Свого приятеля Олежка я називаю маленьким другом. А він мене — великим другом. Зустрічаємось ми лише влітку, коли приїздимо в село.
Олежко любить ходити зі мною до озера. Ми сидимо в траві й мовчки дивимося на сріблястих зайчиків. Вони весело скачуть по воді. А в тиху погоду стежимо за хмарами. І за тими, що глибоко-глибоко в озері, і за тими, що високо-високо в небі.
Якось ми сиділи на березі й дивилися на воду. Просто так дивилися.
Сонце вже не пекло. День стояв такий прозорий, що здавалося: загукай — і повітря задзвенить, як трамвай на рейках.
— Наближається осінь,— сказав я.
— І ми знову розлучимося? — запитав Олежко.
Запитав так, що я зрозумів: йому не хочеться зі мною розлучатися.
— Так. До наступного літа.
Білі хмари поволі пливли по голубому небі. Ми дивилися на них і сумували. З ними в далекі невідомі краї відпливає тепле літо, а натомість приходить осінь. І вона розлучить нас з Олежком.
Раптом з-за високих осокорів гордовито випливла така чудернацька хмара, що я з моїм маленьким другом так і втупилися в неї очима. Освітлений сонцем бік хмари був біліший за сніг. А другий бік — темний та похмурий. Мабуть, там ховалася осінь.
Великі сині очі Олежка також мінилися, ніби ота хмара. То світлішали, то смутнішали.
— Я хочу на хмару, — несподівано сказав Олежко і з надією глянув на мене. — Я знаю: там ховається літо.
— Я теж хочу,— відповів я. Бо й мені хотілося побачити, куди хмара забирає літо.
Але ж як дістатися до хмари? Олежко зітхнув. Зітхнув і я.
Ми посиділи мовчки, сумуючи, що хмара забирає від нас літо. Потім Олежко ще раз глянув на мене і сказав:
— Давай підемо до неї в гості.
— До кого? — не зрозумів я.
— Як до кого? До хмари,— мало не образився Олежко, що я такий нездогадливий.
Я подумав і згодився. Справді, чому б не сходити в гості до хмари і не побачити, де вона ховає осінь?
— Ми йдемо в гості до хмари! — заплескав Олежко в долоньки.— Ми йдемо в гості до хмари!
І ми почали міркувати, як добратися до тієї Великої Хмари.
Думали довго. Я нічого не міг вигадати. А тим часом Велика Хмара пливла над садами, і її сонячний бік так сяяв, що ми примружували очі. Водночас темний бік хмари ставав ще темніший.
За хмарою по землі бігла холодна тінь. То йшла осінь.
Першим озвався Олежко.
— Давай заберемося до неї по драбині,— запропонував він.
— Авжеж,— радісно погодився я. Справді, на чому ж добиратися на Велику Хмару, як не по драбині?
Я приніс драбину, що лежала за будиночком. По ній я завжди лазив на дах, коли треба було лагодити покрівлю, або діставав з найвищих гілок груші, яблука чи горіхи.
Але я і не подумав, що драбина виявиться такою куцою і не дістане до Великої Хмари.
— У мене також є драбина! — згадав Олежко.— Ми її доточимо до твоєї і легко дістанемося до Великої Хмари.
Але й моєї та Олежкової драбин було замало. Тоді ми взяли ще й драбину сусіда, а потім ще в кількох сусідів. Отож позносили багато-багато драбин, але до Великої Хмари нам так і не пощастило дістатися.
Трішечки-трішечки не дістали.
Ось скілечки.
Хмара поволі пливла собі, то виблискуючи білим боком, то насуплюючись темним. Ніби сердилася на нас. Або глузувала, що ми такі нетями — ніяк до неї не доберемося.
Олежко зажурився. Йому дуже хотілося в гості до Великої Хмари. І мені теж хотілося. Але драбин більше не було.
Тоді я запропонував:
— Давай-но виберемося на вершечок усіх драбин. Потім я посаджу тебе собі на плечі, і ти дістанеш до Великої Хмари.
Олежко зрадів. А потім замислився.
— А як же ти? — спитав він.
— Я почекаю, доки ти гостюватимеш у Великої Хмари та довідаєшся, куди вона несе літо.
Олежко знову замислився.
— Але ж і ти хочеш до Великої Хмари, щоб побачити, де ховається літо? — запитав він.
— Хочу,— відповів я. Олежко замислився ще більше. Аж носа зморщив.
— Я побуваю в гостях у Хмари,— сказав він,— а ти не побуваєш. Як же після цього ми будемо дружити?
— А ми зробимо так,— знайшов я вихід.— Я тебе зі своїх плечей підсаджу на Велику Хмару, а ти там попросиш у Хмари ще одну драбину і спустиш її до мене, щоб і я вибрався.
— Так і зробимо! —зрадів Олежко.
Ми вибралися на вершечок довгої-предовгої драбини, яка складалася з багатьох маленьких драбин. Ще трішечки — і ми нарешті дістанемося до Великої Хмари.
Я підсадив Олежка собі на плечі, потім підняв його вгору на витягнутих руках.
— Хапайся за Хмару! Міцніше! — голосно закричав я, бо вітер перехоплював подих.
— Н-не можу…— мало не плачучи, відказав Олежко.
Я глянув угору і побачив, як Олежкові руки тягнулися до Хмари, хапали її за темні кучері, але вона вислизала з його долонь. А на мене знову падали холодні краплини.
— Може, Велика Хмара сердиться, що ти смикаєш її за косу? — спитав я.
— То вона плаче, що ми ніяк не можемо прийти до неї в гості,— пояснив Олежко.
Хмара тим часом пропливала над нами, а на землю, на озеро, на сільські хати й дачні будиночки лягала від неї велика холодна тінь, накрапав осінній дощ.
Ми швиденько спустилися додолу, перенесли наші драбини аж за село на луки, щоб перейняти Хмару, і знову подерлися вгору.
Але й цього разу Олежко зміг дістати лише пухнастого хвоста, який зразу ж розтанув у його долонях, залишивши вогкий слід.
Ми зажурилися. Олежко жалісливо поглядав на мене. Ніби це він був винен, що ми не побували в гостях у Великої Хмари.
А я нічим не міг зарадити.
Тим часом вітер гнав Велику Хмару далі й далі, і холодна тінь на землі дедалі ширшала.
Та ось над головою загув Літак. У небі над селом пролягала його дорога. У різні міста й далекі краї. Олежко замахав руками:
— Агов, Літаче, візьми нас до Великої Хмари! Нам дуже треба піднятися до неї в гості! Ми хочемо знати, де ховається літо!
Літак безтурботно продовжував густи.
— Так он який ти? — насварився Олежко.— Ось я не пущу тебе літати над нашими садами. Отоді знатимеш!
— Гаразд,— буркотливо озвався Літак.— Хоч мені й не слід звертати з дороги, але я візьму тебе, якщо тобі так хочеться побачити, де сховалося літо.
Олежко заплескав у долоні.
— Сідай хутчій,— квапив Літак.
— А мій великий друг? — раптом зупинився Олежко, глянувши на мене.
— Твого друга взяти не можу,— співчутливо помахав крилами Літак.— У мене всі місця зайняті. Ти маленький і легкий, тебе можна примостити в куточку. А твого друга — ні, бо він великий і важкий.
Олежко дивився на мене печальними очима. Були вони вже не сині, а темні, як Хмара вгорі.
— І чому ти не маленький? — сказав Олежко.— Ми б разом полетіли на Літаку в гості до Великої Хмари.
— Вирішуй, та швидше! — підганяв Літак.— Я не маю часу чекати!
Олежко махнув рукою, мовляв, лети собі, а тоді подумав і спитав мене:
— Коли б ти був маленький, то в мене не було б великого друга? Так?
— Не було б,— згодився я. Бо справді, коли б я був маленьким, то не міг би одночасно бути й великим.
— І ми б не сиділи з тобою на березі озера?
— Не сиділи б,— підтвердив я.
— І не побачили б Велику Хмару?
— Авжеж. Як би ми її побачили, коли б не сиділи на березі?
— І нам би не захотілося побачити, де ховається літо?
— Атож, не захотілося б, якби ми не сиділи вдвох на березі і не побачили Великої Хмари.
— Завтра ми знову прийдемо сюди,— вирішив Олежко.— Може, Велика Хмара пливтиме нижче і ми з тобою обов’язково побуваємо в неї в гостях і побачимо, де ховається літо.