TOU

Дванадцять казок про Марійку і Тюпу

Дванадцять казок про Марійку і ТюпуКазка перша
ЯК МАРІЙКА З ТЮПОЮ ПОЗНАЙОМИЛИСЯ

Ця незвичайна історія почалася звичайного теплого осіннього дня. Марійка і мама сиділи вдома, на кухні. Мама, щоправда, не сиділа, а стояла біля плити і варила борщ. А от Марійка дійсно сиділа. Вона малювала усе, що мама клала у борщ. І буряк, і капусту, і картоплю, і моркву, і цибулю, і помідори, і петрушку, і перець, і навіть сіль. У мами був смачний борщ у каструлі, а у Марійки —, на папері.
Раптом у двері хтось подзвонив. Мама пішла відмикати. Марійка теж пішла, але не двері відмикати, а подивитися, хто прийшов. Тільки-но мама відчинила двері, Марійка радісно закричала:

— Тьотя Інна!

Тьотя Інна — мамина подруга. І Марійка її дуже любить. Особливо коли тьотя Інна розпитує про Марійчині справи, а не розмовляє з мамою про роботу.

— Я на хвилинку й у справах,— сказала тьотя Інна ще у коридорі, скидаючи пальто, цілуючи Марійку і ставлячи на підлогу велику пластикову сумку.

Мама згадала про борщ на плиті і швиденько пішла на кухню, тьотя Інна — за мамою, а Марійка — за тьотею Інною.

На кухні Марійці тепер було нецікаво. Малювати їй більше не хотілося. Та й не було що: увесь борщ був уже у каструлі, а каструлі малювати Марійка не любила. А тьотя Інна говорила про роботу. Мама доварювала борщ і слухала тьотю Інну. Марійка хотіла розповісти, що сталося з її улюбленою лялькою. Але мама дуже виразно подивилася на Марійку і попросила піти погратися з іграшками. Марійка трохи образилася і вийшла із кухні.

Коли Марійка проходила коридором, їй здалося, що у великій сумці, яку принесла тьотя Інна, щось заворушилося.
Марійка зупинилася, тихенько підійшла до сумки і сіла поряд навпочіпки.

Спочатку нічого особливого не відбувалося. Але потім почулися дивні звуки: — Хи-хи-хи!
Марійка ледь-ледь відступила назад, до кухні. І раптом із сумки з’явилося чиєсь пухнасте вушко. Марійка не злякалася, а просто дуже здивувалася. Адже вушко було незвичайного кольору. Таких вух Марійка ніколи ще не бачила. Воно не було білим, як у сусідської кішки, яка живе двома поверхами вище. Воно не було чорним, як у бабусиного собаки Мальки. Вухо не було ні коричневим, ні сірим, ні рудим, які бувають у різних тварин. Колір цього вуха був таким рідкісним, що Марійка навіть не відразу пригадала його назву. Не зовсім блакитний, але й не зовсім зелений. Бірюзовий! Так, вухо було саме таким — бірюзовим!

Отак це пухнасте бірюзове вушко виглядало із сумки і, мабуть, зовсім не збиралося ховатися. Марійка обережно смикнула вушко. І знову почулося тихеньке хихикання:

— Хи-хи-хи!

Марійка потягла за вушко дужче.
— Ой! — почулося вже голосніше.

Марійка відсмикнула руку. Вушко заховалося. У сумці стало тихо-тихо. Потім там хтось заворушився. І раптом із сумки виглянули вже два пухнастих бірюзових вушка, цікаве чорне очко і гостренький чорненький носик. Вуха прислухалися, ніс принюхувався, а око хитро дивилося на Марійку. Марійка засміялася. Тоді із сумки прямо їй на руки вистрибнула дуже дивна істота.

Бірюзовими і пухнастими у неї виявилися не лише вушка, але й спинка, й лапки.
Живіт і куценький хвостик теж були пухнастими, але білими. А мордочка була гладенька і такого кольору, якого було обличчя у Марійки влітку — засмаглого.

— Привіт! — весело сказала загадкова істота.— Ти хто?

— Я — Марійка. А ти хто?

— Я — Тюпа!

— А ти песик чи зайчик? — поцікавилася Марійка. Зрозуміти це й справді було важко.

— Де ти бачила собак такого кольору?! — почула Марійка обурений голос.

— Отже, ти зайчик?

— А де ти бачила зайців такого кольору?

— А я зайців бачила лише на картинках. Може, у житті вони бувають різних кольорів,— відповіла Марійка.

— Можливо,— довелося погодитися Тюлі.— Я їх теж живцем не бачила.

— Я знаю,— зраділа Марійка,— ти — дівчинка!

— Де ти бачила…— знову почала Тюпа.

Але Марійка не дала їй договорити. — Ну, ти не хлопчик! Якби ти була хлопчиком, ти б сказала:
«Я бачив», а ти сказала «Я бачила», отже, ти дівчинка. Тюпа замислилася.

— Ні,— сказала вона,— я не хлопчик і не дівчинка. Я — іграшка! Я — Тюпа!

— Здається, ти особлива іграшка! — здогадалася Марійка.

— А в тебе ще є сумніви?! — здивувалася Тюпа.

— Марійко! — покликала мама.— Йди до нас, що ти там сама у коридорі вовтузишся.

— Я не сама,— відповіла Марійка.— Я з Тюпою! І в нас теж цікава розмова.

Казка друга
ЯК МАМА З ТЮПОЮ ПОЗНАЙОМИЛИСЯ

— Ой! — раптом вигукнула тьотя Інна.— Зовсім забула! Марійко, я ж тобі іграшку принесла!

— Яку? — запитала із коридора Марійка.

— Пухнасту, бірюзову…

— Тюпу! — радісно завершила Марійка.

— Тюпу?! — здивувалася тьотя Інна.— Не знаю. Я думала то зайчик. А може, не зайчик… Там у сумці, діставай.

Але Марійка вже бігла коридором, притискаючи Тюпу до себе.

— Ти назвала іграшку Тюпою? — запитала тьотя Інна.

— Ні, вона сама мені сказала, що вона Тюпа! — відповіла Марійка.

Але ні мама, ні тьотя Інна не звернули уваги на ці Марійчині слова. А Тюпа заховала мордочку Марійці під пахву і мовчала. Вона трохи соромилася говорити при дорослих.

Мама подивилася на Тюпу і сказала:

— Добридень, Тюпо. Ну ж, яка ти.

Тюпа повернула до мами свою мордочку і ввічливо відповіла:

— Доброго дня!

Потім подивилася на тьотю Інну і сказала ще раз:

— Доброго дня! Ми з Вами, здається, знайомі?

Але мама і тьотя Інна від подиву не могли нічого відповісти. Першою заговорила мама. Вона вже трохи
звикла до різних несподіванок, які трапляються з дітьми і з їхніми іграшками.

Мама сказала те, що перше спало їй на думку:

— Час обідати.

А тьотя Інна сказала: «А мені вже час іти» і швидко пішла одягатися.
Тьотя Інна поцілувала Марійку у щічку, сказала: «Бувай!» і трохи ніяково глянула на маму.
Двері за тьотею Інною зачинилися.

— Час мити руки,— рішуче продовжила мама.

— А у мене немає рук,— хихикнула Тюпа.— Тільки лапи, а вони пухнасті, і мити їх не можна — намокнуть!

— Нічого, висушимо,— впевнено відповіла мама.

Тюпа зрозуміла, що зараз краще з мамою не сперечатися, і разом із Марійкою пішла у ванну.
Хоча говорила мама рішуче і впевнено, вона була дуже схвильована. Мама знала, що усі Марійчині іграшки розмовляють. Але зазвичай вони говорили Марійчиним, татовим або маминим голосом. А от власним — ніколи. А Тюпа говорила тоненьким, але саме своїм голоском. А мати свій голос — значить мати свій характер. А який він? Гарний чи поганий? Чи не треба його виправляти і виховувати?

Але мама твердо дотримувалася одного правила: перш ніж виховувати дитину, потрібно її нагодувати. А чим годувати Тюпу, мама не знала. Якщо Тюпа іграшка, може, вона їсть тільки іграшкову їжу?

— Тюпо,— запитала мама, коли руки і лапи були вимиті,— ти який борщ будеш їсти: той, що Марійка малювала, чи той, що я варила?

— А який їстиме Марійка? — хитро поцікавилася Тюпа.— Мальований чи справжній?

— Я — справжній,— відповіла замість мами Марійка.

— Ну то й я їстиму справжній!

Цього разу Марійчина тарілка спорожніла дуже швидко. Тюпа від Марійки не відставала. Мама зітхнула з полегшенням і трохи заспокоїлася. Принаймні, вона тепер знала, що Тюпа їсть із апетитом. А який у Тюпи характер, мама вирішила з’ясувати пізніше. Тому що після обіду усім дітям необхідно спати.

Казка третя
ЯК ТЮПА ЗБИРАЛА ТАТА У ВІДРЯДЖЕННЯ

Того дня тато повернувся з роботи раніше, ніж завжди. Марійка ще спала після обіду, але тільки-но почула татів голос, відразу прокинулася.

— Тату! — голосно покликала Марійка.

— Чого ти кричиш, я спати хочу,— пробурчала Тюпа.

— Ой, вибач, будь ласка,— сказала Марійка.— Я думала, ти теж виспалася. Я хочу познайомити тебе з татом.

Але замість тата до кімнати заглянула мама і сказала:

— Марійко, прокидайся. Тато сьогодні їде у відрядження.

Що таке відрядження, Марійка вже знала. Це означає,що тато поїде і буде працювати в іншому місті, а Марійка буде сумувати без нього.

Марійка швидко встала, одяглася і пішла на кухню. Тато обідав. Сісти до нього на коліна не можна було. Тому Марійка сіла на стілець поряд.

— Ти надовго від’їжджаєш? — серйозно запитала вона.

— Напевне, днів на десять,— відповів тато.

Марійка полічила на пальчиках.

— А сьогоднішній день враховується? — запитала вона.

— Ні,— відповів тато.

Марійка знову подивилася на свої пальчики.

— Тоді це дуже довго,— засмутилася вона.— А я хотіла тебе з Тюпою познайомити. Це моя нова іграшка.

— Ми встигнемо сьогодні познайомитися. До речі, а де вона? — запитав тато.— Мама мені дещо про неї розповіла.

— Тюпа ще спить,— відповіла Марійка.

Але Тюпа вже давно не спала. їй теж хотілося познайомитися з татом. Тому Тюпа тихенько вилізла із коробки, де Марійка і мама облаштували їй постелю, і вийшла у коридор. Тут вона й почула, про що говорять Марійка і тато.

— Не від’їжджай,— попросила Марійка.— Я буду без тебе сумувати.

— Я теж буду сумувати,— відповів тато.— Але ти ж залишаєшся не сама, а з мамою. Та й іграшок у тебе багато, а тепер ще й Тюпа. А я там буду лише зі своїм директором. Звичайно, було б набагато краще, якби ти поїхала зі мною, а він тут залишився.

Марійка оглянула усе навколо.

— Я не хочу, щоб твій директор тут залишався,— захвилювалася Марійка.— А раптом він буде кривдити нашу маму?

— От бачиш,— сказав тато,— не можна маму залишати з директором. Тому я мушу їхати.

— А твій директор не може їхати без тебе? — із надією запитала Марійка?

— Ні,— відповів тато.— По-перше, він уже поїхав і чекає на мене у відрядженні. По-друге, він же директор. Ким тоді він буде керувати, якщо я не поїду?

Марійка зітхнула, злізла зі стільця і притулилася до татового коліна. Вигляд у неї був дуже сумний. Тюпу охопив жаль за Марійку. Але тата було шкода ще більше.

Тюпа задумливо постояла у коридорі, а потім швидко прошмигнула до Марійчиної кімнати.
Вона відразу підійшла до полиці з іграшками.

— Привіт! — сказала Тюпа.— Тільки не треба робити вигляд, що ви мене не чуєте!

Здавалося, Марійчині іграшки справді не чули Тюпу. Вони мовчки стояли, сиділи, лежали і навіть валялися на полиці.

— Досить прикидатися,— розсердилася Тюпа.— Я з вами розмовляю!

Іграшки тихенько заворушилися.
А Найбільший Ведмідь, якого Марійка помилково поставила на голову, спочатку ліг на бік, а потім сів.

— Ось так краще,— похвалила Тюпа.— У мене до вас справа

— Яка? — запитав Найбільший Ведмідь.

І Тюпа зрозуміла, що він тут ватажок.

— Необхідно допомогти Марійчиному татові,— сказала Тюпа і щось зашепотіла на вухо Найбільшому Ведмедеві.

— Ні,— відповів той.— Я дуже великий і старий. Нехай це роблять ті, хто менший і молодший. Мені й так перепало. Я два дні на голові стояв, а Марійка навіть не помітила!

— Гаразд,— сказала Тюпа.— Тоді слухайте усі. Тато від’їжджає у відрядження, а Марійка і мама залишаються тут. Татові буде дуже сумно самому у чужому місті. Я пропоную, щоб хтось із нас поїхав разом із ним. Так татові буде веселіше.

— Тато вже великий, він не бере із собою іграшок,— поважно сказав Товстий Бегемот.

— А він і не буде брати. Ми самі поїдемо, сюрпризом! — весело повідомила Тюпа.

— Без дозволу? — уточнив Найбільший Ведмідь.

— Коли роблять сюрпризи, дозволу не питають! — розсердилася Тюпа.

Іграшки розхвилювалися. їм теж було шкода тата, але як він поставиться до такого сюрпризу?

— Я поїду! — рішуче сказав маленький тигр Смугастик.— Якщо тато буде у небезпеці, я зможу його захистити!

— Ну хто ж тебе злякається? — задирикувато заперечила кудлата Бабка-Яга.— Ти такий маленький, що уміщуєшся на Марійчиній долоньці.

— Це нічого,— швидко сказала Тюпа,— це навіть добре, що ти таке маленьке, тигреня! Тобі легше буде заховатися у татовому портфелі. Я б сама поїхала, але я дуже велика, мене відразу помітять і висадять.

Іграшки розхвилювалися ще дужче. Тепер усі хотіли їхати з татом. Але великі боялися, що не влізуть у портфель. Меншенькі боялися загубитися у далекій дорозі. Нічого не боялися лише найменші іграшки: вони звикли мандрувати у Марійчиних кишенях усюди.

Нарешті вирішили, що у відрядження сюрпризом поїдуть тигр Смугастик — як найрішучіший і найсміливіший, маленьке Верблюденя — як найвитриваліше і песик Вушко — як найвеселіший і найнепосидючіший. Із такою компанією татові сумно не буде!

— Тюпо, ти де? — раптом почувся Марійчин голос.

— Тихо! — наказала іграшкам Тюпа.— Хто їде у відрядження — за мною!

Тюпа, Вушко, Верблюденя і Смугастик вибігли у коридор. Біля дверей стояв татів товстий портфель. Він був закритий. Тюпа швидко підбігла до портфеля і клацнула замком, але портфель не відкрився.

— Швидше, допоможіть мені,— пошепки наказала Тюпа.

Вушко, Смугастик і Верблюденя тягли в один бік, Тюпа — в інший. Портфель розкрився.
Тюпа схопила однією пухнастою лапою Верблюденя, іншою — Смугастика і запхнула їх якнайглибше. Песик Вушко сам стрибнув у портфель і заховався у затишному куточку на самому дні.
Тюпа вже хотіла закрити портфель, як раптом у коридор вибігло маленьке ведмежа Поцілуйко.

— Я теж поїду,— сказало воно.— Адже хтось повинен поцілувати тата перед сном.

— Швидше,— прошепотіла Тюпа.

Ведмежа залізло у портфель, Тюпа закрила його і клацнула замком.
У цей час у коридор вийшла мама. Побачивши Тюпу, вона дуже здивувалася і сказала, що Марійка її скрізь шукає. Тюпа весело побігла до Марійки.

— Тату, дивися, ось вона, Тюпа. Знайшлася! — зраділа Марійка.

— А я й не губилася, я була зайнята,— поважно сказала Тюпа.

Тато уважно подивився на Тюпу засміявся і сказав, що Марійці, напевне, не буде сумно з такою іграшкою.

— Вам теж не буде сумно,— сором’язливо пообіцяла Тюпа.

— От і добре,— сказав тато.— Але мені вже час їхати.

Тато попрощався, узяв свій портфель і вийшов із дому.

Казка четверта
ЯК МАРІЙКА, ТЮПА ТА АНДРІЙКО МАЛЮВАЛИ ДОРОГУ

Марійка і мама почали збиратися на прогулянку.
— Тюпо, ти підеш із нами? — запитала Марійка.— Я познайомлю тебе зі своїм другом.

— Добре,— погодилася Тюпа.— А як звуть твого друга?

— Андрійком. Він уже великий, йому п’ять із половиною років, він уміє читати. Коли ми будемо дорослими, то одружимося і у нас буде дванадцятеро дітей, щоб нікому не було сумно. Тільки ми ще не придумали, як їх усіх назвати, але Андрійко говорить…

Що говорить Андрійко, Тюпа не дізналася, тому що Марійка саме взула черевики і звернулася до мами, показуючи на шнурки:

— Допоможи, будь ласка!

— Ну, от, заміж збираєшся, а шнурків не навчилася зав’язувати,— розсміялася мама.

— Я ще встигну навчитися, я ж не зараз буду одружуватися, а потім! Ти крейду взяла? — продовжувала Марійка, звертаючись до мами.— Ми з Андрійком збиралися сьогодні малювати дорогу. Він буде водієм тролейбуса, а тролейбусу потрібна дорога, тому що…

Марійка знову не встигла договорити — цього разу її перебила Тюпа.

— Знаєш,— сказала вона,— якщо твій друг хлопчик, я краще залишуся вдома.

— Чому?

— Ну, ти йому спочатку про мене розкажи, і нехай він пообіцяє, що не буде смикати мене за вуха, хвіст і лапи, тоді я з ним познайомлюся.

— Не бійся, Тюпо,— сказала мама,— Андрійко гарний хлопчик, він не буде тебе ображати.

— Так, ми з ним ніколи не сваримося,— підтвердила Марійка.— Тільки іноді б’ємося, та й то не насправді. Одного разу ми штовхали одне одного, й Андрійко впав, а я на нього. А там була така залізна палиця, але я до неї не дістала, а Андрійко дістав. У мене була тільки ґуля, а в Андрійка кров пішла з носа. Він не плакав, а я плакала. Він потім на «швидкій допомозі» катався, а мене мама додому понесла.

Цього разу Тюпа не перебивала Марійку, а слухала уважно.

— А потім що було? — запитала вона.

— Коли?

— Коли він на «швидкій допомозі» покатався?

— Не знаю. Андрійко потім довго не виходив на прогулянки. А тепер ми лише із крейдою виходимо і малюємо разом.

— І більше не штовхаєтеся? — Ні, ніколи, лише іноді. Але біля тієї залізної палиці точно ніколи.

— Добре, якщо ти обіцяєш, що штовхатися ви не будете, я піду,— вирішила Тюпа.

Андрійко та Андрійкова мама вже чекали Марійку та її маму на шкільному подвір’ї. Діти тут зазвичай малювали крейдою, бо асфальт був чистим і гладеньким.

Марійка несла Тюпу в руках, як найзвичайнісіньку іграшку.
А Тюпа сиділа тихенько і тільки роздивлялася навкруги.

— Привіт! — крикнула Марійка ще здаля,— Андрійку, дивися, хто у мене є!

— Який дивний собака,— зауважив Андрійко.

— Андрію, ти забув привітатися із Марійчиною мамою,— нагадала Андрійкова мама.

— Марійко, ти забула привітатися із Андрійковою мамою,— нагадала Марійчина мама.

— Добридень,— хором сказали діти і відразу забули, що вони гуляють не самі.

— Де ти взяла такого смішного собаку? — запитав Андрійко.

— Це не собака! Це — Тюпа, вона вміє розмовляти!

— Вона що, робот? — не повірив Андрійко.

— Ні, вона справжня іграшка!

— Я не просто іграшка! — розсердилася Тюпа.— Я мрія усіх дітей!

— Можна я смикну її за вухо? — запитав Андрійко.

Тюпа зістрибнула з Марійчиних рук і відбігла від Андрійка на безпечну відстань.
— Ну, що я говорила? — обурилася вона віддалеки.— їх цукерками не годуй, цих хлопчаків, дай лишень за вухо смикнути беззахисну іграшку!

— Хто це? — здивувалася Андрійкова мама.

— Тюпа,— просто відповіла їй Марійчина мама.— Ви ж знаєте, з цими дітьми завжди чекай якогось дива.

— Так,— погодилася Андрійкова мама і почала розповідати дивовижну історію, яка трапилася з дитиною її колеги.

— Тюпо, я пожартував,— розсміявся Андрійко.

— Чесно, пожартував? — усе ще не підходячи ближче, запитала Тюпа.

— Чесно! — відповів Андрійко.

— Тоді заприсягнись, що не будеш мене ображати,— вимагала Тюпа.

— А як присягатися? — запитав Андрійко.

— Скажи так: «Якщо я ображу Тюпу, хай у мене ніс відпаде!».

— Чому ніс? — запитала Марійка.

— Тому що у цій клятві зазвичай говорять «нехай у мене хвіст відпаде», але у нього ж немає хвоста. Тоді хай присягається носом.

Андрійко заприсягнувся. Діти дістали крейду і почали малювати. Андрійко малював дорогу і машини на ній, а Марійка і Тюпа малювали усе, що було поряд із дорогою. Спочатку вони намалювали будинки і дерева, квіти і людей. Та дорога вела далі. Марійці і Тюпі довелося намалювати сад і город за містом, поле. А дорога й не думала зупинятися.

— Куди вона веде? — запитала Тюпа в Андрійка.

— До моря,— відповів він.

— Тоді треба намалювати ще одне місто, адже до моря дуже далеко!

І вони знову почали малювати будинки і дерева, квіти і людей, потім знову сад, город і поле.
Коли Андрійкова мама завершила історію про дивну дитину своєї колеги, Марійчина мама згадала дивовижну історію про дитину своїх знайомих. Потім Андрійкова мама оповіла страшний випадок, який стався з дітьми її родича, а Марійчина мама розповіла про одну свою дитячу пригоду.

Це була дуже смішна історія, й обидві мами дуже голосно сміялися. А коли вони досхочу насміялися, то помітили, що стало якось підозріло тихо. Мами уважно подивилися довкола.

На асфальті вони побачили довжелезну дорогу. На дорозі — багато різних автомобілів. Уздовж дороги вони побачили будинки, людей, дерева, квіти, сади, городи і навіть поля. Але мами ніде не побачили своїх дітей.

Їхніх дітей не було. Мами перезирнулися і, не змовляючись, рішуче пішли дорогою.
Зі шкільного двору дорога вела тротуаром уздовж шкільного спортивного майданчика. Там вона повертала до шкільного стадіону. Боячись збитися зі шляху, мами йшли мовчки й уважно дивилися собі під ноги.
Біля стадіону дорога обривалася. На асфальті не було видно нічого, крім самого асфальту. Дітей теж не було.

На мить мами зупинилися, а потім у відчаї стали на чорний асфальт, готові йти куди завгодно, лише б знайти своїх дітей. — Стійте! — несподівано почули мами.— Зупиніться! Мами стали як укопані. І раптом вони побачили, як Марійка, Андрійко і Тюпа махають їм з іншого боку стадіону.

— Не ходіть сюди, ви потонете! — прокричали діти.

— Чому потонемо? Де?! — не зрозуміли мами.— Тут же тільки чорний асфальт! — Це не асфальт чорний, а море чорне. Дорога привела вас до моря! — пояснили їм із протилежного боку стадіону.

— А як же ви там опинилися і не потонули? — здивувалися мами.

— А ми на човні перепливли!

— Човен із вами? — запитала Андрійкова мама. — Із нами,— відповіли діти.

— Тоді веслуйте до цього берега, доки ми вплав до вас не дісталися,— порадила Марійчина мама.

— У нас вітрильник, без весел. Ми не можемо гребти,— відповів Андрійко.

— Ставте швидше вітрило, саме вітер попутний! — втрачаючи терпіння, дала команду Андрійкова мама.

— Я краще двигун запущу,— крикнув Андрійко.

Мами зі свого берега бачили, як Андрійко завів двигун, як усі сіли у човен і попливли. За хвилину мандрівники стояли поряд зі своїми мамами. А мами грізно дивилися на них.

— Ви розсердилися, через те що ми вас не запросили? — ніяково запитала Тюпа.— Але ж ви були так захоплені своєю розмовою!

Мами розгублено мовчали. Відповіді у мам не було.

Казка п’ята
ПРО МАРІЙКУ, ТЮПУ І СУКНІ-НЕВИДИМКИ

Наступного ранку Марійка і Тюпа прокинулися, повмивалися і пішли одягатися. От тут і почалося.
Доки Марійка натягала свою сукню, невдоволена Тюпа сиділа на диванчику. До кімнати увійшла мама, щоб розчесати Марійку і заплести їй косичку.

— Тюпо, ти чому така нахнюплена зранку? — поцікавилася мама.

— Усі люди як люди. Ранком одягаються, сама я буду увесь день ходити неодягнена,— пробурчала Тюпа.

— Так ти ж не людина, ти ж іграшка! — розсміялася мама.

— Ну то й що, що іграшка! Іграшка теж людина! Мені теж сукню хочеться одягти! — розсердилася Тюпа.

— Добре,— заспокійливо погодилася мама, розчісуючи Марійчине волосся.— Ось поснідаємо, і я дам вам коробку із Марійчиними сукнями, які на неї вже малі. Може, щось підберете.

— Що ж, я снідати гола буду? — не заспокоювалася Тюпа.

— Здається, ти вчора саме так на вулицю виходила,— зауважила мама.

— Тюпо, ти ж із хутра, отже, у шубі, а не гола,— підтримувала маму Марійка.

— Так то ж на вулицю. На вулицю у шубі можна, а за стіл — ні! — впиралася Тюпа.

— Мамо, а справді,— погодилася Марійка з Тюпою,— у шубі снідати незручно. — Усе зрозуміло! Ви змовилися! — розсердилася мама.— Але сніданок вистигне, доки я буду коробку зі старими речами із комірки діставати! — Як хочете, а без сукні я за стіл не сяду! — вперлася Тюпа.

— Як хочете, а я холодний сніданок не їстиму і вам не раджу! — вперлася мама.

— Мамуню, ну будь ласка, дістань коробку,— попросила Марійка.— Ми швидко усе приміряємо і прийдемо снідати.

— На обід ви прийдете, а не на сніданок, якщо усе переміряєте! — не хотіла поступатися мама.

— А що, у коробці так багато речей? — захоплено в один голос поцікавилися Марійка і Тюпа.

І мама зрозуміла, що про сніданок вони зовсім не думають. Їм подавай лише коробку з сукнями.

— Знаєте,— сказала мама, закінчивши заплітати Марійці косичку,— я, звичайно, можу зараз дати вам коробку, але думаю, що з цього нічого не буде.

— Чому не буде? — не зрозуміли Марійка і Тюпа.

— Ви нічого не підберете для Тюпи,— пояснила мама,— Тому що я завжди одягала ці сукні Марійці після сніданку, а не до нього. Ви не побачите там суконь…

— Там що — невидимі сукні? — не повірила Тюпа.

— Майже,— посміхаючись погодилася мама.— Тому побачити їх ви зможете тільки тоді, коли поїсте. Тоді можете приміряти все, що захочете: і післясніданкові сукні, й обідні, й вечірні.

— Які-які? — спантеличено перепитала Марійка.

— Різні,— лукаво відповіла мама,— а до сніданку там просто сукні-невидимки. І побачить їх той, хто швидше з’їсть увесь свій сніданок.

— Уперед! На кухню! — закричала Тюпа і підстрибом кинулася до дверей.— Я все з’їм першою і першою побачу сукні-невидимки.

— Ні, Тюпочко, так нечесно! — закричала Марійка їй навздогін, ледве не плачучи.— Почекай мене!

— Е, ні,— сказала мама.— Сукні стануть видимими лише тоді, коли усі поснідають!

На цей раз за сніданком Марійка підганяла маму:

— Мамо, матусю, їж, будь ласка, швидше! Ми вже майже доїли!

Коли сніданок був нарешті завершений, мама дістала із комірки коробку з дитячими речами. На радість Марійці і Тюпи, усі сукні, штанці, кофтинки, спіднички і светрики на цей час стали видимими.
Марійка і Тюпа забрали коробку у свою кімнату і не виходили звідти, доки усе не переміряли. На обід Тюпа вийшла у святковій сукні із трояндами на білому комірці. Сукня Тюпі дуже личила.

Казка шоста
СЮРПРИЗ ДЛЯ ТАТА

Марійчин тато, приїхавши у відрядження, не гаяв часу, а вирішив відразу почати роботу, тому що звик працювати старанно і все виконувати вчасно. Та й директор уже зачекався.

Тато тільки-но увійшов, а директор відразу суворо так запитав:

— Ви привезли необхідні документи?

— Привіз,— коротко відповів тато.— Доброго ранку.

— Подивимося, які документи Ви підготували,— сказав директор і відсунув чашку з кавою.

Тато поставив портфель на стіл і почав його відкривати.

— Швидше,— наказав директор.
Тато добре знав свого директора і не образився на нього, хоча й не поспішав. Він повагом дістав папку з паперами, подав її директору і вже хотів закрити портфель, як раптом звідти почулося:

— Раз, два, три! Сюрприз!

І несподівано на стіл директора вистрибнули із портфеля песик Вушко, тигр Смугастик, маленьке Верблюденя і ведмежа Поцілуйко.

— Сюрприз!!! — закричали вони хором.

Після цього у кабінеті стало тихо. Ніби нічого й не сталося. Тільки директор на лиці змінився. Його рожеве обличчя раптом стало червоним та ще и із синіми плямами, а потім на цьому обличчі широко розкрився рот і звідти почулися страшні крики:

— Неподобство!!! Що це за фокуси?! Як це розуміти?!

Почувши крик, іграшки, звичайно, злякалися і кинулися тікати. Вони добігли до краю стола й побачили, що підлога дуже далеко. Тоді вони побігли до іншого краю, але й звідти до підлоги було не ближче.

— За мною! — командувало хоробре тигреня Смугастик.— Треба спробувати з третього краю!

Іграшки побігли далі. Від їхньої біганини на столі у татового директора сплуталися усі папери. Вушко ненавмисне зачепив олівці, і вони розсипалися по столу. Верблюденя зачепило теку з документами, і вона впала на підлогу, як бомба.

— Ой, така гра мені не подобається! — сказав Поцілуй-ко і почав зариватися у розкидані папери, як в опале листя.

Смугастик випадково попав лапою у чашку з кавою і, бігаючи по столу, залишав усюди липкі кавові сліди.

— Що це таке?!! — кричав директор, вихоплюючи з-під лап тигреняти якусь папку.

Він підскочив, відіпхнув ногою стілець убік і почав стукати товстою текою по столу, намагаючись влучити у Смугастика.

— Хуліганство! Я вас провчу!!! — гнівався директор.

— Треба щось придумати, він же нас приб’є! —закричав песик Вушко.

Марійчин тато спочатку сторопів від крику і галасу. Потім йому стало соромно за увесь цей шарварок. Але побачивши, як полякалися Марійчині іграшки, він дуже розгнівався.

— Не смійте лякати дітей!!! — раптом крикнув тато.

Усі завмерли від жаху і подиву. Марійчині іграшки дуже здивувалися, тому що ніколи не чули, як кричить тато. А татів директор жахнувся, бо тато кричав не просто так. Тато кричав на директора. Від несподіванки тека з документами випала з директорових рук.

Він і сам не міг утриматися на ногах і хотів упасти на стілець, але забув, що відіпхнув його. Тому директор плюхнувся прямо на підлогу.

Запанувала тиша. Тато суворо дивився на директора. Директор, сидячи на підлозі, приголомшено дивився на тата. А іграшки затулили лапами очі, аби зовсім цього не бачити.

— Ой, Вам, певне, боляче,— сказало раптом ведмежа Поцілуйко, вилазячи з-під паперів.— Дайте я Вас поцілую, і все минеться.

І Поцілуйко хоробро зістрибнув зі столу просто на директора.

— Бідненький,— примовляло ласкаве ведмежа, цілуючи директора у щоки і у чоло.— Де болить? Несподівано директор посміхнувся. — Ну, мені не так вже й боляче,— знічено пробурмотів він.

Тато простяг директору руку, щоб допомогти йому підвестися. Директор подав татові свою. Другою рукою він обережно притискав до себе пухнастого Поцілуйка.

Вушко, Верблюденя і Смугастик теж безстрашно зістрибнули на підлогу і спробували підтягти стілець до директора.

— Не треба, я сам,— сказав він.— Краще розкажіть, хто ви такі і як ви тут опинилися.

Іграшки навперебій почали розповідати, який сюрприз вони придумали, щоб тато не сумував у відрядженні.

— Вважайте, що сюрприз удався,— сказав директор.— Я особисто потурбуюся про те, щоб тато не нудьгував у відрядженні.

— Ну, час до справ,— сказав тато,— а ви усі залазьте у портфель і сидіть тихенько.

Іграшки слухняно заховалися у портфелі. Останнім туди стрибнув Поцілуйко, поцілувавши директора на прощання і тата просто так.

Увечері після роботи тато зайшов на пошту і попросив невелику коробку.

Потім він дістав із портфеля Марійчині іграшки і посадив їх на столі.

— Зараз я відправлю вас до Марійки, але обіцяйте мені, що в дорозі ви будете поводитися тихо.

— Ми спатимемо,— відповів Смугастик.

— От і добре,— сказав тато.— Вкладайтеся, а я поки що листа Марійці напишу.

Коли іграшки вляглися у коробці, тато дбайливо вкрив їх носовичком, а зверху поклав аркуш паперу, на якому було написано:

«Люба Марійко!
Повертаю тобі втікачів.
Ти дуже їх не свари, їм і так дісталося.
Цілую. Тато».

Казка сьома
ЯК ТЮПА МАРІЙКУ ЧИТАТИ ВЧИЛА

За три дні листоноша приніс повідомлення на посилку від тата. Мама пішла на пошту і повернулася звідти з невеликою коробкою, упакованою у щільний папір. Марійці дуже хотілося дізнатися, що там усередині. І поки мама відкривала посилку, Марійка засипала її запитаннями й висувала різні припущення: «А чому тато надіслав посилку? Як ти думаєш, що там? Може, там щось для мене? Там, мабуть, щось смачне? Ні,там нова іграшка!» Тюпі теж було цікаво, що ж надіслав тато, і вона намагалася допомгігти мамі швидше зняти папір.

Нарешті посилка була розпакована. Мама трішки підняла кришку коробки, і всі побачили під аркушем паперу, на якому тато щось написав, Марійчині іграшки: тигреня Смугастика, песика Вушко, Маленьке
Верблюденя і ведмежа Поцілуйка. Усі вони були турботливо накриті носовичком. Марійка дуже здивувалася.

А мама спочатку не дуже здивувалася. Вона взяла аркуш паперу і мовчки прочитала те, що на ньому було написано. Після цього здивувалася й мама. Тільки Тюпа нічому не дивувалася, хоча й намагалася зробити здивований вигляд.

— Лист від тата? — запитала Марійка.

— Так…— задумливо відповіла мама.

— А що він пише?

— Хочеш, я прочитаю? — швидко сказала Тюпа. — А ти вмієш? — здивувалася Марійка.

— Звичайно! — Ну, читай! Тюпа взяла лист обома лапами, повертіла його перед носом і зітхнула. — Ти що мовчиш? Читай! — підганяла Марійка.

Тюпа прокашлялася і почала читати:

— Любі Марійка, мама і Тюпа! Щиро дякую за іграшки, які ви поклали у мій портфель, але мені вони більше не потрібні.

— Так і написано? — здивувалася мама.— Я тільконо лист читала, але нічого подібного там не побачила!

— Ти неуважно подивилася,— хитро сказала Тюпа.— Це написано… між рядками.

— Це як, між рядками? — не зрозуміла Марійка.

— Ну, це коли людина хоче написати, але не пише,— пояснила Тюпа.

— Чому не пише? — здивувалася Марійка. — Не знаю. Може, часу не має, а може, слів потрібних не знайде.

— А які ж слова тато написав? — здивувалася Марійка.— Непотрібні?

— Ні, тато написав найзвичайнісінькі слова, але якщо добре подумати, то можна здогадатися, що він ще хотів написати.

— Ой, Тюпо, я нічого не зрозуміла! — чесно зізналася Марійка.— Ти прочитай мені те, що тато у рядках пише, а потім вже, те, що між рядками, добре?

— Добре. Тато пише: «Люба Марійко! Повертаю тобі втікачів. Ти не дуже їх свари, їм і так дісталося. Цілую. Тато».

— Нічого не зрозуміло! — розсердилася Марійка.— Яких утікачів?

— Ну, ось цих!

І Тюпа показала на тигреня Смугастика, песика Вушко, маленьке Верблюденя і ведмежа Поцілуйко.

— А як мої іграшки опинилися у тата?

— Ну, тато ж зрозуміло написав: утекли.

— Але ти не читала, що іграшки втекли!

— Якщо пишуть «повертаю втікачів», виходить, хтось утік! Це й називається читати між рядками!

— Але першого разу ти нічого такого не читала між рядками! Там що, кожного разу нові слова з’являються?

— Ні! Але між рядками можна читати усе те, що хочеш!

— Усе?! — не повірила Марійка.— Тоді прочитай мені, як іграшки втекли від мене? І чому до тата? Що там між рядками про це написано?

— Ну, тут багато що написано…

Тюпа уважно подивилася на маму.

— А між рядками, Марійко, тут написано, що іграшки завдали татові багато клопоту! — сказала мама.

— Ну, де?! Де тут це написано? — засперечалася Тюпа.

— А ось. «Не свари їх. їм і так дісталося»,— отже, там, у татовому відрядженні, щось трапилося,— відповіла мама.

— Із татом?! — злякалася Марійка.

— Не думаю,— відповіла мама.— Про це у листі нічого не написано.

— А між рядками? — запитала Марійка маму.

— І між рядками теж нічого,— розсміялася мама.

— А от і написано! — не вгавала Тюпа.— «Не дуже їх свари» означає, що все завершилося добре і тато усіх вибачив.

— Кого вибачив? — не зрозуміла Марійка.

— Усіх! — і Тюпа якось непевно махнула лапою.

— Тюпо, а ти, часом, не знаєш, за що тато усіх вибачив? — поцікавилася мама.

— Не знаю, дуже мало тато написав рядків, тому між ними багато не прочитаєш,— схитрувала Тюпа,— лише найголовніше.

— Ой, я, здається, теж навчилася читати між рядками! — зраділа Марійка.— Тато пише «Цілую», отже, він любить мене і сумує! Правильно, мамо?

— Правильно! Тато скоро повернеться, і ти, доню, сама його про все розпитаєш.

— Знаєте,— сказала Марійка,— я, мабуть, не буду вчитися читати у рядках, а буду відразу між рядками. Так значно цікавіше!

— А я тобі допоможу! — весело пообіцяла Тюпа і, схопивши надіслану татом коробку з іграшками, побігла до Марійчиної кімнати.

Мама тільки головою похитала. Вона, певне, здогадалася, що від Тюпи вони матимуть ще багато несподіванок.

Казка восьма
ЯК ТЮПА ВІРШІ СКЛАДАЛА

Мама знову варила борщ. А Марійка і Тюпа крутилися біля неї.

— Ви б пішли до себе, погралися б,— запропонувала мама.

— Ми вже награлися, нам нудно у кімнаті,— відповіла Марійка.

— А на кухні весело? — зітхнувши, запитала мама.

— Весело! Тут морква! — радісно вигукнула Тюпа, побачивши, як мама дістає із холодильника різні овочі.— Можна мені одну?

— Можна,— сказала мама і простягла Тюпі вимиту і обчищену морквину.

— А Марійці? — запитала Тюпа.

— Я не буду, я ж не заєць, щоб увесь час моркву їсти! — відмовилася Марійка.

— Я теж, здається, не заєць, але моркву дуже люблю! Марійка задумливо подивилася на Тюпу:

— Ну ж бо, Тюпонько, повернися.

— Куди повернутися? — не зрозуміла Тюпа.

— Повернися так, щоб я змогла тебе роздивитися,— пояснила Марійка.

— Ти що мене не бачила? — здивувалася Тюпа.

— Бачила, звичайно, тільки я ніколи не обмірковувала, хто ж ти є насправді,— пояснила Марійка.

— А що тут думати,— розсміялася мама.— Навіть не знаю, чому Тюпа має такий вигляд, що важко здогадатися, який вона звір, але її, певне, хотіли зробити зайцем. Лише зайці можуть так любити моркву! Добре, що Тюпа віршів не пише, а то б вона моркву у віршах оспівала. — Як це оспівала? — не зрозуміла Марійка.

— Ну, написала б про моркву вірші,— пояснила мама.

Тюпа, мовчки хрумтячи морквинкою, з цікавістю подивилася на маму, а за хвилину простягла лапу і сказала:

— Ще одну, будь ласка, для натхнення.

— Для чого? — не зрозуміла мама.

— Для натхнення,— відповіла Тюпа.— Я вирішила вірші складати.

— Про моркву? — перепитала Марійка.

— Про все. І про моркву теж.

— Тоді швидше доїдай! — підганяла Марійка.

Тюпа догризла другу морквинку, сіла на стілець біля столу, підперла лапою голову і замислилася.

— Ну, що ж ти? — нетерпляче стрибала навколо неї Марійка.— Давай, складай!

Тюпа закрила очі і почала:

Ви знаєте, як морква шелестить…
У місячні весняні ночі…

— Тюпо,— суворо сказала мама,— здається, ці вірші не про моркву, ти щось сплутала.

— Так,— погодилася Тюпа,— ці вірші про інше. Зараз.

Вона знову замислилася і спробувала ще раз:

На зеленому горбочку,
У вишневому садочку,
Притулилася морквинка…

— Ні,— цього разу Тюпу зупинила Марійка.— Це вірші про хатинку.

— Що мені робити з такими знавцями поезії,— пробурчала Тюпа.— Зараз! Дайте подумати!

Тюпа зістрибнула зі стільця і почала ходити по кухні, бурмочучи щось собі під носа. Марійка сіла на її місце, щоб не заважати, і терпляче чекала.
Нарешті Тюпа прокашлялася і сказала:

— Готово! Слухайте!

Зайцю-побігайцю для щастя треба мало,
Щоб тільки мама з кошика морквинку дістала.

— І це вірші? — розсміялася мама.

— А що це, по-твоєму?! — обурилася Тюпа.

— Заяча дражнилка! — і досі сміялася мама.

— Ах, дражнилка! — розсердилася Тюпа, притисла лапу до чола і почала бігати по кухні. Марійка ледве встигала головою крутити. Раптом Тюпа зупинилася, широко розвела лапи й урочисто промовила:

— Придумала!

Їжачок у лісі жив І ножа він скрізь носив,

Щоб малих обороняти І морквину обчищати.

— Це не їжачок, а хуліган якийсь із ножем! — розгнівалася мама.— Не треба нам таких віршів!

— Ви мене просто не розумієте! — вигукнула Тюпа.— Ви хочете занапастити талант!

— Ні, Тюпо, просто писати вірші, особливо гарні, праця важка. Відразу може і не вийти.

— Гаразд, умовили, сьогодні більше не буду складати. Я втомилася! Піду ляжу, відпочину.

Тюпа пішла. А Марійка почала допомагати мамі: стіл витирала, овочі, які мама у борщ не поклала, на місце до холодильника відносила. Разом вони швиденько впоралися. І мама запропонувала Марійці взяти буквар і трішки почитати перед обідом. Марійка пішла до себе у кімнату взяти буквар.

Виявилося, що Тюпа зовсім не лежала у своєму ліжечку, а сиділа на підвіконні, щось бурмотячи собі під носа.

— Тюпо, що ти робиш? — запитала Марійка.

— Відпочиваю,— буркнула Тюпа, зістрибнула з підвіконня, лягла у свою коробку і накрилася з головою.

— Пішли зі мною до мами,— запропонувала Марійка.

— Ні, мені потрібно побути на самоті,— пробурчала Тюпа, не вилазячи з-під ковдри.

Марійка здивувалася з таких змін у характері Тюпи, взяла буквар і пішла до мами.

Але не встигла Марійка прочитати і кількох рядків у букварі, як до кухні влетіла Тюпа.

— Ось! Осінило! — радісно заявила вона.— Мама, тобі присвячується! Слухай!

 

У небі сонечко світило

І місяць хмару заступав,

Коли кохання нас зустріло,

Та раптом ти в калюжу впав!

Мама замахала руками:

— Досить, досить, Тюпо! Не треба більше віршів!

— Знову не подобаються? — здивувалася Тюпа.— Мамо, який у тебе важкий характер, тобі просто неможливо догодити!

— Навіть дуже можливо! — сміялася мама.— Ти більше не пиши віршів. Принаймні для мене, добре?

— А для Марійки можна?

— Ні! Я Марійці сама почитаю вірші, справжні!

— А чим мої вірші несправжні?! — ображено закричала Тюпа.

— Це поки що важко тобі пояснити…— почала мама.

— Справжні вірші у книгах, так? — прийшла на допомогу мамі Марійка.

— Не лише у книгах бувають справжні вірші,— вже серйозно сказала мама.— Просто справжні вірші…

Мама не договорила і замислилася. Тюпа теж стала серйозною, потім посміхнулася і сказала:

— Мабуть, справжні вірші — це вірші, які подобаються усім, так?

— Можна й так сказати,— погодилася мама.

— Тоді я буду вчитися писати справжні вірші, а поки що буду придумувати вірші для себе.

Наступного ранку із Марійчиної кімнати почувся дивний шум. Мама увійшла до Марійки і зрозуміла, що Тюпа викрикує слова вірша, а Марійка їй допомагає. Тюпа, стрибаючи по кімнаті, починала:

— Над містом десь ведмідь летів,
Побачив чорних він…

Котів! — підхоплювала Марійка, підстрибуючи у себе на ліжку. Тюпа продовжувала:

— Злякався дуже він, і враз 

Ліхтар над вулицею

Згас! — закінчувала Марійка. Тюпа починала знову:

— Все чорне стало навкруги:

Коти, будинки…

— Пироги! — здогадувалася Марійка.

Ті пироги нам треба з’їсти

Бо велетню нема де

— Сісти! — раділа Марійка, підстрибуючи ледве не до стелі.

— Поллємо пироги вершками, 

і все закінчимо

— Віршами! 
Побачивши маму, Марійка зупинилася і захоплено сказала:

— Мамо, ми тепер із Тюпою удвох вірші створюємо! Тюпа говорить, що я теж заразилася поезією! Хочеш послухати?

— Ні. Поезій чути не волію, бо разом з вами захворію,— раптом відповіла мама.— Ой, що це зі мною?!
Марійка і Тюпа почали сміятися.

— Заразилася! Заразилася! — радісно закричали вони.

— Здається, хвороба передається, хай вона з вами тут зостається.— Мама хутко зачинила двері у дитячу.
«Швидше б тато приїхав, а то мене однієї на два таких поети замало!» — подумала вона.

Казка дев’ята
ТАТО І НЕСЛУХНЯНИЙ ПАРОВОЗ

Марійчин тато повертався з відрядження. Він купив квиток, сів у вагон і чекав, коли потяг рушить. Настрій у тата був чудовий. По-перше, він добре виконав свою роботу. По-друге, він тішився, що незабаром приїде додому і побачить Марійку і маму. Тато зрадів ще дужче, коли почув, як Паровоз голосно сказав: «Фу-у-уф» і рушив.

Більшість пасажирів, тільки-но сядуть у потяг, відразу починають їсти чи лягають відпочивати. Іноді так робив і тато, коли настрій у нього не був таким гарним. Але цього разу татові не хотілося ні їсти, ні спати. Йому хотілося, щоб потяг їхав швидше. Але тато не знав, що до цього поїзда причепили Неслухняний Паровоз.

Неслухняний Паровоз почав говорити собі: «Що це я біжу і біжу просто так! Нудно!».

Паровоз пробіг ще трохи, потім голосно сказав: «Ну-у- удно!» І… зупинився.

Настрій у тата і досі був чудовим, тому він вельми зчудувався, що зупинка якась неправильна.

— Щось сталося? — запитав тато у провідника.

— Не знаю,— відповів той.— Запитайте у начальника поїзда.

— Що сталося? — запитав тато у начальника поїзда.

— Не знаю,— відповів начальник поїзда.— Запитайте у машиніста.

— Що сталося? — запитав тато у машиніста.

— Не знаю,— гнівно відповів той.— Запитайте у Паровоза.

— Що сталося? — запитав у Паровоза тато.

— Ну-у-удно! — ще раз голосно сказав Паровоз.

— Що?! — не повірив тато.

— Ну-у-удно! — повторив Паровоз.— Набридло бігти просто так.

— Ви не просто так біжите,— суворо нагадав тато.— Ви біжите за графіком.

— А я не хочу за графіком,— заявив Неслухняний Паровоз.

— Чому? — здивувався тато.

— Набридло,— вперто відповів Паровоз.

Тут тато майже розгубився. І раптом він згадав, як любить бігати Марійка!

— А хочете бігти не за графіком, а наввипередки? — весело сказав тато.

— Наввипередки? — здивувався Паровоз.— Зараз за цим маршрутом більше не їдуть поїзди! З ким же мені бігати наввипередки?

— Зі мною! — бадьоро відповів тато.

— Добре! — погодився Паровоз.

— Приготуйсь, увага, марш! — дав команду тато і побіг.

А Паровоз — навздогін.

Спочатку Неслухняний Паровоз не дуже розганявся і поглядав на тата. Але тато біг легко і впевнено. Тоді Паровоз побіг хутчіш. Але й тато додав швидкості. Потім Паровоз розігнався так, що тільки вагони замиготіли. Але й тато вже розігнався не на жарт.

— Стій! — закричав Паровоз.— Зупинка!

— Чому? — біжучи, запитав тато.

— Тому що пасажирам необхідно вийти,— відповів Паровоз.

— Ну, це, будь ласка,— погодився тато і зупинився.

Пасажири вийшли. А Паровоз і тато побігли далі.

Вони бігли півдня і всю ніч, а потім трішки ранком. Зупинялися лише для того, щоб одні пасажири вийшли з поїзда, а інші — сіли. При цьому Паровоз так нетерпляче пирхав, що всі розуміли: він дуже поспішає далі. А Паровозу й насправді хотілося швидше бігти вперед. Адже він ніколи не бігав наввипередки з татом, і це було дуже весело.

— Все! — крикнув тато Паровозу на платформі свого рідного міста.— Ви перемогли!

— Отож-бо,— поважно відповів Паровоз.— У мене великий досвід довгих перегонів.

І Паровоз гордо побіг далі. А тато пішов додому.
Марійка дуже зраділа, коли тато повернувся з відрядження. Вчасно, як і обіцяв.

— Ура! — закричала вона.— Ми зараз підемо гуляти і будемо бігати наввипередки!

— Давай наввипередки іншим разом,— попросив тато.— Я дуже втомився.

— Від чого? — здивувалася мама.

— А ми підемо з Марійкою на прогулянку, і я все їй розповім,— відповів тато.

— А мені ти нічого не хочеш розповісти? — з підозрою запитала мама.

— А ти все одно не повіриш,— розсміявся тато.

Казка десята
ЯК МАРІЙКА, ТЮПА І ТАТО ХОДИЛИ У ЗООПАРК

Одного разу увечері Марійка і Тюпа дивилися телевізор, а тато з мамою на кухні пили чай. Раптом Марійка як закричить:

— Ой! Ой! Мамо! Тату!

Мама й тато побігли до Марійки у кімнату.

— Що сталося?!

— Де? — запитує Марійка.

— У тебе! Чого ти кричала?!

— Це не в мене сталося! Це в зоопарку!

— Що?!

— До нашого зоопарку привезли маленьке слоненя Тенді, і тепер воно буде там жити,— пояснила Тюпа.

— Мамо, тато, ну, будь ласка, ходімте у зоопарк! — попросила Марійка.— Я ніколи не бачила слоненят…

— Завтра — субота,— сказала мама.— У тата вихідний, і ви зможете піти подивитися на слоненя. А я зможу зробити генеральне прибирання.

Наступного дня Марійка, Тюпа й тато зібралися у зоопарк. — Ходімо з нами,— умовляли вони маму.— А коли повернемося, усі разом візьмемося за прибирання. — Ні,— не погоджувалася мама.— Ви йдіть, я без вас швидше впораюся й обід приготую, борщ зварю, котлет насмажу. — А компот? — поцікавилася Тюпа. — І компот, звичайно,— заспокоїла її мама. — Ну що ти, справді,— говорив тато мамі.— Обід же не головне у житті, поїмо де-небудь. Краще ходім з нами.

— Ні,— вперто не погоджувалася мама.— У мене багато справ.

— Дивися, потім шкодуватимеш,— попередив тато маму.

— Ідіть уже швидше, а то зоопарк зачинять,— розсміялася мама.

Марійка і Тюпа, почувши це, побігли до дверей, і тата за руки потягли:

— Ходім, ходім швидше!

До зоопарку тато довіз Марійку й Тюпу без пригод. Біля воріт зоопарку сидів Головний Служитель, і Марійка чемно звернулася до нього:

— Скажіть, будь ласка, як пройти до маленького слоненяти?

— Тенді сьогодні немає,— відповів Служитель,— воно поїхало до своєї мами на день народження.

Марійка засмутилася і ледь не заплакала.

— А у нас інші тварини є,— заспокоїв її Служитель зоопарку.— Ви підіть подивіться.

— Інших ми вже бачили,— сумно відповіла Марійка.

— Усіх? — запитала Тюпа.

— Усіх,— відповіла Марійка.

— А зайців? Зайців ти бачила?

— Ні, минулого разу ми до них не дійшли!

— От бачиш, значить, не всіх! — зраділа Тюпа.— Ходімо подивимося, може, ви ще кого-небудь пропустили.

І Марійка, Тюпа і тато зайшли у зоопарк.

Спочатку вони пішли до зайців, де з’ясувалося, що Тюпа володіє їхньою мовою. Тюпа розповіла один новий анекдот, і зайці попадали зо сміху. Потім тато повів усіх до оленів. Тюпа хотіла поговорити і з ними, але олені відійшли далеко від огорожі і не звертали на неї уваги. Потім подивилися на ведмедів, лисиць, вовків, тигра і різних птахів. Марійка дуже втомилася і хотіла для відпочинку покататися на поні, але Тюпі хотілося до верблюдів. їй кортіло перевірити, чи правду говорять, що верблюди плюють на всіх.
Три верблюди мирно стояли біля своєї годівниці і повільно жували якусь траву.

— Гей, верблюди! — крикнула Тюпа.— Вам подобається ваша їжа?

Один верблюд повернув голову на Тюпин крик і сказав дуже приємним голосом:

— А ви можете запропонувати щось краще?

— Можу! — засміялася Тюпа.— Приходьте до нас у гості. Мама варить смачний компот!

Верблюди, водночас покинувши жувати, здивовано подивилися на Тюпу.

— Ти це серйозно говориш? Ти запрошуєш нас у гості?

— Звичайно! — безтурботно крикнула Тюпа.— Ходімте до нас додому. Мама дуже зрадіє!

— Ми із задоволенням! — відповіли верблюди і повільно попрямували до Тюпи, тата і Марійки.

— Тюпо,— тихенько сказав тато,— здається, ти говориш, не думаючи.

— Чому? — весело здивувалася Тюпа.

— Тому що ці верблюди цілком серйозно сприйняли твою пропозицію. Ніяк не можна тепер говорити їм, що ти пожартувала!

— А я зовсім не жартувала!

— Тюпо, ти уявляєш, що буде з мамою, коли ми прийдемо не самі, а з трьома верблюдами?

— Мама втішиться! Якщо вона не змогла піти з нами у зоопарк, ми приведемо зоопарк до неї! — не заспокоювалася Тюпа.— Мама ж любить шанувати гостей!

Сперечатися з Тюпою далі тато вже не міг, тому що підійшли верблюди, а він не хотів бути нечемним господарем, який не радий гостям.

— Вибачте,— сказав тато,— а як ми увійдемо у громадський транспорт?

— А навіщо нам громадський? — здивувалися верблюди.— Ми самі транспорт. Сідайте на нас і кажіть, куди везти.

Марійка, тато і Тюпа сіли на верблюдів і поїхали до виходу із зоопарку.
Вони якраз проїжджали повз вольєр бегемота, коли почули гучний, як із великої труби, голос:

— Гей, ви куди?

Верблюди зупинилися.

— Ми у гості,— пояснив один верблюд.

— Я теж іду! — сказав бегемот своїм гучним голосом.— Я ніколи не був у гостях!

— Прошу,— сказав тато, зовсім розгубившись.

— А мені можна піти з вами? — сором’язливо запитала прекрасна лань.

— Звичайно,— відповів тато.— Я думаю, ви сподобаєтеся нашій мамі.

Біля воріт зоопарку дрімав на сонечку Головний Служитель. Він несподівано прокинувся і побачив дивну процесію. Попереду повільно крокували три верблюди, верхи сиділи тато, Марійка і Тюпа, за верблюдами не поспішаючи пливла тендітна лань, а останнім тупотів товстий бегемот.

Служитель протер очі і зрозумів, що ця процесія йому не сниться.

— Зупиніться! — крикнув Служитель.— Ви куди?!

— Ми в гості,— спокійно відповіли верблюди.

— Розумієте, усі приходять у зоопарк у гості до нас, а ми ніколи нікого не відвідували. Це неввічливо,— сказала лань, сором’язливо опустивши очі.

— Чого став на дорозі? Дай пройти! — протрубив бегемот.

— Ні! Я не можу вас відпустити! Я несу за вас відповідальність! — у відчаї пояснив Служитель.

— Тоді ходімте з нами і беріть із собою вашу відповідальність,— запропонувала Тюпа.

— Ну що ж, якщо ви мене запрошуєте…

— Запрошуємо, запрошуємо,— відповіли тато й Марійка. Служитель узяв аркуш паперу і написав на ньому:
«Зоопарк тимчасово зачинено. Звірі пішли у гості».

— А я на чому поїду? — запитав Служитель.— Не запрошувати ж нам і коня?

— Запрошуйте! — махнув рукою тато.

Мама завершувала свої справи і чекала Марійку, тата і Тюпу. Час від часу вона нетерпляче поглядала у вікно: був час обіду, а тато, Марійка і Тюпа ще не повернулися. Нарешті подзвонили у двері, і мама побігла відчиняти. Відчиняючи двері, вона запитала:

— Що ви так довго? Щось із транспортом?

— Ні,— почула мама дуже приємний, але незнайомий голос,— із транспортом усе гаразд, просто верблюди ходять значно повільніше, ніж їздить автобус чи тролейбус. Доброго дня!

Мама сторопіла. На сходинковому майданчику стояли рядком три верблюди, верхи на них сиділи дуже задоволені тато, Марійка і Тюпа. Між верблюдами проштовхувався товстий бегемот, далі виглядав кінь, на якому сидів Служитель зоопарку, а поряд із ним, ніяковіючи, стояла прекрасна лань.

Що було далі, мама не пам’ятала, бо опритомніла вона вже на дивані. Тато бризкав на неї прохолодною водою, Марійка обмахувала рушником. Тюпа стрибала поряд із пляшечкою якихось ліків. Мама сіла і побачила просто перед собою у кріслах двох верблюдів. Третій верблюд разом із бегемотом уважно розглядали розвішані на стінах Марійчині малюнки.

Тендітна лань здивовано поглядала на Марійчине іграшкове піаніно. Кінь гортав якусь книгу, а Служитель мирно дрімав на стільці. Мама струснула головою.

— У нас гості,— ніяково промовив тато.

— Бачу,— тільки й змогла відповісти мама. Згодом вона додала: — Піду на кухню, треба ж обід подавати. А ви поки що розважайте гостей.

За хвилину мама почула приємну музику. Заглянувши у кімнату, вона побачила, як бегемот запрошує до танцю прекрасну лань. Марійка і кінь теж зібралися танцювати. Верблюди про щось серйозно говорили з татом. А Тюпа радісно стрибала по кімнаті: від верблюдів до бегемота, від бегемота до коня.

— Тюпо,— покликала мама,— йди сюди.

Тюпа швиденько підійшла до мами.

— Як ти думаєш, чим мені пригостити гостей? Запитай їх, будь ласка, що вони полюбляють. Мама намагалася говорити тихо, але бегемот її все одно почув.

— Мені компот! — крикнув він.
— Може, вам допомогти? — сором’язливо запитала лань. — Ми можемо,— відгукнувся й кінь, прямуючи у бік кухні.

— Ні-ні, ну що ви! Розважайтеся, будь ласка,— попросила мама.— Я сама впораюся. — Знаєте, я вам все ж таки допоможу,— сказав Служитель, прокинувшись.— Я напевне знаю, що вони полюбляють!

— Дякую! — відповіла мама.

Частування було гарним, та й увесь обід пройшов у при ємній атмосфері. Тато захоплено розмовляв із верблюдами Мама і Служитель говорили про виховання дітей і тварин. Марійка, Тюпа, лань і кінь весело розмовляли про різні дрібниці. Бегемот із апетитом їв. Усі були страшенно задоволені, лише шкода було, що надійшов час повертатися до зоопарку.

Але Марійка пообіцяла незабаром прийти знову, коли слоненятко Тенді повернеться із дня народження своєї мами.

Служитель попросив маму, щоб наступного разу вона обов’язково прийшла у зоопарк разом із Марійкою, татом і Тю-пою. Мама пообіцяла, що ніякі справи не змусять її залишитися вдома і вона обов’язково відвідає нових друзів.

Казка одинадцята
ПРО МАРІЙКУ, ТЮПУ І КИРПАТУ СНІГОВУ БАБУ

Незабаром пішов сніг. Перший у цьому році. Марійка і Тюпа дивилися крізь шибку на великі сніжинки, які кружляли і падали на землю.

— Мамо, коли ми підемо на прогулянку? — запитала Марійка.

— Підемо зараз, я лише закінчу деякі справи.

— Не поспішай,— прошепотіла Тюпа тихенько Марійці на вухо.

— Чому? — здивувалася Марійка.

— Нехай снігу більше насипле, ми тоді ліпитимемо снігову бабу!

— Мамо! — радісно закричала Марійка.— Ми ліпитимемо снігову бабу!

— Так, а з чого?

— Звичайно ж, із снігу!

Мама підійшла до вікна.

— Його ж мало,— розсміялася вона.— Дивіться, ще асфальт скрізь виглядає.

— Тоді ми почекаємо, доки снігу багато нападає,— сказала Тюпа, влаштовуючись зручніше.

— Ой, довго чекати будете! — знову засміялася мама.

— А ми терплячі,— пробурмотіла Тюпа.

— Ну добре, чекайте. Вам поспішати немає куди. Тільки я думаю, що й до завтрашнього дня снігу багато не буде.

Мама вийшла із кімнати.
А Марійка і Тюпа залишилися біля віконця чекати снігу.
Спочатку Марійці було цікаво дивитися, як літають сніжинки, а потім набридло.

— Тюпо, давай пограємося,— запропонувала Марійка.

— Не можу, я сніг чекаю.

— Добре, чекай, а я поки що помалюю,— зітхнула Марійка.

Вона дістала свій альбом, кольорові олівці й сіла малювати.
Трішки образившись, що Марійка не захотіла чекати сніг, Тюпа відвернулася до віконця. Вона дуже хотіла показати, що Марійчине заняття її зовсім не цікавить. Але одним очком вона таки поглядала на малюнок.
Марійка малювала снігову бабу. Велику, товсту, таку, яку їй хотілося б зліпити із снігу. Марійка узяла чорний олівець і намалювала сніговій бабі очі, потім узяла червоний олівець і намалювала сніговій бабі ніс.

— Що ти там малюєш? — раптом почувся сердитий голос Тюпи.

— Снігову бабу,— відповіла Марійка.

— Я бачу, що не діда,— пробурмотіла Тюпа.— Я запитую, що ти малюєш червоним олівцем? — Ніс. Ти ж знаєш, Тюпо, що ніс сніговій бабі найкраще робити з моркви. Тому я й намалювала його червоним.
Тюпа зістрибнула з підвіконня і підійшла подивитися на малюнок ближче.

— Звичайно, я мала рацію,— незадоволено промовила вона.— Ніс вийшов дуже маленький.

— Це легко виправити,— сказала Марійка.— Я зараз намалюю більший.

І Марійка заходилася замальовувати ніс-морквинку.

— Ще трохи довший,— керувала Тюпа,— і трохи товщий, товщий!

— Але, Тюпо, тоді ніс буде надто великим,— не погоджувалася Марійка.

— І нехай. Це ж ніс-морквинка, а дуже великих мор- квинок не буває, вони завжди трохи малуваті,— впиралася Тюпа.

Вона схопила червоний олівець і сама почала підмальовувати сніговій бабі ніс.

— Ні, так не можна,— не погоджувалася Марійка.— Ніс буде великим, як і вся снігова баба!

— От і добре,— заявила Тюпа,— я завжди мріяла про таку величезну морквину. І запам’ятай: снігова баба тим краща, чим більший її ніс.

Поки Тюпа й Марійка сперечалися, який вигляд повинна мати справжня снігова баба, до кімнати увійшла мама.

— Знаєте, я була не права,— сказала вона.— Снігу нападало вже так багато, що можна спробувати поставити невелику снігову бабу. Ходімо на прогулянку!

Марійка і Тюпа швиденько побігли до вікна. Усе навколо стало білим-білим, під снігом заховалися й чорний асфальт, і коричневе опале листя, і пожовкла трава.

— Час! — урочисто сказала Тюпа.— Мамо, готуй морквинку.

— Приготувати вам моркву? — здивувалася мама.— Ви їсти хочете? — Ні, ми хочемо ліпити снігову бабу, а морква нам потрібна для носа! — терпляче пояснила їй Марійка.

Мама і Тюпа пішли на кухню по моркву, а Марійка почала шукати з-поміж своїх іграшок таке відерце, щоб із нього можна було зробити гарного капелюха сніговій бабі. Коли нарешті найбільша морквинка була вибрана і знайдене потрібне відро, всі тепло одяглися і вийшли на вулицю.

Сніг ще й досі летів. Незвичайної краси сніжинки тихо спадали на землю, на галузки дерев, на лаву біля будинку. Марійка підставила долоньку і кілька великих сніжинок сіли їй на рукавичку.

— Подивіться, як красиво! — сказала Марійка.

Але Тюпа вже намилувалася сніжинками через вікно.

— Здається мені, тут хтось збирався зліпити справжню снігову бабу,— буркнула вона і почала ліпити маленьку снігову кульку, щоб потім зробити з неї велику кулю.

Але у Тюпи нічого не виходило, тому що однією лапою вона тримала морквинку.
Сніг розсипався, а Тюпа сердилася.

— Давай-но я спробую,— сказала мама.

Вона зліпила три снігові кульки. Одну дала Тюпі, другу — Марійці, а третю лишила собі.

— Ось тепер ми будемо ліпити. Подивимося, у буде найбільша, найголовніша куля,— сказала мама.

— Найбільшу кулю зліплю я! — закричала Тюпа.

— Ні, я! — засперечалася Марійка.

— Не сперечайтеся. Краще беріться до роботи, сніг почне танути,— порадила мама.

Марійка, Тюпа і мама взялися до роботи.

— Тюподай мені морквинку, я покладу її у кишеню,— запропонувала мама.— Тобі ж незручно ліпити однією лапою.

— Навіть дуже зручно! Ось побачите, моя куля буде найбільшою!

І Тюпа однією лапою почала штовхати свою кульку. Вона стрибала довкола неї, перетягувала з місця на місце, шукала, де більше снігу. Велика морквина, видно, їй заважала, і Тюпа час від часу з жалем поглядала на неї.

Марійка і мама потихеньку збільшували свої кульки, і на тому місці, де вони їх прокочували, залишалися вузенькі стежечки-сліди. Потім стежечки стали ширшими, тому що кульки прямо на очах зростали.
Через деякий час мама сказала:

— По-моєму, досить. Ну ж бо, подивимося, що у нас вийшло. Марійко! Тюпо! Давайте свої кулі сюди.

— Ні, ще рано порівнювати,— запротестувала Тюпа.— Моя ж куля найменша!

— Але ми вже увесь сніг викачали,— заперечила Марійка.— Більшою твоя куля все одно не буде.

І Марійка покотила свою кулю до маминої. А Тюпа, якось дивно затиснувши морквинку під пахвою, підхопила свою кульку лапами і почала бігати у пошуках снігу по газону. Марійка і мама поставили одну кулю на іншу, й утворився тулуб снігової баби, не вистачало лише голови.

— Тюпо, давай швидше, сніговій бабі не вистачає голови! — крикнула Марійка. Тюпа швиденько принесла свою кульку. — Я знала, що вона повинна бути саме такого розміру,— схитрувала вона,— тому й не ліпила її великою. Адже зробити голову — найголовніше.

Марійка і мама не хотіли з нею сперечатися і нагадувати, що Тюпа збиралася зліпити найбільшу кулю. Мама взяла із лап Тюпи малесеньку кульку снігу і поставила її на дві попередні кулі.

— Тепер зробимо сніговій бабі очки,— сказала Марійка. Вона зірвала дві почорнілі ягідки шипшини, а мама допомогла їй укріпити їх на голові у снігової баби.

— А з чого будемо робити ротик? — запитала Тюпа.

— Зірвемо червонясту ягідку шипшини,— сказала мама.

Доки Марійка і Тюпа шукали потрібну ягідку і разом прилаштовували її на місці рота, мама зліпила сніговій бабі руки.

— Тюпо, давай сюди морквинку,— сказала Марійка.— На обличчі снігової баби не вистачає носа.

— Стій, я сама його поставлю! — закричала Тюпа.— Ви не дивіться!

Марійка і мама відвернулися. Тюпа поралася біля снігової баби дуже довго. Чути було якесь пихкання, потім хруст і нарешті крик:

— Готова!

Марійка і мама подивилися на снігову бабу. Вона була дуже гарна, лише замість носа у неї стирчав маленький недогризок морквини.

— Тюпо, що це таке? — запитала Марійка.

— Ніс! — упевнено відповіла Тюпа.

— Але чому він такий маленький? Ти ж сама казала, що снігова баба тим краща, чим більший у неї ніс! — ледве не плакала Марійка.

— Знаєш що, Марійко,— суворо сказала Тюпа,— снігову бабу із довгим носом роблять усі! А у нас буде кирпата! Вона буде першою красунею з-поміж снігових баб.

Марійка із сумнівом подивилася на маму.

— Не знаю, чи буде вона найвродливішою, але те, що дивна, це точно! — розсміялася мама.

І дійсно, снігова баба була дуже чудною зі своїм кирпатим носом.

— Лише я не зрозуміла: що ж сталося із тією великою морквиною, яку ми брали з собою, Тюпо? — запитала мама.

— Я просто дивуюся, які мами бувають нездогадливі,— поблажливо відповіла Тюпа.— Маленьким важко носити великі морквини, тому вони роблять їх маленькими!

Казка дванадцята
ЯК АНДРІЙКА ДО ШКОЛИ ПРОВОДЖАЛИ

Ось так почалася зима. Снігу того року випало багато. Марійка, Тюпа й Андрійко зліпили чимало снігових баб, а ще вони каталися на санчатах, гралися у сніжки і навіть одного разу качалися у снігу. А потім настала весна. Сніг розтанув, з’явилася перша трава. Розцвіли квіти, і Марійка сплела з кульбаб свій перший вінок. Після весни прийшло літо. Сонце у небі світило увесь день. Настала спека. Марійка й Андрійко часто зустрічалися на шкільному подвір’ї, малювали на асфальті, гралися. І ось одного разу, коли Марійка, Тюпа і мама були на прогулянці у парку, вони побачили під деревами перше жовте листя.

— Мамо, вже осінь? — здивувалася Марійка.

— Незабаром,— відповіла мама.— Зараз кінець серпня, а потім вересень.

— І тоді Андрійко піде до школи? — запитала Марійка.

— Так, Андрійко піде навчатися цього року,— сказала мама,— а ти наступного.

— А разом нам не можна? — сумно запитала Марійка.

— Ні, він старший за тебе, йому вже час. От наступного року ви підете до школи разом, лише Андрійко — до другого класу, а ти — до першого.

— І я ніколи його не дожену? — ще сумніше поцікавилася Марійка.

Тюпа збирала жовте листя і дослухалася до розмови між мамою і Марійкою.

— Чому ні? — несподівано втрутилася у розмову Тюпа. Вона підкинула назбиране жовте листя високо-високо. Листя весело закружляло, падаючи на землю.

— Ти зможеш наздогнати Андрійка, якщо він буде погано навчатися і залишиться на другий рік! — радісно повідомила вона.

— Тюпо, не говори дурниць,— розсердилася мама.— Андрійко повинен і буде добре навчатися!

— Отже, пропала людина,— зітхнула Тюпа. Вона підняла ще один жовтий листок і підставила його під вітерець. Листочок дрібно затрепотів.

— Чому пропав? — злякалася Марійка.
— Я знаю, що стається з дітьми, які добре навчаються,— сумно сказала Тюпа і пустила жовтий листок. Вітер його підхопив і поніс далеко-далеко.

— Що? — злякалася ще більше Марійка.

— Спочатку вони кидають гратися з іграшками, а потім і зовсім зачиняють їх у шафу!

— Від кого зачиняють? — не зрозуміла Марійка.

— Мабуть, від себе,— пояснила Тюпа.

— А звідки ти це знаєш? — запитала Марійка.

— Знаю. Адже я до тебе, Марійко, як потрапила? Спочатку я жила у будинку, де було два хлопчики. І все було добре, доки вони у школу не пішли. А як пішли, зовсім про мене забули. Тільки й чути: «Тюпо, не чіпляйся! Тюпо, не пустуй!» Вони відмінниками були. Потім виросли у студентів. Добре, що їхня мама мене пожаліла, попросила тьотю Інну, щоб мене тобі віддали. А то б мене у шафі міль з’їла. Я вважаю, що школа псує дітей!

— Ні, Тюпо, я з тобою не згодна,— сказала мама.— Діти просто дорослішають, у них з’являються нові інтереси, нові обов’язки, нові друзі.

— І Андрійко не буде зі мною гратися? — вжахнулася Марійка.

— Буде, але рідше. У тебе, коли ти підеш до школи, теж часу на ігри мало залишиться,— пояснила мама.
Марійка чомусь розхвилювалася.

— Мамо, а не можна зробити так, щоб ми більше вже не росли і не дорослішали? — запитала Марійка.

— Ні, так зробити не можна, це навіть я знаю,— знову втрутилася у розмову Тюпа.

— Але я хочу гратися з Андрійком і не хочу, щоб він ішов до школи. Що ж мені тепер робити? — Марійка розгублено дивилася на маму і Тюпу.

Через декілька днів після цієї розмови мама розбудила Марійку раніше, ніж звичайно.

— Прокидайся,— сказала мама,— сьогодні перше вересня!

— Вже?! — не повірила Марійка.— Сьогодні ми підемо проводжати Андрійка до школи?!

— Так,— сказала мама.
— А Тюпу ми візьмемо з собою? — запитала Марійка.

— Ні,— сказала Тюпа.— Я краще вдома лишуся. Проводи у школу — сумне видовище. Я ще розплачуся.

— Тюпо! — не витримала мама.— Ти знову говориш дурниці. Проводи до школи — подія важлива і радісна,
а не сумна. Це свято!

— Ага, самі побачите, яке воно свято,— пробурчала Тюпа.

— Тюпочко, любенька, будь ласка, ходімо з нами,— попросила Марійка.— Андрійко буде радий тебе бачити.

— Добре,— здалася Тюпа,— лише візьміть якомога більше носовичків, особливо для мами. Мами чомусь на цьому веселому святі іноді плачуть!

Марійка розхвилювалася, але не встигла розпитати, чому плачуть мами.
Треба було швидко збиратися на це особливе свято.

На шкільному подвір’ї було багато народу. Грала музика, усі посміхалися і ніхто не плакав. У руках діти тримали букети квітів. Дітей було дуже багато, усі були у святковому вбранні, але Марійка ніде не бачила Андрійка і тому трохи розгубилася. Вона увесь час запитувала маму: «Ми знайдемо Андрійка?»

— Знайдемо, знайдемо,— заспокоювала мама.

Мама запитала якогось товстого дядечка, де стоять першокласники, і потягла Марійку вглиб подвір’я. Потім мама проштовхувалася через натовп і увесь час говорила комусь:

— Вибачте, будь ласка, дозвольте пройти, нам до першокласників.

Ті, кому мама це говорила, здивовано дивилися на Марійку у білій святковій кофтинці і на Тюпу у неї на руках, але розступалися. Нарешті мама голосно вигукнула: «Онде Андрійкова мама!» — і почала просуватися вперед ще енергійніше. Потім мама зупинилася і поставила Марійку перед собою за якимось хлопчиком у зеленому форменому костюмчику. Марійка ненавмисно штовхнула цього хлопчика. Він оглянувся, і Марійка побачила, що це Андрійко.

—- Привіт! — дуже тихо сказав Андрійко і взяв Марійку за руку.

Потім голосно, у мікрофон, говорили привітання школярам якісь тітоньки і один дядечко, а дорослі діти читали вірші і співали пісні.

Один великий хлопчик посадив собі на плече маленьку дівчинку й обійшов із нею по колу шкільне подвір’я.

У руках дівчинки був великий дзвоник, і вона ним дзвонила. А Марійка й Андрійко увесь час стояли, тримаючись за руки. Тюпа спробувала полоскотати Андрійка за вухом пухнастою лапою, але він дуже серйозно подивився на Тюпу і сказав: «Тюпо, припини!»

— Ну от! Почалося! — засумувала Тюпа. — Що почалося? — прошепотіла Марійка. — Він уже дорослішає! — теж пошепки пояснила Тюпа.

Коли маленьку дівчинку із дзвоником поставили на землю, до Андрійка підійшла якась тітонька і запитала: — Де твоя пара?

Андрійко відпустив Марійчину руку і став поряд із маленьким хлопчиком у такому ж, як у нього, костюмі. Тут двері школи відчинили, і всі першокласники почали підніматися довгими сходами, щоб увійти у школу і зникнути у глибині коридора.

Андрійко став на першу сходинку, потім на другу і почав підніматися усе вище, все ближче й ближче до дверей. Марійці чомусь дуже захотілося плакати. Вона трималась- трималась, але потім розплакалася.

Раптом Андрійко оглянувся, але нікого не встиг побачити, ні своєї мами, ні бабусі, ні дідуся, ні Марійки,
Тюпа не могла цього стерпіти. Вона голосно закричала: — Андрійку, ми тут!

І стрибнула прямо на голову якомусь дядечкові, а з його голови на голову тітоньки, а потім далі, по головах, пробираючись усе ближче до Андрійка.

Почулися крики:

— Ой!

— Ай!

— Тримайте!

— Хто це?!

— Хапайте!
Кричали, звичайно, ті, кому Тюпа на голову стрибала. А ті, хто дивився, як вона стрибає, засміялися. Тюпа швидко дострибала до Андрійка і сказала:

— Смикни мене за вухо на прощання!

Усі просто попадали зо сміху. Марійка сміялася найголосніше. Андрійко теж засміявся, помахав Тюлі рукою й увійшов у школу.

А Тюпу зловив незнайомий дядечко і весело сказав:

— Ти чого бешкетуєш?

— Відпустіть, будь ласка,— попросила Тюпа.— Мені ще наступного року Марійку до школи проводжати треба!

— Ти її так само проводжатимеш?

— Ні,— чесно пообіцяла Тюпа.— Я щось веселіше вигадаю. Це я так, без підготовки.

Можливо вам буде цікаво:
5 1 голос
Рейтинг статті

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі