У одного бідняка було п’ятеро дітлахів — один одного менший. Працював він з ранку до ночі, а спати часто лягав голодним.
Ось найнявся він хліб збирати. Стали працівники в ряд і пішли полем. До кінця смуги дістануться — сидять, бідняка чекають.
Соромно йому, що він відстає, а сили немає. Як закінчить свою смугу, весь обливається потом – від слабкості та втоми. А люди сміються. Так цілий день і промучився.
Увечері пішов він разом з усіма до села і зовсім уже дійшов до своєї хати, та згадав, що залишив серп на ниві. Треба повертатися: без серпа куди — завтра ж знову на роботу!.. Поки добирався до поля — стемніло. Раптом бачить: іде по стерні якийсь незнайомий хлопець, колосся збирає та щось бурмоче тихенько. Бідняк причаївся, почав слухати.
— Хіба мені мало клопоту від мого пана? А тут ще збирай колосся за бідолашного хлопця, чиє Щастя працювати не хоче!
Почув такі слова бідолаха, підбіг і схопив незнайомого хлопця:
— Ти хто такий? Навіщо колоски крадеш?
— Я — Щастя, — відповів прибулець. — Я — Щастя хазяїна цього поля. Ви тут колосся розгубили, а я їх збираю. А ти чому повернувся? Добрі люди давно вже вдома та сідають до вечері.
— Ой, братику, я свій серп загубив і повернувся шукати, — відповів бідняк.
— Та ось він, твій серп, у тебе на плечі! – відповіло Щастя господаря поля. — Та, мабуть, ліниве твоє Щастя, коли ти власного серпа на плечі своєму не помічаєш.
— Ледаче Щастя?
— А як же! Хіба ти не знаєш, що Щастя в кожного є? Воно разом із людиною народжується. Та тільки твоє Щастя ліниве. Сидить цілий день за широким твоїм поясом і на лютні грає. Тому ти й лягаєш не пивши, не ївши. Та ось ще що: задумало твоє Щастя погану справу. Як тільки почнеш ти завтра вранці жати, вирішило воно пробігти в тебе між ногами, обернувшись боягузливим зайцем. А ти серпом розмахнешся та ногу собі і пораниш і більше працювати не зможеш, тоді вже біднішим за останнього жебрака станеш… Ти ось як зроби: візьми мішок і до пояса прив’яжи та так, щоб отвір був між колін. Як надумає Щастя прошмигнути між твоїми ногами — відразу й потрапить у мішок. А ти злови його та відлупцюй палицею. Ось побачиш, виправиться Щастя, і ти станеш, хлопче, багатим.
Вранці бідняк усе так і зробив: прийшов на поле, виловив своє Щастя, закинув мішок на плече — і додому. А вдома зачинив щільніше усі двері та вікна і ну лупцювати своє Щастя: б’є і б’є, б’є і б’є!
— Ти що ж, так весь час гратимеш на лютні і сидітимеш у мене за поясом? Ти що ж, і справді збиткуватися наді мною думаєш ? Хочеш, як заєць, шмигнути в мене між ніг, щоб я покалічив себе? Ось я покажу тобі лютню! Ти в мене потанцюєш!
Ох, і бив він своє недбайливе Щастя та ще погрожував його, ледаря, в колодязь кинути!
Кричало і плакало Щастя, благало помилувати, клялося і божилося, що незабаром стане бідняк багатієм, тільки нехай пощадить ледаче своє Щастя. А за це, мовляв, Щастя лютню свою свій поламає і старанно працюватиме, щоб у хаті всього було вдосталь. Відлупцював бідняк ліниве Щастя, розв’язав мішок і суворо наказав:
— Скажи, що маю робити, щоб розбагатіти. А поки я бідний, поживеш зі мною — я тебе в спокої не залишу, пізнаєш що таке бідність, помучимось разом без хліба.
Дуже розсердився бідняк. Раз у раз хапав кийок і, мабуть, до напівсмерті забив би нещасне Щастя, якби не дружина: дуже їй шкода Щастя стало і заступилася вона за нього. Як чоловік замахнеться, дружина його за руку схопить і просить і благає:
— Не треба!
Зовсім перелякалося Щастя і заволало:
– Не бий мене більше! Якщо я помру, сам потім пошкодуєш, навіки залишишся бідним. А коли зглянешся наді мною— завтра ж уранці, на зорі, зберемося з тобою на круту гору. Там ти горіхове дерево побачиш, під ним побачиш колодязь. Зачерпни води з колодязя і швиденько до царя вирушай – скажи, що ти лікар, і побризкай цією водицею царську дочку: вона вмить від недуги зцілиться і стане здоровою. Тобі цар і грошей відвалить, і дасть усе, що твоя душа забажає. А ти усім кажи, що ти лікар, і лікуй усі хвороби цілющою водою. Швиденько розбагатієш. Але тільки запам’ятай: як зайдеш до хворого і побачиш ангела в ногах у нього — лікуй. Якщо ж ангел стоїть у головах — відразу відступайся: хворий все одно помре. Може, ти речам моїм, хлопче, не віриш, то перевір: сходимо на гору, потім — до царівни, а тоді на волю мене відпусти.
А тут якраз подала дружина мізерну вечерю: кавальчик житнього хліба, сіль та цибулину. Борошно було змолоте не з чистого жита, а більше з лободи. Посолив бідняк скибку хліба великою сіллю і каже:
— Будь ласка, покуштуй, Щастя. Завтра перевірю твою обіцянку і, якщо ти не збрехало, з шаною тебе відпущу, а обдуриш — уб’ю, як собаку.
Ось приступили до їжі. Бідолашний господар стежить за хлопцями, дивиться, щоб вони багато солі не брали: грошей немає і купити солі не буде за що, коли всю з’їдять!
— Ну що, Щастя, — спитала дружина, — бачиш тепер, як нас, бідолашний, злидні замучили? Пошкодуй ти хоч малих діточок, ми вже самі якось!..
— Не плач, господине, не треба! – відповіло Щастя. — Лихе — минуло, а добре — не за горами. Коли не помру вночі від побоїв, завтра побачиш у своїй хатці багато грошей. А я вже неробство закину, на шматочки розламаю свою лютню — винуватця ваших напастей.
Пішли вони спати. Хазяїн замкнув Щастя в світлицю, боявся, щоб воно не втекло.
А вранці, на світанку, сходив наш бідняк потихеньку в гори, глечик чарівною водою наповнив, вийшов на вулицю і кричить:
— Гей, гей, кому потрібен лікар?
Пройшов повз царську браму, і як тільки почули в палаці такі слова, його одразу покликали і питають, чи може він від злої недуги царівну позбавити. Побризкав новоявлений лікар царівну чарівною водою, і хвороба миттю пройшла. Царська дочка засяяла від щастя, одразу ж лікаря повела до батька, і цар відвалив йому купу грошей.
Прийшов цілитель додому, притягнув два мішки, туго набиті грішми. Відразу ж вирушив на базар, накупив їжі та напоїв, влаштував на честь свого Щастя багатий бенкет, а потім проводив його з пошаною і гарний новий одяг дав йому в подарунок.
З того часу став бідняк знаменитим лікарем, і зажило його сімейство в достатку. Щастя теж без діла не сиділо: адже колись йому лютня трудитися не давала.