Вранці траву посріблила паморозь, і пронизливі осики, і весь ліс від сонця, що спалахнуло, став срібним і блакитним.
– Бачиш, як гарно! — сказав Їжачкові Ведмедик. — А ходімо покажу, що влаштував на пагорбі Кріт.
Вони підійшли до пагорба.
— Дивись, — сказав Ведмедик. – Ну що це, га?
Весь пагорб був поритий від основи до самого вершечка.
– І коли він встиг? – Сказав Їжачок. — Я ще недавно тут проходив: пагорб, був як пагорб.
— Не «пагорб, як пагорб», — сказав Ведмедик, — а дуже гарний наш пагорб. Гей, Кроте! – крикнув він.
– Кроте! — покликав Їжачок.
Висунувся Кріт.
– Чого вам? – запитав він.
— Не чого, а що ти наробив? — сказав Ведмедик.
— А що я зробив?
— А ти йди сюди, — сказав Ведмедик. — І подивись звідси.
Кріт виліз з нори і спустився з пагорба.
– Чого? – спитав він.
— Дивись! — сказав Ведмедик.
Крот своїми підсліпуватими очима оглянув пагорб і залишився дуже задоволений.
— Я люблю, коли в мене багато квартир, — сказав Кріт. — У верхніх живу, коли мокро, а в нижніх — коли холодно.
— Ти подивися, як ти понівечив наш пагорб, — сказав Ведмедик.
– Не ваш, а мій, – сказав Кріт. – Це мій пагорб. На цьому пагорбі завжди жили кроти. І баба, і дід — усі жили тут.
– Послухай, – сказав Їжачок. — Ну що ми сперечатимемося, чий пагорб. Твій, наш — він не посеред неба.
– А де ж? – здивувався Кріт.
— У лісі, — сказав Ведмедик.
— А ліс загальний, — сказав Їжачок.
– Це вам здається, – сказав Кріт. — Ліс ваш, пагорб мій.
І поліз у нору.
— Ні, почекай, — сказав Ведмедик. І схопив Крота.
— Чого ти чіпляєшся? Чого ти чіпляєшся? – заволав Кріт.
— А я не тільки схоплю, я й відлупцюю, — сказало Ведмежа. — Щоб до завтрашнього дня пагорб був, як учора.
— А де ж я житиму? — спитав Кріт.
– Де хочеш, там і живи. Збудуй собі хоч тисячу квартир, — сказав Ведмедик. — Але щоб усе було гарно.
— Та ви подивіться, які срібні гори розсипані на всьому пагорбі! – заволав Кріт. — Прийдуть чужі і скажуть: які заможні звірі живуть у цьому лісі — одне срібло!
— Ти мені зуби не заговорюй, — сказав Ведмедик — паморозь розтане і буде чорна земля, вся в дірках. Де твоє срібло?
— Паморозь розтане, випаде сніг, — не здавався Кріт. — Весна прийде, все заросте травою. А в мене там, в середині, сто квартир.
– Що з ним робити? — тихо запитав у Їжачка Ведмедик.
– А що з ним зробиш? – Сказав Їжачок. — Скоро зима, а потім весна, і все заросте травою.
— Ні, — сказав Ведмедик — Відлупцювати його треба.
— Облиш його, — сказав Їжачок. — Мені ще бабуся говорила: коли прийде осінь, кроти обов’язково пошматують увесь пагорб.
— Ось що, — голосно сказав Ведмедик Кроту. — Скажи спасибі Їжачкові: якби не він, я не знаю, що з тобою зробив.
– Спасибі, Їжачку. — вклонився Їжачкові Кріт. — Моя бабуся дружила з твоїм дідусем і казала, що твій дідусь завжди заступався за кротів.
— Та гаразд, — сказав Їжачок. — Тільки Ведмедик має рацію: аж гидко дивитися, як ти понищив пагорб.
Тут сонце, яке сховалося за хмарами, спалахнуло знову, і весь пагорб заблищав купами ніжного срібла.
Осики тремтіли на синяві, трава сяяла, і ці срібні купи свіжої землі раптом зробили пагорб таким гарним, що Їжачок здивувався, як це він одразу не побачив усієї краси.
«Потворно, але гарно, — подумав Їжачок. — Як це може бути?»
А вголос сказав:
— Але ж красиво, га, Ведмедику?
– Завжди так, – бурчав Крот, залазячи в нору. — Спершу мало не поб’ють, а потім — гарно!
