Стрілець малинівку весною вбив.
Та хай би все нещастя те на ній кінчилось.
Так ні; за нею й іншим трьом біда судилась:
Він троє пташенят її посиротив.
Безсилі ще були, пушок ледь-ледь синів,
Малята терплять голод
І холод,
Даремно виглядають матір звідусіль.
«Аж серце тисне біль,
Коли на них поглянеш;
Не можна стримати жалю ніяк…»
Лисиця птицям мовить так,
Коло гнізда сиріток сівши на поляні:
«Не киньте, любі, без підмоги цих дітей;
Бідненьким хоч гуртом знесіте по зернині,
До їх кубелечка приткніть по соломині:
Спасете цим життя дитині;
Це діло добре і святе!
Зозулько, глянь, та ти вже й так линяєш:
Не краще вже себе підскубти трохи дать,
Щоб постіль пір’ячком твоїм в кублі послать?
Однак його згубить ти даром маєш.
Ти, жайворон, якби схотів,
То не крутився б вище неба.
А в полі, в луках пошукав би їм харчів, —
З сирітками ділитись треба.
Ти, горлице, — твої пташата підросли,
І харч знайти собі й самі б уже могли:
Так ти б з свого гнізда перелетіла
І, замість матері, сиріток гріла,
А діток би твоїх сам бог, як міг,
Беріг.
Ти б, ластівко, комах збирала,
Сиріток ними б частувала.
Ти б, соловей, — співець весни, —
Ти знаєш сам, як голос твій милує серце, —
То ж поки їх зефір колише у кубельці,
Піснями б їм своїми ти навіяв сни.
З такою ніжністю, — що вже й казати! —
Ви сиротам були б тепер, як рідна мати.
Послухайтесь мене: докажем, що в лісах
Є добрії серця, і що..» При цих словах
Сирітки ті, як, звісно, діти,
Не змігши більше голоду терпіти,
Попадали з кубла в траву.
А що ж кума? — Мерщій їх з’їла:
Й повчання свого не кінчила.
***
Читачу, не дивуй!
Хто справді добрий, — слів своїх дарма не тратить,
А мовчки робить діло він:
Хто ж дзвонить про добро, немов пустенький дзвін, —
Для себе вміє лиш добро шукати,
Бо у біді чужій нема для нього втрати.
На ділі і людей багато є таких —
Рідня Лисиць отих.
Переклад П. Сліпчука