Настала холодна зима. Запорошило снігом сад. Літають над білим килимом пташки, тривожно пищать, бо нічого їсти.
Зробили третьокласники годівницю. Щодня приносять корм — смажене конопляне сім’я, гарбузове та соняшникове насіння. А синичкам — шматочки сальця в сіточках, щоб ворона не вкрала. Завтра неділя. Приносити корм до годівниці випала черга Сергійкові. Він із вечора приготував шматочок сальця, загорнув його в сіточку. У маленький мішечок насипав гарбузового насіння.
«Уранці, як тільки розвидниться, понесу», — думав Сергійко.
Та вранці йому не захотілося вставати. Прокинувся Сергійко пізно. Надворі мела хуртовина.
«Куди я в таку негоду піду?» — подумав Сергійко.
Хуртовина вщухла аж перед вечором.
— Це ж усі дороги засипало снігом. Та й синички сплять десь у затишку, — заспокоював себе Сергійко, щоб не докоряло сумління.
Коли стемніло, Сергійко подумав: «За один день синички не загинуть… Завтра хтось погодує…»
Уранці наступного дня вчителька підійшла до вікна й запитала:
— Чия була черга вчора синичок годувати?
— Моя… — сказав Сергійко й поблід.
— Молодець, Сергійко! — похвалила вчителька. — Дивіться, аж два шматочки сала повісив. Ще й досі клюють синички.
У класі стало тихо-тихо. Сергійко від хвилювання не міг перевести духу. Він чув, як у грудях б’ється серце — ось-ось вискочить. Йому було соромно підвести очі й глянути на вчительку.
