Йде солдат додому зі служби. За плечем висить порожня торбина, руками розмахує, пісню співає.
Йшов солдат, йшов і їсти захотів. А поїсти й нічого. Раптом бачить: на лісовій галявині хатинка стоїть. З димаря дим іде, а біля печі стара клопочеться, тоненьку перепічку в золі випікає,— кельча зветься,— та ще й гуску смажить.
Зрадів солдат, бігцем до хатинки. Але запримітив, що стара, побачивши його, перепічку під подушку заховала, а смажену гуску в піч засунула.
«Гаразд,—думає солдат,—все одно зайду, перепочину трохи».
Заходить до хатини, вітається.
— Заходь, заходь, служивий,— каже йому стара.— Сідай, поговоримо. Що бачив, що чував у білому світі?
— Ой бабуню,— відповідає їй солдат,— розповідати про те, що чував, значить брехати. Давай-но краще поговоримо про те, що бачив.
— Гаразд,— погодилась стара,— поговоримо про те, що бачив.
Солдат і почав розповідати:
— Одного разу,— каже,—йду я лісом, а назустріч мені повзе змія. Я не розгубився та й шпурнув в неї великою каменюкою, анітрохи не меншою, ніж твоя засмажена гуска, що в печі… Змія і розплющилась, як твоя перепічка, що під подушкою.
— Бач який ти хитрий! — здивувалась стара, та робити нічого, дістала гуску й перепічку і нагодувала солдата досхочу.
Солдат поїв, подякував старій і пішов своєю дорогою.