У старому маєтку за містом жила колись чарівна дівчина. На жаль, ніхто вже не пам’ятав її справжнього імені, бо після смерті батька, мачуха дівчини та дві її рідні доньки називали бідолаху не інакше як Попелюшкою. Ці сестрички були страшенно потворні і так ліниві, що й пальцем поворушити не хотіли.
Уся ця трійця безперестанку лаяла Попелюшку, і тільки й знала, що репетувати:
«Жвавіше накривай на стіл!
Вимий підлогу, води нагрій!
Замазура, нехлюя, погань, ледащо!
Марш прати! Подай-но пальто!»
Не варто й казати, що ці гидкі дівчата ніколи і ні в чому не допомагали зведеній сестрі. Улюбленцем Гризельди та її сестри Анастасії був жирний, шкідливий, вредний і розбещений котище Люцифер.
Попелюшка, звісно, зобов’язана була і йому прислужувати. Загалом, кіт та його господині мали одну загальну рису: жахливу лінь!
Попелюшка цілий день поралася з горщиками, баняками, тарілками та сковорідками, а коли посуд після обіду був перемитий, вона була забов’язана готувати їжу Люциферу.
Люцифер, як і всі коти, любив рибу, і Попелюшка щодня варила її цьому ненажері. Звичайно ж, у миску не повинно було потрапити жодної кісточки, щоб товстун ненароком не подавився.
Улюбленою розвагою Гризельди та Анастасії (заради якого вони навіть долали свою лінощі) було знущатися Попелюшку. Їх вереск лунав з ранку до вечора:
— Ти корово! Ти дурна! У тебе що з головою погано! Заший шкарпетку! А то отримаєш під око! Швидше прасуй сукню! Застели моє ліжко!»
І так далі, і тому подібне… Все це з заздрості, тому, що Попелюшка була гарною і милою.
Як не намагалася Попелюшка догодити мачусі та її донькам, ті завжди були нею незадоволені. Вони не говорили, а кричали, не посміхалися, а кривлялися. Словом, ще ніколи не було на світі огидніших осіб!
Тому Попелюшка відчувала собі дуже нещасною і самотньою, і не раз її сльози змішувалися з водою під час миття посуду. Дівчині цілий день не було з ким навіть словом перемовитися. Люцифер і той завжди люто дивився на неї своїми зеленими очима.
Пізніми вечорами, коли все в будинку було вже прибрано, вимито, випрано і випрасовано, Попелюшка втомлено піднімалася крутими сходами у свою комірчину на горищі. Там було страшенно тісно, але кімнатка мала одну неоціненну перевагу: ні мачуха, ні її доньки ніколи в неї не заглядали! Зате пройда-Люцифер щоразу біг за Попелюшкою, так і намагаючись прослизнути туди, куди його ніхто не кликав. Проте дівчина рішуче зачиняла перед ним двері.
— Дрихни краще на кухні, — умовляла кота дівчина. — Там, біля грубки, тепло та затишно.
Тож марно Люцифер пирхав, бурчав і грізно махав хвостом — йому жодного разу не вдалося потрапити до кімнати на горищі.
«Ну, нарешті!» — полегшено зітхала дівчина. Тільки тут насолоджувалась вона хвилинами тиші та спокою, коли не чулося вереску і бурчання мачухи та її доньок. З вікна відкривався чудовий краєвид на містечко. У такі години Попелюшка була майже щаслива.
Одного вечора Попелюшка сиділа біля вікна і мріяла. Романтичний вигляд червоного сонця, що заходить за вежу старовинного собору, навівав приємні думки про щастя та кохання.
Однак якщо ви думаєте, що Попелюшка була на світі одна, то ви помиляєтесь! Щоранку її вітав, а ввечері бажав приємного сну щебет приручених пташок. Пташки довірливо сиділи просто на підвіконня. Саме тому злому Люциферу так сильно хотілося прокрастися на горище. Попелюшка дуже любила своїх маленьких друзів і ніколи не забувала насипати їм хлібних крихт.
Також Попелюшка дружила з симпатичною мишачою родиною.
Часто вечорами, коли Попелюшці вдавалося принести з кухні залишки сиру, вони влаштовували спільну вечерю.
Для дівчини було приємною розвагою шити мишкам вбрання з обрізків і клаптиків, що залишалися після чудернацьких нарядів злих сестер. А ось для Попелюшки на нову сукню тканини ніколи не знаходилося, і тому мишки були одягнені куди краще за свою чарівну кравчиню.
Вночі, коли Попелюшка лягала спати, мишки збиралися біля її ліжка, щоб послухати казки.
А перед тим, як побажати їм на добраніч, дівчина завжди просила їх бути дуже, дуже обережними. “Люцифер просто спить і бачить, як би вас зловити!” – Щодня нагадувала вона своїм маленьким друзям.
Однак незважаючи на її застереження двоє відважних мишенят, Ганс і Джек, вирішили якось увечері пробратися на кухню. Їм за вечерею так сподобався сир, що вони захотіли будь-що-будь роздобути ще хоч трохи цих ласощів.
Вони тихенько-тихесенько, як уміють тільки миші, прослизнули сходами на перший поверх.
Подолавши всі сходинки, мишенята на мить завмерли і прислухалися. Великий темний будинок наче вимер. Всі міцно спали, і мишки побігли прямо на кухню, звідки линули дивовижні аромати.
А найприємнішим із усіх чудових запахів був…
Ну хто відгадає? Звісно ж, запах сиру!
Носи Ганса та Джека безпомилково вели їх до мети. Тишком, нишком, і… ось уже мишенята на столі, де лежить ну просто по королівські, розкішний шматок сиру!
Ганса і Джека так тягло до чудового делікатесу, що вони навіть не спромоглися зазирнути під стіл. А там, з-під скатертини, хижо виблискували зелені очі Люцифера, що посміхався собі в вуса.
Шусть! Люцифер раптом підскочив як на пружинах і в одну мить опинився на столі. Зі столу полетіли і сир, і обоє мишенят.
Ганс і Джек гав не ловили —в ту ж мить кинулися навтьоки.
Мишки з жахом бігли сходами вгору, а Люцифер буквально наступав їм на п’яти. На щастя Ганса та Джека, кіт був надто вгодований і швидко бігати не міг.
Нарешті мишенятам, вдалося дістатися до горища і прошмигнути в нірку.
Люцифер вирішив, що вони більше ні за які пряники не наважаться ще раз спуститися, повернувся на кухню і задрімав.
Тупотіння і шум розбудили все мишаче сімейство. Стурбовані рідні оточили Ганса та Джека і почали навперебій розпитувати, що сталося.
Після їх несамовитої розповіді Бабуся Миша сказала:
— Попелюшка має рацію. Люцифер – наш головний ворог. Ми повинні, доки не пізно, убезпечити себе.
Почалася мишача нарада. Всі одночасно верещали, запекло сперечалися і намагалися перекричати одне одного. Сварці не видно було й кінця, але тут найменше мишенятко витягнуло за червону стрічку на середину нірки симпатичний срібний дзвіночок.
— Подивіться, що маю! — голосно пропищав малюк. — Давайте прив’яжемо цей дзвіночок
до хвоста Люцифера! Дзень – дзелень — і ми завжди знатимемо, де в цю мить знаходиться котище.
— Чудова думка! — захоплено загуділи миші.
— Ми! Ми це зробимо! — одразу зголосилися Ганс та Джек.
Їхні страхи вже минули, і тепер вони хотіли помститися котові за те, що він їх мало не з’їв.
Була вже глибока ніч, коли Гас і Джек із дзвіночком у лапках обережно прокралися на кухню. Вони цього разу уважно обстежили всі закутки і побачили Люцифера, що згорнувся в клубок, під стільцем. Незважаючи на те, що кіт голосно хропів, для мишенят він все одно залишався величезним і страшним.
Можливо, саме тому їх знову спіткала невдача. Ганс на лапках, що трусилися від страху, підібрався до котячого хвоста. Він уже хотів прив’язати до нього дзвіночок, але так нервував, що впустив його. Пролунало гучне дзелень.
Люцифер відразу прокинувся. Він побачив двох мишей, що тікають у паніці, причому в одного щось було затиснуте в лапках…
Котище широко посміхнувся.
“Ну, цього разу я зловлю вас!” — подумав він, кинувшись бігти за мишенятами.
— Бережи дзвіночок! – крикнув Джек Гансові.
І знову захекані мишки встигли в останній момент прошмигнути в рятівну нірку. Однак, незважаючи на щасливий результат, вони були налякані до смерті. Мишенята знали, що повторити свій подвиг вони більше не наважаться.
Мишача рада вирішила, що план виявився надто небезпечним. Було вирішено ні в якому разі не наближатися до кота. Тож проблема з Люцифером не вирішилася.
Світало. На підвіконні з’явилися ранні пташки. Вони теж захотіли взяти участь у нараді.
— Слухайте, цвірінь, цвірінь, сьогодні день народження Люцифера! На столі вже багато подарунків!
— Ми можемо підкласти туди свій! – Запропонували горобці. — Тільки гарно запакуйте цей дзвіночок. Люцифер вважатиме себе найкрасивішим у світі! Він напевно захоче хизуватися з червоною стрічкою на шиї! А оскільки він дурний, то й не запідозрить підступу, цінь – цвірінь!
— Оце план так план! — захоплено загуділи мишки і, не витрачаючи даремно часу, взялися за роботу. Стрічку і кольоровий папір вони позичили (без дозволу, що не дуже гарно) у Попелюшки.
Вжик, вжик — і коробка з подарунком усередині та величезним бантом зовні була готова. Виглядала вона просто чудово. Мишки надивитися не могли на свою роботу.
— Ой-ой-ой! — пискнула раптом Бабуся Миша. — А як же ми доправимо коробку до їдальні?
— Цінь – цвірінь, не турбуйся, Бабусю! Цим займемося ми! — пообіцяли горобці…
Вранці Попелюшка, її мачуха, Гризельда, Анастасія та іменинник Люцифер зібралися за сніданком навколо гарно сервірованого столу. Ніхто не звертав уваги на пташок, що цвірінькають на гілці за вікном.
А горобці тим часом уважно спостерігали за урочистістю.
По черзі відкривалися коробочки із подарунками. Це супроводжувалося гучними криками захоплення.
Сам Люцифер від радості не переставав муркотати. Нарешті, на столі залишилася остання коробка. Попелюшка одразу впізнала свою стрічку та папір, але не подала вигляду. — Ну що, розв’яжемо бантик, котику? — лагідно спитала вона.
Коли Попелюшка відкрила коробку, всі побачили чудовий дзвіночок на червоній стрічці.
Люцифер милостиво дозволив начепити на себе нову прикрасу. Як він відразу запишався! Мачуха та її дурні доньки розсипалися у компліментах. І тільки Попелюшка зрозуміло посміхнулася і кинула погляд на сімейку мишей, що причаїлася за дверима.
З того часу мишки зітхнули спокійно. Срібний дзвіночок попереджав їх про кожен крок Люцифера. Сам же кіт був у такому захваті від подарунка, що постійно тряс головою, щоб почути веселе дзень-дзелень. Йому жодного разу навіть не спало на думку, що він впав жертвою чудової мишачо-пташиної каверзи.
А дві дурненькі-сестрички так ним пишалися, що навіть побажали, щоб художник намалював портрет Люцифера.
Через багато років, коли мрії Попелюшки здійснилися і вона жила в чудовому палаці, далеко від рідного дому, вона часто згадувала цей портрет. Він висів у вітальні над каміном, щоб усі могли оцінити красу (і дурість!) Люцифера.
Молода принцеса щоразу не могла стримати веселого сміху при цьому спогаді. І нас це зовсім не дивує, чи не так?
Люцифер, сердитий жирний кіт,
Ненавидів весь мишачий рід.
Від нього мишенята Джек і Ганс
Тікали в жаху не раз!
На кота зовсім управи немає!
І зібралися миші на нараду.
Стали разом із пташками думати-гадати,
Що робити? Як його вгамувати?
І знайшла рішення дрібнота,
Обхитрила ворога лихого!
У день народження
Отримав подарунків мільйон.
Але найбільш до вподоби коту припав
Дзвіночок – просто краса!
З ним на шиї він з того часу ходив,
І, звісно, цілий день дзвонив.
Хитрість вдалася! Адже без вух
Не бачив ніхто ніде мишей!
