Розповім я вам історію про горобця.
Один фермер шукав собі працівника. Дізнався про це горобець, прилетів до нього найматися.
— Та що від тебе користі? – здивувався фермер.
— А ти мене випробуй.
Добре. Спочатку дав йому фермер роботу: зерно молотити в коморі. Взяв горобець ціп і давай бити -молотити. Вибив одне зернятко, а мишка підбігла і з’їла його.
— Будь ласка, більше не роби так , — попередив горобець.
Став він знову бити-молотити і вибив два зернятка. І знову їх з’їла мишка.
— Ах ти, негідниця! – обурився горобець.
Підскочила миша, хотіла копнути його, але горобець замахнувся ціпом і вдарив її по нозі.
— Будемо завтра битися-боротися, — сказала миша. — Виводь своє пташине військо, подивимося, хто сильніший.
— А ти виводь своє військо, — відповів горобець.
Наступного дня всі птахи та звірі зібралися на вирішальну битву. З’явився і королевич із Тетертауна подивитися на це видовище. Щоправда, коли він прийшов, усі поєдинки вже скінчилися, крім останнього між вороном і змією. Ворон ухопив змію дзьобом за потилицю. Але й змія встигла обвитися навколо воронової шиї тугим, безжалісним кільцем. Здавалося, перемога буде на її боці. Королевич побачив це і вирішив допомогти ворону. Одним ударом він відтяв змії голову. Віддихався ворон і каже:
— Ти врятував мене, королевичу; за це віддячу тобі. Сідай до мене на спину.
Тільки сів королевич, як ворон змахнув крилами і переніс його через дев’ять гір, через дев’ять долин, через дев’ять озер.
— Бачиш будинок на узліссі? — спитав його ворон. — Там тебе зустрінуть, як бажаного гостя. Якщо спитає господиня, чи бачив ти битву птахів, відповідай: бачив! Якщо спитає, хто переміг, змій чи ворон, відповідай: ворон! І не буде тобі ні в чому потреби — ні в їжі, ні в питві. Переночуєш — зустрінемося з тобою знову.
Другого дня ворон знову підняв королевича і переніс його через шість гір, через шість долин, через шість озер. В іншому будинку, де теж чекали звістку про битву птахів, зустрів королевич привітний прийом та ночівля.
На третій день переніс його ворон через три гори, через три долини, через три озера, поки вони не спустилися біля гарного будинку на пагорбі.
— Тут я живу сам, — пояснив йому ворон. — А до цього ти ночував у моїх сестер.
Як увійшли вони в світлицю, вдарився ворон об підлогу і перетворився на чорноокого статного юнака.
— Злий чаклун обернув мене у ворона, і лише зустріч з тобою зруйнувала його чаклунство. Візьми в подарунок від мене цю торбинку, але дивися не відкривай її, доки не прийдеш у таке місце, де захочеш назавжди оселитися.
Наступного ранку розпрощався королевич з добрим юнаком, узяв торбу й подався назад.
Довго, коротко він ішов — недалеко вже було до рідних місць, коли дорога привела його в глухий, дрімучий ліс. Мабуть, втомився він: важкою здалася йому ноша. Цікавість здолала: захотілося йому глянути, що там усередині торби?
Відкрив — і що б ви думали? Виріс перед ним палац, оточений прекрасним садом. Жити б і жити в такому палаці, але не тут, посеред дрімучого, страшного лісу, а там, у рідній стороні, поблизу батьківського будинку! Як бути?.. Тут із-за дерев виходить до нього велетень і каже:
— Погане місце вибрав ти для свого дому, королевичу.
— Правда, – відповідає королевич. — Правда й те, що ненароком це сталося.
— Що б ти дав, якби я засунув твій палац та сад назад у торбинку?
— А що ти попросиш?
— Віддай мені свого сина, свого первістка, щойно виповниться йому сім років.
«Чи буде ще в мене син! – подумав королевич. — А може, донька народиться». І каже:
— Згоден.
Миттю засунув велетень палац і сад назад у торбинку.
— Дивись, – попередив, – не забудь обіцянку. А забудеш, то я сам нагадаю.
Повернувся королевич у рідні краї, в тихій долині поблизу будинку розв’язав торбу — і виріс перед ним палац. Прекрасна дівчина зустріла та привітала у палаці.
— Ласкаво просимо, королевичу, — сказала вона. – Тут все до твоїх послуг. А якщо ти захочеш, то я стану тобі дружиною.
Того ж дня вони одружилися. Багато часу минуло. І ось одного разу, того дня, коли їхньому синові виповнилося сім років, з’явився до них велетень і нагадав про стару угоду. Королевич (який на той час сам став королем) розгубився, не знає, що відповісти.
— Дозволь мені цю справу вирішити, — прошепотіла королева чоловікові, а велетню голосно сказала: — Хай буде по-твоєму. Тільки доведеться тобі почекати, доки я зберу сина в дорогу.
Пішла вона, вбрала сина кухаря в багатий одяг і віддала велетню. Думає: не здогадається він про підміну.
А підступний велетень дійшов до лісу, зупинився, зламав горіховий прут і питає:
— Якби у твого татуся був такий прут, що б він зробив?
— Він взяв би цей прут і прогнав із кухні всіх собак і кішок, ласих до королівського пирога, — відповідає хлопчик.
— Отже, твій батько – кухар! — закричав велетень і з досади жбурнув його прямо в кропиву.
Повернувся велетень до палацу, наполягає виконати договір без обману. Одягнуло королева у пишні шати сина садівника і віддала велетню. Дійшов той до річки, зламав горіховий прут і питає:
— Якби у твого татуся був такий прут, що би він зробив?
— Він узяв би цей прут і прогнав із городу всіх свиней і курей, ласих до королівських овочів, — відповідає хлопчик.
— Отже, твій батько — садівник! — закричав велетень і з досади жбурнув його прямо в річку.
Повернувся велетень, розлютився ще більше, вимагає виконати все за договором. Робити нема чого: віддали йому королівського сина.
Дійшов велетень до високої гори, зламав горіховий прут, питає:
— Якби у твого татуся був такий прут, що він зробив би?
— У мого батька є прутик гарніший: золотий із кольоровими камінчиками, — відповідає хлопчик.
— Що ж він робить із цим гарним прутиком?
— Він сидить на своєму королівському троні і тримає його у правій руці, щоб усі слухалися!
Усміхнувся велетень: зрозумів, що цього разу його не обдурили. Привів він королевича до себе додому, виховав його як рідного сина. День проходить за днем, рік за роком; настав час, коли велетень закликав королевича до себе і оголосив:
— Настав час тобі одружитися. Є в мене дві дочки: чорнява та білява. Вибирай, яка тобі більше подобається.
А треба вам сказати, що велетень мав і третю дочку, молодшу. Звали її Рудоволоса Мері. Як зіницю ока беріг її батько, приховував від чужих очей. Та тільки королевич встиг її побачити, і покохати.
— Якщо так, — відповідає він, — віддай за мене меншу дочку, Мері.
Як почув це велетень, розлютився:
— Багато хочеш! Виконай перед тим три мої завдання. Не зумієш – прощайся з життям!
— Згоден, – відповідає королевич.
— По-перше, вичисти стайню, де я тримаю сто корів та биків; вже сім років, як там не чищено. Та так вичисти, щоб золоте яблуко по підлозі прокотити з кінця в кінець і на ньому ні цятки бруду не знайти.
Взявся молодець за справу. Півдня працював, сім разів потім умився, а роботи не видно. Підійшла до нього молодша дочка велетня, питає:
— Як іде робота?
— Не робота, а кара божа, — відповідає королевич.
— Не тужи даремно. Присядь та відпочинь!
Послухався королевич. Присів поряд з Мері та непомітно задрімав від утоми. Задрімав на хвилинку, а проспав годинку. Прокидається – Мері поряд немає, а стайня вичищена так, що прокоти золоте яблуко з кінця в кінець – ні цяточки бруду на ньому не знайдеш. Побачив велетень чисту стайню, насупився невдоволено:
— Хтось тобі допоміг.
— Чи не ти? — усміхнувся королевич.
— Рано радієш. До завтрашнього ранку накрий мені цю стайню дахом з пташиного пір’я, та так, щоб не знайти в ньому двох однакових пір’їн.
Робити нічого, узяв молодець лук зі стрілами, пішов по луках, по болотах дичину стріляти. Півдня проходив, сім разів потом умився, а все без толку. Звідки ні візьмися — Рудоволоса Мері:
— Втомився, мисливцю?
— Та трохи притомився.
— А ти присядь, відпочинь.
Сів він поруч із Мері і задрімав. Задрімав на хвилинку, а проспав до ранку. Вранці дивиться: уся робота зроблена.
— Хтось допоміг тобі, — пробурчав велетень.
— Чи не ти? — весело озвався королевич.
— Зажди радіти. Бачиш ту сосну? На сосні —гніздо сороки, а в гнізді п’ять яєць. Звариш мені на сніданок ці яйця, а розіб’єш хоч одне — нарікай на себе.
А сосна, скажу я вам, була така висота, що іншої подібної і не знайти. До нижніх гілок шістдесят метрів, голого стовбура, не менше. Спробуй залізь!
Задумався королевич, а вірна Мері — тут.
— Це завдання, — каже, — важче за інших. Є лише один засіб. Дивись і не бійся.
Взяла Мері ніж, відрубала собі всі пальці на руках і ногах, підкинула їх угору. Приросли її пальчики до сосни, стали драбинкою.
— Тепер підіймайся, мій любий, та не зволікай. Дістанеш сорочі яйця і спускайся назад; та тільки дивись: торкайся рукою до кожної сходинки, не пропусти жодної. А то не дорахуватись мені пальців на руці чи на нозі.
Видерся королевич на вершину сосни, дістав із сорочого гнізда п’ять яєць і спустився на землю. І всі пальчики Мері зістрибнули до неї назад і приросли кожне до свого місця, окрім мізинчика на лівій руці, якого не помітив королевич, — пропустив він поспіхом одну сходинку.
Отримав велетень сорочі яйця на сніданок.
— Твоє щастя, хитруне, — сказав він. — Весілля гратимемо.
Весілля було довге і галасливе. Гості-велетні їли та пили без перепочинку, а потім пішли танцювати. Оце були танці! Просто дивно, як весь будинок не розвалився. Нарешті настав час молодим йти відпочивати. Але й тут велетень влаштував випробування. Він одягнув своїх дочок у однакові пишні сукні, волосся та обличчя прикрив довгими накидками — і наказав королевичу вгадати, де його наречена. Помилишся — нарікай на себе!
А як вгадаєш, якщо дочки велетня одного зросту і не видно ні обличчя, ні волосся? Перекладає юнак погляд з однієї на іншу і раптом помічає, як одна з дівчат трохи поворухнула рукою; а на лівій руці у неї мізинчика не вистачає.
— Ось моя наречена, Рудоволоса Мері! – Показує королевич.
Крикнув велетень з досади: знову його хитрість не вдалася.
Ось покинули королевич і Мері бенкет, прийшли в спальну, вона йому шепоче:
— Якщо ти сьогодні заснеш — пропадеш: батько тебе вб’є. Один нам порятунок – бігти, і негайно.
Вийшли вони потихеньку, сіли на кудлату сиву кобилку.
— Стривай, — каже Мері. — Придумала я один жарт, перехитримо старого.
Повернулась до хати, розрізала яблуко на дев’ять шматочків, поклала два шматочки в головах ліжка, ще два шматочки — у ногах, ще два — біля дверей на кухню, ще два — біля зовнішніх дверей і останній — за порогом. Поскакали вони.
Прокинувся велетень і покликав:
— Ви спите чи ні?
— Ні ще! — озвалися яблучні шматочки в головах ліжка.
Вичекав трохи часу і знову покликав:
— Ви спите чи ні?
— Ні ще! — озвалися яблучні шматочки в ногах ліжка.
Вичекав трохи часу і знову покликав:
— Ви спите чи ні?
— Ні ще! — озвалися яблучні шматочки біля дверей на кухню.
— Що це вам не спиться? — спитав велетень.
— Ні ще! — озвалися яблучні шматочки біля зовнішніх дверей.
— Куди це ви йдете? — стривожився велетень.
— Ні ще! — озвалися яблучні шматочки на подвір’ї.
— Втікають! — заволав велетень і схопився на ноги.
Підбіг він, обмацав їхнє ліжко — а ліжко давним-давно порожнє, холодне.
— Це жарти дочки, — проскрипів велетень крізь зуби і кинувся в погоню.
— Чую, наздоганяє нас батько, — каже Мері. — Засунь руку у вухо сивій кобилки: що там знайдеш, кидай на дорогу.
Витягнув королевич із вуха кобилки гілочку терну, кинув на дорогу. Виріс позаду них терновий ліс, та такий густий, що й миша не прошмигне. Кинувся велетень стрімголов напролом, застряг у колючках.
— Знову доньчині жарти, — пробурчав він. — Була б при мені моя сокира, недовго б я тут затримався.
Збігав він додому, приніс сокиру, та як почав нею розмахувати! Півгодини не минуло — прорубав стежку крізь тернину.
— Залишу я тут сокиру, а по дорозі назад заберу.
— Вкрадемо твою сокиру, вкрадемо! – прокаркала ворона з гілки.
— Коли так, то доведеться мені її додому віднести.
Збігав він додому, відніс сокиру і знову кинувся в погоню.
— Чую, наздоганяє нас батько. Пошукай знову у вусі кобили: що там знайдеш, кидай на дорогу.
Пошукав королевич у вусі сивої кобилки, знайшов там сірий камінчик, кинув його на дорогу. Виросла в них за спиною кам’яна гора — та така, що ні перелізти, ні об’їхати.
— Знову доньчині жарти! – пробурчав велетень. — Були б при мені мої кирка та молот, недовго б я тут затримався.
Збігав він додому, приніс кирку та молот, та як почав ними махати! Чверті години не минуло — прорубав він хід крізь гору.
— Залишу я тут свій молот і кирку, а по дорозі назад заберу.
— Вкрадемо кирку, вкрадемо! – прокаркала ворона зі скелі.
— Ну, і крадіть! Нема коли повертатися. — І кинувся в погоню.
Знову відчула Рудоволоса Мері, що батько наздоганяє.
— Пошукай ще раз у вусі кобили — біда за спиною!
Послухався королевич, пошукав у вусі сивої кобили, дістав звідти міхур із водою і кинув на дорогу. Величезне озеро розлилося в них за спиною, широке та глибоке.
Хотів було велетень з розгону його перескочити, та не дострибнув: упав посередині і втопився.
Весь день скакав королевич із Рудоволосою Мері на сивій кобилці. Надвечір під’їхав він до батьківського будинку.
— Іди спершу один, – сказала Мері, – розкажи батькові з матір’ю про мене, а я тебе почекаю тут, біля криниці. Тільки дивись, не дозволяй нікому цілувати себе — жодній живій істоті! — бо то забудеш мене назавжди.
Ото радість була в палаці, коли повернувся королевич! Але він пам’ятав слова Мері і не дозволив ні батькові, ні матері поцілувати себе. Все було б добре, та, на жаль, старий мисливський собака впізнав хазяйського сина, з радісним гавкотом кинувся йому на груди і лизнув просто в губи. Тієї ж миті забув королевич про дочку велетня, ніби й не зустрічав її ніколи.
Чекала, чекала на нього Мері, поки не стемніло. Тоді вона залізла на старий дуб, що рос біля колодязя, і влаштувалася на ніч між гілок.
Вранці прийшла дружина швеця за водою, зазирнула в колодязь, а звідти на неї дивиться така красуня, що очей не відірвати. Подумала вона, що це її власне відображення, повернулася додому, жбурнула порожнє відро на підлогу і каже чоловікові:
— Ти, старий лисий дурню! Як ти смієш таку писану красуню посилати за водою та за дровами?
— Та ти, мабуть, збожеволіла, — відповідає швець. —Гаразд, сходи, ти доню, за водою до криниці.
Пішла дочка шевця за водою, і з нею сталося те саме.
Повернулася вона з порожнім відром і кричить батькові:
— Невже ти думаєш, старий пеньок, що я, така красуня, буду твоєю служницею?
Вирішив швець, що в них обох щось з головами сталося, пішов сам за водою. Зазирнув він у колодязь, побачив там дівоче обличчя, озирнувся і бачить: сидить на дубі красуня, та така, що очей не відірвати.
— Хитка в тебе лавка, красуне! – сказав швець. — Злазь на землю. Будеш гостем в моїй хаті, скільки тобі захочеться.
Почала Мері жити в хаті у шевця. Нічим він її не обділяв, ні про що не розпитував. За кілька днів викликали його до палацу. Королівський син зібрався одружуватися, і на весілля нареченому та нареченій замовили нові черевики.
— Як би мені хотілося хоч краєм ока глянути на королівського сина, — сказала Мері.
— У чому ж справа? Ось як пошию черевики, підемо разом. Слуги мене знають. Вони дозволять нам подивитися на бенкет і весілля.
І ось прийшли вони до палацу. Коли придворні побачили гарну незнайомку, вони зраділи, запросили її до бенкетної зали, посадили за стіл і піднесли келих вина.
Взяла вона в руку келих, неквапом піднесла до губ… І раптом червоним полум’ям спалахнуло вино, і вилетіли з нього два голуби — золотий і срібний.
Вони почали пурхати по залі, і хтось із гостей кинув на підлогу кілька крихт. Негайно срібний голуб підскочив і все склював.
— Якби ти згадав, як я вичистила хлів, ти поділився б зі мною, — промовив золотий голуб.
Знову хтось кинув кілька крихт, і знову срібний голуб першим підскочив і склював їх.
— Якби ти згадав, як я зробила дах із пташиного пір’я, ти б поділився зі мною, — промовив золотий голуб.
І знову впали на підлогу кілька крихт, і знову все склював срібний голуб.
— Якби ти згадав, як я допомогла тобі залізти в сороче гніздо, ти би поділився зі мною, — промовив золотий голуб. — Я втратила тоді свій мізинчик на лівій руці: подивися, його досі не вистачає.
Поглянув тоді королевич на незнайомку, і ніби в серці його щось вкололо: згадав він усе, що було з ним.
— Так сталося, — звернувся він до гостей, — що коли я був трохи молодший, загубився в мене ключ від скриньки. Замовив я інший, але того дня, коли його принесли, знайшовся мій старий ключ. Як мені тепер бути, який ключ зберегти – старий чи новий?
— Моя порада тобі, — зауважив один із гостей, — зберегти старий ключ, бо він найкраще підходить до замка і ти до нього вже звик.
Тоді підвівся королевич і сказав:
— Дякую за мудру пораду та правдиве слово. Ось перед вами моя наречена, дочка велетня, яка врятувала моє життя, хоч і ризикувала своїм власним. Тільки її одну назву я своєю дружиною.
Тут сів королевич поряд з Рудоволосою Мері, і весільний бенкет пішов ще гучніше і веселіше колишнього.
Там, сказати вам по правді, і мене пригощали: дулі з маслом давали та кашу в дірявому кошику; паперові подарували черевики – їм би зносу не було, якби не намокли!
