Одного літнього ранку народився край галявини чорний Жучок. Його поява вельми тзацікавила лісових мешканців. Першими зачудувались дзвіночки і ромашки. Адже він так безпомічно і лоскотно торкався їх стебелець!
— Який малюсінький! — нахилялись дзвіночки додолу.
— А кругленький! — усміхались ромашки. — Як сонечко!
__ Добре, що я народився! — прислухався до навколишніх голосів Жучок.
Він заплющив очі і хотів подумати про щось дуже-дуже приємне. Та раптом відчув теплий дотик на спинці і побачив над собою велике
сонце. На галявині стало тихо-тихо. Квіти підняли голівки, і навіть сердитий лопух розклав листки на траві.
— Невже про мене забули? — стривожився Жучок. — Через якесь сонце ніхто навіть не дивиться в мій бік!
Він підійшов до найближчого стебельця і тихесенько поліз угору.
— Чому ти вже не милуєшся мною? — вмостився на пелюстці ромашки.
— Я милуюсь Сонцем. Воно найкраще і найдобріше. І дерева, і квіти вбирають в своє листя його тепло, і земля… А ти — звичайнісінький чорний Жук. Топчешся по моїй пелюстці, от і все.
Цілий день тинявся Жучок поміж травою. Підходив, правда, до Лопуха, але той зустрів його реп’яхами.
— Сонечко, послухай! — закричав понадвечір Жучок. — Я сьогодні народився. А усі радіють тільки твоїй появі. Я теж хочу бути корисним.
— Вітаю тебе, малесенький! — відгукнулося» Сонечко. — Не журися своєю безпомічністю. Щось придумаємо.
А на ранок подарувало Сонце Жучкові червоні крильця.
— Чорні — сумні і тому нікого не приваблюють, — пояснило Сонечко. — На згадку про них я поцяткую твої нові крила. Одягни їх зверху на чорні і будь маленьким Сонечком. Від сьогодні до тебе простягатимуть свої листочки квіти і дерева, бо ти рятуватимеш їх від шкідників, — обійняло Сонечко Жучка промінцями. — І все,
щоб ти не робив, зватиметься одним словом — добро.
Отак і живуть відтоді у злагоді і мирі з усіма два Сонечка: одне — на небі, друге — на землі.
