Жив собi цар, i мав вiн троє дочок. Несподiвано прилетiла вiстка, що сусiднiй цар iде на нього вiйною. Задумався цар. Що робити? А старша дочка й питає:
– Чого ти, батьку, сумуєш?
– Нащо тобi знати – це не жiноча справа.
– Прошу, рiдненький, повiдай менi про свiй клопiт.
– Що тобi сказати? Прилетiла вiстка: треба йти на вiйну. Але я вже старий, немiчний…
– Ой, скiльки лиха принесе вiйна! Тепер уже не скоро вiддасте мене замiж! – зiтхнула дiвчина.
Прийшла середульша дочка, питає:
– Чого ти, батьку, сумуєш?
– Нащо тобi знати – це не жiноча справа.
– Прошу, рiдненький, повiдай менi про свiй клопiт.
– Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те саме, що й старша.
– Нi, батьку, не скажу.
– Ну слухай! Прилетiла вiстка: треба йти на вiйну. Але я вже старий, немiчний…
– Ой, скiльки лиха принесе вiйна! Тепер уже не скоро вiддасте мене замiж! – сумно мовила дiвчина.
Нарештi прийшла менша дочка, питає:
– Чого ти, батьку, сумуєш?
– Нащо тобi знати – це не жiноча справа.
– Нi, повiдай, я ж твоя рiдна донька!
– Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те ж саме, що й твої сестри.
– Нi, не скажу! – твердо вiдповiла дiвчина.
– Ну, слухай! Прилетiла вiстка: треба йти на вiйну. А я вже старий, немiчний…
– Не журiться, батечку! Пошийте менi чоловiчу одежу, дайте коня, i я поведу ваше вiйсько.
– Де таке бачено? Хiба можна дiвчинi воювати?
– Не бiйтесь за мене. Я смiлива. Я воюватиму,- не вiдступалася дiвчина.
– Гаразд, хай буде по-твоєму.
Цар наказав пошити для меншої дочки чоловiчу одежу, сам вибрав найкращого коня, i царiвна очолила батькове вiйсько.
Невдовзi країну облетiла нова, радiсна вiстка: ворог розбитий ущент.
А допомагав царiвнi в цiй вiйнi iнший сусiд, царевич.
Вiн повертався додому. Шлях йому стелився через володiння царя, якому допомагав.
От царевич i надумав заночувати в замку, де жила наша царiвна. Коли вiн її побачив, одразу впiзнав того юнака, який боронив свою землю вiд ворога.
Повернувся царевич додому та й каже матерi :
– Разом зi мною воювала хоробра дiвчина.
– Як це дiвчина може воювати? – здивувалася мати.- Де таке бачено, де таке чувано?
Царевич розповiв усе, як було. Тодi мати каже:
– Поїдь до них у гостi i вмов царiвну пiти погуляти на луг. А потiм подивись на тi мiсця, де ви гуляли. Якщо трава на її мiсцi буде зеленiша, значить, дiвчина не була на вiйнi.
Царевич так i зробив. Царiвна охоче погодилася пiти на луг. Натомившись, сiли вони вiдпочити, а царевич тим часом задрiмав. Царiвна перейшла на iнше мiсце, вiдпочила, потiм посидiла хвильку бiля царевича i почала його будити:
– Вставай, царевичу, нам пора додому.
Глянув царевич на те мiсце, де вiдпочивала царiвна: трава там була зеленiша, нiж на його мiсцi.
Повернувся до матерi й каже:
– Там, де вiдпочивала царiвна, трава була зеленiша.
– Хiба я не казала, що не може дiвчина воювати? – мовила мати.
– Все ж таки на вiйнi була дiвчина. Я це доведу, потiм проситиму її вийти за мене замiж! – стояв на своєму царевич.
Вiн переодягнувся у бiдняцьку одежу. Набрав веретен, намиста та й пiшов до палацу, де жила царiвна.
– Веретена, намисто продаю! – вигукував царевич.
Почули це служницi та й кажуть царiвнi:
– Чуєш, царiвно, що продає той бiдняк?
– Хай собi продає,- байдуже вiдмахнулася царiвна.
– А ми хiба нiчого не купимо? – спитали служницi.
– Купуйте, як хочете!
Служницi спустилися вниз до хлопця та й питають:
– Скiльки просиш за разок намиста?
– Я грошей не беру, тiльки миску проса.
Дали служницi миску проса. Але вiн, висипаючи просо в торбину, взяв i, нiби ненароком, розсипав його на землю. А поки збирав, надворi стемнiло.
Служницi й питають хлопця:
– Чого ти не попросиш у нас iще миску проса, а згаяв пiвдня, щоб зiбрати його по зернинi?
– Хочу зрозумiти, що таке злиднi,- вiдказав хлопець.- Якщо можете, люди добрi, пустiть мене переночувати. Я згоден ночувати i в пiдземеллi.
– Пустiть його в пiдземелля, хай ночує,- погодилася царiвна, коли вислухала служниць.
Царевич тим часом вистежив, куди служницi поклали ключi вiд кiмнати царiвни, а вночi пробрався до неї, дав соннiй понюхати чар-зiлля, викрав її й вiдвiз до себе додому. Але пройшли чари, царiвна прокинулась у чужому палацi. З переляку їй вiдiбрало мову.
Три роки минуло. Мати й каже царевичу:
– Покинь її, нащо тобi нiма, одружишся з iншою.
Послухав царевич матiр. Знайшли йому iншу наречену. Приготувалися до весiлля. А коли йшли вiнчатися, всiм людям роздавали свiчки, щоб свiтили дорогою.
Дали свiчку i нiмiй дiвчинi.
По дорозi до церкви люди почали кричати:
– Нiма, твоя свiчка давно згорiла! Хiба тобi не пече пальцi?
Але дiвчина мовби й не чула.
– Нехай моя наречена спробує їй пояснити,- сказав царевич.
– Нiма, тобi пече пальцi! Невже не боляче? – вигукнула та.
– Вiдтепер ти будеш нiмою,- раптом заговорила нiма дiвчина.- Iди собi, звiдки прийшла! Я три роки мучилась, бо втратила мову з переляку. А ти надiла вiнок нареченої i думаєш, що ти тут хазяйка! Не бувати цьому!
Царевич вiдмовився вiд нареченої, яку йому нараяла мати, i залишився жити iз своєю царiвною. Так вони все життя пройшли разом у щастi.