Багато років стояв понад шляхом велетень Дуб. Вік його Тіні був менший, бо в дні, коли над Дубом клубочилися хмари, вона пропадала. Та тільки-но минала негода й знову виглядало сонце, Тінь поверталася, щоб зайняти своє місце – часом більше, ніж сам Дуб…
Хто знає Оржицю? А нуте, обзивайтесь!
Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї!
Вона в Сулу тече у нашій стороні.
(Ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь.)
На річці тій жили батьки мої…
Минулися гречанії жнива;
Семен натяг кожух на плечі;
Тепло пройшло, дітвора лізе к печі.
Замерзло поле скрізь, рілля, стерня, трава
Сніжечком біленьким припала…
У лісі хтось розклав Огонь.
Було то восени вже пізно;
Великий холод був, вітри шуміли [г]різно,
І била ожеледь, і сніг ішов либонь;
Так, мабуть, чоловік біля багаття грівся…
Якось-то зрання
Подався Браконьєр на полювання.
Скрадаючись він довго лісом брів
(«Що далі в ліс, то менш інспекторів»).
Нарешті у глухій місцині
Сліди побачив: дикі свині…
Із Вітром Сонечко розгуторило мову
Про силу, бачите, хто з них модніший був.
Звичайно за словцем балакали по слову,
А далі Вітер так на заклад навернув:
«Чи бачиш, їде ген собі козак по полю?
Як цупко він нап’яв на плечі кобеняк!…
У лузі Маківка весною зацвіла,
Проміж других квіток як жаром червоніла;
До єї раз у раз літа бджола,
Бабок, метеликів над нею грає сила.
Пройшов день, два, і з неї цвіт опав,
І Маківка осиротіла…
Над помарнілою від спеки стороною
Велика хмара пронеслась;
Не освіживши землю й краплею одною,
Вона густим дощем над морем розлилась
І вчинком цим хвалилася перед горою…
— А щоб тебе чорти забрали, проклятий!… — За що ти мене лаєш, пане Філософе? — спитав Вітер. — За те, — відповів Мудрець, — …
В покої чепурнім, оздобленім розкішно,
На підвіконні, в вазах дорогих,
Квітки підроблені, з живими поряд, пишно
На стебелинках дротяних
Гойдалися чванливо,
Кущ Хмелю виріс на городі
Й по тичечці сухій плестись почав:
А в полі близько молоденький дуб стояв.
«Яке добро від нього всій природі,
Та і в усій його породі?» —
Хміль про дубка тичині так казав…
Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,
І божий мир, як маківка, цвіте;
На небі чистому ген Хмара бовваніє.
Та Хмара надулась і річ таку гуде:
«Що вже мені се Сонце надоїло…
Суне небом Баба-Хмара,
Чорно-біла, як примара.
І, не дивлячись донизу,
– Грр, – наспівує над лісом.
Ріс у лісі Дуб кремезний,
Височезний, широчезний…
Зелена Гусінь плаче тихо.
Невже у неї сталось лихо?
Летить назустріч їй Метелик,
В руках тримає свій портфелик:
– Оце так квіти! Ось так ліс!
А в чім причина ваших сліз…
