У горах Карпатах на полонині Цалул росла маленька арніка. Навколо стояла тисяча різних трав і тисяча квітів, вони лепетали під вітром і слухали казки про Чугайстра. А маленька арніка цілі дні дивилася на сонце.
— Яке воно миле й усміхнене! — говорила рослинка.— Я б хотіла бути схожою бодай на найтонший його промінець!
— Що ти кажеш! — шелеснув кмин.— Хіба можна квітці рівнятися до сонця? Цвіти, як я: скромно, зате суцвіть багато!
— Або як я: пахну, наче мед! — хвалився медівник.
— Ні, краще, як я! — порадила польова гвоздика і показала рожеву квітку-зірочку.
Сонце слухало їх з висоти і голубило кожну зеленинку.
Але одного разу воно сховалося за хмари. Арніка затужила.
— Чому ти не прояснюєшся? — питала вона в нахмареного неба.— Чому ти не смієшся? — кликала сонце.
— Бо мені сумно,— мовило сонце з-за сивої пелени.— Ген у долині, у смерековій хатчині, сидить мала дівчинка, мов леліточка, і прегірко плаче. А я не можу її розрадити!
Глянула арніка (а з полонини видно весь світ)—справді, сидить дівчинка, мов леліточка, витирає сльози.
— Скажи мені, сонце, чого вона плаче?
— Бо в неї мама захворіла і не видужає, поки не нап’ється живої води! — відповіло сонце і прикрилось ще темнішими хмарами.
Сумує арніка, хилить листочки додолу. А далі й каже:
— Піду я шукати живу воду. Інакше біді не зарадиш.
— Що ти, арніко! — зашуміла зелена полонина.
— Куди ти, арніко? Одна-одненька, та ще й боса? — зашелестіли трави.
— Зачекай трішки! — гукає нечуй-вітер.— Я витчу шовкові парашути, на них полечу білим світом, ту воду пошукаю!
— Зажди до осені! — і реп’ях озвався.— Восени трапляється помандрувати на собачому хвості. Як не є, а все не пішки.
Та арніка лиш голівкою похитала:
— Ні, не чекатиму.
Вийшла на широке роздоріжжя — котрим шляхом податися?
— Повій, вітре, по Карпатах,— просить вона.— Політай, подивись, може, побачиш, де джерело з живою водою?
Повіяв вітер, облітав гори та й розказує:
— Вуйко Петро нові ворота ставить, дівці Аничці на весілля струцні (1) печуть. Більше я нічого не побачив!
— Може, ти, лісовий шуме, про живу воду почуєш? — знов питає арніка.
Прокотився лісовий шум верховинами і до арніки вернувся:
— Попід буками суниці достигли, у лісі білі гриби кинулися, а в гнізді у горлиці вилупились пташенята. Більше я нічого не вивідав!
Оглянулася арніка: в кого ще про живу воду спитати? Ніде нікого, тільки серед неба мала цяточка, мов мачинка.
— Чи то ти, славний орле беркуте? — питає арніка.
— Я,— проклекотів з неба беркут.— Я один знаю про те, що ти шукаєш, бо далеко літаю, а ще далі бачу.
Спустився донизу, сів на сивому камені.
— За верхами, за лісами, аж там, де баба дріт пряде, стоїть найстарша гора на ймення Говерла. Вона головою в небо впирається, блискавками підперізується. З її верха й витікає живе джерело! Тільки як ти туди дістанешся, дитинко-зеленинко?
Уклонилась арніка славному орлові беркутові:
— Мушу дістатися.
Де трава висока — вітер стежку прогорне. Де потічок біжить — верба гілки, наче кладку, простеле.
— Чи сюди до найстаршої гори на ймення Говерла? — гукає арніка.
— Сюди, сюди! — кивають трави.— Через бір, але в бору стережися: там блуд сидить, мандрівників збиває з дороги!
— Дякую, буду стерегтися.
А блуд уже здалеку арніку примітив. Позаплутував стежки, позамикав дороги, сам зачаївся за корчем та й чекає.
Зайшла арніка в бір. Ялинове гілля нависло над головою, під ним присмерк, вогкість, застояне павутиння… Глядь — а стежки під ногами нема! Метнулась арніка вправо, кинулась уліво,— блудові ж цього й треба. Підкрався ззаду і тихцем до неї причепився. Враз арніці закрутилося в голові і так усе переплуталося, що ніяк не впізнає, ні куди їй іти, ні звідки прийшла. Зовсім заблудила! І нема в кого дороги спитати. Глухі ялини мурмочуть щось своє, а долі, на глиці, лиш зеленаві поганки позбирались на відьомську раду.
— Ходи до нас, на тиху глицю, в сонне павутиння,— кличуть арніку.— Тут забудеш мандри, задрімаєш,— повік не прокинешся…
— Я не хочу спати! — затріпотіла арніка листям.
— Ходи, ходи! — хихочуть поганки.— В наш бір ні півні не доспівують, ані пси не догавкують. Вже тобі звідси нема дороги!
Тут арніка не на жарт злякалася: хто допоможе, хто з бору виведе? І раптом, мов зі сну, зринув у пам’яті шепіт: «…білі гриби кинулися…» Це ж лісовий шум розказував, що тепер грибна пора! Значить, десь має бути і гриб-боровик.
Стала арніка серед ялиць і проказала чарівну примовку, якою діти викликають доброго господаря бору:
— Грибе, грибе, покажися: чи ти в горі, чи в долині, чи на буковині?
— Ось де я! — обізвався боровик.
Виліз з-під глиці, обтрусив бриля від голок.
— Чого тобі?
— Добродію боровиче, виведи мене з бору! Я йду до Говерли, та от — заблукала…
— Знаю, чиї це витівки! — каже боровик.— Ану повернись!
Не встигла арніка повернутись, як блуд скік з плечей! І сховався за ялицю. Арніка відразу й упізнала місцину:
— Оце я звідти надійшла… А туди, під гору, простувала!
— Правильно, туди на Говерлу,— говорить боровик.— На ось білу нитку з моєї грибниці, щоб блуд удруге не заморочив. Тільки гляди не обірви!
Йде арніка та й іде. Дивиться — а попереду круті скелі, дике каміння.
— Чи туди до Говерли?
— Туди,— відповідають хмари, що спочивали між верхами.— Але там сидить дід з торбою, той, що неслухняних дітей забирає. Тебе, малу, побачить — теж забере.
— Ой, лихо,— сполошилась арніка.— Але піду: буду від діда між камінням ховатися.
Пішла. Дороги нема — одна крутизна, ще й каміння босі ноги коле. Раптом хтось сердитий — хап арніку! То дід повертався з села з порожньою торбою, бо там неслухів не знайшлося. Схопив арніку, в торбу вкинув, тугим вузлом зав’язує та ще й примовляє:
— А не ходи одна лісами! А не лазь дикими скелями!
— Пустіть мене, діду! — благає арніка.— Люди добрі, порятуйте! — Але дід тільки сміється.
— Не лементуй, даремно криком не виголоднюйся,— кепкує він. — Однак ніхто тебе не врятує.
А недалеко йшла Аничка з дружками в сусіднє село, просити людей на весілля. Почула крик.
— Пустіть, діду, арніку. Я за те в вашу торбу струцень покладу.
Струцень пахучий, рум’яний, з доброї пшениці. Дід такого давно не куштував.
— Та… Те… Туди малим не можна! — насупився старий.
— Ой дідуню! Арніка стільки світу пройшла, хай мандрує далі. Нате струцень, буде на обід.
Пустив дід арніку. Вона подякувала дружкам та Аничці, пішла далі.
А далі — що це хурчить на всі гори? То баба дріт пряде, залізне веретено крутить, а воно гуркоче, аж гуцули на Говерлу не зважаться підніматися: кажуть, гроза буде.
— Звідки ти, дитинко? — питає баба в арніки.
— Ой, здалеку! Ноги збила, гори обходила.
— То розкажи, що в світі діється. Бо я сиджу пряду, нікуди не ходжу, нічого не бачу.
Сіла арніка, розповіла про Аничку з дружками, про достиглі суниці, про горличчиних пташенят, а найбільше — про сонечко за хмарами і заплакану дівчинку.
— Таке лихо вчинилося! — заклопоталася баба.— Набери мерщій води, віднеси тій дівчинці для хворої мами!
Взяла баба арніку за руку, привела до живого джерела.
— У віщо тобі, дитинко, води зачерпнути?
А в арніки ні горнятка, ні відеречка!
— Я її сама нап’юся…
Напилася, бабі подякувала — і гайда назад через дикі скелі, де дід сидить, струцнем частується, через бір похмурий (там боровик — щирий провідник, а виріс — голова як добрий полумисок!), через річки-потоки, через верхи високі. Добралася в те село, де в дівчинки захворіла мама. Постукала у вікно:
— Дівчинко-леліточко, я живу воду принесла! Візьми мою галузку.
Дівчинка взяла, зварила на ній чаю, дала мамі напитися — мама й одужала. В ту ж мить усе навкруг засміялося, заряхтіло, засяяло! То сонце прогорнуло хмари і сипнуло золотим промінням.
Зраділи верхи і доли, зраділо зіллячко на полонині Цапул:
— Наша арніка живу воду принесла!
Тільки арніка глянула на себе і засмутилася: листя по далеких шляхах обшерхло, обтріпалося, ніжки позбивані… А вже пора цвісти.
— Не журись, арніко! — мовить сонце.— Розгорни пелюстки!
Арніка послухаалась, розтулила пуп’янок — аз нього квітка,
мов сонечко, так і сяє!
— Це тобі нагорода, що мій смуток розігнала! — всміхнулось сонце і поцілувало арніку.
Звідтоді цвіте арніка сонячним цвітом.
А жива вода в її стеблах так і лишилася. Як хто з гуцулів захворіє, то й шукає арніку. Кажуть, нема над неї зілля на всі Карпати!
(1) Струдні — весільне печиво у гуцулів.
