі, на глибині її підхопила морська течія і віднесла її далеко – далеко в море..