Було у зайчихи двоє зайченят. Одного звали Срібний Вус, а другого – Безхвостий Лев.
Якось надумав було Срібний Вус перескочити лісовий струмочок, та й впав у воду.
– Ага, попався, стрибунчику! – закричала одна рибка з червоним хвостиком і широко роззявила рота.
У того душа в п’яти сховалася від страху, навіть вуха затремтіли. Спробувала рибка проковтнути зайченя та не змогла. Вона плеснула хвостом по воді і сердито сказала:
– Забирайся звідси, поки цілий! От я виросту, тоді тільки попадись мені – враз проковтну!
Виліз Срібний Вус з води і чимдуж помчав додому. Забрався у теплу постіль і весь тремтить. Захворів, бідолаха, з переляку.
Зайчиха не відходила від нього ні на крок і напувала його чаєм з малиною.
– Не бійся, синку! От я скажу чаплі, і вона спіймає цю гидку рибу.
Але Срібний Вус ніяк не міг заспокоїтися. Тільки згадає, як рибка погрожувала, і шерсть у нього дибки стає.
Минуло п’ять днів. Зовсім змучилася Зайчиха і вирішила покликати кращого лісового лікаря, доктора Кру.
Доктор Кру прийшов, поправив на носі окуляри, заглянув хворому у вуха, послухав його серце, подивився горло і сказав:
– Нічого страшного. Дайте йому завтра червоне яєчко, і весь страх у нього пройде без сліду.
Попрощався і пішов.
– Ой, матінко моя! – зітхнула Зайчиха. – Де ж я візьму червоне яєчко?
– Мамо, – сказав Безхвостий Лев. – я знайду червоне яєчко. Ти тільки скажи мені, до кого піти.
– До курки, синку! Тільки вона може допомогти твоєму братикові.
Безхвостий Лев помахав на прощання лапкою, вискочив з хати, перебіг через весь ліс і прибіг на луг. Там пасся осел.
– Це, напевно, і є курка – подумав Безхвостий Лев і закричав:
– Гей, курочко, почому продаєш яєчка?
– Та ти що, осліп? Хіба не бачиш, що я не курка?
– А хто ж ти?
– Я лев в ослячій шкурі.
– А де живе курка?
– У курнику.
– А курник де?
– Не скажу.
Тут зайченя тупнуло лапкою.
– Скажеш, бо я тобі наказую!
– Та хто ти такий, щоб мені наказувати?
– Я – Безхвостий Лев.
– Ну, якщо ти безхвостий лев, то скажу. Іди туди, куди вказує мій хвіст.
Пішло зайченя тією дорогою, що її вказав йому ослячий хвіст. Йшло, йшло і, нарешті, під вечір прийшло у село. На небі світив місяць, і селяни спали міцним сном. Зайченя озирнулося навколо, шмигнуло у прочинені ворота і потрапило на якесь подвір’я. На подвір’ї воно одразу побачило Лисичку-сестричку. Та старанно рила лаз під курником.
– Що ти тут робиш? – запитало зайченя.
– Рию лаз.
– Навіщо?
– Злі люди замкнули тут мою подругу, а я хочу її звільнити.
– Яка ти добра! – сказало зайченя. – А це курник?
– Ні. Курник он там. Бачиш отой маленький будиночок? Це і є курник.
Безхвостий Лев – стриб-стриб – поскакав до маленького дерев’яного будиночку. Зазирнув у нього. У будиночку хропів старий пес Мурджо. Зайченя простягнуло лапку, торкнулося до Мурджо, але пес спав так міцно, що й не поворухнувся. Тоді Безхвостий Лев засунув голову в собачу будку і крикнув у самісіньке вухо Мурджо:
– Ку-ку!
Мурджо підскочив, схопив зайченя величезними лапами і загарчав:
– Що тобі тут треба, косоокий?
– Я прийшов по червоне яєчко для хворого Срібного Вуса. Курочко, дай мені, будь ласка, яєчко!
– Ти не туди потрапив. Я не курка. Скажи, хто тебе до мене послав?
– Добренька Лисичка-сестричка!
Мурджо насторожився.
– А де вона?
– Он там, б’ється, бідна, хоче звільнити свою нещасну подругу з в’язниці.
– Ах, ось у чому справа! Зачекай тут. Зараз ти отримаєш яєчко для свого хворого братика.
Пес непомітно підкрався до курника, кинувся на лисицю та враз роздер на ній шубу.
Курка вискочила з курника ледве жива від страху.
– Ти мій благодійнику, ти врятував мені життя, – проквоктала вона Мурджо.
– За життя дякуй он тому зайченяті, що стоїть перед моєю будкою.
Курочка підійшла до собачої будки, побачила зайченя і охнула:
– Ти що тут робиш у собачій будці?
– Чекаю на яєчко.
– Яєчко? Будь ласка! – сказала курка і одразу ж знесла яйце.
Зайченя подивилося на тепле яєчко і похитало головою.
– Не треба мені такого.
– Чому?
– Воно біле. А мені потрібно червоне.
Курочка задумалася: вона несе тільки білі яєчка. Але тут Муржо щось пробурчав, і курка радісно підстрибнула.
– Зараз я принесу тобі червоне яєчко, ти ж мене врятував, – знову проквоктала вона і перелетіла через тин на город.
Трохи згодом вона повернулася і поклала перед зайченям червону редиску.
– Візьми, – сказала вона, – і віднеси своєму хворому братику. Передай йому вітання від мене і Мурджо.
Зайченя подякувало, схопило редиску і кулею помчало з села.
Захекавшись, прибіг Безхвостий Лев додому та віддав редиску своєму боягузові-братику.
Срібний Вус почав гризти її, з’їв і враз схопився на ноги. Тепер він відчув себе хоробрим, і очі його заблищали.
– Мамо! – закричав він. – Я не хочу більше, щоб мене називали Срібним Вусом!
Зайчиха здивувалася.
– А як же тепер тебе називати?
– Лев’яче серце!
Мама зайчиха усміхнулася і лагідно погладила його по голівці.
