Сім років працював Ганс у господаря, а потім вирішив звільнитися і сказав йому:
– Вийшов термін моїм наймам, господарю. Заплати мені те, що я заробив, бо вертатиму додому, до матінки.
Господар не пошкодував для нього нагороди – віддав колишньому наймиту цілий золотий зливок завбільшки як Гансова голова. Загорнув Ганс плату за свою працю в хустину, завдав собі на спину та й поніс той свій тягар додому.
Ішов він, згинаючись під ношею у три погибелі, аж їде назустріч йому вершник на баскому коні. «Ох, – розмріявся Ганс, – добре, мабуть, мати такого коня! Сидиш собі, як на троні, ноги об каміння не б’єш, черевики не зношуєш, їдеш собі, куди хочеш, а коник везе». А вершник немов думки Гансові читає – гукнув до нього:
– Здоров був, Гансе, куди це ти простуєш?
– Мушу, – відповів Ганс, – донести додому цей золотий виливок, а він такий важкий, що я й розігнутися не в змозі.
– То поміняймося, – запропонував вершник, – я тобі дам свого коня, а ти мені – те твоє важке золото.
– Та я з дорогою душею, – сказав Ганс, – та тільки ти матимеш із тим золотом клопіт.
Спішився вершник, забрав золото, допоміг Гансові на коня сісти, дав йому повід і порадив:
– Коли схочеш, щоб кінь твій їхав швидше, цмокни на нього язиком і гукни: «Вйо! Гейта!».
Поїхав далі Ганс верхи, плечі розпрямив, радіє, що ноші своєї здихався. По якімсь часі здумав коня чвалом пустити. Цмокнув на нього, «Вйо!» – гукнув. Кінь той ураз і зірвався в галоп, а бідака-вершник полетів шкереберть у придорожню канаву, мало в’язи собі не скрутив. Насилу виборсався Ганс із того рівчака, та й побачив якогось селянина, що гнав свою корову на пасовисько. Ганс підвівся, сердитий на коня страшенно, скаржиться селянинові:
– Не кінь, а чиста кара Божа: тільки й думки в нього, як із себе вершника скинути. Хіба така річ – така корівка, як ваша: що вже сумирна, а ще й дійна. І завжди хазяїн її має і молоко, і масло, і сир. От би мені таку!
– Коли хочеш, – каже йому селянин, – бери, а мені віддай свого норовливого коня.
А Гансу саме того й треба, зараз погодився.
Почимчикував Ганс далі, поганяючи свою корівчину. Та скоро настав спекотний полудень, і Гансові захотілося пити. «Зараз подою корову, молочка нап’юся», – вирішив Ганс, усе ще задоволений вдалим обміном. Та, видно, доїв так невміло, що зазвичай сумирна корова врешті не стерпіла і так хвицнула невдаху-Ганса задньою ногою, що той, добряче вдарившись головою об землю, довгенько ще не міг прийти до тями. А під ту саме пору трапився дорогою різник, який котив поперед себе на візку підсвинка.
– Що з тобою сталося? – запитав він, допомагаючи Гансові підвестися.
Той розповів, як усе було. Подав йому різник глечик з водою:
– Попий, хлопче, освіжися. Ця корова, видно, стара, хіба на м’ясо годиться.
– Оце так, – знизав плечима Ганс. – Звісно, воно б добре було її вдома зарізати: он м’яса скільки в ній! Та я не люблю яловичину. А якби підсвинок отакий, то інша річ: це ж скільки ковбас можна накоптити!
– Так тому й бути!
Ударили по руках, і різник охоче проміняв свого підсвинка на Гансову корову.
Йде собі Ганс далі, поросятко на мотузку веде, удачею своєю не натішиться. А дорогою до нього прибився якийсь ув’язливий молодик. Невідомо, хто він був за один, а тільки ніс під пахвою жирну білу гуску. Тож прибився, і йдуть вони разом, розговорилися. Ганс розповів, як вигідно він мінявся, а той зізнався, що несе свою гуску на святковий стіл на хрестини.
– Чи ти коли бачив таку птицю, її ж не кожен підніме, – вихваляв хазяїн гуску, схопивши її за крила, – ох і важезна! Два місяці її відгодовував. Як засмажимо, як почнемо уминати, аж смалець по бороді потече.
– Ого, нівроку гуска! – погодився Ганс, зваживши птицю на руці, – всім гускам гуска, та мій підсвинок таки більший.
А молодика того щось, мабуть, стривожило, бо почав він роззиратися на всі боки, а далі й зашепотів Гансові на вухо:
– Послухай, здається мені, що з твоїм підсвинком справа не чиста. Чув я, що в сусідньому селі у старости свиню недавно вкрали – точнісінько таку, як оцей твій підсвинок. Ох, боюсь, матимеш ти біду, коли тебе з ним зловлять та запроторять куди слід.
Злякався Ганс.
– От халепа! – сердився він. – Послухай, друже, ти, бачу, у бувальцях був, допоможи мені в цій лихій пригоді: візьми підсвинка, а мені свою гуску віддай.
– Воно трохи небезпечно, – почухав потилицю молодик, – та як нічим не ризикувати, то нічого й не мати. Гаразд, послухаю тебе. – Та й покотив хутенько візка з підсвинком кружними дорогами.
А Ганс із гускою під пахвою весело попрямував до рідної домівки, радий, що здихався того клопоту.
Вже до свого дому залишалося у нього на шляху останнє село, коли він побачив на вулиці майстра з точилом , який стояв біля свого візка, крутив колесо і безтурботно мугикав собі якусь пісеньку.
Став Ганс, задивився, як вправно той робить свою роботу, а далі озвався до майстра:
– Мабуть, добре тобі живеться, коли так весело гостриш, – позаздрив.
– Авжеж, – посміхнувся той, – з моїм ремеслом не пропадеш. У вмілого майстра завжди грошей кури не клюють. А ти де це дістав таку жирну гуску?
– Виміняв за підсвинка.
– А підсвинка купив?
– Виміняв за корову.
– А корову?
– Виміняв за коня.
– А коня?
– Купив за золотий злиток завбільшки з мою голову.
– А золото звідки?
– Та то був мій заробіток за сім років служби.
– Зразу видно, тямовитий ти хлопець, – похвалив майстер, – а для повного щастя тобі до твого розуму бракує тільки грошенят.
– А що для цього треба зробити? – поцікавився Ганс.
– Відома річ, стати майстром, як я. А для цього потрібно зовсім небагато –точильний камінь. У мене є зайвий, щоправда, не новий, але ж я й візьму за нього небагато – твою гуску, ото й усе… Згода?
– Ти ще й питаєш! – зрадів Ганс. – Адже я стану найщасливішим чоловіком у світі. І про мене казатимуть: «Е-е! Та в цього хлопця грошей кури не клюють!»
І Ганс радо віддав майстрові гуску, промінявши її на точильний камінь.
– Візьми ще один, – сказав майстер, даючи Гансові на додачу ще й важкий камінь з бруківки, – теж добрий камінь, твердий: на ньому старі цвяхи вирівнюватимеш. Та гляди його добре, то й матимеш копійку завжди.
Помандрував Ганс далі, важкі каменюки за плечима несе, а сам такий радий, що й не сказати…
Та ноша таки виявилась заважкою, скоро відчув Ганс, що притомився, бо ж цілісінький день на ногах. Тож запала йому в голову думка, що добре було б звільнитися від цієї ноші. Насилу доплентався він до придорожнього колодязя, бажаючи одного: перепочити і вдосталь напитися. Щоб не пошкодити каменів, поклав їх дбайливо на цямриння. Сам сів поряд, нахилився до води напитися, та й зачепив камені, а ті шубовснули просто в колодязь.
Побачивши, як вони тонуть, Ганс трохи не застрибав з радощів, а потім, плачучи, дякував Господу за те, що так легко позбувся того нового клопоту.
– Я найбільший щасливець на землі, – вигукував він, – кращого годі й бажати!
Ось так, з легким серцем і порожніми руками, повернувся Ганс нарешті додому, до своєї матінки.