Неподалік від старої смереки, на пагорбі, біля якого весело дзюрчав прозорий струмок, жили-були три сусідки: мишка Явлинка, жабка Рашка і ящірка Шпинька. Щовечора збиралися сусідки побалакати або поспівати.
Мрійлива мишка Явлинка дивлячись на далекі зорі, захоплено шепотіла:
– Як мені хочеться жити серед зірок.
– А яка з того користь? – відповідала Шпинька. – Хіба ж під їх світлом зігрієшся, як під сонцем?
– До того ж вони, мабуть, зовсім не смачні, – додавала Рашка.
– Зате вони такі тендітні та лагідні… – стояла на своєму мишка.
Одного разу, прогулюючись, Явлинка замріялася і не помітила, як опинилася далеко від своєї нори.
– Де це я? – схаменулася мишка, злякано роздивляючись навкруги.
Вона подивилася вгору. Понад нею повільно погойдувалися від вітерця квіти барвінку, схожі на блакитні зорі
– Йой! Невже ж це зірки?! – зраділа Явлинка.
Мишка ще ніколи не бачила таких квітів, тому й вирішила, що то справжні зорі.
Поміркувавши, Явлинка викопала барвінкового корінця і, обережно пригорнувши його до себе, побігла додому. Вона так поспішала, що зовсім не дивилася під ноги.
Раптом мишка за щось зачепилася і впала. Хутко підхопившись, озирнулася – з розлогих лопухів стирчав хвіст ящірки Шпиньки. Це через нього й спотикнулася Явлинка.
– Агов, Шпинько, ти що тут робиш? – гукнула мишка. Але відповіді не було.
Ухопивши ящірчиного хвоста, вона смикнула його до себе. Несподівано легко з лопухів вискочив тільки хвіст, а самої Шпиньки не було. Розгублена Явлинка щодуху помчала додому.
Коли захекана мишка вибігла на пагорб, одразу ж кинулася до Рашки, яка відпочивала після обіду, пестливо поводячи лапкою по пухкенькому животику.
– Рашко, з нашою сусідкою скоїлося лихо! – залементувала Явлинка.
Жабка з переляку аж підскочила і витріщила свої й без того вилупкуваті очі.
– Квак це? – запитала вона.
– Не знаю. Од неї тільки хвіст лишився. Я щойно знайшла його…
– Тю… – з полегшенням зітхнула жабка. – То Шпинька, мабуть, сама його кинула, щоб не заважав.
– Як же можна без хвоста?! – жахнулася Явлинка.
– Дуже просто! От у мене, наприклад, нема хвоста – і нічого, – відказала Рашка.
Зашурхотіла травиця, і з неї визирнула Шпинька.
– От тобі й на! – зраділа Рашка. – А Явлинка гвалт зчинила, бо твого хвоста знайшла…
– То просто мені старий хвіст набрид. Я новий відрощу. А це ти що тримаєш… мабуть, ще чийсь хвіст знайшла? – посміхнулася Шпинька.
Мишка поклала на землю корінець і почала пояснювати:
– Це не хвіст, а корінець! Я його посаджу – і з нього виростуть зорі.
– Навіщо? – здивувалася Рашка. – Тільки час марнуватимеш. Краще б мух та комах ловила – вони такі смачні!
– Оце діло! – підтримала Шпинька. – А зорі твої, мабуть, ніколи не виростуть…
Проте Явлинка не стала їх слухати. Вона викопала біля нірки ямку, поклала туди корінець і пригорнула землею. Потім знайшла горіхову шкаралупку, почала носити водицю зі струмка і поливати корінець.
Спочатку Шпинька і Рашка тільки спостерігали, та коли з’явилися перші паростки, ящірка не витримала:
– Може, й справді виростуть зорі? Потрібно допомогти Явлинці.
– А що – й допоможемо. Подруги ми чи ні?! – погодилася жабка.
Вона теж почала носити воду, набираючи її за щоки. А Шпинька розпушувала землю, щоб корінцям барвінку легко дихалося.
І от, нарешті, настав час – розпустилися одразу три тендітні пуп’янки.
– Дивіться! – вигукнула Рашка. – Вони й справді, як зорі!
– Чому ж не сяють? – розчаровано запитала Шпинька.
– Мабуть, тому, що зорі починають сяяти лише увечері, – зробила припущення Явлинка.
Подруги всілися під квітами, чекаючи сутінків.
Сонце поволі котилося до обрію. Повіяло вечірньою прохолодою. Нарешті сонячна куля пірнула за обрій, і все навкруги занурилося у темряву. На небі замерехтіли перші зорі, а з-поза лісу повільно виплив сріблястий місяць.
– А наші зорі чомусь не засвічуються… – сумно зітхнула Рашка.
Раптом одна з квіточок барвінку засяяла блідим світлом. За нею друга і третя… Це світлячки, які забралися у квіти, повмикали свої ліхтарики, бо їм дуже сподобався барвінок.
З того часу щовечора збираються Явлинка, Рашка і Шпинька біля квітів. Обійнявшися, вони з нетерпінням чекають, коли засяють барвінкові зорі і тихесенько співають пісню, яку склала мишка Явлинка:
Сонечко за обрій
стомлено сідає.
Над землею тихий
вечір западає.
Колисає квіти
теплий вітерець.
Засинає жвавий
коник-стрибунець.
Понад сонним степом
сяють угорі
Чарівливі зорі,
наче ліхтарі.