В гостях у дідуся Ватроля
Одного сонячного полудня Клайм, Брегон і Таффі вирішили завітати до дідуся Ватроля, з яким вже давненько не бачилися. Сказано – зроблено. Цікаврики попрямували Сріблястим лісом.
– Раптом нам у чащобі зустрінеться що-небудь цікаве… – припустила Таффі, змовницьки підморгуючи друзям.
– Ще б! – погодився Клайм. – Я навіть знаю, що.
– Ну ж бо, розповідай, – відразу ж пристала Таффі.
– Ось коли прийдемо на місце, самі побачите! – хитро посміхнувся Клайм.
Раптом Брегон зупинився і рішуче сказав:
– Ні, ви як хочете, а я далі не піду!
– Це ще чому? – Здивувалися друзі.
Брегон, насупившись, топтався на місці, сердито сопучи і червоніючи, а потім несподівано випалив:
– Тому що мені завжди дістається більше всіх! Як тільки я йду куди-небудь з Клаймом, одразу починаються неприємності.
– Які ж, наприклад?
– А такі: то у мене вуха ослячі виростають, то раптом невидимкою стаю, а в останній раз мене взагалі мало в жабу не перетворили. Ні, не піду, набридло за всіх віддуватися!
– Ну що ти, Брегончику, – почала заспокоювати його Таффы. – Ми ж всі разом будемо. Нічого не станеться.
– Ні, я залишуся! – затявся цыкаврик.
– Ну, як хочеш, – несподівано погодився Клайм. – Нам з Таффі більше дістанеться.
– Чого це вам більше дістанеться? – нашорошив вуха Брегон.
Клайм зробив байдужий вигляд і як би між іншим зауважив:
– Ти ж все одно вирішив залишитися! Значить, тобі зовсім не цікаво, що тролі зібрали багатий врожай на журавлинний плантаціях, і сьогодні на Глинистих пагорбах варять солодкий сироп і ароматне варення. А ввечері напевно буде частування з цього приводу: всякі млинці, пончики та тістечка зі збитими вершками…
Брегон розгубився.
– Це правда? – недовірливо запитав він.
– Тобі то що? – з’єхидничала Таффі. – Ти ж все одно не йдеш.
– Ні, ні, – квапливо заперечив Брегон. – Це я просто так пожартував! Як же я міг залишити вас одних? Ми ж друзі!
Він нерішуче шмигнув носом і з надією додав:
– А щодо варення – це правда?
– Ех ти, ласун! – розсміялися Клайм і Таффі. – Не хвилюйся, будуть тобі і тістечка, і варення.
– Оце здорово! – зрадів Брегон. – То ходімо ж швидше, чого ви тут тупцюєте?!
І він першим припустив по стежці, підстрибуючи від нетерпіння.
Минувши стороною палац ельфів, друзі пройшли через галявину сонячних кульбаб в гущавину лісу, де мало хто буває. Незабаром стежка зникла, а трава стала густіша і вища. Вона була вже по пояс цікаврикам, тому йти стало важче. Першим, розсуваючи траву, пробирався Клайм, слідом за ним – Таффі, а Брегон замикав загін. Він почав сердито сопіти і нарешті не витримав:
– Ну ось, я ж казав… потрібно було по дорозі йти, а не залазити в таку глушину, що і не виберемося тепер звідси!
– Не бійся, – заспокоїв його Клайм. – Не заблукаємо. Я знаю дорогу. Зараз тільки заглянемо на хвилинку в яр, а звідти до Глинистих пагорбів – рукою сягнути.
І справді, незабаром цікаврики опинилися на краю глибокого похмурого яру. Клайм сів навпочіпки і з вигуком “гоп-ля!” з’їхав вниз, немов на санчатах. Таффі не замислюючись пішла його слідом. Залишившись наодинці, Брегон нерішуче потупцяв на місці, почухав потилицю, а потім незграбно сів навпочіпки, але, зачепившись за якийсь корч, стрімголов покотився вниз.
– Допоможіть! – закричав він і з розмаху влетів в купу сухого листя.
Схопившись на ноги і обтрушуючись, Брегон відкрив, було, рот, збираючись знову скаржитися, та так і завмер від подиву.
В яру було темно, наче як ввечері. У цій темряві всюди повільно рухалися різнобарвні блукаючі вогники: жовті, червоні, зелені, блакитні – словом, різноманітних кольорів. Вогники спалахували, гасли і знову спалахували в тиші. Це було справжнісіньке царство чарівного сяйва.
– Як гарно! – захоплено прошепотіла Таффі.
– А що це? – тихенько запитав Брегон.
– Це заповідник чарівних світлячків. Я сам його знайшов! – гордо заявив Клайм. – Саме це я і хотів вам показати.
Довго стояли цікаврики, милуючись чудовою грою фарб, а потім, обережно вибравшись з яру, вирушили далі.
Незабаром ліс посвітлішав, і друзі вийшли на відкритий простір. Попереду виднілися Глинисті пагорби з міцними, добротними будиночками тролів. Брегон заворушив чутливим носом, принюхуючись. Він заплющив очі від задоволення і промовив зі щасливою посмішкою:
– Я відчуваю запах чудового журавлинного варення!
– Ще б! Тебе ніс жодного разу не підводив, – посміхнувся Клайм.
Друзі наввипередки кинулися до селища тролів і незабаром підбігли до будиночка дідуся Ватроля. Сам господар мирно дрімав на лавочці, яку нагріло сонечко. Почувши гомін, дідусь Ватроль відкрив очі і, побачивши цікавриків, добродушно промовив:
– А, з’явилися, шибеники! Давно вже я вас не бачив. Але ж нині встигли в самий раз – будемо сьогодні пробувати свіже варення. Ви ж, мабуть, любите солоденьке?!
Дідусь лукаво примружився, питливо оглядаючи гостей. Цікаврики дружно закивали. Тоді Ватроль піднявся з лави і, відчинивши двері, сказав:
– Заходьте до хати. Зараз я вас чаєм напою і солодощами пригощу.
Клайм, Таффі і Брегон не змусили себе довго чекати. Швиденько вимивши руки, вони влаштувалися за столом. Дивлячись на цікавриків, які наминали за обидві щоки тістечка і пончики з журавлинним варенням, дідусь Ватроль тільки сміявся в бороду і підливав гостям запашного чаю.
Нарешті Брегон задоволено відкинувся на спинку стільця.
– Ну і наївся ж я! – зізнався він.
– Невже більше на хочеш? – хитро запитала Таффі.
– Я б, звичайно, ще поїв, але, чесно кажучи, більше не лізе, – зізнався Брегон.
– Ну що ж, раз ви вже підкріпилися, то давайте приберемо зі столу, а потім поговоримо, – запропонував дідусь Ватроль.
Цікаврики дружно скочили і взялися до роботи. Клайм прибирав зі столу, Брегон мив посуд, а Таффі витирала насухо тарілки з чашками і акуратно складала їх на полички. Не встиг господар і оком моргнути, як все було прибрано, а цікаврики вже знову розташувалися за столом, допитливо дивлячись на дідуся Ватроля.
– Ну й молодці! – похвалив старий троль, влаштовуючись в улюбленому кріслі. – Тепер запитуйте. По очах бачу, що питань у вас – повний рот. Тільки не гомоніть всі разом, запитуйте по черзі.
Цікаврики перезирнулися, і першою поставила запитання Таффі:
– Скажіть, будь ласка, де знаходиться Книга історії Дрімландії?
– Гм… це питання не просте. Де знаходиться ця книга, ніхто не знає.
– А як же тоді в ній роблять записи? – здивувався Брегон.
– Справа в тому, що вона сама несподівано з’являється в палаці королеви ельфів, а коли в ній зроблять запис, знову кудись зникає.
– Ну ось, – розчаровано зітхнув Клайм. – Знову загадки. А ми сподівалися, що за допомогою Книги історії Дрімландії зможемо дізнатися, куди поділися чарівники…
Цікаврик понуро опустив голову. Дідусь Ватроль ласкаво подивився на нього і урочисто сказав:
– Не хвилюйся. Скоро ви побачите цю книгу. Як тільки вона з’явиться, вас відразу викличуть до палацу, щоб записати історію про чаклуна Мардуком з ваших слів.
– Правда?! – зрадів Клайм. – Ура!!
Після такої радісної звістки цікаврики розвеселилися і почали танцювати і співати. Дідусь Ватролль теж притупував в такт ногами і підспівував гостям. А співали вони таку пісню:
Я таке сьогодні бачив,
Хочеш – вір, а хоч – не вір:
Льодяник із меду скаче,
Слідом котиться зефір!
А за ними поспішає
Із горішком шоколад,
Вже його наздоганяє
З помаранчу мармелад!
Дружно, весело так скачуть,
Ще й виспівують пісні…
Де я міг таке побачить?!
Ну звичайно ж, – уві сні!
Коли пісня закінчилася, Брегон шумно зітхнув і сказав:
– Ех, шкода, що до цукеркового дерева на Полі чудес підібратися не можна. Вже я б там поласував!
Так за жартами та веселощами день скінчився. Повечерявши, всі пішли спати, побажавши один одному щасливих сновидінь. Дідусь Ватроль обійшов всіх гостей, дбайливо перевіривши, чи зручно їм в ліжках, а потім вимкнув світло і ліг сам. Незабаром всі поснули і лише невгамовні цвіркуни за нічним вікном продовжували свій концерт.
Каблучка
– Прокидайтеся, лежні, а то прогавите все на світі! – тормошив своїх гостей дідусь Ватроль.
Клайм висунув з-під ковдри допитливий ніс і сонно запитав:
– А що такого цікавого сталося?
– За вами приїхали.
– Хто?
– Ельфи. Сьогодні опівночі в палаці королеви з’явилася Книга історії Дрімландії!
Цікавриків як вітром звіяло з ліжка. Ще не встигли розпрямитися подушки, а друзі вже юрмилися в дверях, натягуючи на ходу черевики.
– Агов, ви куди?! – гукнув до них дідусь Ватроль. – А хто снідати буде?
– Потім! – відмахнувся Клайм, вистрибуючи за двері.
Таффі вибігла слідом за ним.
– Невже навіть по шоколадній цукерці на з’їсте?
Почувши це, Брегон завмер на порозі, не знаючи, що й робити. Йому хотілося швидше дізнатися, що розкажуть ельфи, але і від цукерок, тим більше шоколадних, він ніяк не міг відмовитися.
– А можна, я з собою візьму? – знайшов вихід цікаврик.
– Бери, бери … – добродушно посміхнувся дідусь.
Брегон підбіг до столу, швиденько набив повні кишені цукерок і кулею вискочив за двері.
Сонечко тільки-тільки вибралося з-за Кремезних гір. Перед будиночком тупцяли рожеві поні, верхи на них сиділи ельфи.
– Клайме! Таффі! Брегоне! – гукнув цікавриків старий знайомий – Сонгвел. – Швидше сідайте на поні. Вас чекає королева Евелі. З’явилася Книга історії Дрімландії!
Друзі кинулися до трьох вільних поні і, помахавши дідусеві Ватролю на прощання, помчали щодуху по дорозі в сторону Сріблястого лісу. Вони скакали, ніде не затримуючись, і незабаром прибули в ельфів палац. Сонгвел відчинив двері, і цікаврики увійшли до головної зали.
Королева Евела сиділа на троні. Біля неї стояли радники, а поруч за столом розташувався головний мудрець ельфів – Сматвел. Перед ним лежала велика розгорнута книга. Вірніше, вона була не просто велика, а прямо-таки величезна. Чотири ельфа насилу могли підняти її.
– Оце книжечка! – роззявив від подиву рот Брегон.
– Цікаво-цікавенько… – додав Клайм.
Королева Евелі піднялася з трону і, наблизившись до столу, покликала до себе цікавриків.
– Ну, ось і настав день, якого ви з таким нетерпінням чекали! – урочисто промовила вона. – Перед вами Книга історії Дрімландії. Зараз ви докладно розповісте про те, як перемогли чаклуна і врятували нашу країну, а Сматвел ретельно все запише з ваших слів. Клайме, починай першим.
Поки Клайм розповідав про те, як він вистежив чаклуна, Брегон нетерпляче тупцював біля мудреця, записуючого історію в книгу. Цікаврик навіть підстрибнув кілька разів, намагаючись зазирнути через плече Сматвела в літопис. Нарешті прийшла і його черга. Брегон додав все, що знав, до розповіді Клайма і Таффі. Мудрець поставив крапку, зітхнув і підвівся з-за столу.
– От і все, – сказала королева. – Тепер пам’ять про ваш подвиг назавжди залишиться в Книзі історії Дрімландії.
– Але ми сподівалися хоч одним оком зазирнути в Книгу… – Клайм благально дивився на королеву.
– Ну що ж, – посміхнулася Евелі, – Ви це заслужили. Дивіться, тільки акуратно!
Зрадівши, цікаврики миттю вилізли на крісло і зазирнули у книгу. Яке ж було їхнє розчарування, коли вони побачили замість знайомих літер якісь незвичайні завитки.
– Це що таке?! – обурився Клайм. – Якась пташина мова! Нічого не розумію!
– Звичайно, не зрозумієш, – погодилася королева. – Тому що всі записи в цій книзі зроблені на мові стародавніх мудреців.
– Значить, ми так нічого і не дізнаємося… – розчарувався цікаврик.
Засмучено похнюпивши голову, він повільно зліз з крісла. Брегон і Таффі теж зажурилися.
– А що ж ви хочете дізнатися? – запитала Евелі, з жалем дивлячись на цікавриків, які, здавалося, ось-ось розплачуться.
– Ну як же, – ображено відповів Клайм. – Ми ж сподівалися дізнатися з книги про те, куди поділися чарівники і як їх знайти…
– Не турбуйтеся, – втішила друзів королева. – Зараз ми спробуємо це з’ясувати.
Мудрець Сматвел схилився над Книгою історії Дрімландії і почав читати, беззвучно ворушачи губами. Цікаврики завмерли і, витягнувши шиї, з зацікавленням стежили за ним.
Нарешті Сматвел випростався.
– У книзі нічого не сказано про те, куди пішли чарівники, – сказав він. – Але тут написано, що дорогу до них зможе знайти лише той, хто володіє каблучкою могутності.
– Цікавенько… – пожвавішав Клайм. – Де ж ту каблучку взяти?
Несподівано у нього в кишені щось ворухнулося. Цікаврик швидко засунув руку в кишеню і намацав… каблучку! Ту саму, яку Брегон знайшов у Дикому лісі, а потім подарував Клаймові в день народження. Від несподіваної здогади Клайм аж упрів. Він завмер, витріщивши очі.
– Клаймику, що з тобою? – занепокоїлася Таффі.
Всі подивилися на цікаврика. Королева Евелі помацала його лоб і стривожено запитала:
– Чи не захворів ти?
Клайм ошелешено глянув на неї і, немов прокидаючись, забурмотів:
– Ні, ні… я це… мені тут треба… додому…
Раптово він посміхнувся і, хитро підморгнувши друзям, заторохтів:
– Якщо ми більше не потрібні, то дозвольте нам піти. Я як раз згадав про те, що у нас є одна термінова справа.
– Ну що ж, ідіть, – дозволила королева. – І пам’ятайте, що тепер ви герої Дрімландії! Ведіть себе гідно.
– Про це ми подбаємо! – запевнив її Клайм, низько вклонившися.
Ледве друзі вийшли з палацу, як Брегон накинувся на приятеля:
– Яка така у нас термінова справа?! Чому це ми пішли з палацу? Може, ельфи розповіли б що-небудь цікаве, а тепер…
– Постривай, – зупинив його Клайм. – Я тобі зараз таке цікавеньке розповім – ойкнеш!
Він озирнувся по сторонах, а потім вийняв руку з кишені і, розкривши долоню, проголосив:
– Ось вона, та сама каблучка могутності!
– Звідки ти знаєш, що це саме вона? – недовірливо запитав Брегон. – Може, це якась інша каблучка.
– Ех ти! – обурився Клайм. – Забув, чи що, як вона виконувала наші бажання?! Хіба звичайна каблучка може таке?!
– Але ж вона виконувала далеко не все, що ми з тобою хотіли, – не здавався Брегон.
– Це тому, що ми не вміємо нею користуватися, бо не чарівники.
– А я вірю Клайму! – рішуче втрутилася Таффі. – Мені чомусь теж здається, що це саме та каблучка, про яку йдеться в книзі.
– Тоді давайте її перевіримо, – запропонував Брегон.
– Звичайно, перевіримо, – підтримала його Таффі. – Тільки не тут. Якщо у нас побачать цю каблучку, то можуть відібрати, щоб ми нічого не накоїли – і тоді все пропало!
– Точно! – підхопив Клайм. – Біжимо звідси!
– Куди?
На мить Клайм розгубився, а потім вирішив:
– До мене додому!
І цікаврики дружно дременули, та так, що тільки вітер у вухах засвистів.
Пугач Глум, який як раз летів назустріч, злякано кинувся вбік. Сівши на гілку і віддихавшись, він невдоволено буркнув:
– У-гу, ледь не збили… і куди це вони помчали? Напевно, знову щось вигадали. Ось шибеники!
Клайм і Таффі добігли до повороту і, озирнувшись, зупинилися. Брегон відстав і тепер старанно сопів, намагаючись наздогнати друзів.
– Ех ти, ненажера… – дорікнув йому Клайм. – Скоро так розтовстієш, що і ходити не зможеш! Може, сподіваєшся, що ми тебе на руках носити будемо?! От вже – дзуськи!
Брегон ображено засопів і опустив голову. Його відстовбурчені вуха почервоніли від сорому. Здавалося, цікаврик ось-ось заплаче.
Таффі погладила його по плечу і заспокоїла:
– Не ображайся, Брегончику! Клайм просто пожартував. Правда?
– Я-то, звичайно, пожартував, – погодився Клайм. – Але тобі все одно потрібно триматися подалі від солодощів.
– Ага… – сумно кивнув Брегон. – Тільки як же я можу стриматися, якщо вони самі так і лізуть до мого рота…
– А ти їх не їж!
– У мене чомусь не виходить… – винувато зізнався Брегон.
Клайм тільки рукою махнув. Далі цікаврики вирушили швидкою ходою і незабаром прийшли до будиночка Клайма. Сівши навколо столу, в центрі якого Клайм поклав каблучку, вони із захопленням розглядали її, роздумуючи про те, що робити далі.
– Давайте накажемо каблучці, щоб вона віднесла нас прямо до чарівників, – запропонував Клайм.
– Ні! – запротестував Брегон. – Краще не треба. Раптом вона віднесе нас туди, звідки ми не зможемо вибратися!
– А як же тоді ми потрапимо до чарівників? – розгубився Клайм.
Таффі хитро подивилася на друзів і, змовницьки підморгнувши, сказала:
– Зовсім не обов’язково наказувати. Можна просто ввічливо попросити каблучку, щоб вона показала нам дорогу до чарівників. Тоді ми будемо бачити, куди йдемо, і зможемо знайти дорогу назад.
– Вірно! – зраділи Брегон і Клайм. – Давай спробуємо.
– Стривайте, – зупинила їх Таффі. – Спочатку нам необхідно приготуватися в дорогу. Ми ж не знаємо, як далеко доведеться йти. А ще треба придумати, як бути з каблучкою. Раптом вона дуже швидко покотиться або полетить, тоді ми за нею не встигнемо.
Цікаврики замислилися. Клайм, підперши голову руками, ретельно тер вуха. Таффі водила пальцями по столу, викреслюючи якісь невидимі хитромудрі візерунки. Брегон нетерпляче совався на стільці. Йому в голову не приходило нічого цікавого. Він шумно зітхнув, сам того не помічаючи, поліз в кишеню за цукерками і почав набивати ними рот.
– Луснеш! – сердито сказав Клайм.
– Не гусну, – відповів Брегон, ледь повертаючи язииком.
– Що ти сказав? – захихотіла Таффі.
Прожувавши і проковтнувши цукерки, Брегон облизнув губи і тільки після цього повторив:
– Не лусну я, не хвилюйтеся. А ось щоб відучити мене від цукерок, то, напевно, потрібно посадити на ланцюг…
Клайм дзвінко ляснув себе по лобі і, схопившись зі стільця, радісно вигукнув:
– Ура! Молодець, Брегоне, придумав!
– Що я придумав? – розгубився цікаврик.
– А те, що каблучку потрібно одягнути на ланцюжок, а ланцюжок – на шию, і тоді воно нікуди не дінеться!
Цікаврики відшукали тонкий ланцюжок, повісили на нього каблучку, і Клайм, за спільним рішенням, надів ланцюжок собі на шию. Після цього зібрали необхідні для подорожі речі і, взявши бувалі рюкзачки, вийшли на подвір’я. Клайм дбайливо підняв на долоні виблискуючу каблучку. Таффі з Брегоном затамували подих.
– Каблучка, каблучка, вкажи нам, будь ласка, дорогу до добрих чарівників! – попросив Клайм.
І тут ккаблучка тихенько задзвеніла, огорнувшись ніжним сяйвом. Вона повільно піднялася з долоні і, натягнувши ланцюжок, обережно потягла Клайма по стежці в бік Покинутих печер.
– Спрацювало! – захоплено прошепотіла Таффі, немов боялася, що диво зникне від гучного слова.
Вишикувавшись один за одним, цікаврики тупотіли по стежині, поспішаючи за чарівною каблучкою.
Туманні землі
Каблучка привела друзів до густої стіни туману, крізь яку вони вже намагалися раніше пройти.
– Так я і знав, що чарівники тут ховаються, – заявив Клайм. – Ми вже перевірили всю Дрімландію і тільки тут не були жодного разу. Тепер-то ми напевно побачимо чарівників і попросимо їх прибрати стіну невидимості навколо нашої країни.
– Може і так, тільки давайте не будемо поспішати, – несподівано засумнівався Брегон.
– Це чому? – здивувалася Таффі.
– Ну… там всяке може трапитися. А раптом чарівники розгніваються і перетворять нас на… що-небудь?! Я-то вже знаю: мені завжди не щастить!
– Знову ти за своє?! – розсердився Клайм. – Скільки вже можна скиглити і скаржитися? Не хочеш з нами йти – і не треба. Залишайся тут сам зі своїми цукерками.
Брегон ображено надув губи і шумно засопів, опустивши голову. Його вуха почервоніли, як помідори.
– Ну ладно, – зглянулася Таффи. – Тільки більше не рюмсай!
Брегон старанно закивав, погоджуючись.
Каблучка тягнула в туман. Не роздумуючи більше, Клайм рішуче ступив вперед і опинився в Туманних землях.
Таффі з Брегоном пішли за ним, але не тут-то і було. Стіна туману пружинила, немов гумова, і не хотіла їх пропускати. Цікаврики розгубилися, не знаючи, як бути. Але тут з туману з’явилися руки Клайма і почувся його голос:
– Що ви тупцюєте? Хапайтеся за мої руки, я вас сюди затягну!
За мить цікаврики вже опинилися за туманною стіною. Виявляється, якщо дивитися зсередини, то вона була абсолютно прозора. Крізь неї виднілася околиця Сріблястого лісу і Кремезні гори. А з внутрішньої сторони…
Цікаврики завмерли від захоплення. Такого вони ще ніколи не бачили. Перед ними стояв справжнісінький чарівний ліс. Рівні дерева, вкриті густим листям, цвіли і плодоносили одночасно. Чого тільки не було на їхніх гілках! Сливи, груші, банани, яблука і помаранчі – здавалося, так і просяться до рота. Але, що найдивніше – в цьому лісі було повнісінько цукеркових дерев, всипаних всілякими солодощами, і до них можна було спокійно наближатися. Всюди в м’якій смарагдовій траві діловито снували їжаки. Вони підбирали все, що падало на землю, і кудись швидко несли.
Як зачаровані, цікаврики рушили в глиб дивного лісу. Попереду заспокійливо дзюрчала вода. Незабаром, вийшовши на галявину, друзі побачили високий кришталевий замок, над яким висіла яскрава веселка. Навколо замку, весело брязкаючи, бігли чисті струмочки, стрибаючи по гладеньким різнобарвним камінцям. До розкритих навстіж воріт вела широка алея, застелена рожевими плитами.
Не кажучи ані слова, друзі увійшли в кришталевий замок. У просторому подвір’ї нікого не було. Всюди на доглянутих клумбах розпускалися тендітні троянди. Чисте повітря повнилося чарівними ароматами.
– Дивіться, – сказав Клайм. – Каблучка більше нікуди не тягне. Вона вже не дзвенить і абсолютно спокійна.
– Мабуть, ми прийшли, – вирішила Таффі.
– А де ж чарівники? – поцікавився Брегон.
– Давайте піднімемося по сходах до палацу, може, вони там.
Несміливо озираючись на всі боки, цікаврики піднялися біло-мармуровими сходами і ввійшли в простору світлу залу. Уздовж стін розташовувалися високі шафи, на їх полицях лежали великі товсті книги і старовинні сувої. По всій залі були розставлені широкі столи, на яких стояли скляні посудини химерних форм і найрізноманітніших розмірів. У них кипіли, пінилися і вирували різнокольорові рідини.
За одним зі столів, спиною до дверей, сидів високий сивочолий старий в білосніжному вбранні. Золотий обруч з дрібними смарагдами красувався на його голові. Старий щось захоплено записував в розкриту книгу, що лежала перед ним.
Друзі боязко перезирнулися, а потім Клайм, тихенько кахикнув і несміливо сказав:
– Добридень!
Від несподіванки старий ледь не підстрибнув у кріслі. Він прудко повернувся і здивовано глянув на цікавриків. У перший момент Клайму здалося, що перед ними старий привид з Глухого кута, але потім він зрозумів, що помилився.
Старий підвівся на повний зріст. Клайм з друзями ледь діставали йому до пояса. Статечно розгладивши рукою білі вуса і бороду, старий суворо поглянув на непроханих гостей.
– Так, значить, ви вже і сюди дісталися… – сказав він. – А дозвольте дізнатися, як вам вдалося пройти крізь туманну стіну?
– Нам допомогла каблучка… – пробелькотіла Таффі.
– Яка каблучка?
– Ось ця… – Клайм зняв ккаблучку з ланцюжка.
Сивочолий старий клацнув пальцями, і каблучка, піднявшись в повітря, попливла до нього. Вона впевнено вдяглася на безіменний палець лівої руки старого і завмерла.
– Ой, це, напевно, чарівник… – пршепотіла Таффі.
– Так, я чарівник Абстер, – підтвердив старий. – А ви, як я розумію, Таффі, Клайм і Брегон.
– Звідки ви дізналися? – здивувався Клайм.
Абстер добродушно посміхнувся в пишну сиву бороду.
– Ти забуваєш, що я чарівник, а значить, повинен все знати. До того ж – хто в Дрімландії не знає вашу чудову трійцю?! Якщо не помиляюся, то завдяки своїй невгамовній допитливості, ви вже всюди побували, чи не так?!
Цікаврики зніяковіло кивнули і дружно почервоніли.
– Та-ак, – задумливо протягнув Абстер. – Значить, ви тепер і сюди дісталися… Що ж мені з вами робити?
– Змилуйтеся, не перетворюйте нас на що-небудь! – заблагав Брегон. – Відпустіть нас, будь ласка, ми більше не будемо!
– Ага, так я вам і повірив! – Абстер лукаво примружився. – На ваших хитрих носах написано, що будете, ще й як!
Клайм з Брегоном вхопилися за носи і витріщили очі, намагаючись побачити, що ж там у них написано. Чарівник не витримав і розсміявся. Зрозумівши, що Абстер просто пожартував, цікаврики і собі зареготали.
Коли усі відсміялися, чарівник знову сів у крісло і, покликавши малюків ближче, запитав:
– Ну, якщо вже ви тут, питайте, що хотіли дізнатися?
– А про що можна питати?
– Про що хочете!
Друзі навіть розгубилися від несподіванки. Ще б! Питань-то у них, як завжди, – ціла гора, а з якого починати?!
– Значить, так, – Клайм вийшов вперед, надав своїй фізіономії серйозний вигляд і почав швидко загинати пальці, перераховуючи. – На чому тримаються сонце і місяць? Чому мені хочеться вночі спати, а пугачеві Глуму – навпаки? Звідки взялися Кремезні гори? Скільки на небі зірок? Чому ми любимо солодке, а особливо Брегон? А ще навіщо…
– Та-та-та… от зачастив, – зупинив цікаврика Абстер. – Постривай. Так ти будеш мені до ранку питання задавати. Поки закінчиш, я вже й забуду, з чого ти починав. Давай, спробуємо ще раз, тільки будеш задавати свої питання по одному. Домовилися?
Клайм згідно кивнув головою, а потім несподівано запитав:
– А де ж решта чарівників?
– Не хвилюйся, вони всі тут. Просто зараз вони зайняті.
– Чим?
– Ну… у чарівників багато турбот. Потрібно стежити за порядком, вивчати науки, записувати нові відкриття, допомагати мешканцям Дрімландії…
– Але як же ви їм допомагаєте, якщо вас ніхто і ніколи не бачить? – здивувалася Таффі.
– Ми невидимками подорожуємо по країні. Одного разу я ось так втратив свою магічну каблучку, яку ви мені сьогодні повернули.
– Так це ваша каблучка?! – зрадів Брегон. – Ми її знайшли в Дикому лісі, у чорних чоловічків.
– Видно, я її там і загубив через неуважність… Що це ви околясом ходите? Я ж знаю, навіщо ви прийшли.
– А хто вам сказав? – підстрибнув Клайм.
Абстер тільки докірливо похитав головою.
– Ах, ну так, ви ж чарівник, – схаменувся цікаврик. – Словом, тут ось яка справа: ми дуже просимо вас повернутися і відкрити Дрімландію. Просто жах як хочеться, щоб сюди знову, як колись в давнину, припливали люди…
– А ми могли б до них навідуватися, – підхопив Брегон.
– Цікаво, які вони – люди і як живуть? – додала Таффі.
– М-да, завдання… – зітхнув Абстер. – Ну, припустимо, з першим вашим проханням все ясно. Раз вже ви самі до нас добралися, то робити нічого – доведеться нам повертатися…
– Ура-а! – зраділи цікаврики.
– Стривайте, – зупинив їх чарівник. – З цим зрозуміло. А ось з відкриттям Дрімландії поки доведеться почекати. Потрібно буде зібрати велику раду і запросити на нього представників всіх народів, що населяють чарівну країну…
– Ми це миттю зробимо!
– Поспішати не потрібно, щоб нікого не забути. Зробимо так: за три дні ви повідомте всіх мешканців, щоб вони зібралися і після цих трьох днів, рівно опівночі тут в Кришталевому замку відбудеться велика нарада.
– А чому опівночі? – поцікавився Клайм.
– Тому що привиди вдень сплять, а сніжним людям буде дуже спекотно під сонцем. Вони звикли жити в холоді, серед снігів. Тобі ясно?
– Тепер-то ясно!
– А як бути з Олдером? Адже він ніколи не залишає Непролазний ліс без нагляду.
– За нього не хвилюйтеся. Олдеру все стане відомо і так.
– Але як? – Не вгамовувався Клайм.
– А ось це тобі знати не обов’язково, – Абстер легенько клацнув цікаврика по носі. – Може бути від тебе хоча б один секрет?
– Може… – розчаровано погодився Клайм.
– Ну, ось і домовилися. А тепер йдіть за мною. Я вас познайомлю з іншими чарівниками і покажу Кришталевий замок, – сказав Абстер, піднімаючись з крісла. – Мабуть, вас вже так і розпирає від зацікавлення?
– Ще б! – зраділи друзі.
Підстрибуючи від нетерпіння, вони попрямували за чарівником.
Довго блукали цікаврики Кришталевим замком. Стільки див вони ще ніколи не бачили! Чарівники зустрічали малюків добродушними посмішками і терпляче відповідали на їхні численні запитання, так що врешті-решт у цікавриків всі питання закінчилися. А це, як ви самі розумієте, неймовірно. Швидше за все друзі просто-напросто втомилися.
Після цього Абстер провів цікавриків до туманною стіни і на три дні розпрощався з ними. Ех, і помчали ж приятелі наввипередки до ельфійського палацу! Адже вони несли таку радісну звістку!
Чарівники повертаються
Всі три дні до призначеної великої наради Клайм, Брегон і Таффі жодної хвилини не сиділи на місці. Вони носилися по Дрімландії, запрошуючи всіх в Кришталевий замок. Звичайно, самі друзі ні за що не впоралися б, якби їм не допомагали. Ельфи послали гінців до мореплавців, фішменів і русалочок. Гноми сповістили снігових людей. Орли передали запрошення дракону Уго і велетням. Словом, усіх попередили, навіть чорних чоловічків з Дикого лісу, хоч вони і злюки.
Нарешті настав день загального збору.
Ще було ясно, коли біля туманної стіни почали збиратися мешканці Дрімландії. Кого тут тільки не було! Королева Евелі з ельфами; тролі на чолі з дідусем Ватролем; гноми під проводом Барліна; рибалки-фішмени і мореплавці; велетень Хьюдж; рожеві поні і феї Долини троянд; пугач Глум, єнот Дасті і сорока Берта; тітонька Кленсі. І, звичайно ж, попереду всіх з гордим виглядом стояли Клайм, Таффі і Брегон.
Трохи пізніше, коли вже стемніло, прилетів дракон Уго. Гучно ляскаючи крилами, він важко опустився на землю і, віддихавшись, сказав:
– Уф-ф, давно вже я не літав!
Притопав цілий загін чорних чоловічків. На подив, з’явилися вони без своїх улюблених кийків. Чорні чоловічки трималися осібно і хоча дивилися на всіх спідлоба, вели себе смирно.
Річкою Беліндою припливли русалоньки разом з мудрою черепахою тітонькою Канді і влаштувалися на березі.
Ближче до півночі з боку Кремезних гір прибули снігові люди зі своєю королевою. А коли годинник на вежі ельфійського палацу пробив рівно опівночі з’явилися привиди в супроводі допитливих кажанів.
Нарешті настав довгоочікуваний момент. Стіна, що оточувала Туманні землі, почала танути. Спалахнуло райдужне сяйво – і відкрився весь у чарівних вогнях Кришталевий замок. Перед ним стояли чарівники, одягнені в білосніжні плащі.
Головний чарівник Абстер підняв над головою смарагдовий жезл і урочисто промовив:
– Мешканці Дрімландії! Давним-давно існує ця країна. Колись вона була відкрита для всіх, хто бажав відвідати цей чарівний край. Люди приїжджали сюди з усіх кінців світу, а ми часто бували у них. Деякі казкові народи постійно жили серед людей, допомагаючи їм і розділяючи з ними радощі й прикрощі. Траплялося так, що темні сили приходили на землю, і тоді люди і казкові народи плечем до плеча вставали на захист миру. Ви знаєте з літопису історії Дрімландіі про велику битву з могутнім і підступним чаклуном морських глибин – Спайком. Після цього була ще битва, в якій нам вдалося здолати воїнство чорних чаклунів і назавжди вигнати їх з нашого світу!
Чарівник обвів поглядом принишклих слухачів. Мешканці Дрімландії стояли, затамувавши подих, бо Абстер розповідав про справи давно минулих днів, про які пам’ятали тепер лише дракон Уго, королева Снігового краю та ще хранитель Непролазного лісу – Олдер.
– Мир і спокій запанували на землі, і всі ми раділи цьому, – продовжив Абстер. – Але час минав. Люди почали будувати всілякі машини і тісні кам’яні міста, в яких майже не було дерев, а лише величезні труби, які викидають клуби отруйного диму. Казкові народи не можуть жити далеко від чистої природи. Тому вони почали поступово переселятися в гори і ліси, подалі від міст. Але незабаром люди взялися і за ліси. Вони почали рубати дерева, перекривати греблями річки і підривати гори, щоб дістати з надр землі побільше золота і дорогоцінних каменів.
Один за одним казкові народи стали повертатися в Дрімландію, і незабаром всі вони зібралися тут.
На той час люди вже забули про нас, а якщо і згадували, то лише пишучи казки, в яких багато було зовсім не так, як насправді. Люди перестали вірити в чудеса.
Тоді рада наймудріших чарівників прийняла рішення закрити чарівну країну стіною невидимості. Так як диво більше нікого не цікавило, а народи Дрімландіі жили між собою в дружбі, чарівники вирішили сховатися в Туманних землях, щоб тут, в тиші і спокої, зайнятися магічними науками. Але ми не забували про вас і часто, стаючи невидимими, подорожували по всій країні, стежачи за порядком.
Так тривало довгі роки, поки не з’явилися ось ці троє цікавриків: Клайм, Таффі і Брегон. Завдяки всюдисущій допитливості вони зуміли розгадати майже всі таємниці Дрімландії і навіть пробралися в Туманні землі. Ми знаємо про ваше бажання, щоб чарівники повернулися і відкрили Дрімландію.
Всі завмерли чекаючи рішення чарівників. Тоді Абстер велично ступив уперед і голосно проголосив:
– Хай буде так, ми повертаємося!
Що тут почалось! Всі казкові народи раділи, як діти. Вони оточили чарівників, гладили їм руки, а очі їх так і сяяли від щастя. Таффі, Клайма і Брегона качали на руках, підкидаючи так високо, що у них навіть голови ледве не паморочилися.
Над Кришталевим замком в нічному небі спалахнув чарівний феєрверк, який не згасав до самого ранку.
Чарівники показували такі дива, що нікому й не снилося. За кілька хвилин вони створили на галявині справжнісіньке ігрове містечко. Тут були і кришталеві гойдалки, і співаючі каруселі, і фонтани з лимонадом, і пагорби з мармеладу. Просто у повітрі літали цілі зграї шоколадного морозива в яскравих блискучих обгортках. Кожен, хто хотів, міг просто простягнути руку і взяти.
Абстер плеснув у долоні. Негайно з Кришталевого палацу прилетів великий килим. На нього піднялися цікаврики і першими політали над Дрімландією. Потім на килимі по черзі прокотилися всі інші – словом, скільки там було всіляких див, уже й не пригадати.
Святкові гуляння тривали три дні. На четвертий взялися за вирішення важливих питань.
Було вирішено, що чарівники повернуться в місто Південні Ворота, яке знову стане столицею Дрімландії.
Кришталевий замок та ігрове містечко відтепер будуть центром розваг і навчання для малюків. Головним по навчанню одностайно обрали мудрого дідуся Ватроля, а по розвагах – тітоньку Кленсі.
Було також вирішено прокласти тунель в Забуту країну і нову дорогу через пустелю в Південні Ворота, всі старі дороги привести до ладу, а як знадобиться, то й прокласти нові, щоб можна було легко потрапити в будь-який куточок Дрімландії.
Єдине місце, яке повинно було залишатися недоступним, – це Непролазний ліс, що охороняє Олдер. Воно й зрозуміло, адже там знаходилися заборонені двері, що ведуть у світ злих чаклунів.
У Дикому лісі потрібно було відкрити виховну школу для чорних чоловічків, тому що вони – єдині серед народів Дрімландії були злими грубіянами. А це, як відомо, походить від безкультур’я і неосвіченості.
Коли всі питання були вирішені, стали думати про відкриття кордонів чудесної країни. Кожен висловив свою думку. Нарешті, після довгих суперечок рішення було прийнято.
Чарівники запропонували спочатку таємно відправити до людей розвідників, щоб вони дізналися, як люди живуть і чи є серед них такі, хто вірить в чудеса і чари. Для цієї мети відібрали ельфів і фішменів, тому що вони більше інших схожі на людей. Ну і, звичайно ж, Клайм, Брегон і Таффі так благали, щоб їм теж дозволили відправитися до людей, що чарівники погодилися.
– Нехай їдуть, – вирішив Абстер. – Тільки ви повинні обіцяти, що будете вести себе дуже обережно! – попередив він цікавриків.
– Обіцяємо!! – з радістю погодилися вони.
Вирішено було, що розвідники відправляться, як тільки в Дрімландії закінчаться всі ремонтні роботи, і вона буде готова до прийому гостей.
* * *
Так закінчилася остання пригода цікавриків Клайма, Брегона і Таффі. Де вони зараз і що роблять, я не знаю. Але мені здається, що вони десь серед нас. Придивіться уважніше. Можливо, серед ваших знайомих дітлахів ви помітите допитливі носики і пустотливі оченята, яким завжди все цікаво. Це вони, цікаврики, стежать за нами, перевіряючи, чи можна відкривати Дрімландію. А може, вже і немає стіни невидимості, може, чарівники прибрали її? Читайте газети, дивіться телевізор, шукайте в інтернеті: раптом десь промайне повідомлення про те, що знайшли досі не відомий острів, де діються чудеса. Знайте: це – Дрімландія, чарівна країна, в якій дружно живуть улюблені казкові герої малюків.
А я прощаюсь з вами. Якщо дізнаюся щось про нові пригоди кумедних цікавриків, обов’язково вам розповім! До зустрічі!
